Характеристика правозастосування

Застосування права як окрема особлива форма реалізації норм права пов'язане передусім із необхідністю державно-владного втру­чання в правовідносини або процес їхнього розвитку за обставин, ко­ли норми права з різних причин не можуть бути втілені в життя само­стійною діяльністю суб'єктів права.

Необхідність правозастосування виникає, якщо:

- передбачені приписами правових норм права та обов'язки суб'єктів не зможуть виникнути без необхідних дій, оформлених на­лежним чином у відповідних рішеннях державних органів (напри­клад, для отримання земельної ділянки потрібне рішення органу місцевого самоврядування тощо);

- існує спір про право (здебільшого в майнових відносинах) і сторони конфлікту самостійно не здатні прийняти оптимальне узго­джене рішення (при розподілі майна між подружжям, суперечках між суб’єктами господарювання щодо майна тощо);

- вчинено правопорушення і слід притягти до відповідальності правопорушника шляхом визначення йому виду й міри юридичної ві­дповідальності (наприклад, винесення судом вироку; накладення ад­міністративного стягнення тощо);

- слід офіційно встановити наявність або відсутність фактів, що мають значення для упорядкування суспільного життя, а також ви­знати їхню юридичну значущість (народження дитини вимагає посвід­чення у відповідних державних органах та отримання свідоцтва про народження; для встановлення факту безвісти відсутньої особи пот­рібне рішення суду).

У всіх цих випадках правозастосовна діяльність є певним етапом реалізації норм права, що може як передувати формам безпосеред­ньої реалізації права - виконанню, використанню і дотриманню, як і завершувати їх.

Водночас слід зауважити, що правозастосування як особлива дер­жавно-владна діяльність компетентних органів та уповноважених суб’єктів у правовій державі повинне бути спрямоване на реалізацію передусім інтересів особи та суспільства, а тому не слід ні перебільшу­вати, ні недооцінювати роль правозастосування (як правового засобу вирішення суспільних потреб), при цьому пам’ятати про обслуговуючу роль держави щодо інтересів особи та суспільства в цьому процесі.

Для правозастосовної діяльності сучасної правової держави ха­рактерне зміщення акцентів з методів примусу на методи переконан­ня і стимулювання (якщо це можливо і доцільно), посилення гарантій дотримання прав людини, розширення юридичної відповідальності державних органів та механізмів її реалізації.

Застосування норм права - це особлива форма владної діяль­ності переважно компетентних державних органів та посадо­вих осіб, що полягає у здійсненні заходів із готування та прийнят­тя рішень щодо конкретних життєвих випадків на основі норм права та відповідних їм юридичних фактів.

Назва цього особливого процесу - застосування норм права - фактично відображає його суть, що полягає у виборі норми права й адаптуванні або інтерпретації її вимог щодо конкретного життєвого випадку.

Ознаки застосування норм права:

• є формою реалізації права;

• здійснюється компетентними (уповноваженими) державно-

владними суб’єктами;

• має державно-владний характер, тобто суб’єкт правозастосування у своїй діяльності виступає від імені держави, а його діяльність та обов’язковість рішень забезпечується можливостями застосування державного примусу;

• характеризується індивідуальною спрямованістю, тобто має не за­гальний (нормативний), а індивідуальний (разовий) характер і ззовні виражається у виданні правових документів, що містять індивіду­альні приписи, котрі встановлюють права та обов’язки конкретних суб’єктів в конкретних ситуаціях;

• потребує використання інтелектуальних можливостей суб’єкта за­стосування права, що полягає у здійсненні ним інформаційно- інтерпретаційної діяльності і вирізняється елементами творчості;

• по суті є певною юридичною процедурою (має процесуальний ха­рактер);

• має «обслуговуючий» характер щодо потреб особи і суспільства;

• результатом правозастосовної діяльності є видання акта застосу­вання права (правозастосовного, індивідуального правового акта).

Правозастосовна діяльність здійснюється у таких формах (видах):

- виконавчій - полягає у владно-виконавчій діяльності держав­них органів з метою позитивного впливу на суспільні відносини шля­хом, зокрема, надання адміністративних послуг (видача свідоцтва про народження, посвідчення на керування автотранспортним засобом);

- правоохоронній - ґрунтується на діяльності спеціальних дер­жавних органів, наділених відповідними визначеними законодавст­вом функціями щодо охорони публічного інтересу, прав і свобод лю­дини, забезпечення законності та правопорядку;

- правозахисній - притаманна діяльності судів під час винесення правосудних рішень, а також здійснюється низкою недержавних ін­ститутів, покликаних гарантувати захист приватних інтересів особи шляхом відновлення порушених прав (недержавні інститути безпосе­редньо не здійснюють правозастосовної діяльності, однак сприяють їй);

- безпековій - виявляється в цілеспрямованій діяльності щодо забезпечення безпеки, зокрема шляхом подолання різноманітних за­гроз (їхні виявлення, попередження й припинення) за допомогою спеціальних методів і засобів.

Процес застосування права може бути різним за складністю і по­слідовністю дій. У випадку здійснення простої (інколи миттєвої) пра- возастосовної процедури виноситься усний або конклюдентний^[26] пра- возастосовний акт. Однак у переважній більшості випадків правозастосування є складною, часто досить тривалою процедурою, що здійснюється у певній послідовності взаємопов’язаних дій, відо­мих як стадії правозастосування.

Розрізняють декілька основних стадій правозастосовного процесу, ефективність здійснення яких визначає результат правозастосування.

1. Встановлення й аналіз фактичних обставин справи. Будь-який правозастосовний процес починається з того, що компетентні (упов­новажені) суб’єкти (органи правозастосування) виявляють і з’ясовують ті обставини, що мають юридичне значення і безпосеред­ньо стосуються вирішення справи.

Такі юридично значимі обставини встановлюються за допомо­гою доказів^[27]. Природа доказів, як і способів їхньої фіксації, різнома­нітна. Вони різняться за змістом, формою, якістю та багатьма іншими характеристиками.

Збирання доказів і винесення рішення у справі є завданням різ­них уповноважених державних органів. Однак саме суб’єкт, який ви­носить остаточне державно-владне рішення, відповідальний за вста­новлення відповідності доказів вимогам належності, об’єктивності, повноти, істинності, допустимості.

Сукупність належним чином оформлених доказів і необхідних документів складає юридичну справу. У результаті збору доказів здійснюється відтворення (репродукція) всіх необхідних обставин справи шляхом процесу доказування (аргументації).

Особливе місце в доказуванні належить преюдиціям^[28] та фікціям^[29], які згідно з чинним законодавством не потребують свого доказування.

У юридичній науці вирізняють також поняття «тягар доказуван­ня», під яким розуміють обов’язок обґрунтування і надання доказів. Залежно від характеру юридичних справ (цивільних, кримінальних) функція доказування покладається на різних суб’єктів.

2. Вибір і встановлення юридичної основи справи, що регулює конкретний випадок і полягає в правовому оцінюванні всієї сукупно­сті доказів, встановлених і з’ясованих на попередній стадії, тобто юридичній кваліфікації фактичних обставин справи. Встановлені фак­ти всебічно оцінюються з позиції права, знаходяться саме ті правові норми, які їм відповідають і підлягають застосуванню. На цій стадії, зокрема, здійснюється перевірка автентичності тексту норми права, її чинності, попередньо з’ясовується її зміст.

3. Тлумачення норм права - особливий процес, що полягає в з’ясуванні та роз’ясненні змісту норми права для її правильного за­стосування та реалізації. Тлумачення права є необхідною і надзви­чайно важливою складовою правозастосовного процесу, певні елемен­ти тлумачення присутні майже на всіх його стадіях. Оскільки норми, сформульовані в нормативно-правових актах, мають загальний хара­ктер, то в кожному окремому випадку слід з’ясувати, чи поширюєть­ся дія норми на конкретний життєвий випадок. Результатом тлума­чення є юридична оцінка всієї сукупності фактичних обставин справи на предмет їхньої відповідності підібраним нормам.

Суть, зміст, функції, види та способи тлумачення права розкриті в наступному розділі навчального посібника.

4. Прийняття рішення у справі (вирішення справи по суті) є за­вершальною стадією правозастосування. Рішення формулюються у специфічних правових актах, котрі називають правозастосовними ак­тами або актами застосування норм.

Зміст рішення зумовлюється тими фактичними обставинами, які були з’ясовані, оцінені, зіставлені з нормою права та розтлумачені. Рішення має індивідуальний характер і полягає у визначенні конкрет­них прав та обов’язків конкретних осіб, що належним чином фіксу­ються й оформлюються в правозастосовному акті відповідної форми. На цій стадії відбувається остаточне оцінювання доказів на предмет їхньої достовірності й достатності для винесення обґрунтованого рі­шення, підтверджується й уточнюється юридична кваліфікація справи.

Правозастосовному рішенню відведена особлива роль у механіз­мі правового регулювання, оскільки за його допомогою здійснюється індивідуальне правове регулювання, що забезпечується можливістю застосування державного примусу. Саме державний примус здебіль­шого має місце в результаті індивідуального правового регулювання.

Правозастосовній діяльності властиві свої принципи - основопо­ложні засади, керівні ідеї, на яких повинен ґрунтуватися будь-який правозастосовний процес, тому їх ще називають вимогами до правозастосовного процесу.

Принципи правозастосовної діяльності:

верховенство права - є фундаментальним принципом, що ґрунту­ється на визнанні прав і свобод людини й громадянина найвищою цінністю, і в правозастосовній діяльності визначає:

- зміст і спрямованість діяльності правозастосовних органів безпо­середньо на захист прав та свобод від будь-яких посягань, що за­безпечується своєчасним та якісним розглядом юридичних справ;

- можливість безпосередньої участі громадян у вирішенні юридич­них справ, зокрема в судовому процесі (через суд присяжних, народних засідателів тощо);

- пріоритет (домінування) прав і свобод людини над інтересами держави;

- необхідність запровадження дієвих механізмів захисту законних прав та інтересів особи, а у разі відсутності таких механізмів - використання конституційних норм, що утверджують принцип верховенства права як норм безпосередньої дії;

- вирішення справ з дотриманням усіх юридичних процедур, мі­німізуючи відмови в розгляді з причин недотримання формаль­них вимог;

обґрунтованість - означає те, що правозастосовне рішення повин­но прийматися на основі всебічного, повного дослідження всіх фа­ктичних обставин справи, що розглядається;

законність - полягає в тому, що:

- рішення у правозастосуванні приймається лише уповноваженим органом (суб’єктом);

- прийняття рішення здійснюється відповідно до визначеної про­цесуальним законодавством процедури, зокрема в порядку і фор­мах, передбачених у ньому;

- рішення приймається з дотриманням встановленої законом фор­ми (вирок, рішення, ухвала, наказ тощо);

- правильна юридична кваліфікація, належне тлумачення та засто­сування саме тієї норми, що діє в даному випадку;

- винесене рішення відповідає диспозиції чи санкції правової нор­ми, що застосовується;

доцільність як вимога до правозастосування - полягає у відобра­женні найбільш справедливого, оптимального та ефективного рі­шення, суть і зміст якого максимально відповідають межі норми права, що застосовується.

Поряд із названими вимогами науковці схильні як самостійні до­датково виокремлювати вимоги справедливості, добросовісності, ро­зумності, пропорційності тощо.

10.3