Зміни світового порядку та реальний суверенітет держав

Агресія Росії проти України фактично руйнує чи не останні еле­менти Вестфальської системи міжнародних відносин, яку було сфор­мовано в 1648 році — за підсумками кривавої Тридцятирічної «світо­вої» війни.

Сформувала біполярний світ і блокове протистояння та ініцію­вала розгортання холодної війни між двома основними «центра­ми сили» Ялтинсько-Потсдамська система міжнародних відносин, 70-річний ювілей становлення якої відзначали у 2015 році. Вона стала

Підписання Версальського мирного договору (28 червня 1919року) між представниками держав-переможниць і Німеччиною

6-ю модифікацією Вестфальського світоладу. 2-ю модифікацією став Віденський конгрес 1815 року, який зафіксував черговий перероз­поділ територій світу за підсумками кровопролитних Наполеонів­ських війн. Наступні модифікації Вестфальської системи також були пов’язані з масштабними військовими потрясіннями: 3-тя — Паризь­кий Конгрес 1856 року за підсумками Кримської війни 1854-1856 рр.; 4-та — Франкфуртський мир за підсумками франко-прусської війни 1870-1871 рр.; 5-та — Версальський мир за підсумками Першої світо­вої війни 1914-1918 рр. [25].

Модифікуючи попередній світолад — багатополярний світ, утворе­ний за підсумками Першої світової війни й укладення Версальського миру (Версальсько-Вашингтонська система) — Ялтинсько-Потсдам­ська система санкціонувала формування світу біполярного, у рам­ках якого було відроджено концепцію «обмеженого суверенітету» держав, які підпадають під контроль «великих держав».

«капіталістичні країни» За­хідної Європи та Північної Америки, відповідні країни Азії та Південної Амери­ки, «соціалістичні країни» Східної Європи, окремі країни Азії та Латинської Америки — наділялися «об­меженим суверенітетом», оскільки не були цілком суверенними та самостій­ними у своїй зовнішній і внутрішній політиці, діяли відповідно до національ­них інтересів та настанов, сформульованих двома над­державами — лідерами бло­ків. При цьому «обмеження суверенітету» в рамках «західного блоку» було значно м’якішим ніж «східного». Щодо політики «комуністичного блоку» країн, така ідео­логія отримала серед політологів і політиків Західного світу назву «доктрина Брежнєва».

Розпад СРСР і «комуністичного блоку» країн, припинення бло­кового протистояння та руйнація біполярного світоладу на початку 1990-х років активізували процеси глобалізації та формування одно- полярної світової політичної системи на чолі з єдиним лідером — США. Глобалізація стає міжнародною системою, яка прийшла на зміну «холодній війні» та біполярній (Ялтинсько-Потсдамській) сис­темі, а отже, її можна вважати 7-ю модифікацією Вестфальської сис­теми міжнародних відносин.

США як світовий лідер в економічному, військовому, науково- технічному, культурно-гуманітарному та технологічному вимірах суспільної діяльності сьогодні, а також у короткостроковій і серед- ньостроковій перспективах значно випереджатимуть не лише інші держави, але й наявні у світі «центри сили», якими можна вважати Європейський Союз, Китай, Індію, Бразилію, Японію та Росію, а та­кож досить успішні й авторитетні міжнародні політико-економічні структури - БРІКС, ASEAN, ШОС, MERCOSUR та ін.

Трагічні події у США 11 вересня 2001 року засвідчили вразли­вість єдиної наддержави перед викликами нових нетрадиційних за­гроз, зокрема міжнародного тероризму та змінили світовий тренд, який полягав у зміцненні американського домінування та системи

однополярного світу.

Сьогоднішня зовнішня політика РФ щодо країн пострадянського простору (насамперед України), є агресивною та подібною до зга­даної зовнішньополітичної доктрини «обмеженого суверенітету» («доктрини Брежнєва»). Вона реалізує «нову доктрину обмеженого суверенітету» («доктрину Путіна»), змістове концептуальне наповне­ння якої активно формувалося впродовж 2014-2015 рр. на тлі анексії Криму та воєнної агресії на Донбасі. Російська агресія проти Украї­ни є відвертим викликом світовій системі міжнародних відносин та домінуванню в ній США, незважаючи на те, що сама РФ, навіть якщо вважати її регіональним «центром сили», значно поступається в усіх компонентах міжнародного впливу (економічна, військова, наукова й технологічна міць, «м’яка сила» та культурно-гуманітарна сфера) як світовому «гегемону», так і більшості інших «центрів сили» нашої планети. Єдиним конкурентним до американського компонентом російського силового потенціалу є наявність другого у світі ядерно­го арсеналу, а також конвенціональних збройних сил регіонального масштабу.

Отже, російська агресія, цей зухвалий виклик світовому демокра­тичному співтовариству, аж ніяк не відповідає реальним економіч­ним та іншим можливостям Росії та нагадує політику шантажу, яку протягом останнього десятиліття здійснює Північна Корея, продо­вжуючи розвиток своєї ракетно-ядерної програми та випробування. КНДР проводить таку політику з метою стримування США та гаран­тування тривалого існування свого тоталітарного режиму. Росія ж, брякаючи конвенціональною та загрожуючи ядерною зброєю, нама­гається залякати сусідів, позиціонувати себе як велику регіональну державу, повернути собі статус окремого «полюса» чи хоча б «цен­тру сили» світової політики. Якщо цей виклик спрямований на США, то він є блефом, адже силові можливості цих двох країн порівняти важко, не кажучи вже про кумулятивні сили їхніх союзників, серед яких у Росії немає надійних потужних партнерів. США мають значно більше ресурсів та можливостей, аби суттєво послабити рівень на­ціональної безпеки РФ і посилити її вразливість до локальних кон­фліктів.

18 вересня 2014 року Президент України П. Порошенко під час свого виступу на спільному засіданні Палати представників і Сенату Конгресу США заявив, що агресивні дії Росії «фактично зруйнували післявоєнну міжнародну систему стримувань і противаг», та відзна­чив провал міжнародних гарантій і запевнень у безпеці, які були га­рантовані Україні. Це фактично означає «ерозію міжнародних домов­леностей» — жодні угоди та договори не можуть убезпечити світовий порядок. Водночас американським парламентаріям було нагадано про зобов’язання США захищати територіальну цілісність України та ви­словлено сподівання щодо дотримання цих обіцянок [27].

Деякі американські аналітики у зв’язку з порушенням будапешт­ських гарантій висловлювалися за направлення сил НАТО в Україну, а також застосування статті 4 Вашингтонського договору, бо ситуація в Україні, на їхню думку, може загрожувати безпеці й територіальній цілісності країн-членів Альянсу. Згадана стаття Північноатлантич­ного договору зазначає: «Сторони консультуватимуться між собою, коли, на думку якоїсь із них, виникне загроза її територіальній ціліс­ності, незалежності чи безпеці» [22].

У березні 2014 року безпосередній учасник процесу укладання Бу­дапештського меморандуму від нашої держави, колишній Президент України (1994-2005 рр.) Л. Кучма у своїй офіційній заяві висловив сподівання, що керівники США, Великої Британії, Росії, Франції та Китаю, які надали гарантії територіальної цілісності нашій країні, залишаться вірними власним зобов’язанням. А в кінці червня 2015 року він же заявив, що відповідати за врегулювання ситуації на Дон­басі мають як Україна, так і країни-підписанти Будапештського ме­морандуму, закликавши «європейців і американців» вжити заходів щодо захисту безпеки та територіальної цілісності України.