10.1.2. Юридичний склад правопорушення

В загальному значенні склад правопорушення – це ті елементи, з яких складається саме правопорушення, його структура, результат системного аналізу правопорушення. Насамперед зазначимо, що «правопорушення» і «склад правопорушення» – це взаємопов’язані, але не тотожні поняття.

В теорії права вчені по-різному визначають зміст поняття «склад правопорушення». Зокрема, на думку науковців, це система найбільш загальних та істотних ознак окремих різновидів правопорушень (О. Поляков)[439]; сукупність передбачених законом об’єктивних і суб’єктивних ознак протиправного соціально шкідливого діяння, за вчинення якого винна особа несе юридичну відповідальність (С. Олейников)[440]; система ознак правопорушення, необхідних і достатніх для застосування до правопорушника заходів юридичної відповідальності (Т. Тарахонич)[441]; система ознак, необхідних та достатніх для притягнення правопорушника до юридичної відповідальності (Є. Гризунова)[442].

У галузевих юридичних науках також пропонуються наукові дефініції відповідних видів правопорушень. Зокрема, на думку Н. Батанової, «склад конституційного делікту складається з сукупності передбачених конституційним правом обов’язкових об’єктивних і суб’єктивних ознак, які визначають суспільно небезпечне діяння як конкретний конституційний делікт»[443]. Як вважає Д. Бахрах, «…під складом адміністративного правопорушення розуміється встановлена правом сукупність ознак, при наявності яких протиправне діяння вважається адміністративним правопорушення»[444].

Кожне із запропонованих визначень має як своє позитивні сторони, так і певні вади. Зокрема, всі науковці зазначають, що склад правопорушення – це система або сукупність ознак. З таким підходом можна повністю погодитися, оскільки таке уявлення повністю узгоджується з етимологією слова «склад». Також позитивним моментом запропонованих дефініцій є те, що окремі науковці вказують на сукупність не будь-яких ознак, а конкретизують, що вони повинні бути об’єктивними та суб’єктивними, а також необхідними та достатніми для притягнення особи до юридичної відповідальності відповідного виду. Однак, не можна погодитися з пропозицією визнавати те, що ці ознаки мають бути закріплені в законі, тому що по-перше, не завжди в нормах закону міститься вказівка на ознаки складу правопорушення, вони можуть бути в будь-яких нормативно-правових актах, на яких ґрунтуються, наприклад, бланкетні диспозиції статей; по-друге, далеко не всі ознаки складу правопорушення закріплені нормативно, окремі з них мають латентний характер, наприклад, причинний зв’язок між діянням і наслідком/наслідками).

Для складу правопорушення характерні такі істотні ознаки:

1) склад правопорушення – це сукупність елементів, які характеризують вчинене як таке. Ця ознака свідчить, що склад правопорушення має складну будову та утворюється шляхом поєднання різних елементів, які, в свою чергу, характеризуються притаманними їм ознаками;

2) склад правопорушення утворюють елементи та ознаки, які мають об’єктивну та суб’єктивну характеристику;

3) відповідні елементи та ознаки є або явними (тобто, такими, що прямо передбачаються у гіпотезі та (або) диспозиції правової норми), або латентними (тобто, прямо у нормі не наводяться, однак презюмуються, враховуючи інші ознаки складу правопорушення);

4) склад правопорушення є наявним лише в тому випадку, коли ці ознаки є необхідними і достатніми для визнання вчиненого діяння правопорушенням.

Отже, враховуючи вищевикладене, можна зробити висновок, що склад правопорушення – це сукупність обов’язкових об’єктивних і суб’єктивних ознак, які передбачені у гіпотезі та (або) в диспозиції правової норми чи у ній не вказуються, однак випливають з інших ознак та є необхідними і достатніми для притягнення особи до юридичної відповідальності відповідного виду.

Традиційно науковці зазначають, що склад правопорушення утворюють чотири елементи: об’єкт, об’єктивна сторона, суб’єкт і суб’єктивна сторона. Потрібно коротко їх охарактеризувати та встановити ті ознаки, які притаманні кожному елементу.

1. Об’єкт правопорушення по-різному визначається науковцями: соціальна цінність, на яку посягає правопорушення, заподіюючи їй шкоду, або ставить під загрозу заподіяння шкоди (В. Кудрявцев); ті суспільні відносини, які охороняються правом і на які це правопорушення посягає (С. Лисенков, А. Колодій, О. Тихомиров, В. Ковальський); 5) це певні блага чи соціальні цінності, на які посягає правопорушення (Т. Тарахонич) тощо[446]. Як бачимо, на сьогодні в теорії права не вдалося виробити чіткого визначення об’єкта правопорушення, не вирішене питання про те, на що саме воно посягає (на суспільні відносини, цінності, блага тощо).

Слід зазначити, що юридична наука пройшла складний шлях у розвитку вчення про об’єкт правопорушення, зокрема, який розуміється як норма права[447], суспільні відносини[448], правові відносини[449], правові блага (інтереси)[450],людина[451], соціальні цінності[452], соціальна безпека[453], охоронюваний кримінальним законом порядок відносин між людьми у суспільстві”[454].

Незважаючи на таку багатоманітність концепцій об’єкта правопорушення, доводиться констатувати, що єдиної теорії на сьогодні не вироблено. Кожна з них має право на існування, адже всі вони характеризуються певними позитивними та негативними аспектами.

Крім суспільних відносин, ознаками об’єкта складу правопорушення може бути предмет або потерпілий. Найбільш повно ці поняття висвітлені в доктрині кримінального права.

2. Об’єктивна сторона складу правопорушення визначається теоретиками права як «зовнішні» ознаки, що характеризують правопорушення; «зовнішнє вираження протиправного діяння»; «зовнішній прояв самого протиправного вчинку»; «сукупність зовнішніх ознак, що характеризують певне правопорушення»[455]. При цьому як у загальноправовій, так і в галузевій науковій літературі вчені, як правило, ототожнюють та не розрізняють поняття «об’єктивна сторона правопорушення» та «об’єктивна сторона складу правопорушення». Однак, можна стверджувати, що об’єктивна сторона правопорушення є явищем реальної дійсності, яке розгортається, протікає у відповідний проміжок часу, в певному місці, з використанням знарядь і засобів вчинення правопорушення, є одним із елементів складного юридичного факту правопорушення. А об’єктивна сторона складу правопорушення – це теоретична конструкція, яка передбачена у диспозиції правової норми або закономірно випливає з інших ознак правопорушення, що у ній передбачені, та характеризує зовнішню сторону правопорушення. Тому будь-який склад правопорушення характеризується такими ознаками, як діяння, наслідок (наслідки), причинний зв'язок між діянням і наслідками, спосіб, час, місце, знаряддя, засоби, обстановка вчинення правопорушення.

Отже, об’єктивну сторону складу правопорушення утворює сукупність визначених у правовій нормі ознак, які характеризують акт зовнішньої поведінки правопорушника.

В юридичній літературі всі ознаки об’єктивної сторони складу правопорушення поділяються на обов’язкові (необхідні) та факультативні (необов’язкові, додаткові). До обов’язкових ознак належить діяння у формі дії або бездіяльності, а всі інші вищеперераховані ознаки – до факультативних ознак об’єктивної сторони складу злочину. Отже, єдиною обов’язковою ознакою об’єктивної сторони складу правопорушення є діяння. У законодавстві України підкреслюється, що правопорушення може бути вчинене як шляхом дії, так і шляхом бездіяльності, які традиційно об’єднуються у правову категорію «діяння». Наприклад, у всіх статтях Кримінального кодексу України, в яких вживається термін «діяння», в дужках вказується на дію або бездіяльність (статті 11,15, 24, 25 та інші)[456]. В Кодексі України про адміністративні правопорушення також міститься відповідне формулювання[457]. Дія передбачає активну форму поведінки людини, а бездіяльність, навпаки, пасивну. При цьому кримінальна відповідальність за бездіяльність настає лише в тому випадку, коли особа не вчинила певну дію, хоча зобов’язана була і могла її вчинити.

На думку В. Кудрявцева, злочинна дія є активною формою поведінки людини, яка перебуває під контролем волі та виконується власними рухами тіла цієї людини (жестом, словом або впливом на матеріальні об’єкти).[458]. Якщо у вчиненому відсутній прояв волі особи (наприклад, у випадку непереборної сили, непереборного фізичного або психічного примусу), або діяння не є усвідомленим (наприклад, вчиняється неосудним або особою, яка не досягла віку, з якого настає відповідальність), то відсутнє саме діяння, а тому немає підстав для притягнення особи до юридичної відповідальності відповідного виду.

Наслідки є факультативною ознакою об’єктивної сторони правопорушення. Ними визнається та шкода (збиток), яку заподіює правопорушення суспільним відносинам, що охороняються законом, або реальна загроза заподіяння такої шкоди[459]. У кримінальному праві суспільно небезпечні наслідки залежно від обсягу шкоди, заподіяної діянням об’єкту, поділяються на реальну шкоду і створення загрози (небезпеки) її заподіяння. Залежно від характеру шкоди суспільно небезпечні наслідки можуть бути поділені на наслідки матеріального та нематеріального характеру. До матеріальних наслідків належить шкода, що має особистий (фізичний) характер, наприклад, смерть людини, тілесні ушкодження, а також майнова шкода, наприклад, у злочинах проти власності. Нематеріальні наслідки не пов’язані з фізичним впливом на людину як суб’єкта суспільних відносин чи впливом на матеріальні предмети зовнішнього світу (блага), з приводу яких існують ці відносини. До нематеріальних наслідків належить шкода, завдана політичним, організаційним і соціальним інтересам[460].

Причинний зв’язок є обов’язковою ознакою складу правопорушення, якщо у вчиненому є наявними діяння і наслідки. Складність проблеми причинного зв’язку викликала появу багатьох теорій причинного зв’язку, серед яких можна назвати теорії адекватного причинного зв’язку, основної причини, безпосередньої (найближчої) причини, необхідного і випадкового причинного зв’язку, ймовірного причинного зв’язку, необхідної умови (condition sine qua non).

Однак, до сьогодні залишається надзвичайно багато невирішених питань щодо встановлення причинного зв’язку як однієї з ознак об’єктивної сторони правопорушення. Можна вважати, що всі теорії причинного зв’язку в основному не суперечать, а доповнюють одна одну і допомагають з’ясувати та встановити цю ознаку об’єктивної сторони складу правопорушення. Сучасна концепція причинності базується на двох основних засадах: 1) генетичному принципі (ніщо не може виникнути із нічого чи перейти в ніщо); 2) принципі закономірності (ніщо не відбувається незакономірним, довільним чином).

В цілому для констатації причинного зв’язку між діянням і наслідками необхідно встановити такі основні умови:

1) причинний зв’язок між явищами (діянням і наслідками) є об’єктивним, тобто існує незалежно від свідомості людини;

2) причинний зв’язок має місце лише тоді, коли діяння виступає необхідною умовою (причиною), без якої неможливе настання наслідку: а) причина (діяння) у часі повинна передувати наслідку; б) причина (діяння) не лише повинна передувати наслідку в часі, але і викликати його; в) причинний зв’язок має місце лише у разі, коли діяння є головною, визначальною умовою настання наслідку; г) діяння перебуває в причинному зв’язку з наслідком, якщо воно неминуче викликає його настання.

Інші факультативні ознаки об’єктивної сторони правопорушення можна визначити так: місце вчинення правопорушення – це певна територія або інше місце, де відбувається діяння і настають наслідки; час вчинення правопорушення – це певний відрізок (проміжок) часу, протягом якого відбувається діяння і настають наслідки; обстановка вчинення правопорушення – це конкретні об’єктивно-предметні умови, в яких воно вчиняється; засоби вчинення правопорушення – це предмети матеріального світу, що застосовуються особою при вчиненні діяння; знаряддя вчинення правопорушення – це предмети, використовуючи які, особа вчиняє фізичний вплив на матеріальні об’єкти; спосіб вчинення правопорушення – це сукупність (система) прийомів і методів, що використовуються при вчиненні правопорушення.

3. Суб’єкт складу правопорушення також у теорії права визначається по-різному, ним визнається лише деліктоздатна фізична особа (О. Поляков)[461]; «особа, яка вчинила правопорушення» (С. Лисенков, А. Колодій, О. Тихомиров, В. Ковальський)[462]; «фізична або юридична особа, яка скоїла правопорушення», необхідною ознакою якого є його деліктоздатність (С. Олейников)[463]; «деліктоспроможна особа, яка скоїла правопорушення», нею може бути: а) індивідуальний суб’єкт – фізична особа, що є осудною та досягла певного віку; б) колективний суб’єкт – юридична особа, державний орган, громадська організація тощо, дії яких пов’язані з колективним винесенням рішення (Т. Тарахонич)[464]. Насамперед слід зазначити, що, як і в попередніх випадках, потрібно розрізняти такі поняття, як суб’єкт правопорушення (як явища реальної дійсності) та суб’єкт складу правопорушення (як відповідної теоретичної конструкції). Наприклад, у випадку визнання суб’єктом складу правопорушення юридичної особи, суб’єктом злочину є конкретна фізична особа, яка працює у відповідній організації, оскільки юридична особа здійснює конкретне діяння (дію або бездіяльність вчинити не може). Для притягнення фізичної особи до юридичної відповідальності. необхідно встановити, що вона досягла віку, з якого настає юридична відповідальність відповідного виду, та є осудною. Крім досягнення віку, з якого настає юридична відповідальність, потрібно також встановити, що особа, яка скоїла правопорушення, є осудною (дієздатною). Осудність визначається в Кримінального кодексу України як такий стан особи на момент вчинення злочину, коли вона під час його вчинення могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність) і керувати ними (ч. 1 ст. 19 Кримінального кодексу України). Натомість неосудна особа не підлягає кримінальній відповідальності. Неосудною визнається особа, яка під час вчинення суспільно небезпечного діяння не могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними внаслідок хронічного психічного захворювання, тимчасового розладу психічної діяльності, недоумства або іншого хворобливого стану психіки (ч. 2 ст. 19 Кримінального кодексу України).

4. Суб’єктивна сторона складу правопорушення визначається як внутрішнє психологічне ставлення суб’єкта до вчиненого протиправного діяння та його наслідків (С. Лисенков, А. Колодій, О. Тихомиров, В. Ковальський)[465], ототожнення з виною (С.М. Олейников )[466], сукупність ознак, які характеризують суб’єктивне ставлення особи до свого діяння та його наслідків (Т. Тарахонич)[467]. Не можна погодитися з тим, що суб’єктивна сторона ототожнюється з виною, оскільки вина є лише обов’язковою ознакою цього елемента складу правопорушення. Крім неї, ознаками суб’єктивної сторони складу правопорушення, як правило, називають мотив і мету, а іноді ще й емоційний стан суб’єкта. Тому можна вважати, що суб’єктивна сторона складу правопорушення – це психічна діяльність особи, яка охоплює її свідомість та емоційно-вольову сфери і відображає ставлення її свідомості та волі до діяння і наслідків.

У сучасному праві виокремлюється дві форми вини – умисел та необережність. Кримінальний кодекс України не розкриває поняття умислу та необережності. Натомість називає і описує їх види. Так, умисел поділяється на прямий і непрямий. «Прямим є умисел, якщо особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння (дії або бездіяльності), передбачала його суспільно небезпечні наслідки і бажала їх настання» (ч. 2 ст. 24 Кримінального кодексу України). «Непрямним є умисел, якщо особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння (дії або бездіяльності), передбачала його суспільно небезпечні наслідки, і хоча не бажала, але свідомо припускала їх настання» (ч. 3 ст. 24 Кримінального кодексу України). Кожен вид умислу має свої інтелектуальні та вольові ознаки. Інтелектуальні ознаки прямого та непрямого видів умислу збігаються та полягають в усвідомленні суспільно небезпечного характеру свого діяння (дії або бездіяльності) і передбаченні його суспільно небезпечних наслідків. Усвідомлення суспільно небезпечного характеру діяння передбачає розуміння фактичної сторони того, що вчиняється, всіх обставин, що характеризують об’єктивні ознаки складу злочину. Передбачення означає відображення у свідомості тих подій, які мають статися, повинні чи можуть настати у майбутньому. Прямий і непрямий види умислу відрізняються за вольовими ознаками. При прямому умислі вольовою ознакою є бажання особи настан­ня наслідків своєї дії чи бездіяльності, а при непрямому умислі – свідоме допущення їх настання. Особливість такої ознаки полягає у відсутності бажання настання суспільно небезпечного наслідку. Незважаючи на передбачення такого наслідку, особа не відчуває потреби в його досягненні[468].

Необережність поділяється на злочинну самовпевненість і злочинну недбалість. «Необережність є злочинною самовпевненістю, якщо особа передбачала можливість настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння (дії або бездіяльності), але легковажно розраховувала на їх відвернення» (ч. 2 ст. 25 Кримінального кодексу України). «Необережність є злочинною недбалістю, якщо особа не передбачала можливості настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння (дії або бездіяльності), хоча повинна була і могла їх передбачити» (ч. 3 ст. 25 Кримінального України).

Мотив та мету як факультативні ознаки суб’єктивної сторони складу правопорушення можна визначити так: мотив вчинення правопорушення – це те внутрішнє спонукання вчинку людини, що визначає його зміст; мета вчинення правопорушення – це уявлення про бажаний результат, якого прагне особа, що визначає спрямованість її діяння.