<<
>>

4.1.2. Види форм політичного режиму

Соціально-політичний режим

Незважаючи на те, що соціально-політичний режим, на нашу думку, є предметом вивчення політології [120], ми не можемо повністю обійти це питання, оскільки він, як більш загальне поняття, слугує своєрідним базисом пізнання державно-політичного режиму.

Будучи ядром політичного режиму, соціально-політичний режим як система владних способів і методів, які зумовлюються соціальними законами (юридичними, економічними, моральними, етичними, релігійними, ментальними тощо), є об’єктивним явищем.

В межах антидемократичного і демократичного історичного типів форм політичного режиму, він має свої різновиди, зміст котрих зумовлений специфікою розвитку та відповідними субстанціальними якостями того чи іншого суспільства[121]. Різновидами антидемократичних форм соціально-політичного режиму є зокрема: деспотичний, тиранічний, олігократичний, абсолютистський, тоталітарний режими, а різновидами демократичних соціально-політичних режимів – демократично-консервативний, демократично-радикальний і демократично-ліберальний (В. Котюк, П. Рабінович, О. Скакун). Для перехідних суспільств і відповідно держав, характерні змішані (сегментарні) соціально-політичні режими. Змішаними (сегментарними) формами соціально-політичного режиму слід вважати ті, що являють собою систему володарювання, яка об’єднує елементи як демократичного, так і антидемократичного політичних режимів. Різновидом такого режиму вважаємо авторитарний режим, який в літературі з теорії держави і права зазвичай ототожнюється з антидемократичним режимом [122] або вважається різновидом останнього [123]. Більш ґрунтовним у цьому плані нам здається твердження С. Комарова та О. Малько про те, що авторитарний режим є «свого роду «компромісом» між тоталітарним і демократичним політичними режимами» [124]. Це виглядає досить логічним, оскільки будучи зумовленим суспільством перехідного періоду, авторитарний режим закономірно об’єднує у собі елементи зазначених вище історичних типів політичних режимів.

Таким чином, ідентифікуючи соціально-політичний режим із системою методів і способів здійснення політичної влади, вважаємо його слід розглядати як найбільш динамічну і базову складову частину форми держави, яка чутливо реагує на усі, найбільш важливі, процеси і зміни, що відбуваються в навколишньому економічному, соціально-політичному і духовному середовищі відповідного суспільства. Фактична наявність антидемократичного режиму в політичній практиці тієї чи іншої країни (при усіх можливих спробах юридизувати демократичний режим навіть за допомогою конституції, що у сучасному світ відбувається майже повсюдно) – явна ознака незрілості ще в ній громадянського суспільства та відповідної йому держави республіканського історичного типу. Державно-політичний режим

Поняття державно-політичного режиму, як політичного явища, що більш піддається юридичній формалізації, як зазначалося, ще не достатньо розроблено в юридичній науці. Ця проблема, незважаючи на здійснені певні спроби аналізу і узагальнення, ще недостатньо досліджена в юридичній та іншій літературі і потребує певного наукового аналізу і осмислення. Виходячи з необхідності її більш предметного і глибокого вивчення, обмежимося певним тезисним викладом понятійного розуміння державно-політичного режиму та характеристики його різновидів.

Перша теза полягає у тому, що «соціально-політичний» і «державно-політичний» режими, як зазначалося, є двома рівнями «політичного» режиму.

Соціально-політичний режим виконує функцію базису, який безпосередньо зумовлений змістом та сутністю політичної системи того чи іншого суспільства (суспільної формації) і тому менше піддається юридизації. Без врахування даної обставини, так само як і без врахування характеру самого соціально-політичного режиму, дуже важко було б зрозуміти не тільки сутність і зміст, але і соціально-політичну роль і призначення держави, що існує в тій чи іншій країні.

У політичній системі суспільства держава і державна влада хоч і займають домінуюче становище, але система і механізм діяльності всіх державних органів можуть мати свій державний режим, який стосується тільки діяльності державного механізму. Виходячи з того, що інші елементи політичної системи, насамперед політичні партії, особливо опозиційні, можуть не підтримувати той чи інший державний режим, ту чи іншу державну політику, деякі теоретики держави і права справедливо зазначають, що «державний режим є різновидом політичного режиму, оскільки держава і державна влада – політичні явища, які мають найбільшу політичну, військову і фізичну силу, порівняно з іншими суб'єктами політичної системи» [125]

Якщо спробувати дати дефініцію державно-політичного режиму, то більш слушною, вважаємо, у цьому питанні точку зору російської дослідниці С. Кіреєвої, яка зазначене явище (вона використовує термін «державний» режим) розуміє як систему або сукупність форм, методів, засобів та способів владарювання, через котрі державна влада легітимує своє існування і функціонування [126].

Друга теза полягає у тому, що державно-політичний режим, будучи складовою політичного режиму і тісно пов’язаним в його межах із соціально-політичним режимом, указує на певну організаційну завершеність форми держави. Водночас він має певну «автономію», котра дозволяє значною мірою індивідуалізувати форму держави, визначати її певні особливі риси. Ця «індивідуалізація», як правило, проявляється в тих чи інших різновидах державно-політичного режиму. Їх зміст зумовлений також антидемократичним, демократичним або змішаним (сегментарним) змістом соціально-політичного режиму.

Антидемократичні державно-політичні режими. Відносно антидемократичних державно-політичних режимів, слід звернути увагу на те, що на певному історичному етапі їх зміст збігався зі змістом соціально-політичного режиму. Це характерно для часів станово-кастового суспільства, коли його політична організація була представлена тільки однією державою. З огляду на це зазначені вище такі різновиди соціально-політичного режиму, як деспотичний, тиранічний і абсолютистський можна також визначити як різновиди антидемократичного державно-політичного режиму. Цього не можна сказати про олігократичний та тоталітарний режими, оскільки реальними суб’єктами політичного владарювання в них є не тільки державні, а й позадержавні соціальні сили.

Один із різновидів державно-політичного режиму, що з’явився на тлі тоталітарного соціально-політичного режиму, є партократичний,котрий характеризується повним поглинанням державного апарату партійно-правлячим. Його основою є порядок, при якому правляча партія не формує уряд в результаті перемоги на парламентських виборах (як за багатопартійної демократії), а сама виступає головним інститутом влади, у зв'язку з чим її керівні органи стають законодавчими і розпорядницькими структурами, що стоять над державними органами, які лише технічно допомагають партійному апарату в управлінні країною. Такий державно-політичний режим був характерний для гітлерівської Німеччини (націонал-соціалізм), країн колишнього соціалістичного табору, у сучасному світі такий режим існує у Китаї, на Кубі, деяких інших країнах.

Демократичні державно-політичні режими. Відносно демократичних державно-політичних режимів, слушною є точка зору Ю. Оборотова, котрий вважає, що їх зміст проявляється в структурі відносин між законодавчими і виконавчими органами влади, в способах і методах здійснення державної влади шляхом взаємодії цих органів [127]. Оскільки дослідник справедливо виводить за межі цих гілок влади судову, тому що вона (залежна або незалежна, справедлива або несправедлива) визначає характер соціально-політичного режиму, то у цьому випадку поняття «державно-політичного» режиму збігається з поняттям «правління, політичної форми правління», про що детальніше далі.

Видові відмінності демократичних державно-політичних режимів визначаються компетенційними взаємозв’язками між вищими законодавчими й виконавчими органами держави, характер взаємовідносин яких зумовлений обраним державою відповідним «типом поділу влади». Останній, як свідчить теорія й практика державно-політичних режимів, визначається відповідним підходом до тлумачення його змісту.

Історично першим типом поділу влади був т.зв. «м’який» тип поділу влади. Він започаткований у Великобританії, де поділ влади сприймався з точки зору концепції дифузії (дисперсії) влади. Згідно з цією концепцією, яка заперечує жорсткий поділ влади, владні повноваження здійснюються різними державними органами й посадовими особами, але між ним далеко не завжди можна провести чітку межу за інституціональним та функціональним принципом. Оскільки при здійсненні державної влади, побудованій на основі типу «м’якого» поділу влади, урядову владу переважає парламент, такі державно-політичні режими іменують парламентськими. Останні, залежно від розкладу партійно-політичних сил у парламенті і їх реального (фактичного) впливу на урядову владу, можуть бути асамблейними або міністеріальними.

Асамблейний режим, як правило, зумовлений багатопартійним парламентом, коли жодна партія не має абсолютної більшості у парламенті і не може сформувати уряд. Створенна у таких випадках коалиція партій зазвичай е недовговічною, розпадається і, як наслідок, часті відставки уряду порушують стабільність виконавчої влади, а відтак і усю систему способів і методів здіснення державної влади (прикладом країни з таким державно-політичним режимом є сучасна Італія).

Міністеріальний режим є протилежністтю асамблейного режиму. Його джерелом є, як правило, двопартийна система в країні, представлена такими же двома фракціями у парламенті. Партія, що перемогла на виборах, формує уряд, який, за приянятими у країнах з парламентською формою правління правилах, відповідає перед парламентом, а точніше перед більшісттю, що його сформувало. Але у конкретній державно-політичній практиці може статися певний дисбаланс у бік уряду. Це відбувається, коли останній, котрий зазвичай складається з лідерів партії, її штабу, нав’язує свою думку (рішення) більшості, тобто рядовим членам партії, а разом з тим і усьому парламенту. Це дає міністеріальному режиму такі позитивні якості, як стабільність, оперативність у здійсненні виконавчої влади, але надмірне їх використання може привести до олігократизації влади (такі режими були характерні для Великобританії і Німеччини другої половини ХХ ст.).

Інший тип поділу влади – «жорсткий» – передбачає формальну ізольованість органів виконавчої і законодавчої влади, відсутність між ними тісних функціональних відносин. У класичному варіанті цей тип поділу влади юридично закріплений у Конституції США, де з системотвірних елементів виконавча влада, яка організаційно складається з глави держави (президента) та підпорядкованого йому уряду, здійснює поточне політичне керівництво державою, а законодавча, приймаючи закони, забезпечує необхідне для цього правове поле. Виходячи з того, що при побудованому на такому розумінні принципі «поділу влади» у системі влади панівне становище займає глава держави – президент, ці держави за формою державно-політичного режиму називають президентськими.

Побудова влади на основі третього типу поділу влади – «помірного», що об’єднує характерні риси «жорсткого» та «м’якого» типів, породжує, як правило, різні форми парламентського та президентського демократично-політичних режимів у країнах зі змішаною формою державного правління. Діапазон цей достатньо широкий: президентський (Росія), президентсько-парламентський (Вірменія), парламентсько-президентський (Литва, Польща, Румунія, Португалія та ін.), парламентський (Австрія, Ісландія та ін.).

Змішані державно-політичні режими. Базисом змішаних державно-політичних режимів є авторитарний соціально-політичний режим. В його умовах президентський режим може набувати суперпрезидентського змісту. Це може статися, коли у конкретній політичній практиці відбувається непередбачена конституційним законодавством надмірна концентрація влади в руках президента, яка приводить до персоналізації виконавчої влади. Такий державно-політичний режим поширений сьогодні у багатьох країнах Азії, Латинської Америки та Африки, серед країн СНД – це Бєларусь, Росія, країни Середньої Азії, насамперед, Туркменістан та Узбекистан.

Такі контури тих теоретичних знань о змісті, сутності та класифікації державно-політичних режимів – питань, котрі, як зазначалося, чекають на подальше спеціальне дослідження. Їх розробка сприяла б поглибленню уявлень про структуру й зміст усього політичного режиму – найважливішого соціального явища, який відображає сутність суспільства і держави та визначає зокрема політико-практичний зміст елементів форми держави. Серед них форма державного правління, до аналізу котрої й переходимо.

<< | >>
Источник: Бостан С.К. та ін.. Теорія держави і права (Актуальні проблеми). Навчальний посібник. Київ-2013. 2013

Еще по теме 4.1.2. Види форм політичного режиму:

- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Арбитражный процесс - Банковское право - Вещное право - Государство и право - Гражданский процесс - Гражданское право - Дипломатическое право - Договорное право - Жилищное право - Зарубежное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Информационное право - Исполнительное производство - История - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Медицинское право - Международное право. Европейское право - Морское право - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Политология - Права человека - Право зарубежных стран - Право собственности - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Предотвращение COVID-19 - Семейное право - Судебная психиатрия - Судопроизводство - Таможенное право - Теория и история права и государства - Трудовое право - Уголовно-исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Ювенальное право - Юридическая техника - Юридические лица -