§ 3. Держава і політичні партії

Головними учасниками політичних відносин є політичні партії, політичні рухи і громадські об’єднання. Вони пов’язані з інтересами певних соціальних, етнічних, релігійних та інших спільнот, і викону­ють роль посередників між групами населення і державною владою, забезпечуючи узгодження їх інтересів.

Партії займають особливе місце в політичній системі, вони є най­більш активною її ланкою. На відміну від багатьох неполітичних ут­ворень, громадсько-політичних структур, партії виконують суто по­літичні функції, вони створюються спеціально для участі у політиці як особливій сфері суспільних відносин. Від усіх інших видів об’єд­нань громадян партії відрізняються насамперед своїм політичним

характером. Адже партія — це об’єднання громадян — прихильників певної загальнонаціональної програми суспільного розвитку, що має своєю метою сприяння формуванню і вираженню їх політичної волі, участь у виробленні державної політики, формуванні органів влади і представництво в їх складі.

У юридичній науці існує декілька підходів до визначення партій, зокрема:

— класовий підхід — становлення партій пов’язується із виокрем­ленням великих соціальних груп і класів, а самі партії є най­більш активною і організованою частиною певного класу, що виражає його інтереси. Цей погляд на партії одержав обґрун­тування у працях К. Маркса, Ф. Енгельса, В. Леніна. Сьогодні класовий підхід стикається із все більшою і більшою крити­кою, що пов’язано із поступовим стиранням класових меж у постіндустріальному суспільстві;

— ідеологічний підхід — становлення партій пов’язується із ви­окремленням груп, заснованих не стільки на спільності соці­ально-економічного становища, скільки на спільності погля­дів. Сама ж партія, як писав засновник підходу Б. Констан, є групою людей, які визнають одну і ту ж саму політичну докт­рину;

— інституціональний підхід — партія розуміється як організація, діюча в системі держави (М.

— функціонально-прагматичний підхід — становлення партій пов’язується із метою завоювання влади, самі вони розгляда­ються як групи людей, що ставлять перед собою завдання при­ходу до влади. Цей підхід визнається сьогодні домінуючим.

Партії покликані виражати і захищати специфічні інтереси пев­них груп і класів суспільства. В цьому плані партійні (фракційні) утворення існували вже в Античному світі. Зокрема, про них згадує Аристотель, який виділяє серед громадян Афінської держави партії жителів гір, рівнин і узбережжя. Аналогічні угруповання існували і в Стародавньому Римі. Саме тут вперше і виникає термін «партія», що походить від латинського слова «частина». Задовго до формування в ХІХ столітті сучасних політичних партій і рухів цим терміном по­значали групи, що конкурували між собою у сфері влади або у впливі на неї.

Сучасні політичні партії є відносно молодими організаціями пу­блічної влади. Вони починають формуватися в Європі в другій по­ловині ХІХ сторіччя разом із становленням буржуазного ладу. Що­правда в Російській імперії перші політичні партії виникли лише в 1898-1903 рр. в результаті низки політичних реформ, проведених царською владою. В Україні ж повноцінні політичні буржуазні утво­рення з’являються лише після царського маніфесту 1905 року, що ле­галізував громадські організації.

Загальноприйнятою є запропонована визначним німецьким со­ціологом кін. ХІХ — поч. ХХ ст. Максом Вебером концепція ево­люції політичних партій: аристократичні гуртки, політичні клуби, масові партії. Всі три стадії розвитку пройшли лише дві партії Вели­кої Британії — ліберальна (вігі) і консервативна (торі). Аристокра­тичні гуртки вігів і торі оформилися в Англії ще в другій половині XVII століття (між 1660 і 1680 рр.), при чому відмінності між ними на початковому етапі носили лише віровизнальний характер (вігі — пуритани, торі — англіканці), доповнюючись династичними уподо­баннями обох сторін (вігі — противники королів Карла ІІ та Якова (Джеймса) ІІ, торі — їх прихильники).

На відміну від гуртків, політичні клуби виникають в багатьох єв­ропейських країнах. Основною причиною їх виникнення і функціо­нування був вихід буржуазії на політичну арену та вступ її у жорстку політичну боротьбу. Політичні клуби часто виникали як центри фор­мування і пропагування буржуазної ідеології. Частіше за все вони ви­никали поза системою представницької влади, формуючись на основі груп, пов’язаних з редакціями прогресивних друкарських ЗМІ, то­вариських просвітницьких салонів і т. ін. Однак були клуби і тісно пов’язані з парламентом (наприклад, клуб бретонських депутатів у французьких Національних зборах, що отримав назву якобінсько­го за місцем своїх засідань у монастирі св. Якоба). Політичні клуби відрізнялись від гуртків стійкістю ідеологічних зв’язків, розвиненою організацією, а відтак, більш широкими масштабами громадсько- політичної діяльності.

Масові політичні партії в Європі почали формуватися в другій по­ловині ХІХ ст. Від політичних клубів вони відрізнялися тим, що праг­нули залучити до своїх рядів якомога більшу кількість членів, були ак­тивними не лише в період виборів, використовували широкий спектр засобів політичного впливу. Першою масовою політичною партією була заснована в 1828 році Демократична партія США. Далі у 1850 році виникає Ліберальна партія в Англії, формуються Республікан­ська партія в США (1861 р.), Консервативна (1870 р.) та Лейборист­ська (1900 р.) партії у Великій Британії. До кінця ХІХ ст. масові пар­тії (здебільшого, соціал-демократичні) сформувалися в більшості країн Західної Європи.

Ознаки політичної партії:

1) є носієм ідеології, або принаймні виражає конкретну сус­пільно-політичну орієнтацію, певне світобачення і людину;

2) має організаційну оформленість, розгалужену структуру на загальнонаціональному, регіональному та місцевому рівнях (виборні центральні органи і мережа регіональних представ­ництв та місцевих відділень), є стійким і відносно довгостро­ковим об’єднанням людей;

3) відкрито налаштована на здобуття і здійснення державної вла­ди (хоча за багатопартійної системи якась одна партія дуже рідко може здобути владу тільки власними зусиллями.

4) шукає масову опору, прагне забезпечити собі підтримку наро­ду — аж до членства і активного членства у ній. Це вимагає від партій проведення широкомасштабної агітаційної роботи, пропаганди своїх доктрин. Але далеко не кожен громадянин схоче стати активістом (волонтером) партії. Його підтримка останньої може виражатися в діапазоні від прихильника до по­тенційного виборця;

5) має певну програмну мету — перспективний і, як правило, дов­гостроковий проект суспільного розвитку. Програма відобра­жає інтереси окремої соціальної групи чи спільноти або може претендувати на вираження інтересів більш широких мас.

Призначення партії знаходить свій прояв у її функціях. Найваж­ливіші функції цього політичного інституту такі:

— забезпечення постійного зв’язку між громадянським суспіль­ством і державою;

— формування і вираження інтересів певних прошарків і груп населення;

— політична соціалізація і формування громадської думки;

— розробка політичної ідеології і вироблення програм інтегрова­ного суспільного розвитку;

— організація боротьби за владу, захист діючої влади або контр­оль за її діяльністю;

— підготовка та проведення виборчих кампаній з формування вищих і місцевих органів влади;

— розробка принципів і форм взаємовідносин з іншими партія­ми тощо.

Існує чимало критеріїв класифікації політичних партій. Вибір критерію залежить від теоретичної настанови, якої дотримуються при визначенні сутності партії.

За основу може бути взято організаційний критерій. Французь­кий політолог Моріс Дюверже у своїй праці «Політичні партії» ви­робив бінарну класифікацію, виділивши кадрові і масові партії. Кад­рові партії, вважав він, є продуктом еволюції політичних клубів.

Розглядаючи структуру партій, Дюверже виділяє «три концен­тричні кола»: коло активістів, для яких партія — сенс життя; коло членів партії, які сплачують внески і мають реєстраційну картку; коло прихильників і виборців, які вдовольняються участю у мітингах та інших публічних зібраннях, організованих цією партією, і голосу­ванням за останню на виборах. Чим вище пропорція членів партії на користь виборців і, відповідно, активістів — відносно членів партії, тим більше ця політична організація тяжіє до типу масової партії, і навпаки.

Більшість сучасних партій не є масовими, хоча збирають солідну частку голосів виборців, у них незначний членський корпус і ще мен­ше активістів. З урахуванням цієї обставини було виділено третій тип партій, що доповнює класифікацію Дюверже. Це партії, які прагнуть за допомогою неідеологізованої програми залучити на свою сторону велике число виборців різної соціальної і професійної приналежності та етнічного і національного походження.

Розрізняють партії «м’які» і «жорсткі». Якщо внутрішня дисци­пліна партії приписує своїм парламентаріям підпорядковуватися ди­рективам парламентської фракції цієї партії, то це є «жорстка» партія (наприклад, консервативна і лейбористська партії у Великій Британії). Члени демократичної і республіканської партій США мають практич­но цілковиту свободу у голосуванні в Конгресі. Це — партії «м’які».

Виділяють партії із сильною і слабкою структурою. Якщо статут партії не регламентує принципів реалізації первинних її осередків та способів їх інтеграції (більшість консервативних партій), це є пар­тія із слабкою структурою. Однак, якщо структура базових елемен­тів партії чітко регламентована, то це партія із сильною структурою (більшість комуністичних, соціалістичних та конфесійних партій).

Розрізняють партії з фіксованою чисельністю (комуністичні, со­ціалістичні) і партії з вільним членством, приналежність до яких ви­значається фінансовою підтримкою і голосами на виборах (демокра­тична і республіканська партії США).

Виділяють партії прямі і непрямі. У прямих партіях (комуніс­тичні та соціалістичні) їх члени безпосередньо, напряму пов’язані із партійною спільнотою, сплачують партійні внески, беруть участь у партійних зібраннях і конференціях. У непрямих партіях (соціал- реформістські партії, зокрема британські лейбористи) їх члени вхо­дять до складу партії як учасники або члени інших громадських орга­нізацій чи рухів (профспілок, кооперативів тощо).

Розрізняють партії централізовані і децентралізовані. У централі­зованих партіях всі рішення приймаються керівним осередком партії, компетенція ж низових ланок партійної організації є досить обмеже­ною (консервативна партія Великої Британії). Децентралізовані пар­тії, натомість, надають більшу свободу, більш широкі повноваження місцевим своїм осередкам і навіть допускають можливість створен­ня кількох окремих фракцій у рядах своїх членів. Високий рівень децентралізації характерний для демократичної і республіканської партій США. Їм притаманне толерантне ставлення до проявів різних поглядів у своїх рядах, а регіональні партійні організації незалежні від національних партійних комітетів при організації виборів членів Конгресу.

Поділ партій на відкриті і закриті акцентує увагу на різних спо­собах залучення до їх рядів нових членів. У відкритих партіях вступ до них нічим не регламентується, а у закритих — передбачається до­тримання певних процедур і формальностей при вступі до них. У минулому жорстка регламентація прийому до партії була характерна для комуністичних і соціалістичних партій, але сьогодні, коли партії зіткнулися з проблемами істотного звуження своєї соціальної бази, більшість партій стали відкритими.

За способом зв’язку з державою партії поділяють на правлячі (урядові), які перебувають при владі, мають більшість голосів в пар­ламенті, беруть участь у формуванні уряду, та опозиційні, що знахо­дяться в опозиції до офіційної влади, зосереджують свою увагу на її критиці і прагнуть провести в життя суспільно-політичні програми, альтернативні тим, які реалізують їхні опоненти, будучи при владі.

В залежності від ставлення до суспільно-політичної дійсності партії поділяють на:

— революційні — партії, які проголошують, що поставлених ці­лей можна досягти лише шляхом насильницького повалення існуючого ладу. Основні методи в їх практичній діяльності ма­ють насильницький характер;

— реформістські — партії, що дотримуються політичного і со­ціального курсу, спрямованого на зміну політичної практики або деяких аспектів законодавства без фундаментальної пере­будови політичної та соціальної структури; стоять на платфор­мі еволюційного розвитку і здійснення послідовних реформ;

— реакційні — партії, в основі діяльності яких — здійснення опо­ру і протидії суспільному прогресу; вони вдаються до заходів, що здійснюються віджилими і неефективними політичними силами і використовують насильницькі методи в політичній боротьбі;

— консервативні (в даному випадку, не за характером політич­них доктрин, а саме за ставленням до суспільно-політичної дійсності) — партії, що знаходяться на позиції збереження іс­нуючих і традиційних для даної політичної системи форм еко­номічного, соціального, політичного життя, а також традицій­них духовних цінностей.

Якщо в якості критерію обрати характер доктрин політичних партій, їх основну ідеологічну спрямованість, то ми матимемо таку класифікацію політичних партій:

— консервативні — характеризуються стабільністю, відданістю традиційним формам здійснення влади, обстоюють поступові і послідовні реформи в суспільстві, наступність політики від попередніх часів, вільну економіку та практично необмеже­ну конкуренцію, значне ослаблення державного регулювання економіки, використання можливостей прогнозування ринку, відповідальність кожної людини за свої дії та свою долю. Вони відзначаються скептичним ставленням до будь-яких необду­маних і спонтанних політичних рішень, прихильністю ідеям безумовного авторитету державних інституцій, а також від­даністю засадам релігійності як основи світоглядної орієнта­ції суспільства і об’єднуючої сили його членів (торі — Велика Британія, республіканська партія — США);

— ліберальні — проголошують свободу особи, обстоюють пріори­тет особистих інтересів над інтересами суспільства, свободу підприємництва і торгівлі, плюралістичну демократію, рів­ність усіх громадян перед законом, спрямовують свою діяль­ність на соціальний захист трудящих, забезпечення рівних со­ціальних можливостей у здійсненні основних прав і реалізації законних інтересів (ліберальна партія — Велика Британія, де­мократична партія — США, «вільні демократи» — Німеччина, Союз за французьку демократію — Франція, республіканська партія — Італія);

— соціал-реформістські — проголошують ідеї демократичного соціалізму, загальної свободи і рівності громадян, обстоюють свободу, рівність, справедливість і солідаризм, принципи рин­кової економіки, першорядне значення у своїх програмах від­водять забезпеченню соціального захисту економічно незахи- щених прошарків населення, визнають примат громадянського суспільства над державою, бачать своєю ключовою позицією забезпечення прав людини, парламентаризму, демократії, ево­люційного, а не революційного розвитку політичного процесу (соціалістична партія — Франція, соціал-демократична робіт­нича партія — Швеція, лейбористська (робітнича) партія — Велика Британія, соціалістичні партії у Болгарії, Угорщині, Чехії тощо);

— комуністичні — партії, що дотримуються відданості марксист­ській ідеології і ставлять за мету завоювання в процесі класо­вої боротьби і утвердження влади у формі диктатури пролета­ріату (комуністичні партії КНР, В’єтнаму, Куби тощо);

— радикалістські (націоналістичні та націонал-патріотичні — лівого і правого екстремістського напрямів) — перші визна­ють національний фактор як пріоритетний у суспільному розвитку, аж до ідеї національної винятковості та переваги; протиставляють національні інтереси однієї національнос­ті іншим. Другі в основі своєї ідеології мають ідеї пріоритету певної нації, захисту національних інтересів усіма можливими засобами. Для досягнення своєї мети ці партії ладні вдатися до будь-яких крайніх заходів, аж до заходів відверто насиль­ницького характеру. Вони спираються на національну ідею, прагнуть консолідувати навколо себе всі патріотично нала­штовані суспільно-політичні сили, виступають у перших ря­дах у боротьбі за незалежність нації і народний суверенітет, а при перемозі — прагнуть захищати та зміцнювати досягнуте (Національний фронт — Франція);

— неофашистські — партії, що прагнуть з’єднати нелегальні та напівлегальні форми діяльності, пристосуватися і зберегти зо­внішню лояльність до режиму законності, діючих органів вла­ди та інших державних інституцій. У своїй практичній діяль­ності неофашистські партії часто застосовують насильницькі методи, прагнуть нав’язати свою волю суспільству. Їм прита­манні екстремістська орієнтація, соціальна демагогія, ігнору­вання законів і закономірностей суспільного розвитку. Вони виступають проти демократії та парламентаризму, виявляють прихильність до ксенофобії, антисемітизму, расизму (різні не­офашистські угруповання у Німеччині, а також Австрії, Італії і Франції тощо);

— конфесійні (релігійні) — створюються на основі певної релігій­ної течії, виражають ідеї відповідної релігійної спрямованості (ХДС-ХСС — Німеччина, християнсько-демократична пар­тія — Італія);

— екологічні — відстоюють ідеї охорони довкілля, забезпечення раціонального природокористування, обстоюють необхідність відмови суспільства від здійснення тих видів діяльності, що прямо чи опосередковано завдають шкоди екології (партія «зелених» — Німеччина, аналогічні партійні формування в ін­ших країнах).

Сьогодні у суспільстві формується новий тип політичних партій, так звані універсальні партії. Для них характерні такі риси:

— підтримують загальнодемократичні, загальносоціальні цін­ності і принципи;

— є виразниками загальнонаціональних інтересів;

— виражають ідеї компромісу, згоди між різними прошарками суспільства;

— відкидають різні догми, швидко пристосовуються до мінливих політичних умов, не притримуються чітко визначеної ідеоло­гії, сприяючи деполяризації всієї політичної системи і самого суспільства в цілому.

Практично усі сучасні партії більшою або меншою мірою висту­пають носіями різних ідеологій. В сучасній політичній системі всі політичні сили умовно поділяють на праві та ліві. Приналежність партії до того чи іншого ідейно-політичного спектру визначається її ставленням до обсягу державного втручання в економічні процеси, до ринку і соціальних програм тощо. У демократичному суспільстві праві і ліві представляють собою дві основні політичні тенденції. Іс­нує певний набір цінностей, традиційно приписуваних тим і іншим.

Ліві — пацифісти, антирасисти, антиклерикали, антикапіталісти, обстоюють свободу і рівність; вони знаходяться в постійному праг­ненні до прогресу. Ліві партії роблять акцент на соціальній ефектив­ності, шлях досягнення якої вони вбачають в обмеженні стихійних проявів ринку, в активному державному регулюванні економічних процесів, в зменшенні соціальної нерівності через розширення соці­альних програм. У сфері влади ліві притримуються моделей колек­тивного самоврядування на виробництві та демократії участі.

Праві, навпаки, наголошують на збереженні (консервації) вже існуючих порядків, на повазі до них. Для них характерним є культ влади та ієрархії, вони визнають існування природних перешкод на шляху реформ. До правих відносять партії, які орієнтовані на до­сягнення економічної ефективності шляхом стимулювання «вільної гри» суб’єктів ринку при мінімальному втручанні держави в економі­ку, на побудову такої держави, яка буде проводити помірковану соці­альну політику, зокрема методом упорядкування соціальних виплат і допомоги, обмеженням кількості адресатів такої допомоги. Для пра­вих партій характерне негативне і скептичне ставлення до будь-яких альтернативних форм колективного управління.

На короткому відрізку історії ідеологія лівих протилежна ідео­логії правих, аналіз тривалих історичних періодів свідчить, що пояс­нювати їх протистояння, виходячи тільки з ідеологічних мотивів, є хибним. На різних етапах історичного розвитку тієї чи іншої держави ідеологічні настанови однієї сторони можуть братися до уваги іншою. Лівих часто називають партією руху, правих — партією порядку. Орі­єнтація на порядок ідентифікується із супротивом змінам, схильність до руху коливається в діапазоні від реформи до революції.

В рядах правих виділяються ультраправі (націоналісти та релі­гійні фундаменталісти), ліберальні праві (що погоджуються з деяки­ми загальносоціальними цінностями і схильні до конструктивних по­міркованих реформ) та консерватори. Ліві також не являють собою монолітне утворення. Відмінності у їх середовищі утворюються не лише між соціалістами, соціал-демократами, комуністами, але й між різними течіями всередині самих цих партій. Зокрема, до ультралівих відносять радикалів, комуністів і анархістів.

Існують також центристські сили. До центристських належать партії, чиї переваги стосовно ринку і вибору форми його державного регулювання чітко не визначені або носять компромісний характер. Це партії, що спираються на помірні дії та рішення по всьому спек­тру суспільно-політичного і соціально-економічного життя суспіль­ства і держави, виявляють здатність до компромісних рішень, нега­тивно ставляться до радикальних дій у будь-яких їх проявах. Партії центристського напряму слід сприймати як зміну конфронтаційного стилю мислення і дій на стиль партнерства, взаємодоповнення, кон­сенсусу, компромісу. Центристські партії орієнтовані на забезпечен­ня політичної стабільності в державі та суспільстві через подальший розвиток парламентаризму, демократичних принципів політичного розвитку. Вони виступають за конкуренцію політичних ідей та по­літичних еліт. Центристські партії першорядну увагу приділяють ефективності в здійсненні соціальної політики, вважаючи її гарантом проти поширення радикалізму. У її основі лежить ідея соціального партнерства, забезпечення рівності у правах і можливостях усіх гро­мадян.

У країнах західної демократії цей спектр політичного простору найчастіше займають ліберали. Однак останнім часом багато правих і лівих партій усі більше орієнтуються на ідеї політичного центриз­му. Вони все більшою мірою стають правоцентристськими і ліво- центристськими партіями. Правоцентристи мають сильні позиції у Франції, Італії, Німеччині, Іспанії. Лівоцентристи мають численних прихильників у Польщі, Румунії, Угорщині, Чехії, Литві та ряді ін­ших країн.

Сукупність різних партій в межах певного політичного режиму називається партійною системою. Вона є головним стрижнем полі­тичної організації суспільства і грає провідну роль при визначенні сутності того політичного режиму, за якого вона існує.

В ході розвитку західних демократій сформувалося три основні типи партійних систем:

— двопартійна система (біпартизм);

— багатопартійна система;

— система «двох з половиною партій».

Сьогодні в науці традиційно згадується також однопартійна сис­тема, але на сьогодні вона ідейно і практично віджила себе.

Система біпартизму характеризується такими рисами:

1) автоматично забезпечує одній з партій більшість місць у пар­ламенті, така парламентська більшість дозволяє уряду функ­ціонувати на протязі всього встановленого законом строку ді­яльності; гарантує стабільність діючого уряду і зміцнює владу в державі;

2) найбільш повно забезпечує представництво виборців (якщо дві партії збирають переважну кількість голосів, то, з ураху­ванням черговості, така ж пропорція громадян представлена не лише в парламенті, але й в уряді);

3) вона дозволяє зекономити кошти на паралельні вибори глави держави, оскільки ним фактично стає лідер партії, яка пере­могла на виборах до парламенту.

Двопартійна модель найяскравіше виражена у політичній системі США та Великої Британії.

Багатопартійна система більш гнучка, відрізняється більшим розмаїттям в порівнянні з біпартизмом. В межах цієї системи дуже рідко якій-небудь одній партії вдається одержати і надовго зберегти більшість у парламенті. Деякі, так звані, урядові (прагнуть завоюва­ти владу) партії, навіть за наявності у них прийнятної для значної частини електорату програми, не здатні керувати самостійно і бе­руть участь лише в коаліційних урядах. Існують у багатопартійній системі і постійно опозиційні (антисистемні) партії, котрі не спря­мовують свою діяльність на здобуття влади, навіть вже будучи у коа­ліції. В умовах біпартизму такі партії виштовхуються на околиці по­літичної боротьби і не справляють суттєвого впливу на політичний процес.

Багатопартійні системи має більшість сучасних держав.

Система «двох з половиною партій» характеризується лише їй притаманними особливостями: коли поряд з двома основними парті­ями виникає третє політичне формування, воно здатне обумовлюва­ти успіх однієї з них, а отже, і визначати контури майбутньої урядової коаліції. Така модель існує у Німеччині.

Досвід західних демократій вказує на те, що найбільш стабільні ті партійні системи, які сполучають раціоналізований парламентаризм з присутністю домінуючої партії.

В українському суспільстві процес формування багатопартійнос­ті продовжується, політичний плюралізм вже майже відродився. Ба­гатопартійність в Україні була викликана докорінними змінами в роз­витку суспільства, багатоукладністю ринкової економіки, що почала розвиватися, появою нових форм господарювання, формуванням на цій основі нових соціальних груп і спільнот, зокрема середнього класу, що є головною передумовою формування громадянського сус­пільства. Сьогодні зареєстровано понад 120 партій, існують десятки і сотні партійних рухів, формувань, непартійних об’єднань, як на міс­цевому, так і на загальнонаціональному рівні. Всі вони намагаються приймати активну участь в українському політичному процесі.

Таким чином, партії слугують потужним фактором підвищення рівня організованості політичного життя. Розвинена система партій у суспільстві — гарантія демократії і стабільності. Становлення по­літичних партій є показником залучення до політики все більш ши­роких мас населення.