Юридическая
консультация:
+7 499 9384202 - МСК
+7 812 4674402 - СПб
+8 800 3508413 - доб.560
 <<
>>

1.1 Історико-правовии аналіз діяльності недержавних організацій та їх інформаційного забезпечення в Україні

За роки незалежності Україна досягла помітного прогресу у створенні демократичних інституцій та зміцненні демократичних процедур. Міжнародна організація Freedom House, за рейтингом якої Україна з 2005 р.

має оцінку «вільної» країни, у своєму звіті за 2009 р. відзначила, що Україна є «демократією, що динамічно розвивається, в регіоні, де цінують фундаментальні права і свободи людини». Організації громадянського суспільства відносяться саме до демократичних інституцій, які допомагають громадянам реалізувати свої права і свободи, та є дієвим інструментом створення ефективної системи державної влади та її легітимізації шляхом більш широкого залучення громадських організацій до вироблення і реалізації державної політики [1, с. 14].

Сьогодні громадянське суспільство - це сукупність сформованих на добровільних засадах громадських об’єднань (інституцій), які діють на засадах самоврядування і за посередництвом яких індивіди реалізують належні їм невід’ємні права і свободи [2, с. 470-471].

Також громадянське суспільство - це спільність вільних, рівноправних людей, кожній з яких держава забезпечує юридичні можливості бути власником, користуватися економічною свободою і надійним соціальним захистом, а також брати участь у політичному житті. Г ромадянське суспільство є етнонаціональним простором, в якому люди взаємно пов’язані і взаємодіють між собою як незалежні особистості, котрі володіють власністю, вільно розпоряджаються результатами своєї праці, є носіями політичних прав і свобод [3, с. 80].

Громадянське суспільство - це суспільство з розвиненими економічними, політичними, духовними та іншими відносинами і зв’язками, яке взаємодіє з державою та функціонує на засадах демократії і права [4, с. 151].

В Україні концепція громадянського суспільства була прийнята тільки з ухваленням Декларації про державний суверенітет України (1990 р.) і проголошенням незалежності (1991 р.). Пізніше ця концепція знайшла

відображення в Конституції України [4, с. 151].

За сучасними уявленнями громадянське суспільство є самостійною соціально організованою структурою для узгодження різноманітних інтересів людей. Воно не протиставляється державі, а взаємодіє з нею для досягнення загальних цілей [4, с. 151].

Перехід економіки України до ринкових відносин супроводжується утворенням цілісної системи суспільних інститутів, які становлять несучу конструкцію громадянського суспільства, під яким розуміється також сукупність громадських організацій та відносин, що дозволяють людині, або окремим групам, реалізувати інтереси, гарантовані їм Конституцією та законами України. Принаймні це означає, що найбільш стійким формальним показником конкретного стану громадянського суспільства є наявність або відсутність у ньому відповідних організаційних структур. Організації інформують, навчають і залучають громадян до вирішення проблем життєдіяльності [5, с. 7, 9].

Оскільки громадянське суспільство є сукупністю недержавних суспільних відносин у різних сферах життєдіяльності, то структура громадянського суспільства складається з різних видів суспільних відносин: політичних, економічних, місцевого самоврядування, релігійних, соціальних, інформаційних, сімейних [6, с. 7].

В структурі громадянського суспільства узагальнено некомерційний сектор та окреслено під поняттям «третій сектор». Під «третім сектором» в Україні розуміють:

- сукупність організацій, які не ставлять перед собою цілей збільшення особистого доходу громадян безпосередньо через участь у їхній роботі або через володіння ними [6, с. 9];

- сукупність об’єднань громадян, кожне з яких є добровільною, незалежною, неприбутковою, орієнтованою на суспільне благо організацією [7, с. 10].

Як зазначають М. Шевченко, В. Головенько та Ю. Галустян, відсутність у нормативно-правових документах України визначення самого терміна «третій сектор», науковці та практики часто його сутність співвідносять з такими словосполученнями як «громадські об’єднання», «недержавні», «неурядові», «некомерційні», або «неприбуткові» організації [7, с. 10].

Сьогодні існує досить широкий синонімічний ряд, яким позначають громадські організації в юридичній літературі. Це призводить до термінологічної плутанини та підміни понять, що, безумовно, ускладнює розуміння проблеми механізму реалізації об’єднання у громадські організації та правового регулювання цієї групи суспільних відносин. Зокрема, поряд з категорією «громадська організація», в юридичній літературі також широко вживаються такі родові поняття, як «третій сектор», «громадський рух», «організація громадянського суспільства», «інститут громадянського суспільства», «неурядовий сектор», «недержавна організація», «неурядова організація», «непідприємницька організація», «неприбуткова організація», «громадське об’єднання» тощо. Так, С. Пономарьов вважає, що синонімічне вживання цих понять є невиправданим та юридично некоректним. На його думку, воно можливе лише у визначеному контексті, що характеризує певний аспект механізму реалізації конституційного права на об’єднання у громадські організації [8, с. 7].

Л. Усаченко пропонує брати до уваги відсутність у нормативно-правових документах України визначення самого терміну «третій сектор». Науковці та практики часто його сутність співвідносять з такими словосполученнями «громадські об’єднання», «недержавні», «неурядові», «некомерційні», «неприбуткові» організації. До «третього сектору» Л. Усаченко відносить недержавні, некомерційні об’єднання громадян, які прагнуть допомогти собі і іншим, не ставлячи при цьому за мету отримати прибутки. У демократичному суспільстві «третій сектор» чітко відрізняється від двох інших секторів: державного сектора (керівництво країни забезпечує громадян національною безпекою і соціальним благополуччям) та приватного сектора, який складається з підприємств і підприємців, основною метою яких є отримання прибутку [9, с. 3435].

Л. Кобилянська та М. Гуляєва, характеризуючи спектр організацій «третього сектору», вживають різні терміни, які є характерними для права, що сформувалось нині в Україні, але поки що не віднайшли спільного для цих організацій терміну. На жаль, такого однозначного юридичного терміну, який би одночасно поширювався на всі такі організації, ні в міжнародних документах, ні в більшості національних правових системах немає. Тому, вживаючи терміни «недержавні організації», «неурядові організації», «неприбуткові організації», «організації громадянського суспільства», «організації третього сектору», ми повинні розуміти, що ці терміни все-таки не всеохоплюючі для всього спектру і, головне, не мають чіткого законодавчого закріплення [10, с. 27].

Водночас поняття «громадські організації», звичне для української наукової літератури і практики, майже відсутнє або лише іноді вживається в іноземній правові літературі та нормативних актах. За кордоном найчастіше застосовують поняття «неурядові організації», а в Україні часто вживають терміни «недержавна», «непідприємницька» та «некомерційна» організації, до яких, незалежно від назви, відносять громадські об’єднання, створені на підставі установчих документів, благодійні фонди, некомерційні корпорації чи юридичні особи, що не є частиною державної структури і не працюють заради отримання прибутку [11, с. 7].

Назва «неурядові організації» (з англійської nongovernmental чи NGO’s) підкреслює, що ці організації не належать до сфери бізнесу, не є спрямованими на створення матеріальних благ. Назва «третій сектор» підкреслює їх відмінність як від влади, так і від бізнесу. Показує також, що неурядові організації відіграють у суспільстві самостійну роль. Остання з використовуваних назв - громадські організації - підкреслює, що ці організації створюються безпосередньо громадянами і таким чином «належать» суспільству (а не владі). До останнього часу, жодна зі згаданих назв не отримала повсюдного міжнародного визнання. Вони всі використовуються, а їх значення може бути дуже різним (Фонд у Франції чи США і в Центральній Європі - це дві зовсім різні організації) [12, с. 4].

У дисертаційному дослідженні ми вживатимемо термін «недержавні громадські організації», адже, вважаємо, що він є найбільш точним для виокремлення організацій «третього сектора» в структурі громадянського суспільства. Про етимологію поняття недержавні громадські організації йтиметься далі.

В Україні недержавні громадські організації, як основний інститут громадянського суспільства, пройшли свій складний шлях становлення і стали актуальною темою для дослідження українських науковців. Дослідженням діяльності громадських організацій в Україні займалися науковці В. Балабін,

B. Білецький, О. Ващук, О. Вінніков, С. Голота, Ю. Галустян, В. Головенько, О. Грущенко, М. Гуляєва, Є. Додіна, О. Кікоть, В. Кузнєцов, С. Левченко, Л. Кобилянська, С. Круглик, О. Михайловська, В. Новохацький, Л. Паливода,

C. Паливода, О. Пархомчук, В. Пащенко, Є. Пожидаєв, О. Стегній, О. Тарасов, О. Клименко, В. Нанівська, А. Ткачук, М. Шевченко та ін.

Діяльність недержавних громадських організацій в Україні неможлива без якісного інформаційного забезпечення. Інтенсивний розвиток інформаційних технологій та технічних засобів, які забезпечують їх функціонування, а також визначення тенденції до використання персональної комп’ютерної техніки, істотне розширення сфери її застосування розпочалися в нашій країні у 80-90-х роках ХХ ст.

Поняття «інформаційне забезпечення» виникло у зв’язку з розвитком автоматизованих систем управління (динамічна система одержання, оцінки, зберігання та переробки даних, створена з метою вироблення управлінських рішень). Інформаційне забезпечення можна розглядати і як процес забезпечення інформацією, і як сукупність форм документів, нормативної бази та реалізованих рішень щодо обсягів, розміщення та форм існування інформації, яка використовується в інформаційній системі у процесі її функціонування [13, с. 143-

Процес забезпечення інформацією складається з певних операцій. Зокрема, як зазначають М. Болюх, В. Бурчевський, М. Горбаток, «збирання даних здійснюється на місцях виникнення інформації. Від якості цієї операції залежить повнота, достовірність та оперативність зібраного матеріалу. Надходження інформації до місць оброблення виконується за допомогою спеціальних засобів передавання (приймання) даних - модемів, факсів, телефонів». Вони зазначають, що «дані для аналізу формуються в різноманітних підрозділах підприємства. Тому, щоб організувати інформаційну взаємодію різноманітних інформаційних систем між собою, а також з різними групами користувачів, необхідно розв’язати проблему їх інформаційної сумісності».

Створюючи інформаційне забезпечення, дотримуються таких принципів: цілісність, вірогідність, контроль, захист від несанкціонованого доступу, єдність і гнучкість, стандартизація та уніфікація, адаптивність, мінімізація введення й виведення інформації (однократність уведення інформації, уведення-виведення тільки змін). Цілісність - це здатність даних задовольняти принцип повного узгодження, точності, доступності й достовірності відображення реального стану об’єкта. Обсяг інформації регулюється співвідношенням «необхідного і достатнього», а також вимогами повноти й достовірності даних. Окремо визначаються вимоги стосовно своєчасного надання відомостей користувачеві [13, с. 143-144].

Сьогодні ж інформаційне забезпечення діяльності недержавних громадських організацій передбачає використання інформаційних (комп’ютерних мереж), які є комплексом програмних, технічних, правових і організаційних засобів для забезпечення оперативного обміну повідомленнями і довідковими матеріалами між організаціями, їх підрозділами та окремими працівниками (членами цих організацій) [14, с. 7, 9].

Результати авторських емпіричних досліджень свідчать про те, що під інформаційним забезпеченням діяльності недержавних громадських організацій респонденти розуміють: - механізм одержання, використання, поширення,

збереження та захисту інформації недержавною громадською організацією в процесі її діяльності та в межах її компетенції (39,8 %); - право на вільний доступ і поширення інформації в межах компетенції недержавної громадської організації (45,5 %); - доступ недержавних громадських організацій до службової,

конфіденційної та таємної інформації (14,6 %) (Додаток А).

Інформаційне забезпечення діяльності недержавних громадських організацій має сприяти: підвищенню оперативності і якості роботи з інформацією; створенню умов для переходу від традиційної паперової до непаперової технології; створенню необхідних умов для підвищення автоматизації в роботі з інформацією і зниження трудових витрат на рутинні операції; підвищенню достовірності створюваної інформації; виключенню дублювання при отриманні інформації; забезпеченню централізованого зберігання інформації, підготовленої в електронній формі, включаючи графічну, а також усі супутні матеріали з можливістю організації логічного узгодження інформації, що належить до одного напряму пошуку за тематичним набором реквізитів; забезпеченню єдиного порядку індивідуальної й сумісної роботи з інформацією та ін. [15, с. 53; 16].

Отже, інформаційне забезпечення діяльності недержавних громадських організацій - це збір, обробка та надання інформації, необхідної для функціонування недержавної громадської організації з використанням сучасних інформаційних технологій та технічних засобів.

Однак лише інформаційного забезпечення недостатньо для діяльності та розвитку недержавних громадських організацій в Україні. Слід також взяти до уваги існуючі наукові погляди про історичне минуле недержавних громадських організацій.

Процес створення громадських організацій в Україні нерозривно пов’язаний зі становленням розвинутого громадянського суспільства, тому є його складовою [17, с. 8].

Заслуговує уваги періодизація становлення та розвитку громадянського суспільства, запропонована В. Новохацьким, а саме: 1) початковий період (з античності до ХУІ-ХУІІ століть); 2) природно-правовий період (ХУІІ-ХУШ ст.); 3) інституціональний (ХІХ - перша чверть ХХ ст.); 4) сучасний період (20-90-ті рр. ХХ ст.) [6, с. 6-7].

Основні етапи розвитку адміністративно-правового регулювання громадських організацій від дорадянського періду (кінець ХУІІІ - 20-ті рр. ХХ ст.) до сучасного етапу (з 2012 р.) визначила І. Грицай [18, с. 10], а О. Ващук запропонувала періодизацію становлення та розвитку національного законодавства про громадські організації, починаючи з 1991 р. [19, с. 7].

Зокрема, А. Матвійчук запропонував виникнення та розвиток громадських організацій поділити на чотири основних періоди: - перший період - зародження, який започаткувався в процесі формування громадських об’єднань, так званих церковних братств, з ХУІ ст.; - другий період - становлення (кінець ХІХ - кінець 30-х років ХХ ст.); - третій період, який позначився певною консервацією громадянської активності, та втратою самостійності, з переходом під «ручне» керівництво держави; - четвертий період, пов’язаний з процесами розпаду СРСР, здобуттям та утвердженням української державності [17, с. 11 -12].

В свою чергу, С. Пономарьов розділив генезис громадських організацій в Україні на шість етапів: 1) ХУІ - перша пол. ХІХ ст.ст.) - зародження перших громадських організацій на українських землях, які були малочисельні, недостатньо організаційно упорядковані та здебільшого здійснювали свою діяльність таємно; 2) др. пол. ХІХ - поч. ХХ ст.ст. - становлення громадських організацій через удосконалення їхньої внутрішньої організації та розширення сфери діяльності; 3) поч. ХХ - сер. 80-х рр. ХХ ст. - інтегрування громадських організацій у структуру радянського державно-партійного апарату; 4) сер. 80-х рр. ХХ ст. - 1991 р. - утвердження громадських організацій як ключових суб’єктів духовного відродження українського народу на здобуття і утвердження української державності; 5) 1991 - 2001 рр. - становлення вітчизняного законодавства про громадські організації та закріплення їх правового статусу в Конституції України; 6) 2002 р. - донині - гармонізація національного законодавства про громадські організації із міжнародними стандартами [8, с. 14].

На основі вищевикладеного, ми виділяємо наступні періоди історико- правового розвитку діяльності та інформаційного забезпечення недержавних громадських організацій в Україні:

- І період - до 1917 року, який характеризується зародженням та становленням діяльності громадських організацій;

- ІІ період - від 1917 року до 1991 року, для якого притаманний розвиток громадських організацій в умовах тоталітарної радянської системи та створення законодавчих основ для їх діяльності, а також виокремлення права громадян на інформаційне забезпечення відомостей про діяльність громадських організацій в умовах зародження демократії;

- ІІІ період - від 1991 року до сьогодні, для якого властивим є розширення прав недержавних громадських організацій та вдосконалення законодавства України щодо діяльності та інформаційного забезпечення цих організацій шляхом імплементації правових норм країн Європейського Союзу та інших країн сталої демократії.

Перший період історико-правового розвитку та інформаційного забезпечення недержавних громадських організацій слід розпочати з того, що в Україні історія громадських організацій нараховує більше двох століть, хоча перші організації непідприємницького характеру були відомі ще римському праву.

Слід звернути увагу на те, що за часів Київської держави було сформовано чотири організаційно-культурні середовища - сільське, лицарське, міське і духовне. Як зазначав І. Крип’якевич, «вони не існували відокремлено, а розвивались у взаємних зв’язках. Хлібороби для оборони своєї землі і купці для охорони торгівлі ставали войовниками, лицарі займалися обробленням ріллі і брали участь у торгівлі, - різні верстви проникали одна в одну взаємно. Спільність господарських і політичних інтересів сполучала всіх в одне громадянство, що жило одним життям» [20, с. 107].

На думку К. Матвієнко, Україна завжди була громадянською країною і унікальність України полягає у тому, що вона почала формуватися в часи середньовіччя як країна, де громада часто виступала цілісним самодостатнім суспільним суб’єктом [21, с. 2]. Найпоширенішим типом громади на той час була церковна, тобто парафія. Водночас і українське село завжди являло собою громаду. Членство у громаді визначалося місцем проживання та належністю до конкретної церкви на чолі зі священиком. Існували виборні посади - війт (староста), а функції представництва громадської думки здійснювали загальні збори громади - схід. Таким чином, докріпацьке і доколгоспне село було ланкою громадянської суспільної організації.

У середньовічних містах України, що також являли собою громади зі своїми виконавчими особами та представницькими органами, були, так звані, органи самоорганізації населення, створені як на основі парафій-вулиць, так і на основі ремісничих цехів за професійною ознакою, як-от чоботарі, гончарі, м’ясники і т.п. Члени цехів також користувалися гарантованими правами і мали обов’язки. Цікавою формою середньовічних громад були церковні братства, які утворювалися для оборони від чужоземної релігійної експансії і поширювали свою діяльність на сферу освіти, книгодрукування, а також здійснювали збройну самооборону. До таких братств-громад залюбки записувалися і аристократи, й козаки. Саме завдяки їхній діяльності було створено, наприклад, Києво- Могилянську Академію, Львівську братську школу з друкарнею. Громадою можна вважати і Запорізьку Січ, організація суспільного життя якої також ґрунтувалася на системі прав кожного члена цього військового співтовариства та добровільно взятих ним на себе обов’язків [21, с. 2].

До початку ХХ ст. на території України, що входила до складу Російської імперії, не було єдиного нормативно-правового акту, який би регламентував діяльність громадських організацій та інших об’єднань громадян [22, с. 6].

Дослідники припускають, що початком легального самодіяльного руху в Російській імперії можна вважати 31 жовтня 1765 р., коли імператриця Катерина ІІ дозволила 15 вченим створити Вільне Економічне Товариство. Це був перший прецедент легалізації добровільного товариства в імперії [10, с. 12].

Майже сто наступних років громадські організації в Російській імперії легітимізувалися винятково за рескриптами імператорів. Процес роздержавлення громадського життя розпочався 1 серпня 1822 р. указом царя Олександра І «О уничтожении масонских лож и всяких тайных обществ». Монарший гнів викликала активність масонів, котрі організували понад два десятки лож у губернських містах.

В Україні найбільше громадська активність проявилася через діяльність братств у ХУІ-ХУПІ ст.ст. Братства цього періоду носили яскраво виражений характер національно-релігійних громадських організацій українських

православних міщан і відігравали значну роль у суспільно-політичному й культурному житті, боротьбі проти політики, соціальних і релігійних утисків, яку проводили шляхетська Польща й католицька церква в Україні [7, с. 35-38; 17, с. 12]. Їх діяльність полягала в тому, що братства організовували оборону міщанства, виступали зі скаргами до судів на міські магістрати, висилали посольства до королів, шукали допомоги у шляхти і вельмож [20, с. 134-135].

Окрім релігійних, церковних справ, братства проводили велику культурно- освітню діяльність [7, с. 35-38; 17, с. 12].

У другій половині ХУІІ-ХУІІІ ст. у зв’язку з дальшим зміцненням феодальних відносин, значення братств у суспільно-політичному житті зменшилася.

Міста, що були осередками промисловості торгівлі і культурного життя, виступили на перший план у громадському житті і організували оборону від ворожого наступу. Братства ж зосередили в собі ідейну і освічену частину міщанства і стали осередками нового громадського життя. Вони закріплювали серед своїх членів солідарність і національну дисципліну, привчали їх до обов’язковості, притягали до пожертв на народні потреби [20, с. 249].

Нове піднесення громадської активності українського суспільства припадає на кінець ХУІІІ - початок ХІХ ст. Воно пов’язане з відродженням національної свідомості в Україні, яке почалось під впливом західних філософських систем, а також внаслідок становлення української національної інтелігенції [7, с. 35-38; 17, с. 12].

В першій половині ХІХ ст. визначилися головні напрями діяльності добровільних товариств, була розширена мережа легальних формувань і створені усталені організаційні структури таємних товариств, альтернативних державі з цільовою діяльністю.

У другій половині ХІХ ст. ставлення до недержавних громадських організацій дещо пом’якшилося. Відповідно до найвищого рескрипту від 12 січня 1862 р., право затверджувати статути товариств, крім імператора, одержали десять інституцій державної влади від губернаторів до Окремого корпусу жандармів [10, с. 12-13].

У тодішній Україні було оголошено негласний терор українському рухові - почалися арешти в гімназіях і народних училищах. Однак процес став уже незворотним: в останній чверті ХІХ - на початку ХХ ст. формування недержавних громадських організацій стає масовим явищем.

Досить поширеним явищем в українському громадському русі 60-90-х рр. ХІХ ст. стали об’єднання української інтелігенції, студентства та учнівської молоді, які називалися «громадами», а пізніше - «кружками» чи «гуртками» [7, с. 39-41].

Перебуваючи переважаючою більшістю у підпіллі, громади проводили корисну роботу щодо поширення української національної ідеї.

З кінця 80-х рр. ХІХ ст. у промислових центрах України почали працювати перші марксистські гуртки. Під впливом західно-європейського соціалістичного руху в Україні як у рамках загально-російського, так і національного українського громадського руху започаткувався, а в подальшому став панівним соціал- демократичний світогляд.

Влада через силові відомства намагалася керувати цим процесом. Робилася спроба встановити тотальний поліційний контроль. Відповідно до ухвалених 26 квітня 1905 р. спеціальних «Правил», у проекті статуту будь-якого товариства мало бути вказано, що «товариство перебуває під керівництвом Міністерства внутрішніх справ...» [10, с. 13].

17 жовтня 1905 р. на території Російської імперії видано маніфест «Про вдосконалення державного порядку», яким проголошувалася «свобода слова, совісті, зборів та союзів». Однак ситуація почала змінюватися із прийняттям 4 березня 1906 р. «Тимчасових правил про товариства та союзи», в яких було встановлено визначення товариства, яке по своїй суті близьке до сучасного розуміння непідприємницьких товариств [22, с. 6].

У жовтні-грудні 1905 р. на території Правобережної України діяв Всеросійський селянський союз, який продовжував діяти в умовах спаду революції. Проте, якщо у 1905 р. він виступав за мирне вирішення питань і діяв легально, то в 1906-1907 рр. перетворився у революційну організацію селянства. Вирішальним чинником такої еволюції була авторитарна самодержавна влада, репресії якої змусили керівництво і членів Селянського союзу використовувати конспіративні, революційні засоби боротьби. Поряд з організаціями Всеросійського селянського союзу в Правобережній Україні у період спаду революції діяли й інші непартійні організації, переважна більшість яких виступала керівними органами під час страйкового руху. Страйки залишались і в умовах спаду революції основною формою боротьби, під час якої найкраще проявилась організованість трудящих мас села. Створення організацій часто проходило під безпосереднім керівництвом політичних партій [23, с. 157, 167168].

Було також створено нову інституцію - губернські Присутствія у справах спілок і товариств. Встановлено порядок гласного слухання при затвердженні статуту в Присутствії. При всіх обмеженнях і застереженнях це було кроком уперед. У травні-липні 1906 р. Присутствія затверджують тисячі статутів громадських організацій [10, с. 13-14].

З 1908р. українські сили були організовані в один союз - «Товариство українських поступовців» (ТУП). Діяльність тупівців виявилась в організованій підтримці тих українських товариств та видань, які були визнані у своїх прагненнях здобути прихильників і вплив у думських та земських колах, в ознайомленні російського та закордонного громадянства з завданнями і характером українського руху. Ця організація об’єднувала в собі весь цвіт української інтелігенції, а згодом до неї почали вступати й селяни. ТУП складалось з окремих громад, що існували по всіх губернських і багатьох повітових містах України, а також у Петербурзі і в Москві. Під його впливом перебували майже всі «Просвіти», клуби, йому належала «Українська книгарня» в Києві [24, с. 48].

Громадські організації стрімко захоплюють різні сектори громадського життя. Неурядові структури заходилися прокладати залізниці, відкривати бібліотеки та притулки, випускати газети й наукові збірки тощо. Прогресувала благодійність та багатопартійність.

У другій половині ХІХ на початку ХХ ст. громадський рух на українських землях розвивався ще більш активно. «Неформали» будували шляхи, школи й притулки, організовували дослідницькі експедиції, випускали збірники наукових праць, проводили благодійницькі лотереї й народні гуляння, засновували фонди соціальної допомоги нужденним, організовували дитячі садки та ясла, пожежні команди, товариства з соціальної реабілітації засланців тощо [7, с. 39].

До українців, як національної меншини, царський режим мав особливе ставлення. Так, до Першої світової війни українцям було важко організуватись навіть у напівлегальні організації, бо за це їх чекали в кожному випадку більші репресії, як революційних демократів. Їм безпечніше було ставати членами російських гуртків і в тих рамках боротися проти самодержавного режиму. А ті з них, що хотіли в організованих формах відстоювати національні ідеали, були вимушені виїжджати до Галичини, де закони вже дозволяли організовуватися в легальні товариства [25, с. 6-7].

Отже, проаналізувавши перший період історико-правового розвитку недержавних громадських організацій, приходимо до висновку, що вони є чи не найдавнішим інститутом громадянського суспільства. Незважаючи на відсутність закріплення в нормативно-правових документах тих часів, недержавні громадські організації створювались та існували у кожній громаді. Незважаючи на постійні втручання влади у діяльність недержавних громадських організацій та спроби встановити контроль над їхньою діяльністю, цим організаціям вдається зберегти

автономію та збудувати міцну основу для подальшого розвитку.

Другий період історико-правового розвитку та інформаційного забезпечення недержавних громадських організацій розпочинається відразу після повалення самодержавства 1 квітня 1917 р., коли радянські громадяни одержали унікальну в світовій практиці «Постанову Тимчасового уряду про збори та спілки», за якою всім дозволялося «без будь-якого на те дозволу створювати товариства та спілки з метою, що не суперечить кримінальним законам...» [10, с. 15].

У 20-х роках ХХ ст. в Україні, яка була у складі Радянського Союзу, професійні спілки, кооперативні об’єднання, організації молоді, спортивні і оборонні організації, культурні, технічні й наукові товариства відносилися до громадських організацій. Керівне ядро всіх організацій трудящих як громадських, так і державних становила комуністична партія [25, с. 9].

Якщо в роки царизму в Україні в губернські Присутствія подавали звіти тисячі недержавних громадських організацій, то у 1924 р. у ВЦВК України було подано лише сім звітів товариств, що об’єднували у своїх лавах 700 тис. членів (Помдит, Червоний Хрест, Доброхім тощо). Добровільність членства була відносною, а масовість досягалася шляхом проведення ударних політзаходів [10, с. 15-16; 7, с. 43-44].

В Галичині українські громадські організації в останній третині ХІХ ст. - кінці 30-х років ХХ ст. досягли оптимального рівня. Незважаючи на масові заборони, в цей час діяло 302 філії «Просвіти», «Сільського господаря», «Рідної школи», «Союзу українок», «Відродження», «Сокола», «Лугу», що разом мали близько 9 770 осередків [26, с.26-27].

Концептуальну суть такого важливого і багатогранного історичного явища, як розвиток українських громадських організацій у Галичині цього часу передає умовне поняття «держави у державі». Розвиваючись у межах автрійської та польської державно-політичних систем, вони перебували лише у формально- правовій залежності від них, зокрема діяли під контролем адміністративних органів. Дрібні субсидії, що їм виділялися, були незначними порівняно з сумою податків, які сплачувало українське населення краю. Взаємини українських товариств із цими «зовнішніми» чинниками переважно носили конфронтаційний характер. За таких обставин вони виступили свого роду «етнокультурною альтернативою» до панівних державних режимів.

Найчисельнішою громадською організацією в СРСР та Українській РСР, зокрема, були професійні спілки. На початку 1938 р. вони об’єднували в республіці понад 5 млн. осіб. Політизація профспілок спричинила ситуацію за якої вони перетворилися з органів захисту прав трудящих на слухняне знаряддя партійної політики та постійних учасників різних кампаній ініційованих партією [27, с.151].

Отже, навряд чи є підстави говорити, що в умовах тоталітаризму існувало, нехай не дуже розвинене, громадянське суспільство, оскільки його існування передбачає публічність, наявність незалежної преси, а також суспільну активність незалежно від держави, а коли треба - то й на противагу їй, що робити легально в СРСР було практично неможливо. За умов тоталітаризму виникали лише деякі зародки громадянського суспільства, які не могли функціонувати легально [28, с. 468].

У Західній Україні традиція громадянського суспільства була багатшою - однак тільки до 1939 р. З одержавленням власності, закриттям незалежних газет та журналів, забороною «неформальних» об’єднань громадян тут також зникли - майже на 40 наступних років - будь-які підстави для функціонування громадянського суспільства [28, с. 468].

У 40-х роках ХХ ст. громадськими організаціями були місцеві комітети самодопомоги (далі - МКС), які існували за рахунок добровільних членських внесків населення, розмір яких відрізнявся в залежності від регіону (до прикладу, у Дніпропетровську 10 крб. щомісячно). Головним напрямом діяльності таких комітетів була допомога безпритульним, біднякам, хворим, сиротам, військовополоненим [29, с. 45].

В цей час адміністративно-управлінським апаратом МКС за допомогою рядових членів було організовано при комітеті самодопомоги бюро юридичної допомоги, рекламне бюро, відділ підприємств, який керував допоміжними

господарствами комітету та ін. [29, с. 51].

Як зазначає В. Шайкан, загальна кількість членів МКС з листопада 1942 р. до вересня 1943 р. становила 21 тис. 850 чол. З різних причин, переважно з небажання сплачувати членські внески, вибуло близько 800 членів [29, с. 51].

У період становлення радянської влади і далі на довгі десятиліття громадським об’єднанням в Україні були визначені функції підсобних структур, важелів для управління суспільством партійними і державними органами, а право на існування громадських організацій визначалося мірою утилізації їх діяльності в інтересах партії і держави.

В умовах посилення тоталітаризму в державі формально існуючі громадсько-політичні організації стали продовженням тих чи інших органів держави і в своїй діяльності тотально ж регламентувалися. У наступні десятиліття цей процес усе більше закріплювався. Добровільному формуванню як «бойовій одиниці» політичної системи приписувалися неприродні функції, що відобразилося в цільових статутних принципах [10, с. 15-16; 7, с. 43-44].

Конституцією СРСР 1977 р. було закріплено зміст двох основних функцій громадських організацій: 1) участь у вирішенні державних та громадських справ; 2) безпосереднє задоволення індивідуальних, особистісних інтересів і потреб членів організації та деяких їхніх прав (внутрішньоорганізаційних, трудових, спадкових та ін.). Особливість поєднання цих основних функцій полягала в тому, що перша з них повинна здійснюватися через другу, в тому, що об’єктивно важливе для всіх, виражене в першій функції, повинно відбуватися за допомогою персонального, немов би «суто особистого», вираженого в другій, і в свою чергу повинно впливати на це особисте, індивідуальне, на особистість в цілому, сприяти її розвитку, вдосконаленню, соціалізації [30, с. 19-20].

В Українській РСР відповідно до Конституції Української РСР 1978 р. організації поділялись на державні і громадські та були зобов’язані дотримуватись Конституції СРСР, Конституції Української РСР і радянських законів (ст. 4 Коснтитуції Української РСР) [31].

Г ромадяни Української РСР згідно п. 1 ст. 49 Конституції Української РСР

мали право об’єднуватися в громадські організації.

Громадським організаціям гарантувалися: - умови для успішного виконання ними своїх статуних завдань (п. 2 ст. 49 (п. 2 ст. 89 Конституції Української РСР); - вільне і всебічне обговорення політичних, ділових і особистих якостей кандидатів у депутати, а також право агітації на зборах, у пресі, по тедлебаченню, радіо (п. 2 ст. 89 Конституції Української РСР).

Громадські організації були зобов’язані поважати особу, охороняти права і свободи громадян (ст. 55 Конституції Української РСР).

Громадським організаціям в Українській РСР належало право: - висувати кандидатів у депутати (ст. 89 Конституції Української РСР); - висувати представників для проведення виборів до Рад (п.3 ст. 90 Конституції Української РСР); - законодавчої ініціативи (п. 2 ст. 101 Конституції Української РСР); - висувати пропозиції щодо розробки державних планів економічного і соціального розвитку (п. 3 ст. 141 Конституції Української РСР).

Відповідно до ст. 162 Конституції Української РСР найвищий нагляд за точним і однаковим виконанням законів усіма громадськими організаціями на території Української РСР здійснювався Генеральним прокурором СРСР і підлеглими йому прокурором Української РСР і нижчестоячими прокурорами

[31].

У програмах КПРС, прийнятих на ХХІІ з’їзді в 1961 р. та XXVII з’їзді у 1986 р., давалася своєрідна якісна оцінка громадських організацій СРСР [10, с. 1516; 7, с. 43-44].

Разом з тим, незважаючи на запаморочливі за своїми масштабами цифри щодо розвитку громадських структур в СРСР в цілому і в Україні зокрема, з кінця 70-х у першій половині 80-х рр. XX ст. політична система тоталітарного радянського режиму вступила в стадію кризи [10, с. 15-16; 7, с. 43-44].

З середини 80-х рр. XX ст. громадський рух в Україні характеризувався появою багатьох нових різноманітних громадських структур, що називалися тоді «неформальними об’єднаннями» [17, с. 12], а реальна можливість створення недержавних громадських організацій вперше в СРСР виникає у 1987 р. Їх основною ціллю на той час було обстоювання національних прав та звільнення від регламентації держави в різноманітних сферах життя [32, с. 85].

Перші громадські організації в СРСР і в Україні були явно або приховано політизовані. Вони організовувались людьми, які орієнтувалися на далекосяжні цілі політичні, і тільки через заборону опозиційної політичної діяльності обмежувались культурницькими, екологічними чи економічними гаслами. Найвідомі тттими були громадські об’єднання, започатковані творчою

інтелігенцією: Культурологічний клуб у Києві (1987 р.), Товариство української мови ім. Т. Шевченка, культурологічне Товариство Лева у Львові; розвивалися екологічні рухи («Зелений світ»), товариство захисту колишніх в’язнів тоталітарного режиму «Меморіал» та інші. Відновлення політичного плюралізму припадає на 1988-89 рр. Це був підготовчий період до формування багатопартійності, з одного боку, і створення мережі недержавних, добровільних громадських організацій - з іншого. Головна подія цього періоду - утворення і діяльність Народного Руху України: масової, ідеологічно строкатої, проте антикомуністичної та національно орієнтованої організацї [28, с. 470].

Виникнення недержавних громадських організацій в другій половині 1980-х рр. було, з одного боку, закономірним результатом політики перебудови, а з іншого - наслідком невирішених проблем, що постали перед суспільством, а саме: - питання функціонування української мови та культури, відродження історичної пам’яті, стан українських церков тощо; - протестна реакція більшої частини населення на пануючі порядки; - бажання частини громадян створити альтернативні офіційним організаційні структури; - прагнення лідерів недержавних громадських організацій привернути увагу громадськості до низки актуальних проблем (екології, історії, мови тощо), які не розв’язувалися офіційними інститутами. Основою для виникнення перших недержавних громадських організацій стала ідея духовного відродження України (ТУМ ім. Т. Шевченка («Просвіта»), «Меморіал», «Спадщина», Товариство Лева та ін.) [33, с. 7-8].

Поява перших статутних та програмних документів свідчила про те, що з’явилися структури, здатні протиставити свої погляди ідеології КПУ. Документи національно-демократичних недержавних громадських організацій декларували діяльність, спрямовану в основному на надання українській мові статусу державної, відродження історичної пам’яті, традицій, звичаїв, надання права на самовизначення національним меншинам. Кожна з організацій мала свої специфічні риси, але діяла в контексті загальних суспільно-політичних процесів в Україні.

Громадські організації радянської доби умовно поділялися на дві групи: громадські і самодіяльні організації, які безпосередньо підпорядковувалися правлячій Комуністичній партії - ЛКСМ України, профспілки, товариство «Знання». Творчі спілки, ТЧХ УРСР, Українське товариство охорони природи, Українське товариство охорони пам’яток історії та культури перебували під опосередкованим впливом партійних структур. Ці громадські об’єднання розпочинали свою діяльність згідно з постановами вищих органів виконавчої влади. Особливою формою об’єднань громадян у радянську добу були добровільні товариства, гуртки, клуби, секції, групи, які діяли під егідою комсомолу і профспілок. Відносно цих об’єднань компартійні ідеологи використовували термін «самодіяльні організації». Одержавлені громадські організації були жорстко структуровані в політичну систему радянського суспільства. Їх діяльність постійно перебувала в полі зору керівництва КПУ. У другій половині 80-х років ХХ ст ЛКСМ України намагався взяти під контроль неформальні об’єднання молоді та підлітків, обмежити їх активність організацією та проведенням дозвілля [34, с. 13].

На етапі функціонування громадських організацій, що хронологічно припадає на 1987-1989 рр. головним в їхній діяльності був культурний напрямок, зокрема, проблематика відновлення статусу української мови як державної, проблеми історичної пам’яті. У цей час проходить становлення провідних організацій національно-демократичного спрямування - ТУМ, НРУ, УГС. Діяльність зазначених організацій протягом означеного періоду не мала яскраво вираженого політичного характеру. Проте в ході передвиборчої кампанії до парламенту діяльність громадських організацій політизується, внаслідок чого в їх увазі «культурні» проблеми змінюються політичними, а головним серед останніх було питання щодо суверенітету республіки [35, с. 10].

Криза одержавлених громадських організацій була обумовлена системною кризою радянського політичного режиму, втратою довіри населення України до регламентованих компартійною владою форм громадської ініціативи. Проявом кризи одержавлених громадських організацій стала участь їх представників у діяльності неформальних організацій, втрата традиційних джерел фінансування, зменшення кількості членів. Вихід з одержавлених громадських організацій посилився у 1989-90 рр. Вибори до Верховної Ради УРСР у березні 1990 р. сприяли появі легальної опозиції КПУ, засвідчили популярність НРУ, інших неформальних об’єднань у суспільстві, що спонукало керівників одержавлених громадських організацій до пошуків співпраці з ними. Початок дії нових законодавчих актів щодо реєстрації громадських об’єднань, прийнятих восени 1990 р., сприяв перереєстрації одержавлених громадських організацій, ухвалі їх нових статутів та набуттю ними самостійного статусу [34, с. 13-14].

У червні 1990 р. був прийнятий Закон СРСР «Про пресу та інші засоби масової інформації». Статтею 24 цього Закону було врегульовано як право громадян на оперативне отримання через засоби масової інформації достовірних відомостей про діяльність громадських об’єднань, так і право засобів масової інформації отримувати таку інформацію від громадських об’єднань. Відмова у наданні запитуваних відомостей представнику засобів масової інформації розглядалася як неправомірна дія і могла бути оскаржена [36].

Особливість виникнення громадських організацій полягала в тому, що вони утворилися в умовах трансформації суспільно-політичної системи, переходу українського суспільства від тоталітаризму до плюралістичної демократії. Їх виникнення визначалося наявністю соціально-економічних змін, які переживало українське суспільство, що були пов’язані із загостренням кризи комуністичної системи та розвалом Радянського Союзу, становленням незалежної України та її державних і громадських інституцій. Виникнення громадських організацій відбувалося в умовах відсутності відповідного законодавства, яке б регламентувало їх утворення та діяльність [37, с. 8-9].

Як вбачається з вищенаведеного, впродовж другого етапу розвитку, незалежність та добровільність недержавних громадських організацій була придушена радянською владою. Тотальний контроль та нагляд за їх діяльністю, нав’язування неприродніх функцій, а також примус діяти в інтересах держави, значно гальмували розвиток цих організацій, проте не зупинили його.

З жовтня 1990 р. на території СРСР діяв Закон СРСР «Про громадські об’єднання», яким було визначено основи правового становища громадських об’єднань [38]. Цей Закон згодом став основою для законодавства України у цій сфері.

Третій період історико-правового розвитку та інформаційного забезпечення недержавних громадських організацій слід розпочати з того, що в серпні 1991 року невдала спроба консервативно налаштованого вищого партійно-державного керівництва здійснити державний переворот поклала край існуванню не лише СРСР, але й КПРС, яка була становим хребтом радянської системи. Розпочався новий етап суспільно-економічного розвитку, пов’язаний із розбудовою української демократичної держави, поступовим становленням громадянського суспільства [34, с. 17].

За роки незалежності України процес становлення та розвитку недержавних громадських організацій пройшов складний шлях і характеризується значними змінами, що відбулися у його організаційно-інституційній підсистемі: виникла ціла низка різноманітних за політичними уподобаннями та формами діяльності громадських структур; розвивається система недержавних інститутів; активно формується регулятивна підсистема, відбулися зміни в інформаційній підсистемі недержавних громадських організацій [17, с. 13].

Протягом серпня 1990 - червня 1992 рр. у Верховній Раді України було обговорено проект Закону України «Про об’єднання громадян» [39] (втратив чинність на підставі Закону України «Про громадські об’єднання» 2012 р. [40]).

Цей законопроект передбачав суттєве збільшення прав громадських

організацій, які, в особі їх республіканських органів, наділялись правом законодавчої ініціативи. Об’єднання громадян, діяльність яких мала важливе суспільне значення (профспілки, молодіжні, екологічні організації), могли співпрацювати з виконавчими структурами влади та брати участь у виробленні їх рішень. Однак більшість депутатів не підтримали розділ про розширення прав громадських організацій. Ухвала Закону України «Про об’єднання громадян» у червні 1992 р. сприяла цивілізованому унормуванню процесу створення та діяльності громадських організацій та появі різнопланових об’єднань громадян, які розпочинають активно співпрацювати з Верховною Радою України у розробці законопроектів, необхідних для розвитку громадської ініціативи в Україні (до прикладу, представники громадських організацій та фондів протягом 1994-1996 рр. брали участь у розробці Закону України «Про благодійні організації», обговорювали законопроект «Про неприбуткові громадські громадські організації і їх діяльність» [34, с. 17].

Донедавна в Україні діяв Закон України «Про об’єднання громадян», який відтворював ще норми закону СРСР «Про громадські об’єднання» 90-х років. У Росії, наприклад, цей закон діяв до 1995 року, а в Україні за двадцять років чинності Закон України «Про об’єднання громадян» 1992 року зазнавав несистемних змін, а його застосування створювало колізії з Цивільним кодексом України та міжнародними договорами України [41].

Неодноразово народними депутатами України на розгляд парламенту виносилися законопроекти щодо вдосконалення правового регулювання діяльності недержавних громадських організацій. Серед них були такі проекти Закону України, як:

- «Про непідприємницькі організації» від 14 березня 2000 р. № 5168 [42], від 14 травня 2002 р. № 0961 [43], від 25 травня 2006 р. № 0909 [44];

- «Про громадські організації» від 21 червня 1998 р. № 1174 [45, с. 2], від 22 лютого 1999 р. № 1174-1 [46, с. 1], від 20 квітня 1999 р. № 1174-2 [47, с. 1], від 23 квітня 1999 р. № 1174-3 [48, с. 1], від 21 лютого 2001 р. № 1174-4 [49, с. 1], від 14 листопада 2001 р. № 1174-5 [50, с. 2].

У 2008 р. Кабінетом Міністрів України на розгляд Верховної Ради України було внесено проект Закону України «Про громадські організації» від 14 листопада 2008 р. № 3371 [51, с. 1]. Однак ані цей законопроект, ані попередні прийняті не були.

Отже, прийняттю Закону України «Про громадські об’єднання» в 2012 році передував багаторічний нормотворчий процес, невід’ємною складовою якого був тиск міжнародної спільноти на вищі органи державної влади України щодо модернізації законодавства про громадські організації, а також невідповідність національного законодавства вимогам часу [8, с. 14].

В Україні громадяни України окрім права на свободу об’єднання у політичні партії, мають право на свободу об’єднання у громадські організації як для здійснення і захисту своїх прав і свобод, так і для задоволення економічних, соціальних культурних та інших інтересів, за винятком обмежень, встановлених законом в інтересах національної безпеки та громадського порядку, охорони здоров’я населення або захисту прав і свобод інших людей (ст. 36 Конституції України) [52, с. 12-13, 163-164]. Ніхто не може бути примушений до вступу в будь-яке об’єднання громадян чи обмежений у правах за належність чи неналежність до ... громадських організацій. Усі об’єднання громадян рівні перед законом [53].

Відповідно до ст. 314 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) фізичні особи мають право на свободу об’єднання у політичні партії та громадські організації. Належність чи неналежність фізичної особи до політичної партії або громадської організації не є підставою для обмеження її прав, надання їй пільг чи переваг [54].

У цих нормативних актах знайшли відображення вимоги, закріплені в ст. 20 Загальної декларації прав людини, ст 11 Конвенції про захист прав і основних свобод людини, ст. 22 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права [55, с. 332].

На основі п. 7 ст. 3 Закону України «Про громадські об’єднання» передбачено право всіх членів (учасників) недержавної громадської організації мати вільний доступ до інформації про її діяльність, у тому числі про прийняті нею рішення та здійснені заходи, а також обов’язок недержавної громадської організації забезпечувати такий доступ. Недержавні громадські організації повинні інформувати громадськість про свої мету (цілі) та діяльність.

На сьогодні ст. 34 Конституції України «гарантує кожному громадянину право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань. Також кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб - на свій вибір. Здійснення цих прав може бути обмежене законом в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров’я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя» [53].

Зміст цієї норми підтверджує ст. 5 Закону України від 2 жовтня 1992 року № 2657-XII «Про інформацію», згідно якої «кожен має право на інформацію, що передбачає можливість вільного одержання, використання, поширення, зберігання та захисту інформації, необхідної для реалізації своїх прав, свобод і законних інтересів. Реалізація цього права не повинна порушувати громадські, політичні, економічні, соціальні, духовні, екологічні та інші права, свободи і законні інтереси інших громадян, права та інтереси юридичних осіб» [56].

Відповідно до п. 1 ст. 7 цього Закону право на інформацію охороняється законом. Держава гарантує всім суб’єктам інформаційних відносин рівні права і можливості доступу до інформації.

До суб’єктів інформаційних відносин законодавець відносить фізичних та юридичних осіб, об’єднання громадян та суб’єктів владних повноважень (ст. 4 Закону України «Про інформацію»).

На основі викладеного вище, вважаємо, що недержавні громадські організації також слід віднести до суб’єктів інформаційних відносин, адже вони є різновидом громадських об’єднань [57].

Сьогодні діяльність окремих видів громадських об’єднань в Україні, визначених у ст. 2 Закону України «Про громадські об’єднання» (політичні партії, релігійні організації, що не мають на меті одержання прибутку) регулюється іншими законодавчими актами Украни, а саме: Законом України від 5 квітня 2001 р. № 2365-Ш «Про політичні партії в Україні» [58], Законом України від 15 вересня 1999 р. № 1045-XIV «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності» [59], Законом України від 23 квітня 1991 р. № 987-ХІІ «Про свободу совісті та релігійні організації» [60].

Узагальнюючи, зазначимо, що процес історичного розвитку недержавних громадських організацій та їх інформаційного забезпечення в Україні триває дотепер. Однак сфера діяльності недержавних громадських організацій потребує вдосконалення, адже на сьогодні продовжують існувати проблеми в частині неповноцінної реалізації завдань недержавних громадських організацій для захисту прав, свобод і законних інтересів населення України через вплив певних негативних факторів (обмеженість у фінансових ресурсах, комерціоналізація недержавних громадських організацій, відсутність масової підтримки та ін.). Однак позитивним моментом є те, що недержавні громадські організації, пройшовши свій складний історичний шлях розвитку в Україні, кількісно і якісно зростають (Додаток Б).

1.2

<< | >>
Источник: ЦЬВОК МАР’ЯНА СТЕПАНІВНА. ІНФОРМАЦІЙНО-ПРАВОВЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ДІЯЛЬНОСТІ НЕДЕРЖАВНИХ ГРОМАДСЬКИХ ОРГАНІЗАЦІЙ В УКРАЇНІ. Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук. Львів - 2016. 2016

Скачать оригинал источника

Еще по теме 1.1 Історико-правовии аналіз діяльності недержавних організацій та їх інформаційного забезпечення в Україні:

  1. 2.3. Організаційне забезпечення діяльності судів.
  2. §5. Основні риси адміністративно-правового статусу підприємств, установ, організацій
  3. 2. Правовий режим земельних ділянок державних сільськогосподарських підприємств та організацій
  4. Організаційно-правові основи діяльності українського повстанського руху
  5. ІНСТРУКЦІЯ з організації діяльності органів досудового розслідування Міністерства внутрішніх справ України
  6. Інформаційні системи підрозділів Департаменту інформаційно-аналітичного забезпечення МВС України
  7. § 1. Поняття механізму держави, його структура, принципи організації та діяльності
  8. Перспективи й напрями вдосконалення організаційно-правових умов працевикористання засуджених до позбавлення волі в Україні
  9. ЗМІСТ
  10. ВСТУП
  11. 1.1 Історико-правовии аналіз діяльності недержавних організацій та їх інформаційного забезпечення в Україні
  12. Адміністративно-правовий статус недержавних громадських організацій в Україні та його характеристика
- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Арбитражный процесс - Банковское право - Вещное право - Государство и право - Гражданский процесс - Гражданское право - Дипломатическое право - Договорное право - Жилищное право - Зарубежное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Информационное право - Исполнительное производство - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Медицинское право - Международное право. Европейское право - Морское право - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Политология - Права человека - Право зарубежных стран - Право собственности - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Семейное право - Судебная психиатрия - Судопроизводство - Таможенное право - Теория и история права и государства - Трудовое право - Уголовно-исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Ювенальное право - Юридическая техника - Юридические лица -