2.3. Організаційне забезпечення діяльності судів.

Якщо поняття «організаційне керівництво судом» на сьогоднішній день, як відмічалось вище, обмежується виключно діяльністю голови відповідного суду, тобто має “внутрішній характер” і не обіймає решти проявів організаційного впливу щодо судової системи з боку органів законодавчої, виконавчої влади і Президента України, то поняття “організаційне забезпечення судів” застосовується щодо діяльності Державної судової адміністрації України, на яку, відповідно до ст.

Аналізуючи зміст поняття “організаційне забезпечення судів”, можна встановити наступне. Категорія “забезпечувати” означає : 1) постачаючи щось у достатній кількості, задовольняти кого-, що-небудь у якихось потребах; надавати кому-небудь достатні матеріальні засоби до існування; постачати; 2) здійснювати надійні умови для здійснення чого-небудь, гарантувати щось; 3) захищати, охороняти кого-, що-небудь від небезпеки.[208]227

Тому, виходячи із завдань, що стоять перед судової владою, а також - з позицій етимології під терміном “організаційне забезпечення діяльності судів” можливо розуміти реалізацію дій щодо задоволення потреб судової системи, надання їй достатніх матеріальних, інформаційних, кадрових та інших засобів для здійснення функцій з відправлення повного і незалежного правосуддя в державі.

При цьому з аналізу статті 119 Закону України “Про судоустрій” випливає, що такі дії практично полягають у вжитті заходів : 1) фінансового; 2) матеріально-технічного; 3) кадрового; 4) інформаційного та 5) організаційно-технічного характеру.

Деякі вчені вважають, що в зв’язку з тим, що матеріальне забезпечення судів на сьогоднішній день за чинним законодавством здійснюється виключно відповідними органами виконавчої влади в особі Державної судової адміністрації України, то можливо визначити, що це поняття обіймається терміном “судове управління” (виділено нами – С.Г.) ”, до якого включають як діяльність з організаційного керівництва судами, так і організаційне забезпечення судів.

Вважаємо, що і при вказаному розумінні цього терміну, його слід визнати умовним, оскільки Суд незалежний і ним не можна управляти.

До останнього часу відомче організаційне керівництво судами відкривало перед місцевими органами виконавчої влади певні можливості для втручання у правосуддя через власні управління (відділи) юстиції.

Як зауважує В.Д. Бринцев, - в період з 1981-го по 1994 р. судоустрійне законодавство пройшло еволюційну трансформацію функцій виконавчої влади відносно судової від “організаційного керівництва судами” Міністерством юстиції України до “організаційного забезпечення діяльності судів при суворому дотриманні принципу їх незалежності” з боку цього самого відомства, внаслідок якої, спостерігається зниження ефективності діяльності місцевих судів, тому що раніше існуюча система керівництва судами практично повністю зруйнована, а нова фактично не створена. [25]229

У відповідності до ст. 125 Закону “Про судоустрій України” від 7 лютого 2002 року Указами Президента України від 29 серпня 2002 року і 3 березня 2003 року [203]230 створено Державну судову адміністрацію України, яка є центральним органом виконавчої влади, що здійснює організаційне забезпечення діяльності судів загальної юрисдикції, діяльність якого спрямовує і координує Кабінет Міністрів України.

Між створенням належних організаційних, матеріально-технічних умов та якістю правосуддя, ефективністю судового захисту тих, хто звертається до суду, незаперечно існує тісний зв’язок, якому приділяється значна увага, в тому числі – міжнародним співтовариством.

Так, відповідно до п. 7 Основних принципів незалежності судових органів, схвалених резолюціями Генеральної Асамблеї ООН 29 листопада і 13 грудня 1085 р., кожна держава зобов’язана виділяти достатні ресурси для того, щоб судова влада могла належним чином виконувати свої функції. [157]231

В рекомендації Комітету міністрів Ради Європи № R (94) 12 від 13 жовтня 1994 р. “Про незалежність, ефективність і роль суддів” з огляду на важливість забезпечення належного здійснення суддівських функцій урядам держав-членів рекомендовано вжити чи посилити всі заходи, необхідні для підвищення ролі суддів і суддівського корпусу в цілому, зміцнити їх незалежність та ефективність, зокрема за допомогою додержання низки принципів.

У п. 6 Європейської хартії про статус суддів (оплата праці, соціальне забезпечення) зазначається, що “рівень оплати повинен встановлюватися так, щоб захистити суддю від тиску, націленого на те, щоб вплинути на зміст його рішень і взагалі його поведінку в суді, порушуючи, таким чином, його незалежність та неупередженість”. Правове становище судді передбачає для нього “гарантію проти соціальних небезпек, пов’язаних із хворобою, доглядом за дитиною, інвалідністю, старістю і кончиною. [60]233; [59]234

Концепцією судово-правової реформи в Україні, схваленою Верховною Радою України, серед основних принципів реформування судової системи передбачена відповідність нормативних актів з питань діяльності судів і органів юстиції вимогам міжнародних угод, ратифікованим Україною. [99]235

Ряд фактично аналогічних положень міститься у Конституції і законодавстві України. Відповідно до ч. 1 ст. 130 Конституції України, п. 3 ст. 3 Закону України «Про статус суддів» держава забезпечує фінансування і належні умови для функціонування судів і діяльності суддів. [69]236 Згідно з п.1 ст. 123 Закону «Про судоустрій України» розмір заробітної плати (грошового забезпечення) суддів повинен забезпечувати його фінансову незалежність.

Але аналіз статистичних даних свідчить про те, що реалії сьогодення переводять питання матеріальної незалежності суддів із соціально-економічної сфери в соціально-політичну.238 Ситуація з забезпеченням діяльності суддів і суддів не тільки суперечить міжнародним нормам і принципам, а й посилила залежність від органів місцевої влади. [189]239 Обсяги бюджетних асигнувань не забезпечують мінімуму коштів на матеріальне-технічне забезпечення нормальної діяльності судді, а тому суди вимушені звертатися за допомогою до районних адміністрацій, потрапляючи тим самим у певну залежність від останніх. [55]240

Відповідно до ч. 2 ст. 118 Закону України «Про судоустрій України» забезпечення функціонування судової влади передбачає окреме визначення у Державному бюджеті України видатків на фінансування суддів не нижче рівня, що забезпечує можливість повного і незалежного здійснення правосуддя відповідно до закону. Частина 2 ст. 119 вищевказаного закону передбачає, що організаційне забезпечення діяльності судів покладається на Державну судову адміністрацію.

Ми цілком проділяємо думку тих вчених та практичних працівників, які вважають, що покладення обов’язку фінансування судових органів на Державну судову адміністрацію, яка є центральним органом виконавчої влади, не сприяє незалежності суддів та судів, [142]241 не є адекватним високому статусу судової влади та її місцю в системі владних інститутів України. [166]242; [134]243

За нашою думкою, вирішення питань соціально-економічного забезпечення суддів повинно бути доручено самостійному органу, який би не входив у систему ні законодавчої, ні виконавчої влади. Державну судову адміністрацію необхідно вивести із підпорядкування виконавчої влади і передати контроль за її діяльністю Верховному Суду України.

З цього приводу заслуговує уваги досвід Російської Федерації, де 8 січня 1998 року було прийнято федеральний Закон “О Судебном департаменте при Верховном Суде Российской Федерации” [201]244.

У відповідності до ст.ст. 125, 126 Закону України “Про судоустрій України” до повноважень Державної судової адміністрація України входе вирішення питань : 1) фінансового; 2) матеріально-технічного; 3) кадрового; 4) інформаційного та 5) організаційно-технічного забезпечення судової влади.

Усі турботи щодо матеріально-технічного забезпечення судової системи покладаються на місцеві управління судової адміністрації, які у межах бюджетних асигнувань здійснюватимуть внутрішній розподіл витрат.

За нинішніх умов, коли судові установи здебільшого розташовані в мало придатних для здійснення правосуддя будівлях, судовій адміністрації необхідно насамперед вирішувати питання будівництва та капітального ремонту приміщень судів, їх технічного оснащення й умеблювання. Не менш важливим є проблеми комп’ютеризації та налагодження зв’язку, створення єдиного банку, який містив би правову інформацію щодо судової практики, теоретичних досліджень у галузі права тощо.

Для реалізації цих завдань, яка потребує великих фінансових затрат і значних організаційних зусиль, потрібно розробити окрему довгострокову програму. Комп’ютеризація, крім усього іншого, пов’язана з технічним навчанням суддів і допоміжного судового персоналу, зокрема секретарів судових засідань. В судах запроваджено вже використання технічних засобів для фіксації судового процесу і підготовки судових документів. Адже секретарі судових засідань, фіксуючи свідчення учасників процесу на слух, іноді випускають певні деталі, які можуть мати принципово важливе значення для прийняття рішення у справі.

Функціональний напрям діяльності Державної судової адміністрації, пов’язаний з матеріально-технічним забезпеченням, стосується також видавничої справи.

Тому відповідний підрозділ Державної судової адміністрації опікуватиметься питаннями додаткового навчання кандидатів у судді та їх підготовки до роботи в суді.

Процес професійної освіти суддів – починаючи від вступних іспитів до вищих навчальних закладів – повинен перебувати під контролем Державної судової адміністрації.

До завдань цієї нової служби належить створення Академії суддів України для підготовки суддів та поглиблення їх професійних знань ( при цьому може бути використаний досвід навчальних закладів магістратури Франції). Саме в такому навчальному закладі магістратури м. Парижа в червні 2003 року пройшов навчання автор з питань правового захисту інтелектуальної власності.

Автор, являючись одночасно викладачем Академії суддів України, на практиці переконався в доцільності і ефективності такої форми навчання суддів місцевих судів і особливо нововопризначених.

Постійної фахової перепідготовки потребує і допоміжний персонал судів. Необхідно створити відповідний заклад для навчання секретарів судового засідання, адміністраторів судових установ, технічних працівників, які обслуговуватимуть інформаційні комп’ютерні системи та архіви.

Особливе місце серед функціональних завдань Державної судової адміністрації посідає кадрове питання. Воно не повинно зводитися лише до самого лише добору кандидатів та рекомендування їх на суддівські посади.

Здійснюючи кадрову політику, Державна судова адміністрація має працювати в контакті з кваліфікаційними комісіями суддів, не перебираючи на себе їх повноважень. Завданням цих комісій є визначення рівня професійної підготовки суддів і кандидатів у судді; формування суддівського корпусу, здатного кваліфіковано, сумлінно та неупереджено здійснювати правосуддя. Члени комісій відповідно до закону реалізують свої повноваження на громадських засадах зі збереженням заробітної плати на місці постійної роботи. За таких умов кваліфікаційна комісія опікуватиметься лише перевіркою професійної придатності суддів або кандидатів на посаду судді. Інші кадрові питання, що мають суто організаційний характер, повинна вирішувати адміністративна установа.

Бажано, щоб Державна судова адміністрація спільно з Міністерством освіти України брала участь у розробленні комплексу заходів з підготовки правознавців. Необхідно розробити програми навчальних курсів з урахуванням змін у суспільних та економічних правовідносинах, що вимагає внесення коректив до відповідних навчальних дисциплін (це цілком виправдало себе в Німеччині, Франції , США). Безпосередня участь суддів у навчальному процесі є передумовою якісної підготовки майбутніх правників. Водночас викладацька діяльність на юридичних факультетах дає можливість і суддям підвищити свій теоретичний рівень.

Прикладом цього є робота автора в якості викладача кафедри історії і теорії держави і права правничого факультету Національного університету “Острозька Академія” більше 4 років. Беручи участь в навчальному процесі майбутніх юристів як професійний суддя, автор зміг побачити і проаналізувати ті недоліки в навчальному процесі, які в першу чергу можуть відбитися на практичній їх діяльності після закінчення вищого учбового закладу.

Навчальна дисципліна “Організація судових і правоохоронних органів” залишилася з пострадянських часів і не відповідає реальностям сьогодення. Ми вбачаємо необхідність вивчення у вищих юридичних навчальних закладах вивчення такого предмету, як “Судове право”, що дало б можливість майбутнім юристам отримати набагато глибші знання про судову владу та її складові елементи. З метою заповнення цієї прогалини автором видано навчальний посібник ”Судова влада в Україні” [243]245.

Запропонований підхід до організаційного забезпечення судової системи в цілому і місцевих загальних судів, зокрема, повністю відповідає визначеним конституційним основам організації судової влади. Так, з одного боку, вся діяльність, пов’язана з функціонуванням судової влади, акумулюється в структурах цієї влади, а з другого – здійснення правосуддя і господарська функція не поєднуються в одному органі. Тобто суди, здійснюючи правосуддя, не будуть обтяжені ще й господарськими турботами.