§ 3. Поняття і види джерел (форм) права

Юридичні джерела (форми) права — це вихідні від держави або визнані нею офіційно-документальні форми вираження (джерела) і за­кріплення (форми) норм права, що надають їм загальнообов’язкового юридичного значення.

Походження поняття «джерело права» пов’язують із творчістю давньоримського мислителя Тита Лівія, який, вказуючи у своїй іс­торії Риму на Закони XII таблиць, сказав, що ці закони становлять джерело всього публічного і приватного права.

Тобто, під джерелами права слід розуміти форми об’єктивації пра­вових норм, які слугують ознаками їхньої формальної обов’язковості в конкретному суспільстві і в конкретний час. Під формою ж права слід розуміти спосіб зовнішнього вияву права шляхом закріплення правил поведінки в нормативних актах органів, наділених відповід­ною компетенцією. При цьому виділяють внутрішню і зовнішню сто­рони форми права. Під внутрішньою формою права розуміють його структуру, а під зовнішньою — об’єктивований комплекс юридичних джерел, що формально закріплюють правові явища і дозволяють адресатам правових настанов знайомитися з їх реальним змістом та використовувати їх у процесі реалізації права.

Тож не слід плутати поняття джерела права як ознаки загально­обов’язковості правової норми з поняттям джерела як засобу пізнан­ня права, з поняттям історичної пам’ятки. Ці поняття можуть збіга­тися, але цей збіг випадковий і не випливає з їхньої суті. Так, якщо взяти текст якогось нормативного акту, то цей нормативний акт од­ночасно буде джерелом права у суто юридичному розумінні і джере­лом нашого пізнання права як загальносоціального явища. Якщо ж ми, припустимо, не маємо в розпорядженні тексту цього нормативно­правового акта, а дізнаємося про його зміст з інших джерел, то цей акт, попри все, залишатиметься джерелом права, але вже не буде дже­релом пізнання права, принаймні, для нас.

Так само, не слід плутати поняття джерела права як ознаки його загальнообов’язковості з поняттям про те, звідки береться і чим ви­значається саме поняття та зміст правової норми.

Традиційно до юридичних джерел (форм) права відносять:

— нормативно-правовий акт;

— нормативно-правовий договір;

— міжнародно-правовий акт;

— правовий прецедент;

— релігійно-правовий акт;

— правовий звичай;

— правову доктрину.

Нормативно-правовий акт — це офіційний письмовий документ правотворчого характеру, виданий уповноваженим органом у вста­новленій формі, який містить правові норми, що регулюють певну групу однорідних суспільних відносин.

Нормативно-правовий акт є основним юридичним джерелом права в більшості країн (насамперед, країн з романо-германською правовою системою).

Нормативний-правовий договір — це акт, що містить загально­обов’язкове, формально визначене правило поведінки загального характеру, встановлене на основі взаємної домовленості декількох суб’єктів правотворчості (результат двосторонньої або багатосторон­ньої угоди) з метою врегулювання певної юридичної ситуації.

Міжнародно-правовий акт — це спільний акт двох або кількох держав, що містить норми права щодо встановлення, зміни або при­пинення їх прав і обов’язків у відповідній сфері відносин між ними. Міжнародно-правовий акт після санкціонування його державою- стороною міжнародної угоди імплементується у її національне зако­нодавство, стаючи його невід’ємною частиною.

Правовий прецедент — це акт, що містить правові норми, встанов­лені в результаті вирішення судовим або адміністративним органом конкретної юридичної справи, якому надається загальнообов’язкове юридичне значення при вирішенні наступних аналогічних справ в майбутньому.

Правовий прецедент є одним з провідних джерел права країн з англо-саксонською правовою системою.

Релігійно-правовий акт — це акт, що містить церковний закон або іншу релігійну норму, яка санкціонується державою для надання їй загальнообов’язкового юридичного значення і гарантується нею можливістю застосування державно-правового примусу.

Релігійно-правові норми (акти) поширені в країнах із традиційно- релігійною правовою системою (передусім, в мусульманських краї­нах).

Правовий звичай — це акт, що містить норми-звичаї, які санк­ціоновані державою і гарантовані нею можливістю застосування державно-правового примусу.

Держава визнає не всі звичаї, що склалися у суспільстві, а лише ті, що мають найбільше значення для нього, відповідають його інтер­есам та адекватно відображають історичний етап його розвитку.

Правовий звичай — найстаріше джерело права, що історично пере­дувало закону. Він не втратив свого значення і в деяких сучасних пра­вових системах, насамперед, правовій системі традиційно-общинного типу. Разом з тим, у цивільному праві країн із романо-германською (континентальною) правовою системою і досі визнаються деякі зви­чаї, зокрема «звичаї ділового обороту». Щоправда, сфера їх застосу­вання сьогодні обмежується головним чином зовнішньоторговельни­ми операціями.

Правова доктрина — це акт, що містить концептуально оформле­ні правові ідеї та принципи, розроблені з метою удосконалення зако­нодавства, усвідомлені суспільством і визнані державою.

Правова доктрина не в усіх державах є джерелом права, хоча зна­чення наукових праць юристів для формування оптимальної моделі правового регулювання визнається законодавцями багатьох країн світу. Сьогодні роль доктрини є важливою для правотворчості: вона сприяє удосконаленню нормативно-правової бази, створенню нових правових понять і категорій, розвитку методології тлумачення законів.

Правова доктрина слугувала безпосереднім джерелом пра­ва в англо-американській правовій системі: при вирішенні справи судді посилалися на праці вчених-практиків; а також у релігійно- філософській правовій системі: іслам, індуїзм, іудаїзм мають у своїй основі загальнообов’язкові правила поведінки, першоджерелом яких є праці видатних юристів.