§ 3. Правопорушення: поняття, склад і види

Правопорушення — це юридичний факт, що характеризуєть­ся неправомірною поведінкою деліктоздатної особи, яка спричиняє юридичну відповідальність.

Правопорушенню притаманні такі ознаки:

а) має протиправний характер, а отже, суперечить нормам права, являє собою порушення заборон, встановлених законами та підзаконними актами, та невиконання обов’язків, що випли­вають із нормативно-правового акта, акта застосування норм права або договору, укладеного на основі закону;

б) є суспільно шкідливим або суспільно небезпечним, а отже, ним спричинюється або створюється загроза спричинення істотної шкоди об’єктам правової охорони.

в) знаходить свій прояв у неправомірній поведінці — протиправ­ній дії чи бездіяльності, а отже, особа несе відповідальність за скоєне діяння, а не за виявлення наміру;

г) має свідомо вольовий характер, тобто в момент вчинення правопорушення як таке залежить від волі і свідомості учас­ників, перебуває під контролем їх волі і свідомості, здійсню­ється ними усвідомлено і добровільно. Відсутність свободи волі є юридичною умовою, за якою діяння не визнається пра­вопорушенням, навіть якщо воно і мало шкідливі наслідки. Тож правопорушенням визнається лише неправомірне діяння деліктоздатної особи;

д) є винним, а отже, виявляється у внутрішньому психічному ставленні особи до свого протиправного діяння та його соці­ально негативних наслідків.

Відсутність будь-якої з кола зазначених ознак дають підставу не вважати діяння правопорушенням.

Склад правопорушення — це система об’єктивних та суб’єктивних ознак, які характеризують певне діяння як конкретне правопору­шення.

Склад правопорушення включає такі основні елементи:

— суб’єкт правопорушення;

— суб’єктивна сторона правопорушення;

— об’єкт правопорушення;

— об’єктивна сторона правопорушення.

Схема 18. Склад правопорушення

Суб’єкт правопорушення — це осудна та дієздатна особа, яка ско­їла правопорушення. Суб’єктами правопорушення є фізичні та юри­дичні особи.

Суб’єктивна сторона правопорушення — це сукупність внутріш­ніх ознак, які характеризують психічне ставлення правопорушника до свого протиправного діяння та його суспільно небезпечних наслідків.

Суб’єктивна сторона правопорушення містить обов’язкові і фа­культативні ознаки.

Вина є обов’язковою складовою суб’єктивної сторони правопо­рушення. Тож відповідно до характеру суб’єктивної сторони право­порушення може бути визнане скоєним умисно або з необережності.

Правопорушення визнається скоєним умисно, якщо особа, яка його скоїла, усвідомлювала протиправний характер свого діяння, передбачала вірогідність настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння і бажала або свідомо припускала їх настання. При цьому у випадку, якщо особа, винна у скоєнні правопорушення, бажала на­стання суспільно небезпечних наслідків свого протиправного діяння, умисел визнається прямим, якщо лише свідомо припускала їх настан­ня, то умисел вважається непрямим (евентуальним).

Правопорушення визнається скоєним з необережності, якщо особа, що його скоїла, передбачала можливість настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння, але легковажно розраховувала на їх відвернення (протиправна самовпевненість), або не передбачала можливості настання суспільно небезпечних наслідків скоєного пра­вопорушення, хоча в силу свого професіоналізму та посадового стано­вища повинна була і могла їх передбачити (протиправна недбалість).

У разі, якщо суспільно небезпечні наслідки настали за відсутності умислу та необережності, йтиме мова лише про казус, за якого між дією особи і безпосередньо завданою шкодою відсутній причинно- наслідковий зв’язок.

До факультативних ознак суб’єктивної сторони правопорушення належать мотив і мета.

Мотив — це психофізіологічні процеси, що відображаються у сві­домості особи і спонукають її скоїти правопорушення.

Мета — це психологічний стан особи, за якого вона на асоціативно- дистанційному рівні реалізовує заплановану акцію, результатом якої є той соціально-економічний фактор, що умовно втілює фактичні прагнення особи-деліквента (правопорушника).

Схема 19. Форми вини

Об’єкт правопорушення — це соціальні цінності, що взяті під охорону певною правовою нормою і стали предметами посягання з боку правопорушника.

Розрізняють загальний, родовий, безпосередній об’єкти правопо­рушення, а також предмет протиправного посягання.

Загальним об’єктом є ті суспільні відносини, що взяті під охорону певною галуззю права.

Родовим об’єктом є однорідні за своїм соціально-економічним змістом суспільні відносини, що взяті під охорону конкретною пра­вовою нормою і на які посягає певна група правопорушень.

Безпосередній об’єкт — це соціальні цінності, на які конкретне правопорушення посягає безпосередньо.

Предмет посягання — це соціальні цінності, на які спрямоване певне правопорушення.

Об’єктивна сторона правопорушення — це сукупність зовнішніх ознак, що характеризують протиправну поведінку, яка завжди є діян­ням, але може набувати форми як дії, так і бездіяльності, шкідливий ре­зультат, що спричинився внаслідок скоєння діяння, а також причинно- наслідковий зв’язок між діянням і його шкідливим результатом.

Отже, склад правопорушення, який містить всі чотири групи за­значених ознак, є основним. Але склад правопорушення може міс­тити також і низку додаткових ознак. До них належать, зокрема, по­вторність та рецидив. Такий склад правопорушення буде вважатися кваліфікаційним, а самі ознаки — кваліфікуючими.

Повторність — це вчинення нового правопорушення до застосу­вання примусового заходу за попереднє правопорушення.

Рецидив — це вчинення правопорушення того самого виду після застосування примусового заходу за попереднє правопорушення.

Окрім поділу на основні та кваліфікаційні, склади правопорушень класифікують також за рядом інших специфічних ознак. Зокрема:

— залежно від характеру заподіяної шкоди виділяють матері­альний та формальний склад правопорушення. У складі мате­ріальних правопорушень вірогідним є факт заподіяння мате­ріальної шкоди унаслідок скоєння правопорушення. У складі формальних матеріальна шкода як один з аспектів вчинення протиправного діяння виключена;

— за структурою розрізняють однозначний та альтернативний склад правопорушення. У складі однозначних чітко вказано ознаки правопорушення, що характеризують його як конкрет­не протиправне діяння. Склад альтернативних правопорушень не містить чіткої орієнтаційної спрямованості, тож передбачає кілька варіантів ознак правопорушення;

— залежно від особливостей конструкції склади правопору­шень поділяють на описові та бланкетні. Ознаки складу опи­сових правопорушень цілковито і повністю розкривають зміст правопорушення. Бланкетні ж вказують лише на те, що ознаки правопорушення встановлені окремими правовими нормами.

Що ж до самих правопорушень, вони різняться між собою за сфе­рами громадського життя (у сфері соціально-економічних відносин, у суспільно-політичній сфері та у сфері побуту і дозвілля), за колом осіб (особисті та групові), за об’єктами посягання, за суб’єктами, за озна­ками об’єктивної та суб’єктивної сторін, за поширеністю, а також за процедурами їх розгляду. Але ці критерії класифікації правопорушень пов’язані, насамперед, із характером складу правопорушення та харак­тером процесуальних дій, що мають місце під час досудового слідства та судового розгляду справ з приводу скоєних правопорушень.

Одним з провідних критеріїв класифікації правопорушень був і залишається їх поділ за ступенем суспільної небезпечності (шкідли­вості) — на проступки і злочини.

Проступок (делікт — від лат. delictum — проступок) — це вид пра­вопорушення, який завдає шкоди соціальним цінностям, взятим під охорону законом, що є підставою для притягнення правопорушника до передбаченої цим законом відповідальності.

Серед проступків виділяють адміністративні, цивільно-правові, матеріальні та дисциплінарні.

Адміністративний проступок — це суспільно небезпечне проти­правне діяння, яке полягає у винному посяганні на суспільні відно­сини, що складаються у сфері державного управління і охороняються адміністративним законом. Таким чином, адміністративний просту­пок є вчинком, що посягає на державний та громадський порядок, власність, права і законні інтереси громадян.

Цивільно-правовий проступок — це суспільно небезпечне проти­правне діяння, що полягає у винному порушенні особою врегульованих цивільно-правовими нормами майнових та пов’язаних з ними особис­тих немайнових суспільних відносин, що складаються між суб’єктами права і становлять для них матеріальну і духовну цінність. Цивільно- правові проступки можуть бути договірними (пов’язані з порушенням зобов’язань сторін цивільно-правового договору) та позадоговірними.

Матеріальний проступок — це суспільно небезпечне протиправне діяння, що полягає у винному заподіянні шкоди майну підприємства його працівником.

Дисциплінарний проступок — це суспільно небезпечне проти­правне діяння, яке полягає у порушенні особою встановлених вій­ськової, службової, трудової або навчальної дисципліни.

Злочин — це вид правопорушення, що передбачений у криміналь­ному законі і полягає у кримінально протиправній, суспільно небез­печній, винній дії чи бездіяльності фізичної деліктоздатної особи, що посягають на соціальні цінності, охоронювані цим законом.

Злочини за ступенем своєї суспільної небезпеки поділяються на злочини невеликої тяжкості, середньої тяжкості, тяжкі та особливо тяжкі.

Якщо суспільно небезпечний проступок не заборонений кримі­нальним законом, він злочином не визнається.

Якщо проступок містить всі ознаки, визначені кримінальним за­конодавством, але не має підвищеного ступеня суспільної небезпеч­ності, він також не може бути визнаний злочином.

Для особи, яка вчинила злочин і була притягнена до юридичної відповідальності, законом як наслідок цього передбачається суди­мість.