Адміністративні правопорушення як вид правопорушень

Основні проблеми, яким присвячено дослідження і які пов’язані з діяльністю щодо попередження та протидії скоєнню адміністративних правопорушень та їх правовим забезпеченням, неможливо висвітлити без аналізу особливостей згаданого типу правопорушень.

Розгорнуте визначення поняття адміністративного правопорушення, як відомо, міститься у ст. 9 КУпАП. Відповідно до її частини першої адміністративним правопорушенням (проступком) визнається протиправна, винна (умисна або необережна) дія чи бездіяльність, яка посягає на громадський порядок, власність, права і свободи громадян, на встановлений порядок управління і за яку законом передбачено адміністративну відповідальність [81]. Таким чином, основними ознаками правопорушення закон визначає протиправність, винність та адміністративну караність відповідної форми поведінки, в результаті здійснення якої мають місце порушення громадського порядку, відносин власності, прав і свобод громадян, а також наявного порядку управління.

У спеціальних дослідженнях до названого ряду додається ще одна ознака - суспільна небезпека або суспільна шкідливість. Щодо останньої тривають дискусії. Дослідники, що не розглядають адміністративне правопорушення як суспільно небезпечне (Ю.П. Битяк, В.В. Галунько, А.В. Макаренко), визнають ознаку небезпеки тільки за злочинами [7, с. 172; 8, с. 234; 115, с. 139]; при цьому як аргумент використовуються положення ч. 2 ст. 11 Кримінального кодексу України, згідно з якими не є злочином дія або бездіяльність, яка хоча формально і містить ознаки діяння, передбаченого Кримінальним кодексом

України, але через малозначність не становить суспільної небезпеки, тобто не заподіяла і не могла заподіяти істотної шкоди фізичній чи юридичній особі, суспільству або державі [101]. Відповідно така кваліфікаційна характеристика, як суспільна небезпека, притаманна лише кримінальним злочинам; інші правопорушення є не більш ніж суспільно шкідливими. Існує, однак, й інша позиція (Н.М. Мироненко, Л.В. Мілімко, С.Г. Стеценко), представники якої вважають соціально небезпечними будь-які правопорушення, хоча й неоднаковою мірою; адміністративні проступки не становлять винятку [123, с. 8; 127, с. 9; 220, с. 228; 9, с. 50].

З погляду автора дисертації, згадана відмінність у цьому контексті не є принциповою. У будь-якому випадку беззаперечним є факт суттєвого негативного впливу адміністративних правопорушень на суспільне життя; «суспільна небезпека» та «суспільна шкідливість» є близькими, взаємозалежними поняттями, що використовуються для його позначення. Адміністративні правопорушення (як, власне, й усі інші правопорушення), безумовно, завдають шкоди інтересам громадян, юридичних осіб, державі; при цьому, будучи масовими, відновлюваними, вкоріненими в повсякденне життя людей, вони створюють небезпечні тенденції, які дестабілізують нормальні суспільні відносини, порушують усталений порядок. До цього слушно додати, що «істотність шкоди» за змістом є оціночним поняттям, яке потребує конкретного підходу (як, наприклад, визначити, є перевищення швидкості на дорозі або керування транспортним засобом у стані сп’яніння соціально шкідливим чи соціально небезпечним діянням). Зрозуміло, формально- правовим критерієм кваліфікації правопорушення як «соціально небезпечного» може слугувати Особлива частина Кримінального кодексу України, що передбачає перелік конкретних діянь, що кваліфікуються як злочини і за скоєння яких установлено кримінальну відповідальність. Однак криміналізація діянь також, зрештою, залежить від суб’єктивного рішення законодавця; діяння, що сьогодні вважається незначним, завтра може стати кримінально переслідуваним і навпаки. До цього варто додати, що кваліфікація правопорушень різниться від країни до країни: те, що в рамках однієї правової системи є адміністративним правопорушенням, в інших системах є злочинами.

Щойно проаналізована ст. 9 КУпАП є практично важливою в тому плані, що вона дає достатнє, як уявляється, правове підґрунтя для виведення конструкції складу адміністративного правопорушення, який і є безпосередньою підставою притягнення до адміністративної відповідальності.

Концептуальне розуміння складу адміністративного правопорушення полягає, зокрема, у визначенні його як сукупності ознак об’єктивного та суб’єктивного походження, що характеризують те чи інше діяння саме як адміністративне правопорушення (проступок) [220, с. 229; 7, с. 173]. Інколи склад адміністративного правопорушення розуміється як абстрактний опис діяння (події, факту, явища), що являє собою фіксацію в законі найтиповіших (таких, що найчастіше трапляються) характерних ознак [89, с. 228; 5, с. 93]; збіг такого абстрактного опису з реальним діянням і є виявленням адміністративного правопорушення. Як можна бачити, категорія складу правопорушень (зокрема адміністративних) має соціальне, але, насамперед, - правове значення: вона чітко фіксує набір ознак, який виступає критерієм юридичної оцінки діяння, висновку про нього як про правопорушення конкретного типу, кваліфікації його тяжкості і, насамкінець, визначення адекватної правової санкції за його вчинення, а також заходів з усунення негативних наслідків такого вчинення (відновлення справедливості у стосунках постраждалого та винного суб’єктів). Зрозуміло, категорія й ознаки, за якими правопорушення можуть бути ідентифіковані і класифіковані за їх складом, є правовою передумовою визначення й відповідних заходів запобігання їх скоєнню.

Загальноприйнятим є виділення чотирьох елементів складу адміністративного правопорушення: об’єкта, об’єктивної сторони, суб’єкта та суб’єктивної сторони. На нашу думку, чотириелементна концепція, яка є практично загальноприйнятою в теорії правопорушень і відповідно сприйнятою вітчизняним законодавцем, є суттєвим науковим здобутком, який дає змогу виконувати надзвичайно складну соціальну функцію - розрізняти припустимі і неприпустимі з погляду державних вимог форми суспільно значущої поведінки і застосовувати, по-перше, заходи індивідуального впливу до суб’єктів, які з тих чи інших причин порушили встановлені державою заборони, завдавши шкоди іншим суб’єктам або створивши ризик такої шкоди; по-друге, заходи щодо захисту суспільства від розповсюдження різного роду протиправних практик (у тому числі через їх профілактику й усунення соціальних передумов їх здійснення). Справді, для адекватної оцінки і владного реагування на діяння, яке, попри його заборону законом, усе ж було скоєно і спричинило негативні наслідки для людей, суспільних або державних інститутів чи держави в цілому, потрібно, насамперед, однозначно ідентифікувати суб’єкта вчинку (визначити суб’єкта правопорушення); визначити його суб’єктивне ставлення до скоєного (інколи суб’єкт може виявитися психологічно нейтральним до певних проявів власної активності і тоді питання про його відповідальність взагалі може не постати). Крім того, необхідно з’ясувати ступінь небезпеки вчинку, тобто, якомога точнішим способом визначити, на що саме посягав винний суб’єкт і яким тут був сукупний соціальний результат; зрештою, слід виявити й усі обставини часу, простору, кола осіб та конкретних передумов (утворених стихійно або створених штучно), за яких здійснювалося заборонене законом діяння і за яких воно зумовило досягнення правопорушником того результату, якого він прагнув чи принаймні припускав, не бажаючи прямо його настання. Неврахування всього згаданого означало б розмивання критеріїв застосування примусових заходів щодо цільового обмеження суб’єктів-правопорушників у їх благах і можливостях (обмеження можливостей вільного вибору власної діяльності та поведінки включно), перетворення суворо регламентованої державної діяльності з переслідування та елімінації різних форм і проявів протиправної поведінки на довільну справу, зрештою, практичну втрату межі між правомірними і протиправними діями суб’єктів влади стосовно осіб, які з тих чи інших причин опинилися під підозрою або просто виявилися незручними чи небезпечним для влади.

Що стосується розуміння окремих аспектів складу адміністративного правопорушення, то із цього приводу в науці мають місце певні дискусії. Інколи, наприклад, уважається, що розглядати об’єкт, об’єктивну сторону, суб’єкт та суб’єктивну сторону як елементи складу адміністративного проступку є термінологічно неточним, оскільки вони самі по собі є структурно складними (наприклад вина, мета, мотив є елементами суб’єктивної сторони проступку); пропонується розглядати згадані елементи складу правопорушення як підсистеми, що охоплюють різнопланові об’єктивні та суб’єктивні характеристики діяння [47, с. 132]. За іншою точкою зору, численні ознаки адміністративних правопорушень об’єднуються у предметні групи, що охоплюються категоріями «об’єкт», «об’єктивна сторона», «суб’єкт», «суб’єктивна сторона»; згадані категорії відповідно не можна вважати елементами складу, оскільки вони, у свою чергу, мають власний «склад», тобто багатоелементну структуру [86, с. 282]. Таке заглиблення в елементарний устрій явища правопорушення є природним, однак потребує коректного наукового підходу і того, щоб не підміняти один об’єкт аналізу іншим: склад правопорушення має свою, кожна з його складових - свою елементну структуру, а встановлені в ході аналізу субелементи можуть, у свою чергу, виявитися структурно складними (наприклад система мотивації того чи іншого вчинку).

Розуміння окремих складових адміністративного правопорушення також є предметом дискусій у спеціальних дослідженнях. Так, першим елементом адміністративного правопорушення зазвичай уважається його об’єкт. У ході поглибленого вивчення категорії «об’єкт правопорушення» деякі автори звертають увагу на відсутність єдиного підходу до його розуміння, показуючи, що об’єкт правопорушення можна інтерпретувати по-різному, наприклад: 1) соціальна цінність, на яку посягає правопорушення, заподіюючи їй шкоду або ставлячи під загрозу заподіяння шкоди; 2) об’єкт посягання; 3) суспільні відносини, які охороняються правом і на які це правопорушення посягає; 4) суспільні відносини та цінності, що захищаються державою правовими заходами; 5) блага чи соціальні цінності, на які посягає правопорушення. При цьому найбільш усталеним є розуміння об’єкта як суспільних відносин, на які здійснюється посягання [237].

Визначення об’єкта правопорушень як суспільних відносин переважає й у теорії адміністративного права [140, с. 42; 227, с. 218; 220, с. 230; 7, с. 176; 5, с. 93]. У такому разі під об’єктом розуміються сталі зв’язки та залежності, які утворюють базову структуру соціальної організації і щодо яких заподіюється шкода або створюється реальна загроза такого заподіяння; при цьому передбачається, що згадані зв’язки і стосунки визначені законодавцем як такі, що потребують захисту й охорони через контрольну, юрисдикційну, адміністративно-примусову діяльність. Залежно від ступеня конкретизації розрізняються загальний, родовий, видовий і безпосередній об’єкти правопорушення (загальний - уся сукупність суспільних відносин, що охороняються адміністративним законодавством; родовий - група однорідних зав’язків, що передбачена конкретно орієнтованими адміністративно- правовими нормами; видовий - умовно відокремлена група специфічних відносин у рамках їх певного роду (наприклад приватно-правові відносини в загальній системі відносин власності - тією мірою, якою останні піддані адміністративно-правовому регулюванню та адміністративно-правовому захисту); зрештою, безпосередній об’єкт - конкретні, персонально визначені стосунки і зв’язки, стан існування і функціонування конкретних суб’єктів як елементів соціальної структури, що зазнають деформації, руйнування, чи усталеного порядку здійснення в результаті скоєння адміністративно-правового проступку). Через установлення безпосереднього об’єкта може бути гранично точно визначена норма права, що має бути застосована до конкретного випадку. З огляду на те, що деякі з адміністративних проступків можуть завдавати різнопланової шкоди, інколи пропонується визначати не один об’єкт, більше того - розрізняти головний та додатковий або необхідний (обов’язковий) і факультативний (необов’язковий) об’єкти (Л.В. Мілімко) [127, с. 10]. Поряд із поняттям «об’єкт» використовується поняття «предмет правопорушення» - предмет матеріального світу, із приводу якого виникають суспільні відносини, що охороняються нормами адміністративного права [115, с. 140].

Слушно зазначити, що стосовно об’єкта як складової адміністративного правопорушення існує спеціальна згадка в ст. 9 КУпАП, яка має на меті підкреслити своєрідність, специфіку саме цього типу правопорушення. Згідно з положеннями ч. 1 цієї статті адміністративне правопорушення «посягає на громадський порядок, власність, права і свободи громадян, на встановлений порядок управління». Поставленої мети (відрізнити адміністративне правопорушення від усіх інших), на нашу думку, така згадка не досягає, оскільки громадський порядок, власність, права і свободи громадян, установлений порядок управління можуть бути об’єктом й інших правопорушень. У цьому плані КУпАП може бути вдосконалений у напрямі більш чіткого визначення особливостей родового об’єкта адміністративних правопорушень (у спеціальній літературі висловлено відповідні міркування і пропозиції).

Об’єктивна сторона адміністративного проступку зазвичай розуміється як сукупність характеристик, ознак, умов, що демонструють зовнішній прояв правопорушення, те, як воно постає подією для інших соціальних суб’єктів, для конкретного соціуму й для соціальної організації в цілому. Об’єктивну сторону адміністративного правопорушення у спеціальних дослідженнях також характеризують по-різному. Інколи вона розуміється як сукупність зовнішніх ознак проступку, що визначають акт зовнішньої поведінки правопорушника [86, с. 284]; як антигромадський акт поведінки, що проявляється в дії або бездіяльності, її наслідках і причинному зв’язку між діянням і його результатом [9, с. 54]. Можливо, у таких випадках недоцільно застосовувати термін «акт», маючи на увазі наявну в психологічній науці традицію пов’язувати поведінковий акт з активною цільовою дією і практичну неможливість позначити ним прояви бездіяльності (окремі проступки можуть бути вчинені саме в такій формі).

Отже, першим і головним проявом об’єктивної сторони адміністративного правопорушення є діяння, тобто конкретний спосіб поводження людини чи іншого суб’єкта стосовно того, що вище визначено як об’єкт правопорушення; лише спостерігаючи його і наслідки його здійснення, можна отримати підставу для ідентифікації тієї поведінкової форми, яка передбачена нормативно - правовою забороною і яка, власне, втілює правопорушення. Як основний елемент об’єктивної сторони діяння можуть бути відповідним чином класифіковані (наприклад діяння прості та складні; різновидами складного є діяння з двома різними діями, триваючі діяння тощо) [89, с. 239; 40]. Іншими складовими об’єктивної сторони виступають суспільно шкідливі (небезпечні) наслідки діяння або реальний ризик таких наслідків; причинний зв’язок між ними; просторово-часові умови, засоби, природні або штучно створені обставини вчинення діяння тощо. З огляду на те, що адміністративним правопорушенням не завжди є діяння, що спричинили реальну шкоду, а лише робили цю шкоду ймовірною і при цьому підпадали під нормативну заборону, можливо, є підстави говорити про суспільно шкідливі наслідки діяння та причинний зв’язок між ними як про факультативні елементи об’єктивної сторони; підтвердженням такої позиції є існування правопорушень із матеріальним та формальним складом. Для формального складу достатньо факту протиправності; для правопорушень з матеріальним складом шкідливі наслідки та їх причинний зв’язок із діянням є обов’язковими ознаками.

Цікавим аспектом дослідження об’єктивної сторони адміністративного правопорушення є можлива стадійність діяння. Автор дослідження погоджується з науковцями, які вважають, що, попри специфіку адміністративних правопорушень, вони можуть бути завершеними і незавершеними (тобто перерваними або припиненими з тих чи інших причин) [89, с. 252]. На практиці трапляються факти притягнення до адміністративної відповідальності на стадії замаху [5, с. 96]. Окрім того, хоча Загальна частина КУпАП не закріплює чинник стадійності й особливості притягнення до відповідальності залежно від того, на якій стадії правопорушення було припинено або зафіксовано, Особлива частина передбачає можливість притягнення до відповідальності за діяння, яке не є завершеним (наприклад ст. 185-2 КУпАП: «Створення умов для організації і проведення з порушенням установленого порядку зборів, мітингів, вуличних походів або демонстрацій»). Напевне, загальну можливість притягнення до відповідальності за замах на вчинення адміністративного проступку доцільно відтворити й у Загальній частині КУпАП.

Згадуючи про фіксацію елементів складу проступків у головному законі про адміністративні правопорушення, варто підкреслити, що Загальна частина КУпАП є дуже лаконічною у визначенні об’єктивної сторони адміністративних правопорушень; водночас, переважний обсяг Особливої частини становить опис, насамперед, об’єктивної сторони конкретних проступків. Часто для отримання детальної інформації про об’єктивну сторону адміністративного проступку потрібно звертатися до спеціальних законів чи інших нормативних актів, без яких зрозуміти значення тієї чи іншої статті з Особливої частини КУпАП, а, отже, й кваліфікувати їх належним чином, практично неможливо (наприклад більшість статей глав 7, 8, 9, 10, 13, 15 КУпАП). Детальне спеціалізоване регулювання умов застосування адміністративно-правових санкцій, зумовлене активним використанням в базовому законі норм бланкетного значення, є дуже важливим, з огляду вимоги мінімізації випадків довільного чи необгрунтованого, немотивованого притягнення суб’єктів до адміністративно-правової відповідальності.

Суб’єкт адміністративного правопорушення як елемент складу

адміністративного проступку викликає чи не найбільше дискусій у вітчизняній адміністративній деліктології останнього часу.

КУпАП не має узагальненого визначення поняття «суб’єкт адміністративного правопорушення», проте в його Загальній частині міститься низка статей, які зумовлюють переважно «людиноцентристське» розуміння того, хто може бути суб’єктом адміністративно-правової відповідальності. Чинний КУпАП активно оперує поняттям «особа», не уточнюючи спеціально, про яку особу йдеться (фізичну чи юридичну). Однак аналіз численних положень статей, уміщених у главі другій розділу ІІ КУпАП, свідчить, що суб’єктом адміністративного правопорушення виступає, насамперед, фізична особа. Так, ця особа має бути осудною та досягти 16-річного віку; поняття осудності випливає зі змісту ст. 20 КУпАП, згідно з якою не підлягає адміністративній відповідальності особа, яка під час вчинення протиправної дії чи бездіяльності не могла усвідомлювати свої дії або керувати ними внаслідок хронічної душевної хвороби, тимчасового розладу душевної діяльності, слабоумства чи іншого хворобливого стану. На суб’єкта адміністративного правопорушення - фізичну особу вказують й інші статті КУпАП, наприклад ст. 17, що визначає обставини, які виключають адміністративну відповідальність і які охоплюють дії особи в стані крайньої необхідності, необхідної оборони або дії особи, яка була в стані неосудності; ст. 18, що визначає зміст категорії «крайня необхідність»; ст. 27, яка передбачає накладання штрафу як грошового стягнення за вчинений проступок на громадян і посадових осіб (у випадках і розмірі, встановлених Кодексом та іншими законами України) тощо. Ціла низка статей КУпАП, сформульованих як у Загальній, так і в Особливій частинах, передбачають за окремими категоріями фізичних осіб специфічні ознаки, наявність яких обумовлює особливості кваліфікації адміністративних правопорушень і міру відповідальності за їх вчинення; такі ознаки можуть бути конструктивними ознаками простих складів або кваліфікуючими ознаками кваліфікованих складів. Класифікація таких суб’єктів здійснюється, зокрема, за ознаками трудової та службової діяльності (посадові (службові) особи, капітани кораблів, водії, військовослужбовці тощо); за ознаками вчинення правопорушень у минулому (особи, які раніше притягалися до адміністративної відповідальності, перебували під адміністративним наглядом, хворі на наркоманію); за ознакою спеціального статусу (наприклад особа, що перебуває на спеціальному обліку у військкоматі як призовник, військовозобов’язаний, особа, яка перебуває на військових зборах [5, с. 97]) тощо. Крім того, закон передбачає окремі характеристики суб’єктів правопорушень, які не впливають на кваліфікацію діяння, однак є суттєвими для адекватного застосування адміністративно - правових санкцій (наприклад учинення правопорушення вагітною жінкою).

До питань, які до сих пір жваво обговорюються в науці адміністративного права, належать і питання про юридичних осіб як суб’єктів адміністративних правопорушень. Позицію, за якою відповідати за вчинення адміністративних правопорушень, зокрема управлінського та фінансового характеру, не тільки можуть, а й повинні організації, підприємства, органи влади та інші суб’єкти, що представляють собою різні категорії юридичних осіб, можна вважати вже доволі усталеною у вітчизняних дослідженнях із цієї проблематики (про що свідчать, зокрема, роботи Ю.П. Битяка, І.П. Голосніченка, І.А. Городецької, Т.О. Коломоєць, В.К. Колпакова, Н.М. Мироненко, В.Ф. Опришка та багатьох інших). Справді, висновок про можливість віднесення юридичних осіб до суб'єктів адміністративних правопорушень випливає із численних положень різних нормативно-правових актів (наприклад законів України «Про виключну (морську) економічну зону України» [152], «Про захист прав споживачів» [183], «Про банки і банківську діяльність» [150], «Про рекламу» [196], «Про захист від недобросовісної конкуренції» [182] та інших). Глава 27 Господарського кодексу України присвячена адміністративно-господарським санкціям [48]. Відповідно до ст. 238 Господарського кодексу України за порушення встановлених законодавчими актами правил здійснення господарської діяльності до суб’єктів господарювання можуть бути застосовані уповноваженими органами державної влади або органами місцевого самоврядування адміністративно-господарські санкції, тобто заходи організаційно-правового або майнового характеру, спрямовані на припинення правопорушення суб’єкта господарювання та ліквідацію його наслідків, а в ст.

239 міститься перелік таких санкцій: вилучення прибутку (доходу); адміністративно-господарський штраф; стягнення зборів (обов’язкових платежів); застосування антидемпінгових заходів; припинення експортно- імпортних операцій; застосування індивідуального режиму ліцензування;

зупинення дії ліцензії (патенту) на здійснення суб’єктом господарювання певних видів господарської діяльності; анулювання ліцензії (патенту) на здійснення суб’єктом господарювання окремих видів господарської діяльності; обмеження або зупинення діяльності суб’єкта господарювання; ліквідація суб’єкта господарювання тощо. За всією специфікою згадане свідчить про відповідальність юридичних осіб, до яких застосовуються заходи саме адміністративного впливу.

Слід зазначити, що такий підхід поділяють не всі науковці. Зокрема, Н.В. Добрянська вважає, що для обґрунтування адміністративної

відповідальності юридичних осіб перерахування нормативно-правових актів є недостатнім, так само як не є обґрунтуванням і те, що з банківських рахунків юридичної особи легше стягувати штраф, ніж з фізичної особи; на її думку, у цьому випадку потрібне ретельніше дослідження змісту відповідальності, її соціального призначення, ознак (тобто події) та складу проступку, а також порівняння з іншими заходами державного примусу [54].

Автор дисертаційного дослідження погоджується з тим, що визнання суб’єктом адміністративного правопорушення юридичної особи потребує додаткових аргументів, у тому числі методологічного значення (на філософсько-соціологічному рівні доволі авторитетною, наприклад, є позиція «методологічного індивідуалізму», яка в принципі визнає якість суб’єктності тільки за людським індивідом). Водночас, на нашу думку, не можна не враховувати й доводи фахівців, які обстоюють належність юридичних осіб до суб’єктів такої відповідальності (Ю.А. Дорохіна, П.С. Лютіков, І.Й. Слубський та інші) [57; 113; 217]. Адже і теоретично, і практично є можливими ситуації, коли в результаті суб’єктивно добросовісних, але економічно або юридично невдалих дій менеджменту один суб’єкт, що є юридичною особою, може завдати шкоди іншому (наприклад нераціональне використання державних бюджетних коштів). Зрозуміло, що в таких випадках винним суб’єктом (і відповідно адресатом адміністративно-фінансових санкцій) виступатиме не конкретний посадовець, а юридична особа як така; як наслідок, в організації вирішуватиметься питання компетентності менеджменту і притягнення до відповідальності конкретних фізичних осіб за порушення норм трудового законодавства або законодавства про державну службу. При вирішенні питання про юридичну особу як суб’єкта адміністративно-правової відповідальності варто брати до уваги відповідні доктринальні положення, сучасну нормативно - правову базу (хоча і не систематизовану), а також зарубіжний досвід зі згаданого питання. До цього слід додати, що законодавство України поступово розвивається в рамках такої тенденції; наприклад, Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо вдосконалення

регулювання відносин у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху»

2

доповнює КУпАП ст. 14 , згідно з якою відповідальність за адміністративні правопорушення у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху, зафіксовані в автоматичному режимі, несуть юридичні та фізичні особи; частина 4 названої статті передбачає звільнення юридичної особи від відповідальності [154]. Тобто юридична особа визнається суб’єктом адміністративної відповідальності, інше питання, що принцип відповідальності юридичних осіб може обґрунтовано застосовуватись і щодо коректного визначення суб’єкта інших адміністративних правопорушень.

Як відомо, суб’єктивна сторона адміністративного правопорушення як елемент складу правопорушення передбачає з’ясування особистого інтелектуально-вольового настрою суб’єкта до вчиненого ним діяння та його наслідків. Неодноразово у ст. 9 КУпАП, що визначає адміністративне правопорушення, згадується про вину як про його обов’язкову ознаку й дві її форми - умисел і необережність. Відповідно до ст. 10 КУпАП адміністративне правопорушення визнається вчиненим умисно, коли особа, яка його вчинила, усвідомлювала протиправний характер своєї дії чи бездіяльності, передбачала її шкідливі наслідки і бажала їх або свідомо допускала настання цих наслідків. Розрізняють, як відомо, умисел прямий (порушник усвідомлює протиправність діяння, передбачає його шкідливі наслідки і бажає їх настання) та непрямий (порушник не бажає, але свідомо допускає настання шкідливих наслідків свого протиправного діяння). Адміністративне правопорушення визнається вчиненим з необережності, коли особа, яка його вчинила, передбачала можливість настання шкідливих наслідків своєї дії чи бездіяльності, але легковажно розраховувала на їх відвернення або не передбачала можливості настання таких наслідків, хоч повинна була і могла їх передбачити (ст. 11 КУпАП) [81]; проявляється необережність у формах самовпевненості та недбалості (або легковажності та необачності) [90, с. 272; 3, с. 438-440]. Таким чином, законодавець показує особливості інтелектуального та вольового аспектів двох форм вини.

Факультативними ознаками суб’єктивної сторони адміністративного правопорушення вважаються його мотив та мета. Під мотивом розуміють внутрішні спонукання, якими керується суб’єкт правопорушення під час його вчинення. Мета - це уявний результат, якого прагне досягти суб’єкт шляхом вчинення правопорушення.

Якщо з розумінням вини фізичних осіб як суб’єктів адміністративних проступків особливих труднощів не виникає, то цього не можна сказати стосовно вини юридичних осіб, з огляду на специфічну природу останніх. Це справді проблемне питання, оскільки самооцінку діянь, які є суспільно шкідливими і неприпустимими з погляду чинного закону, від колективного утворення (подекуди - із значним кількісним складом) уявити практично неможливо. З іншого боку, активність таких утворень, у тому числі протиправна, завжди є доцільною, певним чином керованою і мотивованою, і це може впливати на оцінку соціальної небезпеки, з якою пов’язана діяльність юридичної особи. Тому фахівці в області теорії правопорушень змушені консолідувати певне міждисциплінарне знання (організаційна наука, соціальна і загальна психологія, соціологія груп та інститутів, правознавство тощо) для того, аби визначити форми і способи прояву вини юридичних осіб, що вчиняють адміністративні (і не тільки адміністративні) правопорушення. Так, наприклад, на думку Д.М. Лук’янця, автора ґрунтовного дослідження із цього питання, для визнання дій юридичної особи винними необхідно визначити, чи є вони наслідком дій або бездіяльності фізичних осіб, які входять до її складу [111, с. 83]. Близької позиції дотримується А.В. Макаренко, яка визначає вину юридичної особи як психічне (свідоме) ставлення фізичних осіб, що входять до складу юридичної особи, до зв’язку між їх діями (бездіяльністю) і протиправними діями власне юридичної особи [115, с. 156]. На думку О.С. Літошенко, вина юридичної особи за скоєне адміністративне правопорушення виступає як психічне ставлення осіб, які перебувають у безпосередніх організаційно-правових відносинах з нею, причетних до протиправних діянь, виражених в актах юридичної особи, що завдали шкоди суспільним відносинам у сфері порядку управління [108]. Така позиція, безумовно, має право на існування, оскільки може відтворювати ситуації, коли протиправні дії юридичної особи спричинені протиправними намірами її керівників. Разом із тим визначення міри і проявів вини юридичної особи потребує належного урахування того факту, що суб’єктність юридичної особи є специфічною, і аналогії з суб’єктивно-психологічним ставленням до скоєного як критерієм вини людського індивіда (фізичної особи) у цьому випадку мають застосуватися дуже обережно.

На думку автора, для встановлення вини юридичної особи потрібно враховувати дві обставини, як це передбачено у кримінальному законодавстві Франції: по-перше, протиправне діяння вчиняє особа, причетна до керівництва юридичної особи, або її представник, по-друге, діяння має бути скоєне саме на користь юридичної особи [111, с. 84], індивідуальні інтереси можуть бути присутні, але не є визначальними. Ці аспекти слід брати до уваги й під час установлення вини юридичної особи в адміністративному праві України.

У контексті огляду елементів складу адміністративного правопорушення доцільно згадати й про дискусії щодо того, яким чином ці елементи набувають законодавчого закріплення. У ході здійсненого аналізу про це вже зазначалося. Наразі доцільно наголосити на непродуктивності спорів щодо того, нормам якої частини КУпАП належить пріоритет у закріпленні елементів складу адміністративного проступку: кожна з них певною мірою виконує цю функцію в рамках власної специфіки.

Особливості складу окремих адміністративних правопорушень спричинили появу у фахових дослідженнях різноманітних відповідних класифікацій. Так, адміністративні правопорушення та їх склад можуть бути класифіковані за типом суб’єкта (фізична або юридична особа, ординарний або спеціальний суб’єкт); за структурою (однозначні - чітко визначено кожен елемент складу; альтернативні - окремі елементи складу проступку можуть варіюватися); за характером шкоди (матеріальні - передбачають обов’язкове настання матеріальних шкідливих наслідків проступку) та формальні (без настання шкідливих матеріальних наслідків проступку); за ступенем суспільної небезпеки (основні - ознаки, наявні в кожному випадку вчинення проступку) та кваліфіковані (додаткові ознаки - зумовлюють підвищену небезпеку діяння і передбачають більш сувору адміністративно-правову санкцію); за

особливостями джерела кваліфікації (склад, елементи якого визначаються переважно одним правовим джерелом), а також склад, що визначається на основі бланкетних, або відсильних норм, які для належної кваліфікації передбачають звернення до інших нормативних актів або до інших частин (пунктів) чи інших структурних елементів того самого нормативного акта [86, с. 288-289; 89, с. 231; 140, с. 40-41]. Окрім того, класифікація може

здійснюватися: за об’єктом (наприклад галузева визначеність суспільних відносин як об’єкта посягання - екологія, земельні відносини, транспорт, громадський порядок тощо); за мотивом (проступки корисливі, що передбачають протиправне збагачення, та некорисливі, що не мають мотивів збагачення); за основним проявом об’єктивної сторони (дія або бездіяльність; проступки, вчинені через дії, можуть, у свою чергу, поділятися на вчинені через декілька різних дій, дискретні, продовжувані в часі тощо).

У спеціалізованих дослідженнях пропонуються й інші підстави класифікації як самих правопорушень, так і їх складу. Не всі запропоновані варіанти класифікації виглядають однаково переконливими; тим не менше, будь-які спроби такого роду є практично корисними, оскільки в підсумку вони допомагають, по-перше, ефективно вирішувати практичне завдання коректної кваліфікації конкретних проступків в умовах потреби швидкого розгляду і вирішення великої кількості справ про адміністративні правопорушення; подруге, створювати більш глибоке і системне знання про феномен адміністративного правопорушення.

Дослідження ознак та специфіки складу адміністративних правопорушень дає можливість порівняти адміністративні правопорушення з іншими видами правопорушень. Найбільше дискусій викликає розмежування адміністративних правопорушень зі злочинами та дисциплінарними правопорушеннями. Згадані різновиди правопорушень мають суттєві риси подібності; разом із тим їм притаманні й характерні особливості.

Насамперед, різні правопорушення мають нормативною основою різні джерела: для адміністративних правопорушень джерелом є КУпАП, інші нормативно-правові акти, у тому числі підзаконні. Єдиним нормативним джерелом для кваліфікації злочинів є кримінальний закон (в Україні - Кримінальний кодекс України). Нормативним джерелом застосування заходів дисциплінарної відповідальності є, зокрема, Кодекс законів про працю України [80], деякі інші спеціалізовані закони (в Україні, наприклад, - закони України «Про державну службу» [163], «Про судоустрій і статус суддів» [198] тощо), підзаконні нормативні акти аж до нормативних актів локального значення (статути підприємств, правила внутрішнього трудового розпорядку тощо). Слід зазначити, що багатоманітність джерел не завжди позитивно впливає на чіткість нормативно-правового регулювання. Так, тенденція мати одне джерело або обмежене коло джерел зумовлює й тенденцію мати відносно визначений набір базових понять, що лежать в основі відповідної юрисдикційної діяльності. Наприклад, визначення адміністративного правопорушення міститься в ст. 9 КУпАП [81], злочину - в ст. 11 ККУ [101]. Але єдиного нормативно-правового акта, який розкривав би поняття дисциплінарного правопорушення, не існує. Як уявляється, до певної міри це зумовлено чіткою галузевою належністю адміністративних і кримінальних правопорушень та відповідальності за них; інститут дисциплінарного правопорушення є міжгалузевим, тому його важко визначити.

По-друге, дещо різною є природа згаданих правопорушень. Правовідносини у сфері адміністративного та кримінального права пов’язані із жорсткою централізованою вимогою влади виконувати чітко визначені заборони, супроводжувані вказівкою на суворі негативні наслідки, у разі їх порушення. Режим регулювання відносин дисциплінарної відповідальності не є таким жорстким; до того ж він передбачає більшу можливість вибору ймовірним суб’єктом такої відповідальності (працівника, службовця тощо): під час укладання трудового договору, підписання контракту, прийняття присяги він погоджується дотримуватися встановлених правил; окрім того, він має можливість у будь-який момент припинити ці стосунки і відповідний режим обтяжень; додамо до цього складний порядок притягнення працівника до серйозних заходів дисциплінарної відповідальності (принаймні у вітчизняній правовій практиці).

По-третє, якщо в ході дослідження ознак адміністративного правопорушення йшлося про спірність такої ознаки, як суспільна небезпека, то під час аналізу злочину як різновиду правопорушення із цього приводу жодних спорів не існує. Рівень суспільної небезпеки злочинів є (за окремим винятком) вищим, ніж адміністративних і особливо дисциплінарних правопорушень; це знайшло відображення й у законі (зокрема кримінальному). Таким чином, рівень суспільної небезпеки за всієї його відносності також є критерієм розрізнення типів правопорушень.

Четверта особливість стосується об’єктивної сторони та пов’язана з попередньою. Для всіх трьох видів правопорушень характерною загальною ознакою є вчинення їх у формі діяння (дії або бездіяльності). Відмінність між адміністративними правопорушеннями та злочинами може полягати в способі вчинення, тяжкості шкоди, наявності чи відсутності тяжких наслідків тощо (див., наприклад, ст. 247 ККУ та ст. 105 КУпАП; ст. 286 ККУ та статті 123, 124, 125, 128 КУпАП).

По-п’яте, суб’єктами окремих видів адміністративних та кримінальних правопорушень можуть бути юридичні особи, у той час як до дисциплінарної відповідальності притягаються винятково фізичні особи. Фізичні особи як суб’єкти правопорушень також мають специфіку: обов’язковими ознаками є винність та осудність, суб’єкт може бути загальним і спеціальним, для настання адміністративної та кримінальної відповідальності обов’язковою умовою є досягнення правопорушником відповідного віку, що є різним для адміністративних правопорушень та злочинів. Так, згідно зі ст. 22 ККУ, кримінальній відповідальності підлягають особи, яким до вчинення злочину виповнилося шістнадцять років; особи, що вчинили злочини у віці від чотирнадцяти до шістнадцяти років, підлягають кримінальній відповідальності лише за умисне вбивство (статті 115-117), диверсію (ст. 113), бандитизм (ст. 257), терористичний акт (ст. 258), крадіжку (ст. 185, ч. 1 статей 262, 308), грабіж (статті 186, 262, 308) та деякі інші визначені ККУ злочини. Адміністративній відповідальності підлягають особи, які досягли на момент вчинення адміністративного правопорушення шістнадцятирічного віку (ст. 12 КУпАП). Специфіка суб’єкта дисциплінарного правопорушення полягає в належності, зокрема, до конкретного трудового колективу, до корпорації, у яких можуть діяти унікальні комплекси норм.

Шостою особливістю є суб’єктивна сторона: вина є обов’язковою ознакою всіх трьох видів правопорушень, водночас, форми вини (умисел та необережність), мотив і мета можуть бути критерієм кваліфікації адміністративних та кримінальних правопорушень (наприклад ст. 89 КУпАП та ст. 299 ККУ, ст. 92-1 КУпАП та ст. 298-1 ККУ). Окрім того, адміністративним та кримінальним законодавством передбачені обставини, що пом’якшують або посилюють відповідальність (статті 33-35 КУпАП та статті 65-67 ККУ), але ці обставини не є однаковими; для дисциплінарної відповідальності такі не передбачені.

Сьома особливість пов’язана з об’єктом посягання. Об’єкти посягання адміністративних правопорушень і злочинів є багато в чому подібними, проте відрізняються від дисциплінарного правопорушення, яке посягає на правила трудової (службової) дисципліни, обмежується внутрішньо-організаційними відносинами. Злочини й адміністративні правопорушення стосуються порушення загальнообов’язкових правил, що діють у межах держави, дисциплінарні - стосуються порушень правил трудової дисципліни, що діють у межах конкретної організаційної структури.

Восьма відмінність стосується питань відповідальності, а саме:

1) мета і характер покарання. Адміністративну та кримінальну відповідальність об’єднує те, що йдеться про відповідальність, насамперед, перед державою, а не перед потерпілим; відповідальність за дисциплінарні правопорушення є відповідальністю перед підприємством, установою, організацією, колективом. Тобто всі названі правопорушення та відповідальність за них мають каральну, а не компенсаційну природу;

2) суб’єкти, що здійснюють розгляд справ та можуть притягати до відповідальності. За кримінальні правопорушення до відповідальності притягають суди, за адміністративні - суди й інші уповноважені державні органи. Суб’єкт розгляду дисциплінарних справ - керівник колективу (адміністрація підприємства, установи, організації);

3) процедури. Відмінність суб’єктів розгляду та притягнення обумовлює різницю юрисдикційних процедур. Найменш формалізованою є дисциплінарна відповідальність;

4) санкції. Різниця вбачається навіть у назвах: покарання - за злочини, адміністративні стягнення - за адміністративні правопорушення, дисциплінарні стягнення - за дисциплінарні правопорушення. Відчутною є різниця тяжкості різних видів санкцій тощо.

У межах цього питання уявляється доцільним відзначити положення ч. 2 ст. 9 КУпАП, згідно з якою адміністративна відповідальність за правопорушення, передбачені КУпАП настає, якщо ці порушення за своїм характером не тягнуть за собою відповідно до закону кримінальної відповідальності. Таким чином, законодавцем і в рамках адміністративного закону визнано пріоритет кримінальної відповідальності.

Водночас поява частини адміністративних правопорушень обумовлена процесом декриміналізації; так, Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо гуманізації відповідальності за правопорушення у сфері господарської діяльності» від 15.11.2011 № 4025-VI кримінальну відповідальність за окремі види правопорушень було змінено на адміністративну [155]. Слушно зазначити, що такий процес має місце і в адміністративному праві; усталеного термінологічного визначення він поки що не набув, у зв’язку із чим пропонується використовувати терміни «деліктизація» та «деделіктизація адміністративних правопорушень». Вони походять від загального поняття «делікт», який залежно від контексту може мати декілька значень (незаконна дія, порушення, злочин; правопорушення, протизаконна дія, проступок; окремий випадок девіантної поведінки; цивільне правопорушення, порушення закону, проступок тощо) [31, с. 282]. Інколи делікт (від лат. delictum - порушення, вина) має значення, тотожне поняттю «проступок» і означає цивільне, адміністративне, дисциплінарне правопорушення. Окремі енциклопедичні видання розуміють під деліктом незаконну дію, правопорушення, що викликало завдання збитку і передбачає обов’язок його відшкодування [206]. Авторитетні фахівці у сфері адміністративного права вважають, що за загальним значенням делікт (delictum) - це правопорушення; адміністративний делікт являє собою різновид таких діянь; адміністративна деліктність є сумою адміністративних правопорушень, учинених на певній території у певний проміжок часу [19; 141; 55]. Таким чином, використання терміна «делікт» у рамках адміністративно- правового дискурсу є дискусійним питанням. Водночас, з огляду на певну поширеність в адміністративному праві, на усталеність (наприклад в юриспруденції інших країн) окремого напряму наукових досліджень, що має назву «адміністративна деліктологія», відсутність інших термінів для позначення зворотного процесу від визнання діяння адміністративним правопорушенням, використання терміна «деделіктизація адміністративних правопорушень» уявляється цілком виправданим. «Деделіктизація» в такому разі розуміється як загальний термін для позначення процесу.

Завершуючи питання про відмінності різних видів юридичної відповідальності, зазначимо, що адміністративна та дисциплінарна відповідальність можуть збігатися та не виключають одна одну, що підтверджується, зокрема, постановою пленуму Верховного Суду України «Про практику розгляду судами скарг на постанови у справах про адміністративні правопорушення» від 24.06.1988 № 6. У пункті 9 зазначеної постанови вказано, що притягнення посадових осіб і громадян до дисциплінарної відповідальності за вчинені ними правопорушення не виключає застосування до них заходів адміністративного стягнення за ці самі порушення і не звільняє від обов’язку відшкодувати заподіяну ними шкоду [145].

Усі названі відмінності підкреслюють особливість і місце різних видів правопорушень, свідчать про їх специфіку та спрямування.

1.2.

<< | >>
Источник: МІЛОВІДОВА СВІТЛАНА ВАЛЕРІЇВНА. ПОПЕРЕДЖЕННЯ ТА ПРОТИДІЯ АДМІНІСТРАТИВНИМ ПРАВОПОРУШЕННЯМ В УКРАЇНІ. Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук. Київ - 2016. 2016

Скачать оригинал источника

Еще по теме Адміністративні правопорушення як вид правопорушень:

  1. Види адміністративних правопорушень.
  2. 1. Подвійна природа адміністративних правопорушень
  3. § 2. Адміністративний проступок як підстава адміністративної відповідальності
  4. § 3. Адміністративні стягнення: поняття, перелік і накладення
  5. § 3. Особливості підстав адміністративної відповідальності юридичних осіб
  6. 2. Щодо «управлінської концепції» інституту адміністративної відповідальності: постановка проблеми
  7. § 3. Кримінальна та адміністративна відповідальність за порушення земельного законодавства
  8. Адміністративні правопорушення як вид правопорушень
  9. Історія розвитку та становлення інститутів попередження та протидії адміністративним правопорушенням
  10. Правові засади попередження та протидії адміністративним правопорушенням в Україні та їх місце в системі адміністративного примусу
  11. 2.1. Сутність та елементи механізму попередження та протидії адміністративним правопорушенням
  12. 2.2. Профілактика як елемент механізму попередження та протидії адміністративним правопорушенням
  13. 2.3. Адміністративний примус у механізмі попередження та протидії адміністративним правопорушенням
- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Арбитражный процесс - Банковское право - Вещное право - Государство и право - Гражданский процесс - Гражданское право - Дипломатическое право - Договорное право - Жилищное право - Зарубежное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Информационное право - Исполнительное производство - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Медицинское право - Международное право. Европейское право - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Политология - Права человека - Право зарубежных стран - Право собственности - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Семейное право - Судебная психиатрия - Судопроизводство - Таможенное право - Теория и история права и государства - Трудовое право - Уголовно-исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Ювенальное право - Юридическая техника - Юридические лица -