§ 2. Специфіка правозастосування як особливої форми реалізації права: поняття, ознаки і стадії

Суб’єктами використання, виконання і дотримання права є гро­мадські об’єднання, комерційні організації, посадові особи та грома­дяни. Ці форми називають формами безпосередньої реалізації норм права, оскільки суб’єкти права реалізують приписи правових норм безпосередньо і самостійно в процесі своєї діяльності з метою досяг­нення тих чи інших матеріальних або ідеологічних результатів.

Отже, правозастосування — це здійснювана в процедурно-про­цесуальному порядку державно-владна й організаційна діяльність компетентних органів держави та їх посадових осіб, яка полягає в індивідуалізації юридичних норм стосовно конкретних суб’єктів та конкретних життєвих випадків в акті застосування норм права через винесення індивідуальних правових приписів.

Застосування норм права має місце тоді, коли особи, на яких спрямована дія правових норм, не в змозі реалізувати свої, передба­чені законом права і обов’язки за відсутності посередництва компе­тентних органів. Правозастосування полягає у:

— наділенні одних учасників правовідносин суб’єктивними юри­дичними правами і покладенні на інших їх учасників суб’єк­тивних юридичних обов’язків;

— вирішенні спірних ситуацій стосовно наявності або міри суб’єктивних юридичних прав і суб’єктивних юридичних обо­в’язків;

— визначенні міри юридичної відповідальності порушника суб’єктивних юридичних прав та суб’єктивних юридичних обов’язків.

Правозастосування характеризується тим, що:

а) має владний характер, оскільки це діяльність компетентного органу або посадової особи, що реалізується виключно в рам­ках наданих державою повноважень;

б) має персоніфікований характер, оскільки являє собою вирі­шення конкретної правової ситуації на основі норм права;

в) має процедурно-процесуальний характер, оскільки являє со­бою чітко визначений порядок дій, складається з низки ста­дій;

г) має інтелектуальний характер, оскільки це є завжди інтелек­туальна діяльність, супроводжувана свідомою організацією низки процедурно-процесуальних заходів;

д) здійснюється на основі норм права;

е) має юридично оформлений характер, оскільки завершується ухваленням правозастосовного акта;

ж) у стадії ухвалення правозастосовного акта відіграє роль юри­дичного факту, який породжує, змінює або припиняє конкрет­ні правовідносини.

Порядок застосування норм права може бути простим і складним. Прикладом простого порядку (процесу) застосування норм права є застосування санкції за безквитковий проїзд у міському транспорті (пропозиція контролера сплатити штраф, одержання суми штрафу і виписка квитанції). Інша річ, складний процес застосування норм права (наприклад, застосування положень Особливої частини Кри­мінального кодексу).

Складний порядок застосування норм права, як правило, склада­ється з трьох стадій правозастосовної діяльності:

1) встановлення фактичних обставин справи;

2) встановлення юридичної основи справи — вибір і аналіз юри­дичних норм (юридична кваліфікація фактичних обставин);

з) вирішення справи і документальне оформлення ухваленого рішення.

Зазначені стадії є умовними, оскільки на практиці вони часто збі­гаються.

Перша стадія: встановлення фактичних обставин справи. Це підготовча стадія, однак вона є надзвичайно відповідальною, оскіль­ки іноді має вирішальне значення. Вона передбачає:

1. Встановлення юридичних фактів і юридичного (фактично­го) складу. Це можуть бути головні факти (факти, що підлягають до­веденню) і факти, що підтверджують головні, але обов’язково у тому обсязі, як того вимагає компетентне вирішення юридичної справи. У деяких випадках коло обставин, що підлягають встановленню, позна­чене у законі.

Головний факт (наприклад, факт вбивства) належить, як прави­ло, до юридичних фактів, тобто до фактів, що спричиняють виник­нення або припинення юридичних наслідків. Зазвичай досліджу­ються не всі факти, а лише ті, які мають безпосереднє відношення до вирішення юридичної справи.

Часто збирання доказів і попереднє встановлення фактів є спра­вою одних осіб, а ухвалення рішення у справі — інших. Однак завжди відповідальна особа правозастосовного органу (прокурор, суддя, слідчий тощо) зобов’язана переконатися у вірогідності встановлених фактів, їх обґрунтованості та повноті.

Вказівки на фактичні обставини справи містяться у гіпотезі нор­ми права.

2. Встановлення фактичних обставин справи здійснюється за до­помогою юридичних доказів. Правозастосувач не може спостерігати фактичні обставини безпосередньо, тому що вони, як правило, на­лежать до минулого. Тому вони підтверджуються доказами — сліда­ми минулого, які мають матеріальний та нематеріальний характер і зафіксовані у відповідних документах (показання свідків, протокол огляду місця події, висновок експерта тощо). Доказами є відомості про факти, інформація про них, а також самі ці факти і джерела ві­домостей про них — документи, акти, показання свідків. Юридич­на справа як сукупність документів, зібраних разом і певним чином оформлених та систематизованих в певному порядку, включає також документи правозастосовних органів (рішення при прийняття спра­ви до провадження, про призначення експертизи тощо).

Основні вимоги до доказів:

— вірогідність — залучення і аналіз лише тих фактів, які мають значення для справи, що розглядається. Виключається підта­сування фактів і залучення фактів, що не стосуються справи;

— обґрунтованість — використання лише зазначених процесу­альними нормами засобів доведення. Наприклад, для вста­новлення причин смерті необхідним є проведення експертизи. Виключається використання засобів доведення, взятих з ін­шого джерела, яке не вказується (іншими словами, не допуска­ється використання доказів, одержаних незаконним шляхом, а також підміна доказів особистими припущеннями учасників справи і правозастосувача);

— повнота — встановлення всіх даних, які мають значення для справи, що розглядається.

3. Встановлення фактичних обставин справи відбувається через доведення — творчу діяльність зі встановлення і надання доказів, участь у їх дослідженні та оцінці. Доведення дає можливість від­творити той чи інший фрагмент справи, реконструювати обставини події з метою встановлення істини для правильного застосування норм права. Наприклад, предметом доведення у кримінальній справі є система обставин, встановлення яких необхідно для правильного вирішення кримінальної справи і виконання завдань кримінального судочинства.

Законодавство фіксує, які обставини потребують доведення, а які ні (загальновідомі, презумпції, преюдиції), які факти доводяться пев­ними засобами (наприклад, експертизою). Остаточна оцінка доказу завжди є справою правозастосувача.

Презумпції у галузі доказів і доведення — це припущення про факти, їх наявність чи відсутність.

Преюдиція — це виключення заперечуваності юридичної вірогід­ності доведеного факту. Якщо суд або інший юрисдикційний орган вже встановив певні факти (після їх перевірки та оцінки) і закріпив це у відповідному документі, то вони визнаються преюдиціальни­ми — такими, що при новому розгляді справи вважаються встановле­ними, істинними, такими, що не потребують нового доведення.

Друга стадія: встановлення юридичної основи справи — вибір і аналіз юридичних норм.

1. Встановлення юридичної основи справи є юридичною квалі­фікацією фактичних обставин справи. Юридична кваліфікація — це правова оцінка всієї сукупності обставин справи через співвіднесен­ня конкретного випадку з певними юридичними нормами.

Вказівки на правові наслідки містяться в диспозиції (санкції) норми права.

Встановлення юридичної основи справи (юридична кваліфікація фактичних обставин) включає:

1) вибір галузі, підгалузі, інституту права і знаходження норми, яка може бути застосована до даного випадку. Не можна під­ганяти факти під гіпотезу обраної норми;

2) перевірку дійсності тексту того акта, в якому міститься шу­кана норма, тобто встановлення офіційного тексту норми. Не можна посилатися на неофіційні тексти. Слід керуватися останньою редакцією офіційного видання закону з усіма змі­нами і доповненнями на момент застосування норми права;

3) аналіз норми з огляду на її дію в просторі, в часі і за колом осіб. Слід безпосередньо встановити:

а) чи діяла норма права в момент, коли відбувалися досліджу­вані обставини;

б) чи діє вона в момент розгляду конкретної справи;

в) чи діє вона на території, де розглядається справа;

г) чи поширюється вона на осіб, пов’язаних з цією справою.

При виявленні в процесі вибору норм протиріч або суперечнос­тей змісту двох чи більше формально діючих норм необхідно засвід­чити колізію цих норм і керуватися при остаточному виборі потріб­ної норми такими правилами:

— якщо норми мають різну юридичну чинність, то діє норма, що має більшу силу;

— якщо норми мають однакову юридичну чинність, то діє норма, прийнята пізніше.

2. З’ясування змісту норми права. На цьому етапі необхідно обов’язково перевірити, чи існує офіційне тлумачення норми. Якщо правотворчий орган видав нормативно-правовий акт, а потім — акт, у якому наводиться офіційне тлумачення, то таке тлумачення є обов’язковим для того, хто цю норму застосовує. Однак недостатньо просто перевірити, чи було офіційне тлумачення. Правозастосовний орган має сам розтлумачити необхідну норму, тому що без тлумачен­ня він не може застосовувати право.

Третя стадія: вирішення справи і документальне оформлення ухваленого рішення.

Результат вирішення юридичної справи виражається в індивіду­альному владному приписі, акті-документі, який називається право- застосовним актом. Правозастосовний акт може мати подвійну пра­вову функцію:

1) юридичної констатації, тобто визнання існування певних фактів, їх правомірності (неправомірності), визнання того чи іншого права за даною особою або констатації у даній події факту правопорушення;

2) встановлення нового юридичного обов’язку, тобто визнання необхідності здійснення додаткових дій, встановлення ново­го обов’язку компетентних органів щодо виконання ухвале­ного рішення (як то: накласти покарання, здійснити певні дії у встановлений строк, передати майно, сплатити борг, штраф тощо).

В процесі проходження зазначених стадій суб’єкт правозастосов- ної діяльності має додержувати низки вимог. Вимоги до застосуван­ня норм права — це юридичні правила (умови), за допомогою яких правозастосовний орган (суд, адміністрація державних органів чи установ) втілює в життя принципи права.

Правозастосовний орган керується у своїй діяльності такими ви­могами:

1.

а) при вирішенні справи спирається на конкретну норму пра­ва чи сукупність норм, які прямо стосуються розглянутої справи; неухильно дотримується їх змісту;

б) діє в рамках своєї компетенції; не виходить за межі повнова­жень, передбачених законом; у разі їх порушення несе юри­дичну відповідальність;

в) завжди застосовує правові норми, коли виникають обста­вини, передбачені нормою; не ухиляється від застосування норми; не припиняє дії норми з будь-якого приводу або під впливом особи (органу), неуповноваженої на те законом. Доки норма права не скасована, не змінена або не припине­на у встановленому законом порядку, вона є обов’язковою для правозастосовного органу.

2. Обґрунтованості:

а) виявляє всі факти, що стосуються справи;

б) ретельно і неупереджено (об’єктивно) вивчає виявлені факти;

в) відкидає всі сумнівні факти і факти, що не стосуються справи.

3. Доцільності, тобто відповідності діяльності правозастосовних органів і осіб у рамках закону конкретним життєвим умовам місця і часу; обрання оптимального шляху реалізації норми в конкретній юридичній ситуації:

а) у межах змісту норми (яка передбачає можливість вибору між різними рішеннями, можливість застосувати норму або утриматися від її застосування) обирає рішення, яке найпо­вніше та найвірніше відображає зміст закону;

б) при однаковому і неухильному виконанні юридичних роз­поряджень діє ініціативно — з урахуванням місця і часу ви­конання, розумно розподіляє наявні у розпорядженні сили і засоби;

в) зважує на специфіку справи, соціальну значущість застосо­вуваної норми, її відповідність духу права.

4. Справедливості:

а) справедливо і неупереджено ставиться до дослідження об­ставин справи, до осіб, що беруть участь у ній, до серйознос­ті прийняття остаточного рішення;

б) приймає рішення, яке узгоджується з принципами моралі, загальнолюдськими цінностями, власними моральними пе­реконаннями і моральними переконаннями суспільства в цілому.