2.1 Об’єкт розголошення даних оперативно-розшукової діяльності, досудового розслідування

Традиційно, дослідження складу конкретного злочину науковці розпочинають з аналізу об’єкта злочину. Це пов’язане з тим, що злочин як явище об’єктивної дійсності набуває свого негативного змісту тільки у контексті розгляду його як соціального феномену, що спричиняє шкоду певним значущим суспільним відносинам.

Вирішення теоретичних і практичних завдань, які постають у зв’язку з дослідженням об’єкта злочину, неможливе без з’ясування змісту поняття «об’єкт злочину». Між тим, кримінальне законодавство такого визначення не містить. Відсутність нормативного закріплення визначення об’єкта злочину призводить до наявності різноманіття поглядів у теорії на це поняття. Разом із тим аналіз наукової думки свідчить про те, що найбільш розповсюдженою є точка зору, згідно з якою об’єктом злочину визнаються суспільні відносини [48, с. 29; 49, с. 113; 50, с. 13; 51, с. 79; 52, с. 52; 53, с. 178; 54, с. 96; 55, с. 749; 56, с. 6]. Однак, на протязі останнього часу низка науковців виступають із критикою такого бачення об’єкта злочину. У своїх працях вони відстоюють позиції, відповідно до яких під об’єктом злочину слід розуміти цінності [57, с. 75-78; 58, с. 124; 59, с. 29], правові блага [60, с. 10; 61, с. 169], людей [62, с. 60], соціальну оболонку людини [63, с. 84], соціально значущі цінності, інтереси, блага [64, с. 209, 65] та ін. Кожна з перелічених позицій цілком заслуговує на увагу і не може розглядатися як хибна. Таке різноманіття поглядів потрібно відносити на рахунок багатовекторності спрямування шкідливого впливу злочинних посягань. Це, у свою чергу, призводить до того, що науковці в межах різних концептуальних підходів намагаються сформулювати універсальні категорії, які б охопили всі складові множини.

Вважаємо, найбільш виваженою є позиція тих учених, які вбачають під об’єктом злочину суспільні відносини. Розуміння об’єкта злочину як суспільних відносин на які посягає злочин, завдаючи їм певної шкоди, і які поставлені під охорону кримінального закону – це не догматичний підхід, а наукова позиція, що послідовно відстоюється вже не одним поколінням науковців у багатьох працях.

Для якомога точнішого уявлення про те, яким чином злочинним посяганням завдається шкода суспільним відносинам, необхідно окреслити обсяг і структуру цього поняття. В філософії під суспільними відносинами розуміються відносини між людьми, що встановлюються у процесі їхньої спільної практичної і духовної діяльності [67, с. 333]. Але як і будь-яке складне явище об’єктивної дійсності воно являє собою цілісну систему елементів, які взаємопов’язані і взаємодіють між собою. Загальновизнаним у науці є погляд, відповідно до якого структуру суспільних відносин складають:

1) носії (суб’єкти) відносин;

2) предмет із приводу якого існують відносини;

3) суспільно значима діяльність (соціальний зв'язок) як зміст відносин [50, с. 16].

Деякі вченні не згодні з таким структуруванням суспільних відносин. Так, Б.С. Нікіфоров під елементами суспільних відносин вбачає: 1) учасників суспільних відносин; 2) самі по собі відносини; 3) умови реалізації суспільних відносин [48, с.

Разом із тим слід відмітити, що й ті автори, які під об’єктом злочину вбачають блага та цінності до структури останніх відносять окремі елементи, що складають суспільні відносини. У Є.В. Фесенко це: 1) потерпілі; 2) їх інтереси та права; 3) соціальні зв’язки; 4) матеріалізовані та не матеріалізовані блага [57, с. 76]; у П.С. Матишевського це: 1) суб’єкти суспільних відносин; 2) блага, що належать цим суб’єктам; 3) предмети, що залучені в сферу цих відносин [58, с. 124]; С.Б. Гавриш до складу правового блага, як охоронюваної законом цінності відносить: 1) речі (матеріальні предмети, продукти духовної творчості, особисті немайнові блага); 2) дії (утримання від них); 3) результати дій суб’єктів правовідносин [60, с.12].

Дослідники об’єкта злочину доповнюють або ж навпаки виключають окремі його структурні елементи. Однак, слід зауважити, що до кожної системної категорії ставляться вимоги необхідності й достатності елементів, що її складають. В.Я. Тацій з цього приводу зазначав, що доповнення суспільних відносин не властивими їм елементами (наприклад, зовнішніми умовами їх виникнення, передумовами їх нормального функціонування, соціальними потребами і інтересами), веде до того, що відносини фактично втрачаються як такі, зникають і підміняються якимись іншими, загальнішими поняттями.

Суспільні відносини як об’єкт злочину – це системне явище. А до будь-якого такого явища в науці прийнято застосовувати логічну операцію поділу обсягу поняття на взаємопов’язані класи, відповідно до найбільш істотних ознак, що властиві одиницям цих сукупностей, і які відрізняють їх поміж себе і від одиниць іншої якості, тобто класифікувати. Класифікація об’єктів злочинів дозволяє більш детально з’ясувати їхню сутність.

В юридичній літературі традиційно проводиться класифікація об’єктів злочинів у залежності:

1) від ступеня узагальнення суспільних відносин, що охороняються законом про кримінальну відповідальність (так звана класифікація «по вертикалі»);

2) від важливості охоронюваних кримінальним законом суспільних відносин, яким спричиняється безпосередня шкода конкретним злочином (так звана класифікація «по горизонталі»).

Відповідно до першого класифікаційного критерію виділяють систему об’єктів, що складається із трьох рівнів: загального, родового, безпосереднього. В основі цієї класифікації лежить співвідношення таких категорій філософії, як загальне, особливе та одиничне, які виражають об’єктивні зв’язки світу, а також ступені їх пізнання. Така класифікація об’єктів злочинів має важливе теоретичне й практичне значення. Загальний об’єкт злочину допомагає у визначенні природи і сутності злочинів, ступеня їх суспільної небезпечності, відмежуванні від незлочинних діянь [50, с. 81]. Що ж стосується значення родового і безпосереднього об’єктів, то у науці кримінального права загальновизнаною є думка, відповідно до якої, родовий об’єкт є критерієм систематизації норм Особливої частини КК, а встановлення безпосереднього об’єкта має важливе значення для з’ясування характеру і ступеня суспільної небезпечності вчиненого злочину, правильної його кваліфікації, допомагає у відмежуванні від суміжних злочинів. Все це у повній мірі свідчить про важливість і необхідність якомога глибшого дослідження об’єкта злочину на кожному з щаблів його узагальнення.

Поняття родового об’єкта злочину охоплює сукупність суспільних відносин, що складають певну сферу суспільного життя й поставлені під охорону пов’язаних між собою кримінально-правових норм. Існують об’єктивні критерії, за допомогою яких здійснюється поділ на групи суспільних відносин, як однорідних – це тотожність або схожість суб’єктів суспільних відносин, а також збіг чи схожість тих соціальних інтересів, які складають зміст суспільних відносин.

Як уже зазначалося, родовий об’єкт слугує критерієм розподілу складів злочинів в окремі розділи Особливої частини КК. У цьому аспекті спробуємо дослідити ст. 387 КК.

За час свого існування норма, у якій закріплюються підстави кримінально-правової відповідальності за розголошення слідчої таємниці, неодноразово змінювалася. Більш того змінювалося і місце її розташування в системі норм Особливої частини вітчизняного кримінального законодавства. Саме тому, вважаємо за доцільне, з метою точного встановлення родового об’єкта посягання, передбаченого ст. 387 КК, вдатися до історичного аналізу досліджуваної кримінально-правової норми. Це допоможе зрозуміти наскільки усталеним є місце вказаного складу злочину в групі складів, які у чинному КК об’єднані в розділі ΧVIII Особливої частини «Злочини проти правосуддя».

В історичному екскурсі обмежимося рамками ΧΧ століття, у якому відбувалося становлення нової системи права – радянського права, що стала основою правотворчості для нашої держави^[12]. Україна стала частиною новоутвореної держави, що складалася з радянських республік. За загальним правилом, розбудова кримінального законодавства окремих республік здійснювалася шляхом калькування відповідних норм законодавства Російської Радянської Федеративної Соціалістичної Республіки (далі – РРФСР).

На момент прийняття першого Кримінального кодексу УСРР 1922 року, у ньому не передбачалося кримінальної відповідальності за розголошення таємниці слідства. Відзначимо, що в цьому Кодексі, як і у наступному, взагалі не існувало окремої глави «Злочини проти правосуддя».

Наступна віха розвитку вітчизняного кримінального законодавства пов’язана з прийняттям КК Української Радянської Соціалістичної Республіки (далі – УРСР) 1960 року, у якому вже злочини проти правосуддя були виокремленні в самостійну главу. Одночасно з цим, стаття, що передбачає кримінальну відповідальність за розголошення таємниці попереднього слідства або дізнання, зазнала деяких змін. У статті 181 цього Кодексу містилося наступне положення: «розголошення без дозволу прокурора, слідчого або особи, що проводить дізнання, даних попереднього слідства або дізнання» [10]. Було виключено з диспозиції кримінально-правової норми вказівку на те, що кримінальна відповідальність у відповідності з цією статтею настає за розголошення даних прокурорського нагляду і ревізійного провадження. Подібний крок законодавця обумовлювався поступовою гуманізацією кримінального законодавства УРСР. Однак визначальним тут є зовсім інший момент, який полягає у трансформації досліджуваної кримінально-правової норми у відповідності до особливостей родового об’єкта злочинів проти правосуддя^[13].

На зміну КК УРСР 1960 р. був прийнятий чинний Кримінальний кодекс України 2001 р. У результаті наступності у правотворчій діяльності багато положень КК УРСР 1960 р. було сприйнято КК України 2001 р. Це, певною мірою, стосувалося і відповідальності за розголошення таємниці дізнання чи досудового слідства. Частина перша статті 387 КК не зазнала істотних змін у порівнянні зі статтею 181 КК УРСР 1960 р. У ній як і раніше передбачається кримінальна відповідальність свідків, понятих, експертів та інших осіб за розголошення даних дізнання або досудового слідства. Проте з’явилася друга частина, у якій встановлювалася кримінальна відповідальність працівників правоохоронних органів та суддів за розголошення даних дізнання або досудового слідства, що ганьблять людину, принижують її честь та гідність.

На сьогодні останній етап законодавчих змін, які торкнулися досліджуваної статті, необхідно пов’язувати з прийняттям КПК 2012 р., а точніше, Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України у зв’язку з прийняттям Кримінального процесуального кодексу України» [71]. У підпункті 12 п. 4 наведеного закону наводиться нова редакція назви та диспозицій обох частин статті 387 КК (сстаттю доповнено вказівкою на відповідальність за розголошення даних ОРД).

Таким чином, майже за сторічну історію існування у вітчизняному кримінальному законодавстві підстави відповідальності за розголошення слідчої таємниці неодноразово змінювалася диспозиція відповідної кримінально-правової норми, у зв’язку з чим уточнювався родовий об’єкт досліджуваного складу злочину. Недостатня розробленість питань пов’язаних із систематизацією норм Особливої частини КК у 20-40 роках ΧΧ сторіччя призводила до того, що склади злочинів проти правосуддя розташовувалися у главах «Посадові (службові) злочини» і «Злочини проти порядку управління». Тільки у Кримінальному кодексі УРСР 1960 року з’явилася окрема глава Особливої частини «Злочини проти правосуддя». Законодавець вилучив зі складу розголошення слідчої таємниці вказівку на альтернативні діяння, за наявності яких його можливо було віднести до злочинів проти порядку управління (мається на увазі, розголошення даних прокурорського нагляду і ревізійного провадження). Після чого цей склад органічно увійшов до групи злочинів проти правосуддя. Разом із тим законодавчі зміни 2012 р., які торкнулися ст. 387 КК, вимагають здійснення подальшого дослідження.

Якщо законодавець доволі давно визначився з родовим об’єктом розголошення слідчої таємниці, то в науці кримінального права з цього приводу дотепер точаться суперечки.

Так, В.М. Бурдін вважає, що злочин передбачений статтею 387 КК безпосередньо не посягає на правосуддя [72, с. 75]. Така позиція пов’язана з тлумаченням терміну правосуддя тільки як діяльності судів із розгляду конкретних справ у процесі здійснення цивільного, господарського, адміністративного, кримінального та конституційного судочинства. Вихід він бачить у виключенні цього і деяких інших складів злочинів з розділу ΧVIII Особливої частини КК, або ж у доповненні назви розділу вказівкою на пов’язані з правосуддям відносини [72, с. 76]. Схожу позицію займає С.С. Мірошниченко, який зазначає, що до злочинів проти правосуддя необхідно відносити злочини, які вчинюються у зв’язку з діяльністю: а) загальних судів із розгляду і вирішення судових справ (кримінальних, цивільних, господарських і адміністративних), б) Конституційного Суду України. Відповідно, до злочинів у сфері правоохоронної діяльності слід відносити злочини, які посягають на законну діяльність органів досудового розслідування, кримінально-виконавчих установ. Відтак, останні мають розташовуватися у Розділі Особливої частини КК, який матиме назву «Злочини проти авторитету державної влади» [73, с. 14]. Переважна ж більшість науковців дотримується точки зору, що такий погляд занадто звужує поняття правосуддя, в яке законодавець вкладає більш широкий зміст, вважаючи за необхідне захистити будь яку правоохоронну діяльність, спрямовану на здійснення завдань правосуддя [74, с. 5-6; 75, с.3; 76, с. 7; 77, с. 29-31; 78, с. 3-4; 79, с. 8; 80, с. 7-8]. Зі змісту Розділу вбачається, що під кримінально-правову охорону підпадає не тільки діяльність суду із здійснення правосуддя, а й процесуальна діяльність прокурора під час кримінального провадження, діяльність правоохоронних органів із здійснення досудового розслідування, а в деяких випадках і інших осіб (наприклад, захисників). У даному випадку ці суб’єкти розглядаються як особи, діяльність яких безпосередньо пов’язана із здійсненням правосуддя. З огляду на це у науці кримінального права вироблене поняття «правосуддя в широкому розумінні», яке не зводиться тільки до діяльності судів із вирішення справ по суті. У зв’язку з цим Л.В. Лобанова пропонує під правосуддям як об’єктом кримінально-правової охорони вбачати систему суспільних відносин, що покликані забезпечувати передумови, нормальне здійснення, а також втілення у життя результатів охоронювальної, пізнавально-правозастосовної, процесуально-впорядкованої діяльності суду й органів та осіб, які йому сприяють [81, с. 27]. Що ж стосується невідповідності наведеного визначення (подібних йому) з визначенням правосуддя у процесуальному сенсі, слід зазначити, що законодавець вимушено використовує технічний прийом, який дозволяє запобігати громіздкій назві розділу Особливої частини КК. Але при цьому у ній зберігається основна характеристика родового об’єкту злочинів, на чому наголошують й інші науковці [82, с. 437].

В іншому випадку, П.Г. Кравцов і В.В. Мульченко, не заперечуючи належність складу розголошення даних досудового провадження у кримінальній справі до злочинів проти правосуддя, вказують на те, що за частиною другою статті, що досліджується, шкода спричиняється особі, а не інтересам правосуддя, тобто родовий і безпосередній об’єкти складу злочину, передбаченого ч. 2 статті 387 КК, інші ніж у ч. 1 цієї статті [83, с. 51]. Для підтвердження цієї точки зору, пошуку і наведення аргументів на її користь, необхідно провести комплексний аналіз підстав відповідальності за розголошення слідчої таємниці, що визначені ч. 1 та ч. 2 ст. 387 КК.

Що ж стосується самого визначення родового об’єкту злочинів проти правосуддя, то у літературі існує багато поглядів. Так, М.Х. Хабібуллін вказує, що родовим об’єктом злочинів проти правосуддя є діяльність органів правосуддя зі здійснення покладених на них завдань правосуддя, яка ґрунтується на суворому додержанні законності [74, с. 5]. І.М. Тяжкова під злочинами проти правосуддя розуміє посягання на правильне проведення попереднього слідства й на діяльність судів усіх інстанцій, а також діяння, що спрямовані проти належного виконання вироків або рішень [75, с. 8]. І.С. Власов під діяльністю зі здійснення правосуддя як об’єкта цієї групи злочинів розуміє не тільки власне правосуддя, що здійснюється судами, але й діяльність з попереднього розслідування справ, діяльність з виконання вироків і рішень [76, с. 7]. В.Г. Івшин об’єкт цієї групи злочинів визначає як суспільні відносини, що забезпечують нормальне функціонування органів правосуддя [84, с. 5] В учбовій літературі з кримінального права під родовим об’єктом злочинів проти правосуддя розуміють правильну діяльність з вирішення завдань та досягненню мети правосуддя [85, с. 90]; засновану на суворому додержанні законності діяльність органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури, суду, а також органів з виконання покарання, зі здійснення правосуддя [86, с. 331]; сукупність суспільних відносин, що забезпечують нормальну, суворо регламентовану законодавством діяльність суду й органів, які йому в цьому сприяють, із реалізації завдань й мети правосуддя [87, с. 377]; нормальну діяльність суду й інших правоохоронних органів із забезпечення мети і завдань правосуддя у відповідності з законом [88, с. 396]. М.І. Коржанський вважає, що родовим об’єктом злочинів проти правосуддя є вся система суспільних відносин, що утворюють правосуддя в державі. При цьому під правосуддям він розуміє як діяльність судів України так і діяльність органів, які забезпечують цю діяльність судів i сприяють їй, тобто, органів дізнання, слідства i прокуратури [89, с. 395]. В.І. Осадчий під правосуддям як об’єктом кримінально-правового захисту пропонує розуміти діяльність загальних судів по розгляду і вирішенню судових справ (цивільних, кримінальних, адміністративних), діяльність арбітражних судів, діяльність Конституційного Суду, процесуальну діяльність органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури [90, с. 111] В.І. Борисов та В.І. Тютюгін вказують на те, що злочини проти правосуддя посягають не тільки безпосередньо на нормальну діяльність суду по відправленню правосуддя, а й перешкоджають виконанню функцій тими органами, установами та окремими особами, уповноваженими законом, які сприяють здійсненню судочинства [80, с. 8].

Узагальнюючи перераховані позиції та погляди, необхідно зазначити, що більшість дослідників, окрім прибічників правосуддя «у вузькому сенсі», погоджуються з тим, що ці злочини порушують законну діяльність відповідних органів на стадіях досудового розслідування, судового розгляду та відбуття покарання засудженими, тобто заподіюють шкоду інтересам правосуддя.

Звертає на себе увагу те, що мова йде тільки про правосуддя, яке здійснюється у межах кримінального провадження. Разом із тим слід відмітити, що аналіз статей, які входять до розділу XVIII КК «Злочини проти правосуддя» свідчить про те, що кримінально-правовій охороні підлягають не тільки відносини, які пов’язані зі здійсненням правосуддя у кримінальному провадженні. Так, наявність відповідальності за постановлення суддею завідомо неправосудного рішення (ст. 375 КК), незаконне втручання в роботу автоматизованої системи документообігу суду (ст. 376-1 КК), невиконання судового рішення (ст. 382 КК), втручання в діяльність захисника чи представника особи (ст. 397 КК) тощо, прямо вказує на те, що в рамках розділу ХVIII КК здійснюється захист інтересів, які стосуються здійснення правосуддя в цілому і забезпечення діяльності відповідних суб’єктів, які залучені у зазначену сферу правозастосовної діяльності. З огляду на це у науці висловлюються пропозиції щодо визначення родового об’єкту злочинів, відповідальність за вчинення яких передбачається статтями розділу XVIII КК, як охоронюваного кримінальним законом порядку відносин між людьми в суспільстві, що забезпечує нормальну діяльність судів, органів та осіб, що сприяють законному здійсненню правосуддя [91, с. 31]. Дійсно формулюючи визначення родового об’єкта в межах дослідження не припустимо оминати увагою ту складову сукупності (злочинів проти правосуддя), яка не стосується відправлення правосуддя у кримінальному провадженні. Разом із тим, вважаємо, не доцільно вдаватися і до інших крайнощів, як то деталізація у самому понятті родового об’єкта злочинів проти правосуддя: форм правосуддя, кола суб’єктів залучених до цієї сфери діяльності тощо. Вже зазначалося, що у науці кримінального права набуло поширення розуміння правосуддя «у широкому сенсі», отже вказівки у визначенні родового об’єкта цієї групи злочинів лише на саме правосуддя – буде достатньо. Відтак, родовий об’єкт злочинів, відповідальність за вчинення яких передбачена у розділі XVIII КК, слід сформулювати як суспільні відносини, що забезпечують визначений законом порядок здійснення правосуддя.

Виходячи із цього, злочини проти правосуддя – це злочини, що посягають на суспільні відносини, які забезпечують визначений законом порядок здійснення правосуддя. При цьому під діяльністю із здійснення правосуддя розуміється розгляд і прийняття рішень у судових справах професійними суддями, присяжними, народними засідателями, а також діяльність органів, службових осіб й представників окремих професій, які в межах своїх повноважень сприяють здійсненню правосуддя.

Багато науковців поряд із родовим об’єктом злочинів виокремлюють і видовий об’єкт. Так ще Є.А. Фролов пропонував у рамках трирівневої системи об’єктів злочинів у великих групах однорідних суспільних відносин, що потребують комплексної кримінально-правової охорони, виділяти видовий об’єкт [92, с. 203]. Ця позиція знайшла підтримку і у В.Я. Тація, який вбачає у видовому об’єкті злочинів інструмент систематизації значних за обсягом і однорідних за змістом груп злочинів у рамках родового об’єкту. Він навіть пропонував втілити такий підхід у кримінальному кодексі [50, с. 88]. Нажаль, на сьогоднішній день ця ідея не знайшла відгуку в українському кримінальному законодавстві^[14].

На протязі більше ніж шістдесяти років з моменту появи у КК УРСР Глави «Злочини проти правосуддя» висловлювалися думки з приводу поділу злочинів цієї сукупності на певні групи, пропонувалися різні класифікації. З метою узагальнення усі існуючі позиції за критерієм, який покладено в основу класифікації, можливо віднести до однієї з двох груп:

1) класифікації злочинів проти правосуддя у залежності від схожості суб’єктів [75, с. 9; 86, с. 332; 93, с. 592-596];

2) класифікації злочинів проти правосуддя, що ґрунтуються на схожості безпосередніх об’єктів злочинів проти правосуддя [76, с. 10; 78, с. 7-8; 87, с. 378; 80, с. 8].

Одночасно у науці кримінального права здійснюються спроби типізувати злочини проти правосуддя виходячи і з інших критеріїв. Так, зустрічаються пропозиції відрізняти злочини проти правосуддя у залежності від органу, якому завдається шкода [94, с. 13], у залежності від характеру впливу на особу потерпілого [95, с. 38-40] тощо. Слід зазначити, що у цих випадках розробники подібних класифікацій намагаються впроваджувати свої конструкції в рамках наведених вище двох груп, використовуючи щабельний підхід побудови класифікацій злочинів проти правосуддя. Так, у залежності від суб’єктів вчинення злочинів проти правосуддя автори Курсу радянського кримінального права виділяють:

1. злочини проти правосуддя, що вчиняються посадовими особами;

2. злочини проти правосуддя, що вчиняються іншими особами.

На другому рівні класифікаційним критерієм слугує схожість безпосередніх об’єктів злочинів. Друга група в залежності від характеру протидії діяльності щодо здійснення правосуддя поділяється на:

а) злочини, що протидіють розслідуванню, розгляду й розв’язанню судом кримінальних і цивільних справ;

б) злочини, що протидіють виконанню судового вироку або рішення;

в) злочини, які протидіють правильній діяльності органів правосуддя шляхом приховування злочинів та недонесення про них [85, с. 99].

Такий підхід до поділу великої кількості одиниць сукупності вбачається вдалим, оскільки дозволяє здійснити детальну диференціацію злочинів з дотриманням вимог єдності класифікаційного критерію розподілу.

Певний науковий інтерес становить класифікація злочинів проти правосуддя в залежності від форми здійснення правосуддя. Так, Б.С.Райкес в якості однієї з груп злочинів проти правосуддя виділяє злочини, що посягають на суспільні відносини, які забезпечують нормальну діяльність:

а) усіх органів із здійснення правосуддя, так звані загальні злочини проти правосуддя;

б) суду, прокуратури, органів попереднього слідства й дізнання із здійснення кримінального переслідування;

в) органів прокуратури, попереднього слідства і дізнання із здійснення кримінального переслідування, а також органів, які виконують судові акти [94, с. 13].

Однак, класифікацію злочинів проти правосуддя у залежності від форми правосуддя було б більш доцільно виділяти окремо, а не в рамках класифікації критерієм розподілу у якій слугують (на думку автора) особливості безпосереднього об’єкта. Форми у яких здійснюється правосуддя істотно різняться між собою за процесуальними особливостями, принципами, завданнями, колом суб’єктів тощо. Отже, своєрідність такої класифікації полягатиме у тому, що можливо в якості об’єкта кримінально-правової охорони виокремити саме кримінальне правосуддя. Вважаємо, що такий підхід є обґрунтованим з огляду на те, що переважна більшість статей Розділу XVIII Особливої частини присвячені виключно забезпеченню захисту інтересів держави у сфері здійснення кримінального правосуддя.

Відповідно до наведеного класифікаційного критерію злочини проти правосуддя можливо розподілити на дві групи:

1. Загальні злочини проти правосуддя (ст.ст. 375, 376, 376-1, 377, 378, 379, 382, 384, 385, 386, 388, 397, 398, 399, 400 КК);

2. Злочини проти правосуддя, що можуть здійснюватися виключно у сфері кримінального правосуддя (ст.ст. 371, 372, 373, 374, 380, 381, 381-1, 383, 387, 389, 389-1, 390, 391, 392, 393, 394, 395, 396 КК).

При розподілі злочинів проти правосуддя на групи деякі вченні намагаються застосувати і комбінований критерій. Так, в одному з російських підручників наведена наступна класифікація злочинів проти правосуддя:

1. посягання на суддів і співробітників органів попереднього розслідування;

2. службові злочини учасників кримінального судочинства;

3. фальсифікацію й приховування доказів;

4. невиконання процесуальних рішень [88, с. 396].

Використання такого критерію для з’ясування видових об’єктів злочинів проти правосуддя недостатньо обґрунтоване з погляду логіки. Відомо, що однією з обов’язкових умов класифікації є спільність та єдність підстави за якою провадиться поділ. У запропонованій класифікації ця єдина для всіх виділених груп підстава якраз і відсутня. Спільною ознакою для першої групи злочинів є схожість специфічного статусу потерпілої особи, для другої групи – схожість суб’єктів, а для третьої й четвертої – схожість безпосереднього об’єкта. Така класифікація носить ознаки псевдонауковості у зв’язку з тим, що під час її створення не дотримано логічних правил поділу загального на частки^[15].

Таким чином, узагальнюючі наведене маємо зазначити наступне. Класифікація злочинів проти правосуддя, у якій системоутворюючою ознакою є суб’єкт злочину, має право на існування. Більш того, багато хто з дослідників злочинів проти правосуддя здійснює поділ одиниць сукупності виключно в рамках зазначеного класифікаційного критерію. Л.В. Лобанова справедливо вказує на важливе значення подібних класифікацій злочинів проти правосуддя, зазначаючи, що така класифікація допомагає зорієнтуватися від кого саме захищено правосуддя шляхом кримінально-правових обмежень, а також правильно визначити особу, яка підлягає відповідальності [81, с. 34].

Для визначення видового об’єкта злочинів проти правосуддя в межах нашого дослідження класифікація цих злочинів, що ґрунтується на особливостях суб’єкта, на перший погляд, видається непридатною. Як приклад, візьмемо класифікацію, розроблену Н.Н. Смірновою. Вона пропонує розподіляти злочини проти правосуддя на такі, що вчинюються:

1. посадовими особами, які наділені правом притягнення до кримінальної відповідальності;

2. особами, до яких застосовуються заходи правового примусу;

3. особами, які порушують або не виконують загальногромадянські обов’язки сприяти правосуддю і не перешкоджати його здійсненню [93, с. 592-596].

Цікавим видається той факт, що такий злочин як розголошення слідчої таємниці можливо віднести до кожної із груп запропонованої нею класифікації. Так, злочин, вчинений працівником правоохоронного органу, який розголосив вказані дані, буде віднесений до першої групи, тому що зазначений суб’єкт є особою, що наділена правом притягнення до кримінальної відповідальності. Цей же злочин, вчинений свідком, з повним правом можливо відносити як до другої, так і до третьої груп злочинів проти правосуддя. Так, відібрання зобов’язання про нерозголошення слідчої таємниці є засобом правового примусу. Одночасно із цим, на свідка як суб’єкта кримінальної процесуальної діяльності покладається обов’язок сприяти правосуддю й не перешкоджати його здійсненню.

Наведене, в свою чергу, вказує на те, що відмінність у суб’єктах, якісна своєрідність предмета злочину та певна специфіка режиму користування інформацією за ч. 2 ст. 387 КК свідчить про існування у межах ст. 387 КК двох окремих складів злочинів. Тому і віднесення їх до різних груп в рамках цієї класифікації є цілком логічним.

Більшість учених вважають, що для з’ясування видових об’єктів злочинів необхідно керуватися схожістю їхніх безпосередніх об’єктів. Групування статей Особливої частини КК свідчить про те, що законодавець, визначаючи місце конкретного складу злочину у системі норм Особливої частини КК, керується, перш за все, подібністю безпосереднього об’єкта відповідних злочинів. Завдяки чому обрання цього критерію поділу злочинів проти правосуддя на види видається цілком справедливим.

Здійснюючи розподіл злочинів проти правосуддя на окремі групи, слід відштовхуватися від дворівневої схеми класифікації. Критерієм вищого рівня класифікації має слугувати форма правосуддя. Подальша ж диференціація має відбуватися на підставі схожості безпосередніх об’єктів певних злочинів.

Відповідно до цього, пропонуємо виділяти наступні групи злочинів проти правосуддя:

I. Загальні злочини проти правосуддя (ст.ст. 375, 376, 376-1, 377, 378, 379, 382, 388, 397, 398, 399, 400 КК);

У свою чергу, їх можна розподілити на:

1. злочини, що посягають на відносини із забезпечення винесення законного рішення, його виконання як в цілому, так і в частині майнових стягнень (ст.ст. 375, 382, 384, 385, 386, 388 КК);

2. злочини, що посягають на відносини із забезпечення невтручання у діяльність суду, професійну діяльність учасників судочинства (ст.ст. 376, 376-1, 397 КК);

3. злочини, що посягають на життя, здоров’я, особисту безпеку, власність учасників судочинства (ст.ст. 377, 378, 379, 398, 399, 400 КК).

II. Злочини проти правосуддя, що можуть здійснюватися виключно у сфері кримінального правосуддя (ст.ст. 371, 372, 373, 374, 380, 381, 381-1, 383, 387, 389, 389-1, 390, 391, 392, 393, 394, 395, 396 КК).

У рамках цієї групи злочинів пропонуємо виділяти наступні підгрупи:

1. злочини, що посягають на відносини із забезпечення основних завдань кримінального процесу (ст.ст. 371, 372, 374 КК);

2. злочини, що посягають на відносини із забезпечення надходження достовірних відомостей у кримінальному провадженні, додержання належного процесуального порядку отримання доказів, своєчасного припинення й розкриття злочинів (ст.ст. 373, 380, 381, 381-1, 383, 387, 396 КК);

3. злочини, що посягають на відносини із забезпечення невідворотності та своєчасності виконання покарання (ст.ст. 389, 389-1, 390 КК);

4. злочини, що посягають на відносини спрямовані на забезпечення режиму та порядку відбування покарання та застосування примусових заходів, що здійснюються на підставі рішення суду (ст.ст. 391, 392, 393, 394, 395 КК).

Звичайно, наведена класифікація носить умовний характер. Це пов’язано як із різноманіттям самих суспільних відносин, що поставлені під охорону в рамках розділу XVIII Особливої частини КК, так із наявністю значної кількості складів злочинів, що характеризуються ускладненою структурою.

Встановлення місця складів розголошення даних досудового розслідування у межах наведеної класифікації дозволяє зробити висновок, що видовим об’єктом необхідно визнавати суспільні відносини у сфері здійснення кримінального правосуддя із забезпечення надходження достовірних відомостей у кримінальному провадженні, додержання належного процесуального порядку отримання доказів, своєчасного припинення й розкриття злочинів. Видовий об’єкт розголошення даних досудового розслідування слід розглядати як проміжну ланку, що об’єднує родовий об’єкт злочину із безпосереднім. Як зазначають М.І. Панов та М.М. Панов значення видового об’єкта полягає у тому, що він, по-перше, уточнює відповідну сферу суспільних відносин, які утворюють зміст родового об’єкта, по-друге, зберігаючи ознаки родового об’єкта, має особливі ознаки, по-третє, маючи притаманні йому суттєві ознаки, видовий об’єкт істотно впливає на ознаки і якості безпосередніх об’єктів [55, с. 18].

Останнім рівнем поділу об’єктів злочину за «вертикаллю» є рівень безпосереднього об’єкту.

Відносно ж того, що є безпосереднім об’єктом злочину існують різноманітні підходи. Так, Б.С. Нікіфоров під ним розуміє охоронювані кримінальним законом умови нормального функціонування соціального встановлення [48, с. 115-116]. І.С. Власов визначає безпосередній об’єкт злочинів проти правосуддя як умову ефективної діяльності органів правосуддя, які здійснюють завдання правосуддя [76, с. 9]. А.А. Піонтковський вважає, що при здійсненні ряду злочинів безпосереднім об’єктом посягання можуть бути не самі суспільні відносини, а їх елементи (їх матеріальний вираз − при посяганні на власність, їх суб’єкти − при посяганні на особу громадянина) [49, с. 116]. В.Я. Тацій послідовно спростовував подібні точки зору, вказуючи на те, що при такому визначенні безпосереднього об’єкта, він як би «випадає» з цілісної системи суспільних відносин. Крім того, це суперечить положенню філософії про співвідношення загального і одиничного [50, с. 89]. Отже, виходячи саме з такого бачення безпосереднього об’єкта злочину, під ним необхідно розуміти – конкретні суспільні відносини, яким завдається шкода у разі вчинення злочину.

Слід зазначити, що на відміну від родового і видового об’єктів злочинів проти правосуддя, визначенню безпосереднього об’єкта злочину, передбаченого ст. 387 КК не приділялося в науці кримінального права достатньої уваги. Безпосередній об’єкт цього злочину визначався як правильна діяльність органів правосуддя [75, с. 19], нормальна робота органів слідства та дізнання [85, с. 155], нормальна діяльність органів попереднього слідства [86, с. 342], нормальна діяльність органів слідства або дізнання [87, с. 409], суспільні відносини, що забезпечують правильну нормальну діяльність органів прокуратури, попереднього розслідування і дізнання із здійснення правосуддя [6, с. 232], суспільні відносини, які забезпечують нормальну діяльність органів, що здійснюють досудове слідство або дізнання [96, с. 22], інтереси правосуддя [19, с. 248]. Наведені визначення мають загальний характер і не відбивають сутності розголошення таємниці слідства.

Зустрічаються також і більш розгорнуті характеристики безпосереднього об’єкта вказаного злочину як встановленого порядку здійснення правосуддя, а також нормальної діяльності органів дізнання, прокурора, слідчого в частині забезпечення таємниці слідства й конфіденційності іншої інформації, що пов’язана з виявленням ї розкриттям злочинів й розслідуванням кримінальних справ [97, с. 1037], або ж суспільних відносин, що забезпечують схоронність у таємниці даних попереднього розслідування [98, с. 10], чи суспільних відносин із забезпечення таємниці попереднього слідства чи дізнання як необхідної умови успішного розслідування у кримінальній справі [99, с. 154].

Таке різноманіття поглядів на розуміння безпосереднього об’єкта розголошення слідчої таємниці змушує до аналізу окремих складових тих суспільних відносин, які потерпають у разі розголошення даних досудового провадження.

Суб’єктами вказаних суспільних відносин є зобов’язуючі особи (слідчий, прокурор), з одного боку, і зобов’язані (учасники кримінального провадження), з іншого. Саме вони вступають між собою у певні відносини у разі виникнення необхідності збереження у таємниці даних досудового розслідування. Ні про які паритетні начала у ході взаємозв’язку між цими суб’єктами з приводу збереження слідчої таємниці мови вести не можливо. Слідчий (прокурор) виступає ініціатором виникнення самих цих відносин, а крім того наділений повноваженнями щодо здійснення контролю за виконанням вимог, що ставляться до зобов’язаної особи. Остання, в свою чергу, має під загрозою застосування кримінально-правової норми утримуватися від певних дій, а саме, поширення відповідної інформації.

Під предметом суспільних відносин, які розглядаються, слід розуміти саму інформацію, яка накопичується у ході досудового кримінального провадження. Ці відносини виникають виключно у тих випадках, коли з’являється необхідність у збереженні певної зібраної інформації у таємниці від сторонніх осіб. Тому, саме необхідність збереження у таємниці від сторонніх осіб таких даних визначає специфіку предмету цих суспільних відносин. Відповідно до цього, необхідно обмежити його, визнаючи предметом не будь-яку інформацію, а лише ту, щодо якої належним суб’єктом запроваджено режим секретності (слідчу таємницю).

Змістом суспільних відносин слід визнавати правомірну поведінку зобов’язаної особи, тобто бездіяльність, що випливає з даного нею зобов’язання, з одного боку, і здійснення контролю за дотриманням покладених обмежень зобов’язуючим суб’єктом, з іншого.

Отже, з урахуванням запропонованої структури об’єкта розголошення слідчої таємниці, можливо визначитися із тим, який саме з елементів суспільних відносин, в нашому випадку, піддається негативному впливу. Ним виступає предмет суспільних відносин, тобто сама інформація, яка не підлягає розголошенню – слідча таємниця. Можливі випадки, коли шкідливому впливу у разі розголошення таємниці слідства піддаються самі суб’єкти суспільних відносин (наприклад, у разі розголошення відомостей, що ганьблять особу). Однак, у цих випадках не має підстав зміщувати центр ваги на заподіяння шкоди суб’єкту. Цю шкоду необхідно додатково враховувати поряд із тією, яка завдається порядку збереження інформації. тобто, необхідно ставити питання про кваліфікацію злочинів за сукупністю статей КК.

Таким чином, під безпосереднім об’єктом злочину, передбаченого ст. 387 КК «Розголошення даних оперативно-розшукової діяльності, досудового розслідування» необхідно розуміти суспільні відносини із забезпечення визначеного законом порядку збереження слідчої таємниці^[16].

Наступною класифікацією об’єктів злочинів є, так звана, класифікація об’єктів злочинів «по горизонталі». Відповідно до неї, поділ об’єктів провадиться тільки на рівні безпосереднього об’єкта злочину. Необхідність у його здійсненні виникає тільки тоді, коли злочином одночасно завдається шкода кільком суспільним відносинам. При цьому законодавець вирізняє один із безпосередніх об’єктів, який визначає суспільну небезпечність цього злочину в цілому. Цей безпосередній об’єкт злочину є системоутворюючим – він визначає структуру складу злочину і його місце в системі норм Особливої частини КК. Такий об’єкт традиційно в науці кримінального права називають «основним безпосереднім об’єктом» [100, с.12].

Ті суспільні відносини, яким злочином завдається шкода поряд з основним об’єктом, у науці кримінального права іменують «додатковим безпосереднім об’єктом». Він може бути двох видів: обов’язковим та факультативним [50, с. 103; 101, с. 60]. М.І. Панов та В.В. Сташис вказують на те, що додатковий об’єкт, за загальним правилом, лежить у площині іншого (у порівнянні з основним об’єктом) родового об’єкта. Він доповнює основний об’єкт, додає більшої соціальної цінності тим суспільним відносинам, які охороняються нормою КК, а тому свідчить про підвищену суспільну небезпечність злочину [102, с. 84]. І.О. Зінченко зазначає, що значення додаткового об’єкта полягає у тому, що він поглиблює зміст діяння, конкретизує його спрямованість [100, с. 13]. Ця класифікація об’єктів має пряме відношення до ст. 387 КК.

По-перше, в науковій літературі неодноразово вже вказувалося на те, що у результаті розголошення слідчої таємниці може заподіюватися шкода не лише інтересам правосуддя, а й інтересам окремої особи [6, с. 232; 19, с. 248]. У зв’язку з цим виділяється факультативний об’єкт у складі розголошення таємниці слідства. Зробимо певне уточнення. Суспільні відносини, які забезпечують особисті, професійні та інші інтереси та права осіб, залучених у сферу кримінального судочинства (чи осіб, які хоча і не залучалися, але відомості щодо яких містяться у матеріалах кримінального провадження) можливо розглядати лише як додатковий факультативний об’єкт складу розголошення даних досудового розслідування. Ці відносини уражаються не завжди у результаті розголошення. Крім того, в окремих випадках, при заподіянні їм шкоди має поставати питання про наявність ідеальної сукупності злочинів, отже про додаткову кваліфікацію вчиненого за іншою статтею КК.

По-друге, новелою КК 2001 року є те, що ст. 387 КК була доповнена складом злочину, що передбачає кримінальну відповідальність певних категорій службових осіб правоохоронних органів та суддів за розголошення даних дізнання або досудового слідства (даних ОРД, досудового розслідування, в останній редакції статті – Б.А.), якщо розголошені дані ганьблять людину, принижують її честь і гідність. Це, безумовно, вимагає вирішення питання, яким суспільним відносинам завдається шкода в результаті вчинення злочину, передбаченого ч. 2 ст. 387 КК. У відповідності до диспозиції цієї норми, кримінально-караним є розголошення відомостей, що ганьблять людину, принижують її честь та гідність у випадках, коли ці відомості є даними ОРД, досудового розслідування. Така інформація, хоча і спрямована проти особи, все ж вона закріплена в матеріалах кримінального провадження, тобто відноситься до даних досудового розслідування. Тому її розголошення повинно переслідуватися в порядку передбаченому для збереження слідчої таємниці, а не таємниці приватного життя. Таким чином, цей склад злочину уявляється як двохоб’єктний, де безпосереднім об’єктом є охоронювані кримінальним законом суспільні відносини із забезпечення визначеного законом порядку збереження слідчої таємниці, а додатковим обов’язковим – суспільні відносини, що забезпечують схоронність особистої таємниці. Такої саме думки дотримується і З.А. Загиней, яка вказує, що додатковий безпосередній об’єкт даного злочину слід визначити як права і законні інтереси громадян у частині захисту їх честі та гідності [96, с. 22]. Існує й альтернативна позиція. Деякі вчені прийшли до висновку, що родовим об’єктом вказаного злочинного діяння не є правосуддя. Аргументом на користь цього є той факт, що шкода спричиняється особі, а не інтересам слідства, тому зазначеному складу злочину не місце у розділі ΧVIII Особливої частини КК «Злочини проти правосуддя» [83, с. 51]. Дійсно, у результаті розголошення даних досудового провадження, які ганьблять людину, принижують її честь і гідність, нехтується положення ст. 3 Конституції України. Одночасно може порушуватися й передбачене ст. 32 Конституції право на недоторканість особистої таємниці. Однак, точна вказівка у ст. 387 КК на зміст даних, що розголошуються, саме й має визначати спрямування відповідної норми на захист суспільних відносин з охорони особистої таємниці. Задаймося питанням – яким чином розголошення даних ОРД, досудового розслідування, що ганьблять людину, принижують її честь і гідність, може вплинути на хід і результати розслідування. Адже як раз для запобігання подібного негативного впливу й установлюється кримінальна відповідальність за розголошення слідчої таємниці. М.І. Панов та В.В. Сташис зазначають, що заподіяння шкоди додатковому об’єкту (обов’язковому чи факультативному) з неминучістю тягне заподіяння шкоди і основному об’єкту [102, с.86]. Вважаємо, що шкода правосуддю, а саме, суспільним відносинам у сфері здійснення кримінального правосуддя із забезпечення надходження достовірних відомостей у кримінальному провадженні, додержання належного процесуального порядку отримання доказів, своєчасного припинення й розкриття злочинів, не заподіюється. Встановлення ж кримінальної відповідальності суддів, прокурорів, слідчих, працівників оперативно-розшукового органу за розголошення відомостей, що ганьблять людину, принижують її честь та гідність, є ні чим іншим, як гарантією додержання відповідними суб’єктами вимоги поваги до честі та гідності людини, конституційного права особи на невтручання в її приватне життя.

До речі, і сама структура об’єкта злочину, передбаченого ч. 2 ст. 387 КК дещо різниться.

Суб’єктами вказаних суспільних відносин виступають з одного боку ‒ відповідні службові особи державних органів, а з іншого ‒ особи, щодо яких у матеріалах кримінального провадження містяться відомості, розголошення яких може зганьбити їх честь, принизити гідність (такими особами не обов’язково можуть бути учасники процесу).

Предметом цих відносин виступають дані досудового розслідування, які ганьблять особу, принижують її честь або гідність.

Змістом суспільних відносин слід визнавати правомірну поведінку правоохоронців або суддів, пов’язану із збереженням у таємниці від сторонніх осіб такої конфіденційної інформації.

На відміну від ч. 1 ст. 387 КК, у випадках вчинення такого злочину негативного впливу зазнає не предмет суспільних відносин, а сама особа, щодо якої у кримінальному провадженні містяться відомості, розголошення яких може зганьбити її честь, принизити гідність.

Отже, виходячи з існуючої редакції ст. 387 КК, наявні відмінності як у структурі об’єктів, так і у предметі злочинного впливу теж свідчать не на користь спорідненості складів злочинів, передбачених у ч. 1 та 2 вказаної статті.

2.2