<<
>>

Предмет розголошення даних оперативно-розшукової діяльності, досудового розслідування

У науці кримінального права поряд з об’єктом виділяють і предмет злочину. Їхній тісний зв’язок обумовлюється тим, що у предметі злочину, перш за все, відбивається сутність суспільних відносин, які зазнають шкоди від злочинного посягання.

В.Я. Тацій зазначає, що із встановлення предмета злочину часто й розпочинається процес з’ясування характеру самого посягання, а також способів його впливу на певний об’єкт [50, с. 56]. Така особливість предмета злочину, як властивість виступати виразником охоронюваних суспільних відносин, стала визначальною для науковців при встановленні місця цієї ознаки злочину у структурі складу злочину. Вже традиційно криміналісти зазначають, що об’єкт і предмет в сукупності складають самостійний елемент складу злочину, при цьому предмет злочину виступає в якості його факультативної ознаки [103, с. 53; 50, с. 56; 51, с. 88; 58, с. 41; 104, с. 8].

Щодо самого визначення предмета злочину серед науковців існують різні точки зору. Так, М.І. Загородніков ним вважає предмети і речі матеріального світу, впливаючи на які злочинець вчиняє злочин [105, с. 44]. А.Н. Трайнін під предметом злочину розуміє речі у зв’язку з якими або з приводу яких вчиняться злочин [106, с. 178]. М.І. Панов визначає його як предмети, речі матеріального світу, що виступають матеріальною формою виразу (субстратом) суспільного відношення або ж необхідною умовою або ж свідченням існування та нормального функціонування суспільних відносин, що охороняються кримінальним законом від суспільного посягання [107, с. 72]. З точки зору В.Я. Тація предметом злочину слід вважати будь-які речі матеріального світу, з певними властивостями яких кримінальний закон пов’язує наявність у діях особи ознак конкретного складу злочину [50, с. 47]. М.І. Бажанов вказує, що предметом злочину є річ (фізичне утворення), матеріального світу, поводження з якою закон пов’язує з певною кваліфікацією і, відповідно, з відповідальністю [108, с. 33]. А.А. Пінаєв вбачає предмети злочину у предметах матеріального світу, шляхом впливу на які винний спричиняє шкоду суспільним відносинам [51, с. 88].

Зазначені вище позиції не вичерпують розуміння предмета злочину в науці кримінального права. В них окреслюється доктринальне бачення предмета злочину, як речей або ж предметів матеріального світу, що склалося на протязі останніх десятиліть. Підкреслимо, у наведених визначеннях акцент робиться на речовому субстраті наведеної категорії.

Та все ж є низка вчених, які не підтримують цю позицію. Так, В.К. Глістін вказував, що предметом можуть бути поряд із речами матеріального світу й інші цінності [103, с. 53]. Це твердження ґрунтується на тому, що предмет злочину ототожнюється з предметом суспільних відносин як структурним елементом останнього. Пізніше, цю точку зору розвинув Г.П. Новосьолов, який зазначає, що не слід протиставляти предмет злочину предмету суспільного відношення, необхідно, навпаки, підкреслювати існуючий між ними зв’язок. Відповідно до сформульованого ним визначення, предмет злочину – це різного роду матеріальні і нематеріальні блага, здатні задовольняти потреби людей, злочинний вплив на які (чи незаконне поводження з якими) заподіює або створює загрозу спричинення шкоди [62, с.

53]. Такий підхід аргументовано піддає критиці В.Я. Тацій, який вказує, що слід визнавати помилковим ототожнення предмета злочину і предмета суспільних відносин, тому що кожен із них виконує властиве тільки йому правове призначення. Автор підкреслює, що в деяких випадках обговорювані поняття співпадають, але це відбувається тільки тоді, коли предмети, що входять у структуру суспільного відношення законодавець додатково наділяє функціями предмета злочину [50, с. 43-57].

А.А. Тер-Акопов критикує загальновизнану позицію стосовно розуміння предмета злочину з інших підстав. Він вважає, що зведення зазначеного поняття лише до речей і предметів суттєво збіднює його. Зазначаючи, що предмет злочину за своїм змістом, як правило, матеріальний, цей науковець вказує, що якщо у визначенні поняття предмета злочину увагу акцентувати не на субстраті, із якого складається предмет, а на тому, що предмет – це носій цінності, представник об’єкта, то в якості нього має визнаватися і не речове утворення [59, с. 41]. Згідно з цим, автор визначає предмет злочину, як матеріальне утворення, що виступає в якості індивідуалізованого виразника і носія тієї або іншої суспільної цінності, яке визначає спрямованість діяння [59, с. 43].

Зі схожих підстав не підтримують бачення предмета злочину тільки як речей і інші вченні, які займалися дослідженням окремих складів злочинів. Так, О.Э. Радутний предмет злочину розуміє, як «речі або інші явища об’єктивного світу (інформація, енергія тощо), з певними властивостями яких кримінальний закон пов’язує наявність в діянні особи ознак складу конкретного злочину» [109, с. 87]. О. Мазуренко й Н. Розенфельд пропонують під предметом злочину вбачати визначені в кримінальному законі речі або інші явища об’єктивного світу, впливаючи на які особа посягає на об’єкт злочину [110, с. 80]. Є.В. Лащук вважає його факультативною ознакою об’єкта злочину, що знаходить свій прояв у матеріальних цінностях (котрі людина може сприймати органами чуття чи фіксувати спеціальними технічними засобами), з приводу яких та (або) шляхом безпосереднього впливу на які вчиняється злочинне діяння [104, с. 8]. П.В. Олійник визначає предмет злочину як предмети, речі, інші об’єкти (явища) матеріального світу (спроможні фіксуватися спеціальними технічними засобами), що виступають об’єктами (предметами) суспільних відносин – об’єкта злочину, характеризуються фізичною, соціальною та юридичною ознаками і шляхом безпосереднього впливу на які та (або) у зв’язку з якими чи з приводу яких учиняється злочинне посягання на об’єкт [111, с. 8].

Заперечуючи розуміння предмета злочину тільки лише як речей матеріального світу, спробуємо знайти підтвердження вищезазначеної позиції в нормах Особливої частини КК. В аспекті цього дослідження цікавить таке не речове явище людського буття, як інформація, яке в низці складів злочинів виступає предметом злочину. Особлива частина КК містить доволі багато статей, у відповідності з якими передбачається кримінальна відповідальність за порушення визначеного порядку поводження з інформацією. До них, зокрема, відносяться - ст. 111 КК, ч. 1 ст. 114 КК, ст. 132 КК, ст. 145 КК, ст. 163 КК, ст. 168 КК, ст. 182 КК, ст. 209-1, ст. 222 КК, ст. 231КК, ст. 232 КК, ст. 232-1, ст. 238 КК, ч. 3 ст. 243 КК, ст. 328 КК, ст. 330 КК, ст. 361-2 КК, ст. 362 КК, ст. 381 КК, ст. 383 КК, ст. 384, ст. 385, ст. 387 КК, ст. 422 КК. Як зазначає В.Б. Харченко, той факт, що відповідальність за здійснення «інформаційних» злочинів передбачається статтями, які містяться у різних розділах особливої частини КК зумовлюється тим, що диференціація кримінальної відповідальності залежить не від змісту та особливостей певної інформації з обмеженим доступом, з певними властивостями якої закон про кримінальну відповідальність пов’язує наявність у діях особи ознак конкретного складу злочину, а від характеристики об’єкта злочину [112, с. 208].

За для визначення місця, яке займає інформація у зазначених складах злочинів необхідно звернутися до аналізу структури суспільних відносин, котрі потерпають від цих злочинних посягань. До їх структури відносяться: суб’єкти суспільних відносин, предмет суспільних відносин та соціальний зв’язок між ними (зміст). В усіх наведених випадках зв’язки між суб’єктами виникають із приводу користування інформацією. Сама інформація (або ж певний порядок користування нею) є тією змістовною складовою, яка спонукає суб’єктів суспільних відносин взаємодіяти між собою, тобто, виконує роль предмета суспільних відносин. Але цим роль інформації в наведених складах злочинів не обмежується. У досліджуваних випадках кримінально-правові відносини якраз і виникають між суб’єктами тільки тому, що порушується певний стан інформації (порядок поводження із нею). Саме тому, є підстави визнавати предмет цих відносин предметом злочинного впливу. Але і цим значення інформації у структурі складу злочину не вичерпується. У перелічених складах законодавець пов’язує настання кримінальної відповідальності з визначеними властивостями окремих видів інформації, а зміст самої інформації прямо вказує на те, які суспільні відносини потерпають від злочинного посягання. Тобто прослідковується прямий взаємозв’язок інформації з безпосереднім об’єктом цих злочинів. Ці властивості інформації переконливо свідчать на користь того, що вона має розглядатися саме в рамках такої ознаки складу злочину як предмет. Та все ж на заваді визнання інформації предметом злочину стоїть «речове» визначення останнього. Отже, з метою подолання цього протиріччя потрібно з’ясувати, що являє собою такий феномен об’єктивної дійсності як інформація.

Саме слово «інформація» походить від лат. «informo», що перекладається як ‒ надавати форму, створювати уявлення про щось, зображати [113, с. 313]. У словнику під інформацією розуміють відомості про які-небудь події, чиюсь діяльність і т. ін., повідомлення про щось [114, 115, с. 512].

У суспільних науках не вироблено універсального поняття інформації. Це пов’язане, у першу чергу, з тим, що інформація як об’єкт наукового дослідження всебічно почала розглядатися тільки в першій половині ХХ століття з виникненням сучасної кібернетики – науки про управління в системах різної природи. Н. Вінер, один із засновників кібернетики та сучасної теорії інформації, розуміє під інформацією визначення змісту, отриманого з зовнішнього світу в процесі нашого пристосування до нього й пристосування наших почуттів [116, с. 201]. Наразі категорія «інформація» стала ключовою у багатьох сферах науки та соціального буття. Це призвело до того, що філософи та представники інших наук, у тому числі правознавці, намагаються сформулювати уніфіковане визначення інформації [117, с. 222; 118, с. 25; 119, с. 14-18]. Або ж навпаки, вважаючи, що універсального визначення виробити неможливо у зв’язку з різноманітністю проявів інформації в різних сферах буття, концентрують увагу на виробленні галузевого поняття інформації [120, с. 26; 121, с. 33]. В. Цимбалюк зазначає, що у вітчизняній науці широкого поширення набула точка зору академіка В.М. Глушкова, відповідно до якої, інформація як відображення є атрибут всієї матерії, будучи властивістю всіх без винятку матеріальних об’єктів: як живої, так і неживої природи. За визначенням останнього «інформація в найширшому її розумінні є міра неоднорідності розподілу матерії та енергії в просторі й часі, міра змін, які супроводжують всі процеси, що протікають у світі» [118, с. 26].

Для з’ясування сутності інформації потрібно визначити її суттєві риси. Тим більш це важливо у зв’язку з тим, що закон саме з ними пов’язує будь які правові наслідки. До властивостей інформації, які її відрізняють від інших предметів суспільних відносин відносять: 1) ідеальний характер інформації; 2) невичерпність інформації (інформація може використовуватися необмеженим числом суб’єктів необмежену кількість разів, у тому числі з різних місць і одночасно); 3) самостійність інформації як об’єкта (залежність від середовища, у якій вона знаходиться, від носія, на якому відомості зафіксовані); 4) нелінійність інформації (при впливі на результат між кількісними і якісними характеристиками інформації відсутня пряма залежність, тобто, значний обсяг отриманих даних ні яким чином може не вплинути на хід подій, тоді як одиничне коротке повідомлення здатне радикальним чином змінити його або плин процесу); 5) відокремленість інформації (для включення в обіг інформація завжди опредметнюється у вигляді символів, знаків, хвиль, унаслідок цього відокремлюється від її виробника (творця) і існує окремо і незалежно від нього); 6) невідчужуваність інформації (знання невідчужувані від людини, їхнього носія) [122, с. 34]. Наведені ознаки не претендують на вичерпність, разом із тим вони дозволяють створити певне уявлення про сутність досліджуваного явища.

З огляду на невідчутність інформації, її ідеальний характер може постати питання, яке місце це явище займає у матеріальному світі. Говорячи про те, що інформація не є річчю, слід пам’ятати, що вона не може існувати поза матеріальним носієм, певними процесами, які відбуваються у світі. Враховуючи ж це, цілком справедливо, не протиставляти інформацію матерії, а розглядати її як атрибут останньої.

Далі при аналізі предмета злочину слід звернути увагу на ознаки, які є для нього істотними та поширеними у науці кримінального права. До них відносять: соціальну ознаку предмета злочину, юридичну його ознаку і фізичну [107, с. 69]. Саме наявність останньої ознаки є «каменем спотикання» для визнання інформації предметом злочину. Вище наведене обґрунтування того, що інформація не є річчю, а якщо навіть вона і матеріалізована у речовому носії – все одно не може бути зведена до нього. Для подолання вказаного протиріччя, пропонуємо звернутися до позицій, які були висловлені у науці кримінального права. Так, О.Є. Радутний вказував, що можливо розширити зміст предмета злочину, замінивши фізичну ознаку предмета злочину на об’єктивну (розуміння предмета злочину, як явища об’єктивного світу) [109, с. 88]. Є.В. Лащук, не змінюючи традиційну назву цієї ознаки предмета злочину, пропонує під фізичною ознакою предмета розуміти його матеріальність, тобто здатність сприйматися органами чуття людини або спеціальними технічними засобами [104, с. 8]. Перевагою цієї точки зору є те, що вона ґрунтується на загальноприйнятій у науці кримінального права позиції щодо виділення фізичної, соціальної та юридичної ознак предмета злочину. Окрім того, вказівка Є.В. Лащука те, що матеріальність полягає у здатності сприйматися органами чуття або фіксуватися певними технічними засобами дозволяє прямо вказати на сутність інформації як атрибуту матерії, підкреслюючи її відображувальний характер.

Соціальна ознака інформації як предмета злочину вказує на значущість інформації для суб’єктів суспільних відносин.

Юридична ж ознака інформації як предмета злочину полягає у тому, що у статті Особливої частини КК має міститися вказівка на інформацію (за відсутності вказівки, необхідність встановлення наявності інформації має прямо випливати із змісту статті) як на обов’язкову ознаку складу злочину.

Виходячи із загальноприйнятого визначення предмета злочину, з урахуванням необхідності розширення змісту предмета за рахунок інформації, вважаємо прийнятним для вирішення завдань нашого дослідження користуватися визначенням предмета злочину, запропонованим О.Е. Радутним, як «речей або інших явищ об’єктивного світу (інформація, енергія тощо), з певними властивостями яких кримінальний закон пов’язує наявність в діянні особи ознак складу конкретного злочину» [109, с. 87]. Переорієнтація кримінальної науки саме на таке визначення предмета злочину призведе до внесення ясності і впорядкованості у питанні розуміння предмета в сучасних умовах та дозволить уникнути у майбутньому дискусій з приводу віднесення тих чи інших явищ об’єктивного світу до предмета злочину.

Переходячи безпосередньо до визначення предмета злочину, передбаченого ст. 387 КК, слід звернутися до змісту статті, де зазначається, що кримінально-караним є саме розголошення даних оперативно-розшукової діяльності, досудового розслідування. Для початку, вважаємо за доцільне, з’ясувати питання співвідношення таких понять як «інформація», «відомості» та «дані». Так, у ст. 1 Закону України «Про інформацію» під інформацією розуміються будь-які відомості та/або дані, які можуть бути збережені на матеріальних носіях або відображені в електронному вигляді [123][17]. Слово ж «відомості» походить від старослов’янського ‒ «вѣдѣти», що означає ‒ «знати», яке у пізньословянській мові трансформувалося у «věděti». Цікавим видається наявність спорідненості цього слова із словом «viděti» ‒ «бачити» [125, с. 391]. Отже, ще за давніх часів підкреслювався прямий зв’язок і послідовність таких психічних процесів як сприйняття та розуміння, на що окремо вже зверталася увага [126, с. 57-59]. Тому, під відомостями потрібно розуміти знання про щось, певну інформацію. Це слово не втратило і на сьогодні свого первісного значення і в багатьох випадках використовується в якості синоніму слова «інформація», в тому числі і лінгвістами. У законодавстві ж донедавна «інформація» розглядалася як поняття, що є вужчим за змістом ніж «відомості».

Щодо співвідношення понять «інформація» та «дані» зауважимо наступне. У тлумачних словниках під даними як підставою (причиною) чогось розуміються «відомості, показники, необхідні для ознайомлення з чим-небудь, для характеристики когось, чогось або для певних висновків, рішень» [114; 115, с. 273]. Більш конкретно поняття «даних» визначається в інформатиці, для якої ця категорія є вихідною. Так, В. Брижко вказує, що в українських стандартах, які пристосовані до міжнародних стандартів (ISO), поняття «дані» визначене як «інформація, подана у формалізованому вигляді, придатному для передачі, інтерпретування чи оброблення за участю людини або автоматичними засобами» [121, с. 31]. Стосовно порівнюваних визначень він указує, що «дані» – це закодовані та зафіксовані явища та події, вони статичні й в цьому як раз і полягає їх важливий суттєвій атрибут (ознака), «інформація» ж – це уявлення, відомості та факти, вона динамічна, й це дозволяє вести мову про співвідношення названих явищ як загального і часткового [121, с. 36]. Відтак, дані розглядаються як різновид інформації, особливість якого полягає у тому, що дані є закріпленою інформацією. З урахуванням цього, не зовсім вдалою видається вказівка у Законі України «Про інформацію» на те, що дані як і відомості лише можуть бути зафіксовані. Використання у законодавстві цього фразеологічного обороту вносить плутанину і не дозволяє розмежувати поняття «дані», «відомості» та «інформація». Вважаємо більш логічно було б викласти визначення інформації як будь-яких відомостей, які можуть бути зафіксовані на матеріальних носіях, або даних[18].

Тлумачення «даних» яке існує в інформатиці, є цілком прийнятним і в інших сферах суспільного життя, в нашому випадку в сфері діяльності органів досудового розслідування. Відомості, що збираються у ході досудового кримінального провадження, обов’язково підлягають фіксації в передбаченому законом порядку. Таким чином, матеріалізуючись у знаковий або інший спосіб на певних носіях, кримінально значуща інформація набуває статичності. Зібраний і зафіксований належним чином масив цих даних є вихідним матеріалом для прийняття рішення судом. Виходячи саме з такого розуміння предмета злочину, передбаченого ст. 387 КК, пропонують виділяти його характерні риси: 1) такі відомості повинні стосуватися обставин розслідуваного злочину, підозрюваних, обвинувачуваних чи інших осіб, які є учасниками розслідування, а також будь-яких інших доказів у кримінальній справі; 2) вони повинні бути отримані під час дізнання або досудового слідства; 3) закріплені або підлягають закріпленню в матеріалах кримінальної справи у встановленому законом процесуальному порядку; 4) не підлягають оголошенню без спеціального на те дозволу з боку уповноважених осіб[19] [80, с. 96-97]. В цілому погоджуючись із наведеними положеннями, відмітимо лише те, що зібрані у ході досудового провадження відомості, які ще не закріплені належним чином, а лише підлягають такому закріпленню, не можливо віднести до предмета цього злочину. Даними досудового розслідування є тільки та інформація у кримінальному провадженні, яка закріплена в установленому КПК порядку. Задля підтвердження такого висновку можна навести визначення доказів, що міститься у ст. 84 КПК. У ч. 1 названої статті, розкривається змістовна складова поняття «докази» із використанням словникової конструкції «фактичні дані», а у частині другій перераховуються джерела формування таких даних (формальна складова поняття «докази»). Вважаємо, цілком логічно розповсюджувати розуміння даних не лише на задокументовані джерела доказів, а й на інші документи кримінального провадження. Таким чином, будь-які відомості кримінального провадження до моменту їх закріплення в передбаченому кримінальним процесуальним законом порядку залишаються лише оперативними відомостями, які не є предметом досліджуваного складу злочину.

Виникає потреба у точному визначенні сутності та обсягу поняття «дані досудового розслідування»[20]. Чинний КПК, як і попередній, не містить такого визначення. Загалом, у науці кримінального процесу під ними розуміють: матеріали попереднього слідства або дізнання (на сьогодні змінено на «досудового розслідування» – Б.А.) [127, с. 329], комплекс відомостей, зібраних у ході провадження у справі, що містяться в протоколах, постановах і інших документах у справі [86, с. 342], відомості зібрані в ході попереднього слідства чи дізнання, що містяться в протоколах, постановах та інших документах, що знаходяться у справі [128, с. 568], відбиті у відповідних процесуальних документах відомості про зібрані докази, про встановлені обставини справи, осіб, що вчинили злочин, а також про потерпілих і інших учасників кримінального судочинства [129, с. 362]. Акцент у наведених визначеннях робиться на двох складових, які можна назвати ознаками даних досудового розслідування. Перша з них ‒ змістовна, яка вказує на те, що відомості мають стосуватися саме конкретного кримінального провадження, друга ‒ формальна, яка вказує на необхідність додержання процедури фіксації відповідної інформації.

Але існують позиції, які дещо різняться від наведених. Так, М.А. Михайлов розширює рамки даних дізнання або досудового слідства за рахунок наступних блоків інформації: відомостей про осіб, у провадженні яких знаходиться справа; інформації про порядок роботи, режим охорони, структуру й дислокацію правоохоронних органів; інформації про методи роботи з розкриття й розслідування злочинів [130, с. 107]. Вважаємо, що зазначена інформація не може бути віднесена до обсягу слідчих даних з двох причин: по-перше, вона не має безпосереднього відношення до конкретного кримінального провадження, а по-друге, не потребує закріплення в процесуальних документах кримінального провадження.

З.А. Загиней розуміє під даними досудового слідства чи дізнання конфіденційну інформацію про злочин, що розслідується та про інші докази у кримінальній справі, яка зібрана у процесі досудового слідства або дізнання, процесуально закріплена або підлягає закріпленню в матеріалах кримінальної справи у встановленому законом процесуальному порядку, якщо прокурор, слідчий або особа, яка провадила дізнання, попередили в установленому законом порядку про обов’язок не розголошувати такі дані до закінчення досудового слідства у кримінальній справі [96, с. 25]. У цьому визначенні пропонується визнавати даними досудового розслідування фактично ще не закріплену в установленому порядку інформацію. До того ж, автор суттєво звужує обсяг даних дізнання або досудового слідства, включивши в нього лише джерела доказів, і залишаючи поза увагою масив інших процесуальних документів. Окрім того, наявність чи відсутність відповідного попередження не здатна будь-яким чином вплинути на правову природу подібної інформації, тобто визнання її даними, а тому вказівка на попередження про обов’язок не розголошувати слідчу таємницю у визначенні даних досудового розслідування, видається зайвою.

Іншою крайністю є заперечення факту розголошення даних досудового розслідування у разі оприлюднення окремих процесуальних документів досудового кримінального провадження, наприклад, документу, з винесення якого розпочинається досудове провадження. Так, В. Теличенко стверджує, що зміст постанови про порушення кримінальної справи не є таємницею досудового слідства [131][21]. Подібний висновок вона мотивує тим, що «дані не можуть з’явитися раніше, ніж буде почато слідство чи дізнання, отож говорити про наявність таких даних у постанові про порушення кримінальної справи не можна дані збираються після порушення справи» [131]. Вважаємо, що висловлювання цієї позиції продиктоване виключно цілями захисту і не ґрунтується на аналізі відповідних норм. Так, відповідно до ст. 98 КПК 1960 р. у постанові про порушення кримінальної справи мають бути обов’язково вказані приводи і підстави до порушення кримінальної справи. За загальним правилом, формулювання підстави до порушення кримінальної справи полягає у викладені у стислому вигляді обставин вчинення злочину. Слідчий, фіксуючи відповідні відомості у постанові, по суті, надає їм впорядкованого вигляду даних у справі. До того ж, до початку досудового розслідування дані все ж можуть формуватися у випадках проведення слідчої дії, яка може здійснюватися до початку провадження.

Слід, також, звернути увагу на термінологічну невідповідність між положеннями КК та КПК з питань досліджуваного визначення. Так, у КПК замість терміну «дані» використовується термін «відомості». Вище ми наводили позицію щодо розмежування цих понять. «Відомості» на відміну від «даних» не обов’язково мають бути процесуально закріплені. Отже, тлумачення положень ст. 222 КПК призводить до висновку, що протизаконним має визнаватися і розголошення не задокументованої кримінально значущої інформації. Однак подібний висновок суперечить змісту ст. 387 КК, згідно з якою відповідальність передбачається за розголошення «даних». З огляду на зазначене та з метою гармонізації вказаних правових норм, задля уникнення необґрунтованого розширення обсягу предмета досліджуваного злочину, пропонуємо у ст. 222 КПК (відповідно і у спеціальних нормах, якими передбачаються обов’язки конкретних суб’єктів, зокрема, п. 3 ст. 57, п. 3 ч. 2 ст. 66, п. 4 ч. 3 ст. 68, п. 4 ч. 5 ст. 69 КПК, тощо) замінити термін «відомості» на «дані».

Таким чином, вважаємо, що під даними досудового розслідування слід розуміти сукупність відомостей, що отримані у ході провадження на досудовій стадії кримінального процесу, які закріплені у передбаченому КПК порядку в протоколах, постановах та інших документах конкретного кримінального провадження. Таке розуміння даних досудового розслідування дозволяє якомога точніше окреслити предмет злочину, передбаченого ст. 387 КК. Воно не обтяжене зайвими ознаками, наявність яких призводить до необґрунтованого розширення обсягу цього поняття. Крім того, наведене визначення має певне практичне значення, так як може позитивно впливати на дисципліну слідчої діяльності. Зокрема, версії, стануть даними, з огляду на наведене визначення, тільки після належної фіксації та залучення до матеріалів кримінального провадження[22].

Тепер, звернемо увагу на наступне. Існуюча редакція ст. 387 КК, окрім зазначення у ній на дані досудового розслідування, містить вказівку на заборону розголошення даних оперативно-розшукової діяльності.

Відповідно до ст. 2 Закону України «Про оперативно-розшукову діяльність» під ОРД слід розуміти систему гласних і негласних пошукових, розвідувальних та контррозвідувальних заходів, що здійснюються із застосуванням оперативних та оперативно-технічних засобів [132]. У ст. 1 наведеного Закону серед завдань ОРД, окрім тих, що здійснюються в інтересах правосуддя, міститься вказівка на отримання інформації в інтересах безпеки громадян, суспільства і держави. Основи організації розвідувальної та контррозвідувальної діяльності на законодавчому рівні регулюються Законами України «Про оперативно-розшукову діяльність», «Про розвідувальні органи України», «Про контррозвідувальну діяльність» [132, 133, 134], у яких, зокрема, визначається специфіка й особливості таких видів діяльності. Аналіз відповідного законодавства свідчить про те, що переважний обсяг розвідувальних і контррозвідувальних заходів реалізується поза межами кримінального судочинства, а завдання ОРД не вичерпуються отриманням відомостей про злочинну діяльність осіб в інтересах кримінального судочинства.

З огляду на вказане, необхідно визначитися із змістом даних оперативно-розшукової діяльності для цілей нашого дослідження[23].

Припустимо, що доповнення ст. 387 КК вказівкою на нерозголошення даних ОРД мало на меті усунення прогалини, відповідно до якої, споріднені суспільні відносини потерпали від негативного впливу за відсутності кримінальної відповідальності за посягання на них. У науці вказувалося на схожість принципу конспіративності ОРД та принципу недопустимості розголошення без дозволу слідчого даних досудового слідства, при цьому висловлювалася пропозиція встановити кримінальну відповідальність за навмисне порушення принципу конспіративності у сфері ОРД [136, с. 181]. Разом із тим вище ми вже зазначали, що не всі прояви ОРД спрямовуються на забезпечення інтересів правосуддя. Так, зокрема, при здійсненні діяльності із перевірки осіб у зв’язку з їх допуском до державної таємниці і до роботи з ядерними матеріалами та на ядерних установках чи у разі отримання розвідувальної інформації відповідними оперативними підрозділами, останні забезпечують інтереси відмінні від інтересів правосуддя. Отже, вести мову про те, що в межах ст. 387 КК захищаються від протиправного посягання будь-які дані ОРД, незалежно від того, чи мають вони безпосереднє відношення до діяльності із здійснення правосуддя, не видається можливим.

Таким чином, застосовуючи прийом обмежувального тлумачення, можливо припустити, що для визначення змісту поняття дані оперативно-розшукової діяльності у ст. 387 КК потрібно враховувати лише діяльність із здійснення оперативно-розшукових заходів, яка спрямована на реалізацію завдань правосуддя. Відповідно до Закону України «Про оперативно-розшукову діяльність» така діяльність може здійснюватися як до початку досудового розслідування, так і під час його проведення.

Нам видається, що охоронюваними в межах ст. 387 КК мають визнаватися лише дані ОРД, які отримані у ході досудового кримінального провадження. Аргументи на користь цієї позиції ми вбачаємо у наступному. Відповідно до чинного законодавства певні блоки даних, які отримані у ході оперативно-розшукової діяльності, становлять державну таємницю. Так, у п. 4 ст. 8 Закону України «Про державну таємницю» до державної таємниці у сфері державної безпеки та охорони правопорядку відноситься, зокрема, інформація про форми, методи і результати оперативно-розшукової діяльності; інформація про конкретних осіб, що є негласними штатними працівниками органів, які здійснюють оперативно-розшукову діяльність [137]. Крім того, пригадаємо саме визначення ОРД, яка розуміється як система відповідних заходів. Сама ж система гласних і негласних пошукових, розвідувальних та контррозвідувальних заходів, як складне утворення взаємопов’язаних між собою елементів, не може бути зведена лише до самих видів ОРД, таких як оперативна закупка, здійснення спостереження за особою тощо. Наведена система має включати до свого складу і організаційні складники. Отже, інформація про функціональні обов’язки оперативно-розшукового підрозділу, про штатну, фактичну чисельність негласних штатних співробітників окремих правоохоронних органів; відомості про кількість, функції позаштатних оперативних співробітників, розголошення яких може перешкодити виконанню завдань оперативно-розшукової діяльності; відомості про дійсне призначення або належність підрозділу, який створюється для виконання завдань оперативно-розшукової діяльності, розголошення яких може перешкодити виконанню цих завдань; відомості про факт (незалежно від часу) або плани використання житлового приміщення, що дають змогу його ідентифікувати (адреса, місцезнаходження), на конфіденційній основі для виконання завдань оперативно-розшукової діяльності, які відповідно до Наказу СБУ «Про затвердження Зводу відомостей, що становлять державну таємницю» [138] віднесені до державної таємниці, теж мають розглядатися як дані ОРД.

З вищенаведеного можливо зробити наступний висновок, значна частина даних ОРД, які накопичуються під час виконання завдань спрямованих на забезпечення інтересів правосуддя – віднесена законодавцем до відомостей, що становлять державну таємницю. Подібний висновок призводить до переконання, що законодавець, вказавши на заборону розголошення даних ОРД у ст. 387 КК, при цьому не конкретизуючи змісту цих даних, створює ситуацію, за якої має місце небажана конкуренція кримінально-правових норм, що передбачають відповідальність за розголошення слідчої та державної таємниці.

Крім того, слід вказати на те, що з огляду на позапроцесуальний характер окремих заходів, які здійснюються у межах ОРД, є неприпустимим поєднання кримінально-правової охорони даних ОРД в межах одного складу разом із даними, які отримуються у результаті проведення чітко регламентованих кримінально-процесуальних процедур[24].

До того ж слід зазначити, що принцип гласності, який із відповідними обмеженнями діє на стадії досудового розслідування суттєво різниться від принципу конспіративності, на якому заснована діяльність із здійснення оперативно-розшукових заходів. Останній полягає у тому, що переважна більшість відповідних заходів має здійснюватися таємно, без відома навіть тих осіб, щодо яких вони проводяться. Тому ситуація, за якої працівнику оперативного підрозділу доводиться вдаватися до здійснення заходів із попередження витоку інформації про ОРД сторонніми особами, може лише свідчити про помилки, які були ним допущені у ході здійснення такої діяльності.

Разом із тим слід звернути увагу на те, що новий КПК суттєво розширив коло слідчих (розшукових) дій за рахунок негласних слідчих дій. Всі вони за своєю сутністю відносяться до оперативно-розшукових заходів, про що свідчить аналіз положень відповідного закону. Однак, так як законодавець передбачив їх здійснення у межах процесуальної діяльності (Глава 21КПК), саме як слідчих дій, виникла потреба у забезпеченні при їх здійсненні дотримання загальних процедур, що властиві слідчим діям взагалі. Виключенням не стала і процедура попередження про обов’язок зберігати у таємниці дані досудового розслідування.

Підтвердженням того факту, що оперативні заходи і відповідні негласні слідчі дії мають однакову правову природу, має слугувати положення оновленої редакції Закону України «Про оперативно-розшукову діяльність», де зазначається: «Оперативні підрозділи Міністерства внутрішніх справ України, Служби безпеки України, податкової міліції Державної податкової служби України, Державної пенітенціарної служби України, Державної прикордонної служби України, Державної митної служби України проводять слідчі (розшукові) дії та негласні слідчі (розшукові) дії у кримінальному провадженні за дорученням слідчого, прокурора в порядку, передбаченому Кримінальним процесуальним кодексом України. Письмові доручення щодо проведення слідчих (розшукових) та негласних слідчих (розшукових) дій, надані слідчим, прокурором у межах компетенції та в установленому порядку, є обов’язковими до виконання оперативним підрозділом» [132]. Вважаємо, що дані, отримані відповідними оперативними підрозділами на виконання таких доручень, по-перше, безпосередньо відносяться до предмету злочину, що передбачений ст. 387 КК, по-друге, не викликають сумніву щодо правильності місця розташування досліджуваного складу у розділі «Злочини проти правосуддя».

За таких умов дані ОРД як складова предмета злочину, передбаченого ст. 387 КК, співвідносяться із даними досудового розслідування, як частка і ціле. Тому, ми вважаємо, що у назві та самому тексті ст. 387 КК потрібно виключити вказівку на дані оперативно-розшукової діяльності. Відповідно, назва статті 387 КК має бути сформульована як «Розголошення даних досудового розслідування».

Повертаючись до аналізу ознак предмета злочину, маємо вести мову про наявність окрім фізичної, соціальної, юридичної ознак предмета складу розголошення даних досудового розслідування, спеціальних ознак. Ними є: 1) належність інформації до конкретного кримінального провадження, 2) документованість інформації, що характеризує її саме як дані.

Розглядаючи питання, які саме дані досудового провадження повинні зберігатися у таємниці (не підлягати розголосу), треба з початку визначитися з тим, що таке слідча таємниця взагалі.

У тлумачному словнику поняття «таємниця» наводиться у таких розуміннях: 1) як те, що приховується від інших, відоме не всім; секрет (те, що не підлягає розголошенню); 2) як те, що не пізнане, не стало відомим або ще не доступне пізнанню [114, 115, с. 1426].

Дослідники-правознавці вважають, що правового значення набуває тільки таємниця як щось вже відоме, але приховуване з певною метою від інших людей [139, с. 5; 140, с. 53]. Так як це «щось» є певними відомостями (інформацією) звернемося до відповідного закону. У Законі України «Про інформацію» за порядком доступу інформація поділяється на відкриту і інформацію з обмеженим доступом. У свою чергу, за правовим режимом інформація з обмеженим доступом поділяється на конфіденційну, таємну та службову [123]. Відповідно ж до ст. 8 Закону України «Про доступ до публічної інформації» таємною визнається інформація, яка містить державну, професійну, банківську таємницю, таємницю слідства та іншу передбачену законом таємницю [141].

Далі, у ст. 21 Закону України «Про інформацію» зазначається, що порядок віднесення інформації до таємної, а також порядок доступу до неї регулюються законами [123]. У ст. 8 Закону України «Про доступ до публічної інформації» міститься вказівка, що порядок доступу до таємної інформації регулюється цим Законом та спеціальними законами [141]. Особливістю таємниці слідства як різновиду таємної інформації є те, що суб’єкти правозастосування наділені повноваженнями щодо визначення доцільності або недоцільності надання певній інформації відповідного статусу таємниці. Слід відмітити, що порядок доступу до таємної інформації включає у себе і процедуру засекречування та розсекречування інформації. Отже, у спеціальних законах було б доцільно визначити граничні межі віднесення інформації до таємної[25]. З огляду на це, має сенс доповнення статті 222 КПК наступним положенням: «Заборона розголошувати дані досудового розслідування автоматично втрачає силу після його завершення».

Зупинимося тепер на тому, які саме дані не підлягають розголошенню. У ст. 222 КПК та у ст. 387 КК мова йдеться про дані досудового розслідування, без уточнення переліку саме тих, розголошення яких не допускається. Вже традиційно, вченні процесуалісти та криміналісти висловлюються на користь конкретизації визначення «слідча таємниця», нормативного його закріплення та вказують на те, що за обсягом воно вужче ніж «дані досудового розслідування» [142, с. 141; 143, с. 8, 15; 15, с. 12; 144, с. 114]. О.Є. Маслов, здійснюючи криміналістичний аналіз слідчої таємниці як засобу подолання протидії розслідуванню, спробував диференціювати інформацію, що становить слідчу таємницю за низкою критеріїв, а саме: за відношенням до об’єкту захисту; за суб’єктом, що здійснює засекречування відомостей; у залежності від необхідності засекречування; за тривалістю дії режиму секретності; в залежності від субʼєкта-носія слідчої таємниці; в залежності від змісту відомостей [12, с. 18]. Намагаючись визначитися з колом відомостей, які мають становити слідчу таємницю, він запропонував закріпити у КПК перелік відомостей, які не можуть складати таємницю попереднього розслідування. До них він відніс: 1) відомості про факт скоєння злочину, якщо він не вказує на особу, що його вчинила; 2) відомості про порушення кримінальної справи; 3) відомості про затримання, застосування запобіжних заходів, пред’явлення обвинувачення (вказівка у ЗМІ справжніх прізвищ підозрюваних, що звинувачуються, за винятком «публічних персон» допускається лише за їх згодою); 4) відомості про закінчення розслідування і складання обвинувального висновку, припинення справи або її зупинення; 5) відомості про факти порушення прав і свобод людини і громадянина; 6) відомості про факти порушення законності органами державної влади [12, с. 20]. Вищенаведені положення, що стосуються визначення обсягу слідчої таємниці, безперечно, мають істотну наукову цінність. Так, дійсно, з одного боку, не має підстав вважати, що всі дані будь-якого кримінального провадження повинні бути визнані такими, що не підлягають розголошенню. Як зазначає Ю.В. Стеценко: «У цілому попереднє розслідування є діяльністю гласною. Воно проводиться в офіційно встановленій процесуальній формі в присутності визначеного кола осіб» [145, с. 81]. Однак, багато хто з представників кримінально-правової науки займають позицію щодо питання визначення змісту поняття «слідча таємниця», яка полягає у тому, що предметом розголошення даних досудового розслідування може визнаватися будь-яка інформація, яка зібрана і закріплена належним чином у справі [18, с. 135; 99, с. 154-155; 19, с. 248; 80, с. 96-97]. Установлення режиму таємності в ході досудового провадження є завжди вимушеним заходом, що являє собою виключенням з принципу гласності у кримінальному процесі. Застосування подібного тактичного прийому потребує від слідчого зваженої оцінки слідчої ситуації, що склалася в ході досудового розслідування. Ми не є прибічниками позиції закріплення на рівні закону випадків чи то обов’язкового віднесення певних даних досудового кримінального провадження до слідчої таємниці, або ж навпаки закріплення переліку відомостей, які не можуть бути віднесені до таємниці розслідування. У цьому питанні має залишатися простір для свободи дії особи, яка здійснює досудове кримінальне провадження. Бажано підкреслити, простір для свободи застосування тактичних прийомів, з урахуванням конкретної обстановки у якій проходить розслідування, які здійснюються з метою забезпечення інтересів правосуддя, а не простір для свавілля.

Разом із тим слід зазначити, що системний аналіз норм КПК дозволяє стверджувати, що все ж існують блоки даних, які не можуть підпадати під дію режиму втаємничення слідчих даних.

У ст. 221 КПК міститься положення, відповідно до якого за клопотанням сторони захисту або потерпілого, їм обов’язково надаються для ознайомлення загальнодоступні документи, оригінали яких знаходяться в матеріалах досудового розслідування. Отже, можливо стверджувати, що засекречувати подібні дані кримінального провадження слідчий не може.

З огляду на викладене вище, вважаємо, що до слідчої таємниці також не можна віднести матеріали, які містять загальновідому інформацію, тобто таку, до якої доступ може отримати будь-яка зацікавлена особа в установленому законом порядку, або ж інформацію, яка на момент вирішення вказаного питання вже була публічно оприлюднена. В подібних ситуаціях, по суті, втрачається сенс приховування вказаних даних від сторонніх осіб. Як зазначає Ю.С. Пилипенко, будь-яка правова таємниця є не просто інформацію, вона є станом заборони (виключення), доступу до такої інформації [146, с. 27].

Таким чином, тепер можливо дати визначення предмета злочину, передбаченого ч. 1 ст. 387 КК. Під ним розуміється сукупність отриманих у ході досудового розслідування даних, які закріплені у передбаченому КПК порядку в протоколах, постановах та інших документах кримінального провадження, щодо яких існує адресована певній особі заборона з боку прокурора, слідчого їх розголошувати.

З урахуванням цього визначення, можливо зробити висновок, що предмету злочину за ст. 387 КК властива, окрім належності до кримінального провадження і документованості, ще одна спеціальна ознака, а саме таємність. Ця ознака вказує на особливість режиму поводження із даним видом інформації.

Певні відмінності, якими різняться між собою склади злочинів, передбачені у ст. 387 КК, вимагають окремого аналізу предмета злочину за ч. 2 ст. 387 КК.

Відповідно до ч. 2 ст. 387 КК кримінальна відповідальність передбачається за розголошення даних оперативно-розшукової діяльності, досудового розслідування, якщо вони ганьблять людину, принижують її честь і гідність. Предмет злочину тут в порівнянні із частиною першою цієї статті істотно обмежений. Ним також є відомості зібрані у ході досудового провадження та закріплені в передбаченому законом порядку, але до їхнього змісту ставиться особлива вимога якісної своєрідності, що передбачена в законі.

За змістом цієї норми, розголошуванні відомості мають завдавати шкоди честі та гідності особи. Тому спочатку потрібно визначитися із сутністю таких понять як «честь» і «гідність».

У юридичній етиці пропонують під гідністю розуміти моральне ставлення людини до самої себе і ставлення до неї з боку суспільства, інших осіб, засноване на визнанні цінності людини як особистості, а під честю – моральне відношення людини до самої себе і відношення до неї з боку суспільства, інших осіб, коли моральна цінність особи пов’язується з моральними заслугами людини, з його конкретним суспільним положенням, родом діяльності і моральними заслугами, що визнаються за ним [147, с. 12]. Виходячи з цього, А.С. Кобліков робить висновок, згідно з яким відмінністю честі від гідності є лише те, що честь оцінює людей диференційовано [147, с. 12]. Здається, що відмінність між ними не вичерпується наведеним. Вважаємо, що крім цього, при розмежуванні гідності від честі необхідно робити акцент на тому, що гідність, більшою мірою, характеризує внутрішнє ставлення особи до самої себе. Воно формується на підставі загальноприйнятих у суспільстві уявлень про людські цінності та про те, яким чином кожна людина повинна поводити себе, а для честі є визначальним те, що вона, більшою мірою, характеризує оцінку іншими особами чеснот конкретного індивіда, тобто зовнішнє ставлення до особи. На цьому наголошує Т.М. Нуркаєва, яка розуміє під честю суспільну оцінку особистості, інакше кажучи, оцінку якостей особистості з боку інших людей, колективу, а під гідністю – внутрішню оцінку своїх власних якостей, своєї суспільної значущості [148, с. 21].

Звернемо увагу на те, що цим питанням займалися ще на початку XX століття. Так, наприклад, Н.Н. Розін відрізняв такі поняття як честь і гідність, розуміючи під гідністю (яку він ще називав суб’єктивною честю) наявність у особи певних моральних принципів і пов’язаного із цим обов’язку їм слідувати, а під честю – зустрічну повагу, шану, визнання нашої гідності з боку інших людей [149, с. 79-80]. Подібний підхід до розмежування честі і гідності має важливе практичне значення у зв’язку з тим, що наведені визначення позбавлені такої вади, коли обидва поняття тлумачаться двозначно (як ставлення особи до себе та як ставлення оточуючих до конкретного індивіда). Це, в свою чергу, дозволяє уникнути підміни цих етичних категорій одна одною.

Зазначимо, що захист честі та гідності особи має пріоритетне значення в України. Так, у ст. 3 Конституції України передбачається, що честь і гідність людини поряд з її життям, здоров’ям, недоторканістю та безпекою визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Положення, що стосуються збереження у таємниці відомостей, розголошення яких може завдати шкоду честі та гідності особи, знаходить відображення у низці законів, якими визначаються засади діяльності відповідних правоохоронних органів [132, 133 ,150, 151][26]. З огляду на це, наявність кримінально-правової норми, передбаченої ч. 2 ст. 387 КК, розглядається як гарантія додержання зазначеними у ній посадовими особами вимоги закону щодо зберігання у таємниці відомостей, які можуть спричинити шкоду гідності та честі людини.

Далі, слід приділити увагу фразеологічному аспекту конструкції «ганьблять людину, принижують її честь і гідність», яка міститься у ч. 2 ст. 387 КК. Наприклад, З.А. Загиней зазначає з цього питання, що законодавець припустився «невиправданої тавтології». Автор посилається на тлумачення слова «ганьба», відповідно до якого випливає, що слова «ганьбити» і «принижувати» є синонімами. На додаток, в якості аргументу наводиться положення постанови Пленуму Верховного Суду України від 25 грудня 1992 року № 12, в якому зміст відомостей, які ганьблять особу, розкривається з використанням словникової конструкції «принизить честь і гідність» [96, с. 26]. Аналіз законодавства приводить до висновку, що у питанні використання термінів «ганьблять» та «принижують» щодо словникової пари «честь та гідність» відсутній одноманітний підхід[27].

Щодо семантики цих словникових одиниць зазначимо наступне. По-перше, слово «ганьба» тлумачиться як недобра слава, безчестя [115, с. 222]. Виходячи з цього, цілком органічно звучить словникова зв’язка «ганьбити честь». По-друге, можливо вести мову і про словникову зв’язку «принижувати гідність», оскільки зміст слова «принижувати» розкривається як «ображати» [115, с. 1123], «образити гідність будь-кого» [147, с. 712]. По-третє, коли мова йде лише про гідність виключно використовується термін «принижують» (наприклад, ст. 28 Конституції, ч. 3 ст. 50 КК, ч. 1 ст. 120 КК). До того ж, тут треба згадати і постанову Пленуму Верховного Суду України від 7 лютого 2003 року № 2 «Про судову практику в справах про злочини проти життя та здоров’я особи», в якій використовуються словникові зв’язки «зганьблення честі» та «приниження гідності» [154][28].

З огляду на вищенаведене, більш логічно було б у ч. 2 ст. 387 КК вказати на те, що розголошені дані ганьблять гідність або принижують честь людини. Але у цієї словникової конструкції є певні вади, які не дозволяють нам запропонувати її в якості змін до ч. 2 ст. 387 КК.

Так, розуміння гідності, як внутрішньої оцінки своїх власних якостей, своєї суспільної значущості, призводить до висновку, що шляхом розголошення певної інформації не можливо завдати шкоду гідності особи, а точніше принизити її гідність. Суспільна небезпечність такого розголошення саме і полягає у тому, що в сторонніх осіб, які отримали подібну інформацію може скластися негативне уявлення про певну особу, про моральні, професійні та інші якості її як особистості. Особа втрачає повагу інших людей, тобто завдається шкода саме честі, під якою розуміється оцінка якостей особистості з боку інших людей. Звичайно, в таких випадках опосередковано може завдаватися шкода й гідності особи, тобто, під впливом ставлення оточуючих, у людини трансформується й ставлення до себе, відтак, заподіюється шкода й гідності людини. Однак, заподіяння такої шкоди має, по-перше, опосередкований, а, по-друге, лише вірогіднісний характер.

Також, зайвим вважаємо уточнення і в тому, що дані ганьблять саме честь людини. «Честь» є збірним поняттям, складові якого можуть істотно різниться в залежності від соціальної ролі, яку виконує кожна людина. Так, щодо однієї й тієї ж самої людини можна вести мову про честь жінки, честь дружини, честь судді, тому пряма вказівка в законі на це вимагає точного встановлення того якій саме честі (відповідно до соціальних ролей індивіда) спричинена шкода. В цих випадках для кримінально-правової кваліфікації достатньо встановлення самого факту, що розголошуванні дані ганьблять людину. До того ж з урахуванням тлумачення слова «ганьбити», зміст якого розкривається, як «засуджувати», «безчестити» [115, с. 222], можливо вести мову про наявність тавтології у словосполученні «ганьбити честь»[29].

Таким чином, якщо вести мову про удосконалення редакції ч. 2 ст. 387 КК, більш вдалим видається наступний варіант викладення положення щодо змісту слідчої інформації: «… якщо розголошені дані ганьблять людину».

Зазначимо, що до предмета злочину за ч. 2 ст. 387 КК, так само, як і до предмета злочину за ч. 1 цієї статті, ставиться вимога документованості. Отже, відомості, які ганьблять особу мають бути обов’язково зафіксовані у матеріалах кримінального провадження, для того щоб вважатися належним предметом цього злочину. У зв’язку з цим розголошення не документованих відомостей, які ганьблять особу не може розглядатися як злочинне в рамках ч. 2 ст. 387 КК.

Що стосується сутності розголошуваних даних, які ганьблять людину, то в кожному конкретному випадку правозастосовний орган має визначитися в питанні чи дійсно розголошені відомості ганьблять людину. З огляду на оціночний характер термінів «ганьбити», «честь», «принижувати», «гідність» Пленум Верховного Суду України вказував на типові випадки, за яких певні відомості набувають таких властивостей. Так, ще у постанові «Про судову практику в справах про корисливі злочини проти приватної власності» від 25 грудня 1992 року № 12 зазначалося, що під відомостями, що ганьблять потерпілого або близьких йому осіб, слід розуміти такі дійсні чи вигадані дані про них, їх дії і дії, вчинені щодо них, які потерпілий бажає зберегти в таємниці і розголошення яких, на його думку, скомпрометує або принизить честь і гідність його чи близьких йому осіб. До таких відомостей, зокрема, можуть відноситися дані про інтимні сторони життя, захворювання, неблаговидні вчинки, злочинну діяльність тощо» [156][30].

У науці кримінального права під відомостями, які ганьблять людину, пропонують розуміти будь-які непривабливі подробиці особистого життя, інтимних його сторін, професійної, службової, громадської діяльності потерпілого, а також інші обставини, які стосуються його [158, с. 5], або ж відомості про обставини та факти, які особа бажає зберегти у таємниці і які свідчать про непорядну поведінку, торкаються почуття самоповаги, підривають авторитет, репутацію людини, компрометують її в очах оточуючих тощо [80, с. 97].

З огляду на оціночних характер поняття «ганьблять», посадова особа, яка здійснює кримінально-правову кваліфікацію за ч. 2 ст. 387 КК, має враховувати у кожному конкретному випадку низку обставин при вирішенні питання щодо того, чи є розголошенні відомості такими, що ганьблять особу. З цього приводу, І.О. Зінченко та І.В. Самощенко вказують, що у науці вироблено декілька підходів визначення того, які відомості мають визнаватися ганебними. Вони зазначають, що наприклад, М.С. Таганцев, А.А. Жижиленко, пропонували визнавати відомості ганебними лише тоді, коли останні розглядаються як такі з урахуванням прийнятих у суспільстві норм (так званий, об’єктивний критерій встановлення відомостей ганебного характеру). На противагу цій позиції, прибічники позиції, відповідно до якої суб’єктивний критерій є визначальним для встановлення ганебного характеру відомостей, зокрема, М.М. Гродзинський та А.А. Піонтковський, пропонували виходити із того, як сам потерпілий оцінює їх. Самі ж І.О. Зінченко та І.В. Самощенко надають перевагу змішаному критерію[31]. При цьому вони пропонують враховувати не лише суспільні стандарти та сприйняття інформації як ганебної самою потерпілою особою, а і ставлення до відомостей, як таких, що ганьблять особу, адресанта інформації [158, с. 6-8]. Перевага такого підходу виявляється у наступному. По-перше, врахування загальноприйнятих у суспільстві поглядів на те, яка інформація має визнаватися ганьбливою дозволяє виключити можливість безпідставного притягнення до кримінальної відповідальності осіб за те, що вони поширили інформацію, яка виключно потерпілою може сприйматися як така (наприклад, особа соромиться того, що у школі носила не модну зачіску). По-друге, за наявності об’єктивного критерію, встановлення того, що потерпіла особа сприймає розголошені відомості, як такі, що ганьблять її, дозволяє виключити можливість притягнення до відповідальності суб’єктів за вчинення діяння, яке не може призвести до настання істотної шкоди (випадки, коли особа, якої стосується ця інформація, не сприймає її як таку, що ганьбить її). По-третє, встановлення того, що розголошувач інформації сприймає її як таку, що ганьбить особу, дозволяє у повній мірі реалізувати принцип суб’єктивного ставлення, за якого особа має відповідати лише за те, що охоплювалося її виною.

Також, слід звернути увагу тут і на питанні про віднесення вигаданих відомостей до предмета злочину, передбаченого ч. 2 ст. 387 КК. Так, З.А. Загиней пропонує під даними досудового слідства або дізнання, що ганьблять людину, принижують її честь та гідність розуміти дійсні або вигадані дані про обвинуваченого, потерпілого, а також про інших осіб, які беруть участь у провадженні досудового слідства або дізнання, про їх дії, які потерпілий бажає зберегти в таємниці й розголошення яких, на його думку, принизить його честь та гідність[32] [96, с. 26]. Важко погодитися з таким баченням предмета злочину за ч. 2 ст. 387 КК. Взагалі, під недостовірною інформацією розуміється інформація, яка не відповідає дійсності або викладена неправдиво, тобто містить відомості про події та явища, яких не існувало взагалі або які існували, але відомості про них не відповідають дійсності (неповні або перекручені) [160]. При розголошенні достовірної і недостовірної інформації суттєво різняться засоби правового захисту. Так, у випадках, коли поширюється неправдива інформація щодо особи, остання має право в рамках цивільного судочинства подати позов у якому може вимагати як спростування таких відомостей, так і офіційного вибачення за наклеп, вимагати грошової компенсації за спричинення моральної та матеріальної шкоди. У випадку ж поширення достовірної інформації, особа позбавлена такої можливості у зв’язку з тим, що визначальним для захисту честі у цивільному праві є те, що оспорюванні відомості повинні бути неправдивими. У ст. 301 Цивільного кодексу України декларується право особи на таємницю особистого життя, разом із тим механізм захисту цього права цивільно-правовими засобами дещо обмежений. Саме в цьому й полягає сутність компенсаторної дії кримінально-правових норм, які забезпечують право особи на збереження в таємниці правдивої інформації, яка стосується неї і спрямовані на реалізацію положень Конституції щодо захисту честі особи. Д. Луспеник звертає тут увагу на сучасні світові тенденції захисту інтересів осіб від поширення неправдивої інформації. Зокрема він підкреслює: «останнім часом, як у континентальній Європі, так і в країнах загального права в якості стійкої тенденції відмічається фактичне припинення застосування кримінального покарання за дифамацію. За подібні делікти застосовується, в основному, цивільно-правова відповідальність» [161, с. 63]. Додатковим свідоцтвом того, що сучасна українська правова думка спрямована також у бік виведення із сфери кримінально-правового захисту відносин щодо збереження честі та гідності від негативного впливу недостовірної інформації є те, що за чинним КК наклеп та образа не визнаються злочинами.

З урахуванням цього, до предмета злочину, передбаченого ч. 2 ст. 387 КК пропонуємо відносити лише правдиві відомості, які ганьблять особу, за умови, що вони містяться в матеріалах досудового розслідування.

У випадках розголошення неправдивих відомостей, коли розголошувач помилково вважає, що розголошує достовірну інформацію, слід було б вести мову про вчинення особою закінченого замаху на розголошення даних досудового провадження, які ганьблять особу. В потерпілого виникає право вимагати в порядку цивільного судочинства спростування такої недостовірної інформації про неї. Коли ж особа розголошує правдиві відомості, які вона помилково сприйняла за неправдиві, відповідальність повинна наставати на загальних підставах.

Відповідно до положень кримінальної процесуальної науки докази у кримінальному провадженні мають відповідати таким вимогам, як належність, допустимість, достовірність і достатність. Оцінка правдивості або неправдивості зафіксованої інформації є прерогативою особи, у провадженні якої знаходиться кримінальне провадження. Якщо у слідчого виникають обґрунтовані сумніви у правдивості отриманих відомостей, він повинен здійснити перевірочні дії, з метою усунення із кримінального провадження доказів, які містять неправдиві відомості. Отже, для будь-яких інших суб’єктів, окрім особи, яка здійснює кримінальне провадження, в тому числі, і наділених владними повноваженнями, має діяти презумпція достовірності відомостей, закріплених у матеріалах кримінального провадження.

Розголошення передбачає доведення до відома інших людей інформації, виток якої є не бажаним для певних суб’єктів, інтересів яких вона стосується, і яка у зв’язку з цим зберігається в таємниці. Поширення даних досудового розслідування, які ганьблять людину, у випадках коли така інформація є загальновідомою або вже оприлюдненою лише формально містить склад досліджуваного злочину. Про істотність шкоди в подібних випадках складно вести мову у зв’язку із тим, що обернення такої інформації серед невизначеного кола осіб, по суті, нівелює значення самого факту поширення інформації. Тому, вважаємо, логічним застосування тут ч. 2 ст. 11 КК за малозначності діяння.

Своєрідність змісту предмета злочину, передбаченого ч. 2 ст. 387 КК, дає можливість порівняти його із предметом злочину, кримінальна відповідальність за вчинення якого передбачається ст. 182 КК «Порушення недоторканості приватного життя», з огляду на те, що обидва предмети являють собою специфічну інформацію, яку б особа бажала залишити у таємниці.

Предметом порушення недоторканості приватного життя є конфіденційна інформація про особу [162, с.31]. За змістом закону, кримінально караним є не тільки оголошення (у сенсі поширення для загалу) такої інформації, а й поширення, під яким розуміється розголошення, тобто повідомлення таких відомостей сторонній особі [162, с.76-77]. В цих випадках носіями такої інформації можуть бути документи, дискети, плівки і т.п.

Що стосується переліку відомостей, які відносяться до таємниці приватного життя та підлягають кримінально-правовій охороні, то для їхнього визначення потрібно звернутися до самого поняття особистого (приватного) життя. Г.П. Мепаришвілі під ним розуміє – життєдіяльність людини за межами суспільної сфери і сфери праці, що охоплює ті сторони індивідуального буття, яким властива відносна відокремленість від суспільства й які слугують задоволенню духовних і матеріальних потреб індивіда [163, с. 2]. Звичайно, подібне визначення не може претендувати на універсальність. Так, деякі вчинки людини, події, які з нею трапляються, що виставляють її в не пригожому світлі, цілком можуть здійснюватися (відбуватися) і не для задоволення вказаних потреб. Як приклад, наведемо ситуацію, коли в особи при затриманні від переляку відбувається мимовільне сечовипускання. Здоровий глузд, який ґрунтується на розумінні почуття сорому, дозволяє кожній людині зрозуміти, що ці відомості потрібно відносити до конфіденційних відомостей про особу, тобто, до предмета злочину, передбаченого ст. 182 КК.

Саме до таємниці приватного (особистого) життя можна відносити відомості про сімейне життя особи, про її стан здоров’я, про інтимне життя, про відносини з іншими людьми, які не носять публічний характер, про її захоплення й відпочинок, аморальні вчинки і т.п. [97, с. 468; 164, с. 481; 165, с. 7]. Але для того, щоб такі відомості набули статусу охоронюваної законом таємниці особистого життя, до них ставиться єдина вимога – вони не повинні до цього бути оприлюднені у будь-який спосіб (виключення становить незаконне оприлюднення, тобто таке, яке здійснюється поза волею особи, якої ці відомості стосуються).

Отже, відомості, які ганьблять людину, можуть стосуватися інтимного життя особи, її захворювань, аморальних вчинків, курйозних подій, які з нею відбувалися. Будь-яка людина вправі бажати збереження вищезазначених відомостей у таємниці в рамках збереження таємниці приватного життя. З огляду на це, за змістом предмети співставлюваних злочинів мають співвідноситися як загальний та особливий, де під загальним треба розуміти вимогу закону не поширювати відомості щодо приватного життя людини, а під особливим – вимогу не розголошувати дані досудового розслідування, які ганьблять людину. Ганебна інформація про особу тим більше потребує наявності правових механізмів протидії поширенню, оскільки серед усього масиву конфіденційної інформації про особу вона в більшій мірі здатна поставити особу в уразливий стан. Крім того, інформація, яка складає таємницю особистого життя може бути закріплена на будь-якому матеріальному носії. На відміну від цього, інформація про яку йдеться мова у ч. 2 ст. 387 КК має бути зафіксована у порядку передбаченому КПК. Однак, не віднесення подібних відомостей до даних досудового провадження не стоїть на заваді реалізації обов’язку не поширювати відомості, які є конфіденційною інформацією.

Аналіз окремих законів, якими регулюється правовий статус та діяльність правоохоронних органів, свідчить про те, що в багатьох випадках обов’язки щодо збереження інформації отриманої у ході здійснення службової діяльності та особистої інформації про осіб, яка мається у працівників цих органів передбачаються окремо. Так, наприклад, у ст. 3 Закону України «Про міліцію» міститься виключення із принципу гласності, яке стосується обов’язку працівників міліції не розголошувати відомостей, що становлять державну або службову таємницю. У ст. 5 цього ж Закону наголошується на тому, що міліція не розголошує відомостей, що стосуються особистого життя людини, принижують її честь і гідність, якщо виконання обов’язків не вимагає іншого [150]. Подібні засади закріплені також і в інших законах[33].

Таким чином, щодо правової регламентації вищенаведеної заборони можна зробити певні висновки. У низці законів, окремо передбачається обов’язок службових осіб щодо збереження в таємниці обставин особистого життя громадян. Останнє є свідченням того, що за своїм змістом розголошення задокументованої інформації із кримінального провадження та розголошення певних відомостей, які ганьблять людину, суттєво різняться між собою. Отже, наявна неузгодженість, за якої на рівні законів окремо передбачаються обов’язки працівників правоохоронних органів щодо нерозголошення цих видів таємниць, однак всупереч цьому, у ч. 2 ст. 387 КК вони об’єднані. Це, в свою чергу, ставить під сумнів доцільність їх поєднання в одній статті Особливої частини КК.

Далі, потрібно з’ясувати, чи можуть суб’єкти, перераховані у ч. 2 ст. 387 КК, нести кримінальну відповідальність за розголошення даних досудового розслідування у випадку, коли останні не містять відомостей, що можуть зганьбити людину. Аналіз розділу XVIII Особливої частини КК свідчить про те, що в ньому не передбачено кримінальної відповідальності правоохоронців та суддів за розголошення зазначених відомостей. Однак, тут постає питання про можливість встановлення суспільної небезпечності розголошення даних досудового провадження, вчиненого працівником правоохоронного органу чи суддею, яка наявна тільки у випадках, коли такі дані ганьблять людину. Виходить, у всіх інших випадках розголошення даних досудового розслідування, ці особи притягатися до кримінальної відповідальності не можуть. У якості аргументів цього можна навести наступне. Ще в роботах, присвячених аналізу злочинів проти правосуддя за КК РСФРР 1926 року, зазначалося, що в разі вчинення посадовими особами правоохоронних органів розголошення даних розслідування, останні мали нести кримінальну відповідальність за вчинення посадового злочину за ст. 121 КК РСФРР, у якій передбачалася відповідальність за розголошення, повідомлення, передачу або збирання з метою передачі посадовою особою відомостей, що не підлягають оголошенню [166, с. 42, 167, с. 48]. Таку позицію послідовно відстоювали дослідники злочинів проти правосуддя і за дії наступного КК 1960 року. Так, Я.М. Кульберг стверджував, що особи, які здійснюють дізнання, слідчі та прокурори, які допустили незаконне розголошення даних дізнання або попереднього слідства, повинні нести відповідальність за це в залежності від наслідків чи за ознаками злочину, передбаченого ст. 170 КК РРФСР 1960 року, тобто як за зловживання владою чи службовим повноваженням, або в дисциплінарному порядку [168, с. 53]. Автори одного з підручників із Особливої частини кримінального права, продовжуючи цю думку, зазначали, що вказані особи мали нести кримінальну відповідальність за ст. 165 «Зловживання владою або посадовим становищем» або ст. 167 «Халатність» КК 1960 року, якщо таке розголошення спричинило зазначені у цих статтях наслідки [169, с. 615]. В.І. Тютюгін приходить до висновку, що «якщо розголошення таких даних вчинюється службовою особою зазначених органів та заподіює істотну шкоду правам та інтересам фізичних або юридичних осіб, державним чи громадським інтересам, вчинене (залежно від конкретних обставин справи та форми вини) може бути кваліфіковане за статтями 364 або 367 КК» [80, с. 100].

Таким чином, у науці кримінального права усталеною є позиція, відповідно до якої кримінальна відповідальність правоохоронців та суддів за розголошення даних досудового розслідування не має вичерпуватися лише випадками, коли такі дані ганьблять людину. Тому, можна стверджувати, що було б логічно передбачити у ч. 2 ст. 378 КК кримінальну відповідальність за розголошення даних досудового розслідування без вказівки на особистісних характер розголошуваної інформації[34].

Розголошення і інших даних досудового розслідування, окрім тих, які містять відомості, котрі ганьблять людину, може негативно позначитися на інтересах правосуддя. Таке розголошення має місце з боку службової особи правоохоронного органу чи судді, тобто осіб до яких ставляться підвищені вимоги щодо їх професійних, моральних та етичних якостей. Розголошуючи подібні дані, ці суб’єкти ставлять в уразливий стан суспільні відносини зі збереження у таємниці даних досудового провадження від сторонніх осіб, й одночасно з цим дискредитують відповідний орган у цілому. У зв’язку з цим буде доречною пропозиція про визначення відповідальності службових осіб правоохоронних органів та суддів за розголошення слідчої таємниці, що не зумовлюється лише властивістю предмета злочину, відповідно до якої розголошувана інформація має ганьбити особу.

Слід також звернути увагу на те, що запровадження режиму секретності відносно певних даних досудового розслідування має свою специфіку. Вона полягає в тому, що визначальним фактором тут є позиція самої особи, яка здійснює кримінальне провадження, щодо доцільності або недоцільності визнання певних даних слідчою таємницею. На практиці будь-яка особа, що здійснює кримінальне провадження, фактично не обмежена в праві розголошувати будь-які дані досудового розслідування. Поширення такої інформації слідчий може в окремих випадках обґрунтовувати тактичною необхідністю (мовляв, відбувся організований витік певної інформації з метою отримання в подальшому позитивного результату). У рамках свого статусу як процесуально самостійного суб’єкта, слідчий має змогу використовувати великий спектр тактичних прийомів, застосування яких у ряді випадків пов’язано з певним тактичним ризиком. Тому, не є процесуально виправданим кроком встановлення в законі чіткого переліку даних із кримінального провадження, що не підлягають розголошенню вказаними особами. Однак критерії допустимості поширення слідчої інформації все ж мають існувати. Саме в цьому аспекті має значення врахування особливостей взаємодії правоохоронних органів із засобами масової інформації. З цього приводу, Г. Гросс, наголошував, що самий правильний шлях, у таких випадках, намагатися з’ясувати, які наслідки може потягнути за собою оголошення слідчих даних. Друкувати ж можна лише тоді, коли слідчий не вбачає наявності негативних наслідків такого оголошення інформації [170, с. 349]. Оптимальний варіант взаємодії слідчого і ЗМІ, як він вважає, полягає у тому, що ЗМІ має оприлюднювати інформацію щодо конкретного злочину, розслідування за яким триває, лише у разі надання її слідчим [170, с. 347-348]. Схожої позиції дотримуються В. Морозюк, К. Гутник, які пропонують на рівні закону закріпити положення, згідно з яким повідомлення у ЗМІ про вчинені злочини дозволяється з письмової згоди того органу, в провадженні якого знаходиться справа й у тому обсязі, в якому слідчий визнає необхідним [171, с. 51; 172, с. 280]. Можна погодитися з таким підходом[35].

З огляду на вказане, важливого значення набувають сучасні розробки вчених щодо методики взаємодії правоохоронних органів із ЗМІ, критеріїв допустимості інформування громадськості з приводу розслідування злочинів, вироблення техніки спілкування із ЗМІ працівників правоохоронних органів [174-178]. Вважаємо, що на підставі цих досліджень, керівництво відповідних правоохоронних органів має змогу затвердити рекомендації працівникам цих органів щодо взаємодії зі ЗМІ. Це, у свою чергу, дозволить мінімізувати ризики негативного впливу розповсюдження кримінально значущої інформації.

Отже, службові особи правоохоронного органу або судді повинні чітко встановити наявність підстав, які змушують їх поділитися зі сторонніми особами (зокрема, ЗМІ) інформацією із кримінального провадження. Далі, вони мають окреслити коло наслідків, (як позитивних, так і негативних), до яких може призвести витік такої інформації й зважити тактичний ризик цього заходу. Лише після цього, вказані суб’єкти можуть вдаватися до розкриття інформації. У таких випадках, взагалі, вести мову про розголошення даних досудового розслідування недоречно. Буде мати місце оголошення даних, тобто поширення суспільно корисної інформації[36]. У всіх інших випадках, тобто у разі розголошення даних досудового розслідування службовою особою правоохоронного органу чи суддею в приватній бесіді, або ж без урахування тактичних ризиків, слід вести мову про наявність суспільної небезпеки такого розголошення[37]. Відтак, існуюча редакція ч. 2 ст. 387 КК потребує вдосконалення. Відповідна кримінально-правова норма лише вибірково забезпечує охоронну функцію суспільних відносин щодо збереження у таємниці даних досудового провадження (лише у випадках розголошення відомостей, які ганьблять людину). Встановлюючи межі кримінальної відповідальності працівників правоохоронних органів та суддів за розголошення даних досудового розслідування можна не обмежуватися лише вказівкою на якісну своєрідність інформації. Це, в свою чергу, позбавило б від необхідності застосування загальних норм (ст. 364 або ст. 367 КК) за наявності спеціальної норми (ч. 2 ст. 387 КК).

З урахуванням викладеного, пропонується ч. 2 ст. 387 КК викласти наступним чином: «Умисне розголошення даних досудового розслідування вчинене особою, що має доступ до матеріалів кримінального провадження за службою, всупереч інтересам досудового розслідування»[38]. Така редакція виключає необхідність застосування компенсаторного механізму відповідальності за розголошення даних досудового розслідування, який полягає у застосуванні норм розділу ХVII Особливої частини КК у разі вчинення розголошення даних досудового розслідування працівником правоохоронного органу або суддею, якщо такі дані не ганьблять людину. Щодо використання оціночного поняття «всупереч інтересам досудового розслідування» можна сказати наступне. Використання словосполучення «всупереч інтересам» узгоджується із комплексом оціночних понять, що вживаються у КК. Так, наприклад, у ст. 364 КК міститься вказівка на цю категорію. Встановлення змісту категорії «всупереч інтересам» не повинно викликати явних складнощів з огляду на досить очевидних характер подібних порушень. Так, поняття «інтереси досудового розслідування» визначаються тими завданнями та цілями, що стоять перед відповідним правоохоронним органом при здійсненні діяльності з розкриття злочинів. Отже, діяння, що здійснюється за для досягнення відмінних вказаним цілям, або ж у спосіб заборонений законом, мають розглядатися як такі, що здійснені всупереч інтересам досудового розслідування.

Крім того, наведена редакція статті, у якій сформульовано підстави кримінальної відповідальності суб’єктів, що здійснюють кримінальне переслідування та контролюють проведення такої діяльності узгоджується із загальними тенденціями викладення відповідних кримінально-правових норм, що мають місце і у інших країнах. Так, зокрема, вчинення відповідного діяння за КК Туркменістану 1997 року тягне відповідальність за ст. 205 «Розголошення службової таємниці» [41], у ч. 2 ст. 315 КК Молдови 2002 року передбачається відповідальність за розголошення вказаними особами даних кримінального переслідування [40][39].

На додаток, слід відмітити, що подібна пропозиція узгоджується і з законодавчою практикою, відповідно до якої в багатьох випадках склади злочинів з кваліфікуючими (особливо кваліфікуючими) ознаками містять вказівку на вчинення діяння службовою особою з використанням службового становища.

<< | >>
Источник: БРАЖНИК АНДРІЙ АНАТОЛІЙОВИЧ. КРИМІНАЛЬНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА РОЗГОЛОШЕННЯ ДАНИХ ОПЕРАТИВНО-РОЗШУКОВОЇ ДІЯЛЬНОСТІ, ДОСУДОВОГО РОЗСЛІДУВАННЯ (СТ. 387 КК УКРАЇНИ): АНАЛІЗ СКЛАДУ ЗЛОЧИНУ. ДИСЕРТАЦІЯ на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук. Харків –2015. 2015

Скачать оригинал источника

Еще по теме Предмет розголошення даних оперативно-розшукової діяльності, досудового розслідування:

  1. Поняття, сутність і принципи взаємодії слідчих та працівників оперативних підрозділів
  2. ПОЛОЖЕННЯ про органи досудового розслідування Міністерства внутрішніх справ України
  3. ІНСТРУКЦІЯ з організації взаємодії органів досудового розслідування з іншими органами та підрозділами внутрішніх справ у попередженні, виявленні та розслідуванні кримінальних правопорушень
  4. Поняття, завдання та види обшуку
  5. Кримінально-процесуальні функції вторинного рівня та їх реалізація в кримінальному провадженні
  6. СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ:
  7. Права підрозділів, які здійснюють оперативно-розшукову діяльність
  8. ПИТАННЯ ДЛЯ ПІДСУМКОВОГО КОНТРОЛЮ
  9. ДОДАТКИ
  10. Використання матеріалів оперативно-розшукової діяльності
  11. Судовий контроль у сфері оперативно-розшукової діяльності
  12. ВСТУП
  13. РОЗДІЛ 1 СОЦІАЛЬНА ЗУМОВЛЕНІСТЬ КРИМІНАЛЬНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ ЗА РОЗГОЛОШЕННЯ ДАНИХ ОПЕРАТИВНО-РОЗШУКОВОЇ ДІЯЛЬНОСТІ, ДОСУДОВОГО РОЗСЛІДУВАННЯ
  14. 2.1 Об’єкт розголошення даних оперативно-розшукової діяльності, досудового розслідування
- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Арбитражный процесс - Банковское право - Вещное право - Государство и право - Гражданский процесс - Гражданское право - Дипломатическое право - Договорное право - Жилищное право - Зарубежное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Информационное право - Исполнительное производство - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Медицинское право - Международное право. Европейское право - Морское право - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Политология - Права человека - Право зарубежных стран - Право собственности - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Семейное право - Судебная психиатрия - Судопроизводство - Таможенное право - Теория и история права и государства - Трудовое право - Уголовно-исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Ювенальное право - Юридическая техника - Юридические лица -