<<
>>

1.2. Правовий статус місцевих загальних судів та суддів

Найбільш багаточисельною ланкою судової системи України являються місцеві суди, які практично складають основу судоустрою в державі і являються первинною ланкою правосуддя.

Функціонування місцевих судів загальної юрисдикції передбачено ст.125 Конституції України.[93]50.

“Місцеві суди як суди першої інстанції вирішують нині 90% цивільних та кримінальних справ.” [185]51 – зазначає Руденко М.

У відповідності до Указу Президента України від 20 серпня 2001 року “Про мережу та кількісний склад суддів місцевих судів” в Україні діяло 744 місцевих загальних судів в яких працювало 4550 суддів.

Разом з тим у відповідності до Указу Президента України “Про внесення змін до Мережі та кількісного складу суддів місцевих судів” від 15 березня 2004 року [215]52 в структурі місцевих загальних судів нарівні з районними, міськими, районними в містах, створено ланку міськрайонних судів шляхом об’єднання районних і міських судів у великих містах і відповідно кількість місцевих судів було зменшено на 73 одиниць і на час написання роботи вона становить 671 суд в яких працює 4550 суддів.

Основними завданнями місцевих судів є розгляд по суті, як першою інстанцією кримінальних, цивільних, адміністративних справ. Місцеві суди є тільки суди першої інстанції і розглядають по суті справи, віднесені до їх підсудності.

Справи в місцевому суді розглядаються як правило одноособово суддею, який діє від імені суду. Разом з тим кримінальні справи про злочини, що караються у вигляді позбавлення волі на строк більше десяти років, розглядаються колегіально судом у складі трьох суддів, якщо підсудній заявить клопотання про такий розгляд.

Правовий статус судді місцевого суду є важливою гарантією незалежності, як судів так і місцевих загальних судів і потребує детального вивчення і аналізу.

Поняття “статус для всіх суб’єктів тотожна і виражає те, що властиво цілому ряду чи роду явищ, а саме міру свободи, певну можливість поведінки конкретного суб’єкта або соціальної групи [134]53.

А правовий статус судді… характеризує весь спектр, як юридичних можливостей, так і соціально-психологічних якостей людини, на яку покладена функція здійснення судової влади.[134]54

Таке визначення правового статусу судді дане Москвич Л.М.

є надзвичайно конкретне і вдале, в повній мірі відповідає статусу судді місцевого суду.

Складовими елементами правового статусу суддів є службові права та службові обов’язки, його повноваження та правосуб’єктність.

Основними повноваженнями суддів місцевого суду є здійснення правосуддя в порядку встановленому, процесуальним законом; вони також виконують процесуальні дії та організаційні заходи з метою розгляду справи; ведуть контроль за своєчасним зверненням до виконання судових рішень постановлених під їх головуванням. Вказані повноваження закріплені в ст. 23 Закону України “Про судоустрій України”.

Структура місцевих загальних судів в основному відповідає територіально-адміністративному поділу України, це як правило районні, міські, міськрайонні і районні в містах суди.

Однак новий Закон України “Про судоустрій України” від 7 лютого 2002 року до місцевих суддів відніс також і інші суди. Перелік місцевих судів наведено в ст.21 цього Закону:

“1. Місцевими загальними судами є районні, районні у містах, міські та міськрайоні суди, а також військові суди гарнізонів.

2. Місцевими господарськими судами є господарські суди Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва та Севастополя, а місцевими адміністративними судами є окружні суди, що утворюються в округах відповідно до указу Президента України.” [71]55.

Тобто вперше до системи місцевих судів віднесені господарські суди, так як утворенні міжобласні апеляційні господарські суди і первинною ланкою цих судів стали господарські суди Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва та Севастополя.

Законодавець місцеві суди загальної юрисдикції фактично поділяє на місцеві загальні суди та місцеві спеціалізовані суди, зокрема такий поділ вбачається із ст.19 Закону України “Про судоустрій України”.

Об’єктом даного наукового дослідження є загальні місцеві суди загальної юрисдикції.

Вже в такій назві ми вбачаємо певну тавтологію і на нашу думку при назві судів слід виходити з того, що спеціалізованими судами є суди, які розглядають справи про правові спори, що регулюються однією конкретною галуззю права, так зокрема господарські суди, адміністративні суди і т.п.

Суди, які досліджуються в роботі, зокрема місцеві загальні суди загальної юрисдикції є судами міжгалузевими, тобто вони розглядають фактично всі інші види судових справ крім тих, які розглядаються Конституційним Судом України та спеціалізованими судами.

Правові спори по судових справах які розглядають місцеві загальні суди загальної юрисдикції регулюються різноманітними галузями права і їх доцільно називати “міжгалузевими” судами.

Разом з тим народними депутатами Кармазіним Ю.А.

та Потебенько М.О. 19 грудня 2003 року внесено на розгляд Верховної Ради України проект нового Закону України “Про судоустрій України” і в даному

проекті, зокрема, місцеві та апеляційні загальні суди названо чомусь спеціалізованими, тоді коли цим же передбачено проектом розгляд ними цивільних, кримінальних та адміністративних справ.

Медведчук В.В. та Костицький В.В. зауважують: “питання у тому, які суди визнавати спеціалізованими. Якщо виходити із Конституції України, то такими повинні визнаватися усі суди загальної юрисдикції… оскільки кожний суд загальної юрисдикції спеціалізується на розгляді певних категорій справ (кримінальних, адміністративних, цивільних, господарських тощо), то він і є спеціалізованим.” [98]56.

Не є вдалою і назва цієї первинної судової ланки “місцеві суди”.

Ми підтримуємо думку Коваля В. який зауважує, що “…важко сказати чим керувався законодавець, обравши назву “місцевий суд”. Чи не відомим ленінським висловлюванням: “Суди у нас місцеві?” [88]57.

Але разом з тим, Коваль В. висловлюється про те, що йому є незрозумілі причини відмови від таких звичних для широкої публіки назв, як “міський суд” , “районний суд” [88]58. Чи не є це пропозицією залишити такі назви в силі?

Ми вважаємо ці назви також є застарілими і в певній мірі підкреслюють залежність суду і “провокують” намагання його підпорядкувати органам виконавчої влади або місцевого самоврядування у відповідності до територіального поділу, тобто на місцях.

За свою практичну роботу авторові неодноразово приходилося чути від юридично необізнаних керівників цих структур, що всі органи які розташовані на території району \або міста \ підпорядковані відповідній державній адміністрації, або відповідній раді. Тому вже сама назва суду повинна підкреслювати його незалежність від інших органів виконавчої влади та місцевого самоврядування.

Якщо порівняти назву первинних судових ланок судів загальної юрисдикції в Україні з аналогічними судами інших країн, то слід відмітити що в Росії дана судова ланка розділена на дві - це мирові суди і районні міські суди.

Зокрема мирові суди розглядають кримінальні справи про злочини покарання за які може бути призначене не більше двох років позбавлення волі, справи про розірвання шлюбу, трудові спори і т.д. [86]59.

Другою ланкою як вказувалося вище є районні (міські) суди, які розглядають справи як по першій інстанції так і являються другою інстанцією для рішень винесених мировими суддями.

В Молдові первинними судовими ланками судів загальної юрисдикції є муніципальні суди [86]60. В Азербайджані аналогічна первинна судова ланка зберегла назву районний (міський) суд, аналогічно як в Україні місцевими судами названі суди в Республіці Казахстан [86]61, Киргизькій Республіці [86]62.

Судами першої інстанції в європейських країнах, зокрема в Данії є муніципальні суди [227]63.

З метою недопущення таких намагань підпорядкувати діяльність місцевих міжгалузевих судів доцільно передбачити їх функціонування не у відповідності до адміністративно-територіального поділу, а по судових округах, які включали б в себе частини різних адміністративних районів.

Однак такі окружні суди не слід ототожнювати з окружними судами які вже функціонували в нашій судовій системі у відповідності до попереднього Закону “Про судоустрій”. Це були штучно створені суди, точніше “симбіоз” декількох районних судів, які були приречені на самоліквідацію, що в результаті з ними і сталося. Проблема не просто надумана автором, а під нею є практичне підгрунття і це досить важлива проблема в організації діяльності місцевих загальних судів яка тривалий час не вирішується і являється актуальною на даний час.

Слід відмітити, що загальні місцеві суди загальної юрисдикції включають районні, міські, районні в містах та військові гарнізоні суди. Однак чи слід їх відносити до загальних судів загальної юрисдикції?

На думку автора – військові суди поєднують, як принцип спеціалізації так і міжгалузевий принцип, тому що з однієї сторони вони розглядають судові справи які також регулюються різними галузями права, однак спеціалізація їх полягає в тому, що вони розглядають судові справи стосовно військовослужбовців.

Ми вважаємо, що військові суди в судовій системі являються окремою ланкою між спеціалізованими та міжгалузевими судами і поєднують в собі ознаки цих судових ланок.

Особливе значення під час реформування судової влади має гарантування незалежності місцевих загальних судів та суддів цих судових ланок.

У відповідності до Концепції судово-правової реформи в Україні та законів, що регламентують хід цієї реформи сформовано нормативно-правову базу для забезпечення гарантій незалежності місцевих загальних судів та самостійності суддів.

Такі гарантії можна поділити на економічні, політичні, організаційні та звичайно юридичні.

Добре відомо, що матеріальне і фінансове становище судової влади є набагато гірше, ніж виконавчої або законодавчої. Це свідчить на жаль про низьку політичну і правову культуру в державі, брак поваги до Конституції та законів.

Юридичні гарантії закріпленні в Конституції, законах України.

Однак задекларовані гарантії незалежності судів та суддів на практиці діють досить слабо. Досить часто стосовно правосуддя застосовуються насильство, погрози, мають місце напади на судові приміщення, крадіжки судових справ.

З’явилися і нові форми тиску та втручання в судову діяльність – так зване мітингове право та депутатське право. Часто є спроби використати вплив засобів масової інформації при розгляді конкретних судових справ.

“Незалежність суддів – це цілий комплекс чинників: матеріально-технічних, кадрових, організаційних і багатьох інших. Для того, щоб бути незалежним, суддя повинен мати відповідні вольові якості, глибокі знання законів, вміти дистанціюватися від усіляких спокус. Ось у чому проблема. Як можна бути незалежним, коли суддя, наприклад, погано знає закон? Адже хоч-не-хоч, а треба у когось запитати про правильність свого рішення. Наприклад, у суддів вищих судів [120]64” – цілком слушно зауважує голова ВСУ В. Маляренко

Проголошений в ст.129 Конституції України принцип незалежності суддів: “Судді при здійсненні правосуддя незалежні і підкоряються лише закону” [93]65 та ст.14 Закону України “Про судоустрій України”, може залишитися просто декларацією, якщо він не буде підкріплений реальними нормами кримінального, адміністративного та цивільного права.

Відомо, що складовими частинами цих правових гарантій у відповідності до п.7 ст.14 Закону України “Про судоустрій України” є: -

особливий порядок призначення, обрання, притягнення до відповідальності та звільнення суддів; -

незмінюваність суддів та їх недоторканість; -

порядок здійснення судочинства, встановлений процесуальним законом, таємниця постановлення судового рішення; -

заборона втручання у здійснення правосуддя; -

відповідальність за неповагу до суду чи судді;

-

особливий порядок фінансування та організаційного забезпечення діяльності судів, встановлений законом; -

належне матеріальне та соціальне забезпеченням суддів; -

функціонування органів суддівського самоврядування; -

визначені законом засоби забезпечення особистої безпеки суддів, їх сімей, також інші засоби їх правового захисту [203]66.

Разом з тим, слід відмітити, що “…задекларовані гарантії щодо незалежності судової влади на практиці ще не діють,” – зауважує Ю.О. Скорченко [192]67.

Конституційно-правові гарантії незалежності і недоторканості суддів є невід’ємною складовою частиною незалежності місцевих загальних судів. Зокрема такі гарантії закріпленні не тільки в чинному законодавстві нашої країни, вони випливають із ст.6-1 Конвенції “Про захист прав людини та основних свобод” прийнятої в м. Римі 4 листопада 1950 року де вказано: “Кожен при вирішенні питання щодо його цивільних прав та обов’язків або при встановленні обґрунтованості будь-якого кримінального обвинувачення, висунутого проти нього, має право на справедливий і відкритий розгляд упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.” [124]68.

Закріплений в даній статті принцип незалежності та неупередженості

суду передбачає, що суд повинен бути створений виключно на підставі закону, а його склад незалежним і неупередженим і ніщо не має давати підстав для сумніву в його об’єктивності при розгляді справи.

Однією із важливих гарантій незалежності місцевих загальних судів є незалежне судове управління, котре поєднує елементи державного управління та самоуправління, де суди виступають і як суб’єкти управління щодо учасників економічного обігу, і як об’єкти управління всередині судової системи.

Судове управління є різновидом соціального і здійснюється за його загальними принципами.

Об’єктом судового управління є відносини, що формуються в судовій системі потрійно: суддя-закон, суддя-суд і суддя-людина. Зазвичай ці відносини характеризуються як соціальні.

У центрі судового управління знаходиться суддя і судове врядування незалежно від того, чи впливає воно на процеси цілісних соціальних утворень, підґрунтям завжди має регулювання поведінки людей, спрямування і організацію їхньої діяльності.

Поняття “незалежний суд” охоплює два основні аспекти: незалежність від виконавчої влади і від сторін, тобто є зовнішній і внутрішній рівень такої незалежності.

Внутрішній рівень незалежності судової влади обумовлює, з одного боку, власне діяльність суду по здійсненню правосуддя, а з іншого – статутні (судоустрійні) гарантії суддів. Характеризуючи даний рівень, відзначимо, що процедура здійснення правосуддя повинна бути захищеною від будь-якого втручання, необхідні умови для справді незалежного розгляду справ по суті.

Зовнішній рівень незалежності судів в основному охоплює незалежність від органів виконавчої влади і розглядається в трьох аспектах – це судове управління; призначення суддів місцевих судів та голів цих судів органами виконавчої влади; особлива організація фінансування судів.

Правозабезпечувальними гарантіями режиму незалежного правосуддя є, насамперед Конституція України, Закони України “Про статус суддів”, “Про судоустрій України”, “Про державний захист працівників суду і правоохоронних органів”, чинне цивільно-процесуальне, кримінально-процесуальне та інше законодавство, які передбачають відповідальність за втручання в діяльність суду, таємницю наради суддів та заборону вимагати її розголошення. Судді, не зобов’язані давати будь-які пояснення по суті розглянутих справ або справ, які знаходяться в провадженні, а також подавати їх будь-кому для ознайомлення інакше як у випадках та порядку, передбачених процесуальним законом (ст. 12 закону “Про статус суддів”).

Норми цивільно-процесуального, кримінально-процесуального, що належать до загальних положень, а також регулюють провадження в судових стадіях процесу, являють собою в тій чи іншій мірі гарантії незалежності суддів. Всі вони забезпечують рух справи в раніше визначеному законом напрямку, виключають ексцеси, передбачають процесуальні санкції за невиконання закону і тим самим створюють умови, які дозволяють суддям розглядати та вирішувати справи за внутрішнім переконанням, спираючись тільки на дослідженні в суді докази, незалежно від будь-яких впливів [125]69.

Відповідно до Конституції України фінансування та належні умови для функціонування судів і діяльності суддів забезпечує держава.

Забезпечення функціонування судової влади передбачає:

1) окреме визначення у Державному бюджеті України видатків на фінансування судів не нижче рівня, що забезпечує можливість повного і незалежного здійснення правосуддя відповідно до закону;

2) законодавче гарантування повного і своєчасного фінансування судів;

3) гарантування достатнього рівня соціального забезпечення суддів.

В Україні діє єдина система забезпечення функціонування судової влади – судів загальної юрисдикції та Конституційного Суду України. Організаційне забезпечення діяльності місцевих загальних судів покладається на державну судову адміністрацію, що утворюється і функціонує відповідно до вимог Закону “Про судоустрій”. Організаційне

забезпечення діяльності судів відповідно до цього Закону становлять заходи фінансового, матеріально-технічного, кадрового, інформаційного та організаційно-технічного характеру, спрямовані на створення умов для повного і незалежного здійснення правосуддя.

Фінансування всіх судів в Україні здійснюється за рахунок коштів Державного бюджету України.

Функції головного розпорядника коштів Державного бюджету України щодо фінансового забезпечення діяльності місцевих загальних судів здійснює державна судова адміністрація України. Також вона фінансує забезпечення діяльності всіх інших судів загальної юрисдикції, а також діяльності кваліфікаційних комісій суддів усіх рівнів, органів суддівського самоврядування та апарату державної судової адміністрації.

Видатки на утримання судів у Державному бюджеті України визначаються окремими рядками по загальних судах і спеціалізованих судах, а також окремими рядками по місцевих судах, апеляційних судах (у тому числі Апеляційному суду України), військових судах (місцевих та апеляційних разом) та кожному вищому спеціалізованому суду. Ці видатки не можуть бути скорочені в поточному фінансовому році.

Державна судова адміністрація України розробляє і затверджує за погодженням з Радою суддів України єдині нормативи фінансового забезпечення судів загальної юрисдикції. Нормативи доводяться до кожного суду і повинні переглядатися не рідше одного разу на три роки. Кошторис витрат на утримання кожного суду затверджується на підставі зазначених нормативів.

Відповідальність за фінансове забезпечення діяльності кожного суду згідно з затвердженими нормативами покладається на державну судову адміністрацію. Контроль за додержанням вимог щодо фінансування судів здійснює Рада суддів України, а також органи державної влади, визначені законом.

Прийнятий 15 грудня 1992 року Закон України “Про статус суддів” законодавчо закріпив особливості правового статусу суддів в Україні в цілому і суддів місцевих загальних судів зокрема. Важливо відмітити, що норми цього закону знайшли своє підтвердження і в Конституції України 1996 року. В першу чергу це особливий порядок призначення, обрання на посади, притягнення до відповідальності та звільнення суддів місцевих судів.

Так зокрема цей порядок закріплено в ст.127 Конституції України на посаду судді може бути рекомендований кваліфікаційною комісією суддів громадянин України, не молодший двадцяти п’яти років, який має вищу юридичну освіту і стаж роботи в галузі права не менш як три роки, проживає в Україні не менш як десять років та володіє державною мовою.

Суддями спеціалізованих судів можуть бути особи, які мають фахову підготовку з питань юрисдикції цих судів.” [93]70.

Тобто це конституційна норма прямої дії і вона не потребує будь-якого додаткового тлумачення. Правда в цій конституційній нормі не вказано, що це вимоги саме на посаду судді місцевого суду, тому що для призначення суддів апеляційного суду та інших вищестоящих вимагаються додаткові умови.

Ці вимоги фактично продубльовані в п.1 ст.7 Закону України “Про статус суддів”.

Однак на практиці порядок призначення суддів місцевих судів проходить за поданням судової адміністрації за погодженням з головою місцевого суду, хоча це не передбачено законом і фактично завдяки “оперативності “ наших чиновників таке призначення затягується більше року. Яскравий тому приклад призначення п’ятого суді Острозького місцевого районного суду де автор працює головою. Проблема в тому, що кваліфікаційні комісії самоусунулися від цієї роботи і вважають основним своїм завданням прийняття кваліфікаційного іспиту кандидата в судді.

Не відстає в “оперативності” розгляду питання внесення подання про призначення на посади суддів місцевих судів у відповідності до вимог ст. 127 п. 1 Конституції України і Вища рада юстиції. Там також документи кандидатів в судді чекають свого розгляду досить тривалий час.

Потребує законодавчого вирішення питання про відмову Вищою радою юстиції у внесенні подання про призначення суддів на посади. Нерідко кандидатам в судді на засіданні Вищої ради юстиції влаштовується повторний кваліфікаційний екзамен кандидату в судді. Однак це суперечить нормам Конституції України, так як кваліфікаційний екзамен може приймати лише відповідна кваліфікаційна комісія, а не Вища рада юстиції.

На думку автора, повноваження Вищої ради юстиції в цьому плані носять характер перевірки відповідності нормам Конституції та чинному законодавству даних про кандидата на посаду судді та формального виконання кандидатом вимог передбачених для зайняття посади судді.

Так цей орган може відмовити в поданні про призначення судді лише у випадках передбачених законом, а це як вказувалося вище передбачено чітким переліком таких вимог – наявність рекомендації кваліфікаційної комісії яка приймала іспит, вік не молодше 25 років, наявність вищої юридичної освіти, стаж правової роботи не менш трьох років, громадянство України, проживання в Україні не менше як десять років та володіння державною мовою.

Всі інші відмови в поданні про призначення на посаду судді суперечать нормам Конституції України.

Заслуговує уваги і виконання вимог ст.128 Конституції України про те що перше призначення на посаду професійного судді здійснюється Президентом України на строк п’ять років, а всіх інші судді крім суддів Конституційного Суду України обираються Верховною Радою України безстроково.

Ми вважаємо, що вагомим недоліком порядку першого призначення на посаду судді строком на 5 років є відсутність конкурсу на цю посаду, так при здачі кваліфікаційного екзамену декількома кандидатами, такий відбір у формі подання документів у Вищу раду юстиції покладено на судову адміністрацію, яка в кінцевому результаті і вирішує на якого кандидата направляти документи.

На нашу думку є необхідність в створенні конкурсної комісії по відбору кандидатів для призначення на посаду судді місцевого суду і розробці Положення про конкурсні комісії суддів.

Немало виникає проблем і при обранні на посаду судді безстроково Верховною Радою України після п’ятирічного стажу роботи на цій посаді.

Так зокрема ні Конституцією України, ні чинним законодавством не передбачено проведення кваліфікаційної бесіди з суддями у відповідних Комітетах Верховної Ради України, це функція також кваліфікаціних комісій і вона закріплена в ст.92 Закону України “Про судоустрій України”.

Разом з тим 8 квітня 2004 року Президент України підписав прийнятий 18 березня 2004 року Верховною Радою України Закон України “Про порядок обрання на посаду і звільнення з посади професійного судді Верховною Радою України” [224]71.

Важливо відмітити, що у відповідності до норм цього Закону першим етапом для обрання судді на посаду безстроково є звернення кандидата до Державної судової адміністрації про рекомендацію його для обрання безстроково [224]72.

Питання притягнення до дисциплінарної відповідальності суддів

місцевих загальних судів заслуговує особливої уваги, так як воно напряму повязане із здійсненням незалежного, об’єктивного і неупередженого правосуддя в низових судових ланках. Так підставами для притягнення до дисциплінарної відповідальності судді місцевого загального суду у відповідності до ст. 31Закону України “Про статус суддів” прийнятого 15 грудня 1992 року є порушення суддею законодавства під час розгляду справ; порушення суддею вимог про недопустимості участі в політичних партіях та профспілках; порушення заборони працювати на іншій оплачуваній роботі, крім викладацької та наукової, а також порушення обов’язків судді передбачених ст. 6 вищевказаного Закону.

Разом з тим, п. 2 ст. 31 Закону України “Про статус суддів” вказано: ”Скасування або зміна судового рішення не тягне за собою дисциплінарної відповідальності судді, який брав участь у винесенні цього рішення, якщо при цьому не було допущено навмисного порушення закону чи несумісності, що потягло за собою істотні наслідки.” [203]73.

Особливий порядок притягнення суддів місцевих загальних судів до дисциплінарної відповідальності полягає в першу чергу особливістю ініціювання дисциплінарного провадження стосовно судді. У відповідності до ст. 97 Закону України “Про судоустрій України” право ініціювати питання про дисциплінарну відповідальність судді належить: народним депутатам України; Голові Верховного Суду України (голові вищого спеціалізованого суду – щодо судді відповідного спеціалізованого суду, за винятком ініціювання звільнення судді); Міністру юстиції України; голові відповідної ради суддів; членам Ради суддів України.

Як бачимо з числа посадових осіб які мають право ініціювати дисциплінарне провадження виключені голови місцевих та апеляційних судів, які безпосередньо покладено контроль за організацією роботи в місцевому суді.

Прикриваючись гарантіями про незалежність такий порядок ініціювання дисциплінарної відповідальності суддів не витримує правової критики. На жаль в практичній роботі місцевих судів мають місце випадки

нерадивого виконання суддями трудового розпорядку дня, грубі порушення таємниці нарадчої кімнати, а то і просто невиконання своїх службових обов’язків суддями.

Практично це виглядає так – голова суду виявивши порушення інформує посадову особу, яка наділена правом ініціювати дисциплінарне провадження стосовно судді. В результаті бумерангом така інформація повертається голові суду із завданням детально провести перевірку фактів і лише після цього вона вирішує чи ініціювати таке провадження перед кваліфікаційною комісією суддів.

Нам незрозуміло також, чому вивівши суди із підпорядкування Міністерства юстиції законодавець залишив право Міністру юстиції ставити питання про дисциплінарну відповідальність судді?

Не відповідає конституційному призначенню органів суддівського самоврядування ініціювання дисциплінарного провадження головами рад суддів та членами Ради суддів України так як основним завданням є захист законних прав та інтересів суддів, а не притягнення до дисциплінарної відповідальності.

Однією із конституційних гарантій незалежності суддів місцевих загальних судів є особливий порядок присвоєння їм кваліфікаційних класів. Однак цей інститут також потребує вдосконалення. Так у відповідності до ст.ст. 88-89 Закону України “Про судоустрій України” передбачено шість кваліфікаційних класів судді: вищий та з першого по п’ятий включно.

Однак судді місцевого суду кваліфікаційні класи можуть присвоюватися лише з п’ятого по другий клас.

Якщо врахувати, що час перебування в п’ятому та четвертому класі буде складати по три роки тобто шість, а в третьому п’ять років, то після 16 років роботи суддею місцевого суду в судді не буде перспективи отримати вищий клас і відповідно це буде відбиватися на його бажанні працювати.

На практиці це буде виглядати так – якщо суддя місцевого суду призначений навіть у віці 29 років, то через 16 років у віці 45 він досягне вершини кваліфікаційної атестації і якщо врахувати, що чинним законодавством передбачено максимальний вік на посаді судді до 65 років, то двадцять років ми лишаємо його перспективи підвищення у кваліфікаційному класі.

І це у випадку коли не будуть судді присвоюватися достроково кваліфікаційні класи.

Тому мабуть доцільно передбачити присвоєння першого кваліфікаційного класу суддям місцевих судів, якщо вони у другому класі перебувають два строки передбачені чинним законодавством, тобто в другому кваліфікаційному класі – десять років.

Притягнення суддів місцевих судів до дисциплінарної відповідальності, як і присвоєння їм кваліфікаційних класів покладено на кваліфікаційні комісії суддів.

Слід відмітити, що функціонування кваліфікаційних комісій передбачено Конституцію України, так зокрема в ст. 127 вказано, що на посаду судді може рекомендувати тільки кваліфікаційна комісія суддів.

Як вже акцентувалося вище – однією із складових суддівської незалежності є особливий порядок призначення суддів на посади, їх звільнення і притягнення до дисциплінарної відповідальності. Забезпечити такий особливий порядок покликанні саме кваліфікаційні комісії суддів.

Завданнями кваліфікаційних комісій є забезпечення формування корпусу професійних суддів, здатних кваліфіковано, сумлінно і неупереджено здійснювати правосуддя, шляхом відбору і рекомендування осіб для зайняття посади професійного судді та визначення рівня фахової підготовленості професійних суддів, а також розгляд питань про дисциплінарну відповідальність суддів та щодо надання висновків про звільнення судді з посади.

Основною гарантією заборони втручання в здійснення правосуддя являється ст. 376 Кримінального Кодексу України , яка так і називається –“Втручання в діяльність судових органів.”

Стаття складається із двох частин і санкція частини першої вказує, що таке втручання “карається штрафом до п’ятдесяти неоподаткованих мінімумів доходів громадян або виправними роботами на строк до двох років, або арештом на строк до шести місяців” [101]74.

Не акцентуючи уваги на м’якості даної санкції, порівняємо її із санкцією ст. 397ч.1 КК України, тобто “Втручання в діяльність захисника чи представника особи”, що “карається штрафом від ста до двохсот неоподаткованих мінімумів доходів громадян або виправними роботами на строк до двох років, або арештом на строк до шести місяців, або обмеженням волі на строк до трьох років” [101]75.

Незрозуміла річ, кримінальна відповідальність за втручання в справи захисника чи представника особи, набагато суворіша від втручання в діяльність судових органів.

Тим самим законодавець захисника, в ракурсі значимості і ролі його в суспільстві, поставив вище суду, що є недопустимим в демократичній країні.

Ми вважаємо, що дані правові норми не витримують правової критики.

Разом з тим відомо, що правова експертиза проекту КК України проводилася найвищими світилами правової науки держави і тому дивує така їх позиція, яка явно не зміцнює авторитет суду в державі.

Незрозумілою певною мірі являється диспозиція ч. 2 ст. 376 КК України: “Ті самі дії, якщо вони перешкодили запобіганню злочину чи затриманню особи, яка його вчинила…” [101]76.

Ясно, що “запобігання злочину чи затриманню особи”, явно не входить в компетенцію суду, тому така перешкода на практиці неможлива.

Відповідальність за неповагу до суду, недоторканність суддів місцевих загальних судів відіграє важливу роль в забезпеченні конституційних гарантій незалежності суддів місцевих загальних судів. Більш, як двохрічна практика застосування нового КК України показала, що великою помилкою законодавця є скасування кримінальної відповідальності за образу судді та наклеп на нього.

Необхідно враховувати, що робота судді, як правило проходить в постійних стресах і невдоволена рішенням чи вироком сторона, знаючи про свою безкарність не скупиться на образи. Однак, такі дії важко кваліфікувати навіть, як хуліганство, адже мотиви інші – невдоволеність рішенням суду. Таку думку підтримують як науковці так і практики юристи.

“…науково необґрунтована декриміналізація злочинів проти честі та гідності суддів і працівників правоохоронних органів, що забезпечують виконання завдань правосуддя, додала нових проблем правозастосовчій діяльності.” [135]77.

Не так вже й рідко сьогодні трапляються вигадки і наклепи на того чи іншого суддю.

Однак притягнути винних до кримінальної відповідальності за такі дії неможливо із-за відсутності відповідних правових норм.

Однією із гарантій незалежності суддів є відповідальність за неповагу до суду, яка поки, що підкріплюється лише ст.185/3 Кодексу України про адміністративні правопорушення.

Диспозиція даної статті ми вважаємо явно застаріла і просто не відповідає реальності життя і стану правосуддя, тому потребує негайної законодавчої кореляції.

Зокрема в статті сказано: “Неповага до суду, що виразилася у злісному ухиленні від явки в суд свідка, потерпілого, позивача, відповідача або в непідкорені зазначених осіб та інших громадян розпорядженню головуючого чи в порушені порядку під час судового засідання, а так само вчинення будь-ким дій, які свідчать про явну зневагу до суду або встановлених у суді правил” [87]78.

Якщо уважно вчитатися в зміст даної статті ми бачимо, що притягнути до відповідальності особу можна лише за неповагу до суду, а не судді.

Тобто, якщо до судді проявляють неповагу поза судовим засіданням однак причини такої неповаги пов’язанні із суддівською діяльністю, особа залишається практично безкарною.

Тому, що кваліфікувати такі дії, як неповага до суду, неможливо, тим більше, при відсутності кримінальної відповідальності за образу судді пов’язану з його суддівською діяльністю.

Майже відсутня судова практика розгляду цивільних справ по захисту честі, гідності та ділової репутації суддів у відповідності до ст. 7 Цивільного Кодексу України. Судді чомусь вважають, що такий захист принижує їх авторитет та посадове становище, тим самим роблячи себе більш вразливим для недобросовісної сторони по справі. Відомо, що безкарність породжує вседозволеність.

Не сприяє нормальній роботі суддів і зміст ст. 375 ч. 1 КК України, тобто постановлення суддею завідомо неправосудного вироку, рішення, ухвали або постанови.

За останні роки значно збільшилася кількість скарг, де скаржники, вказуючи на рішення суду, які скасовані апеляційною інстанцією намагаються довести умисел судді на вчинення злочину, мотивуючи тим, що суддя не може не знати закону, а тому таке рішення виніс умисне.

На нашу думку вказану статтю слід було залишити в редакції КК України 1960 року, тобто обов’язковою умовою притягнення до кримінальної відповідальності, повинні бути корисливі мотиви чи інша особиста заінтересованість при постановлені неправосудного рішення.

Однією із складових незалежності суддів є їх недоторканість, яка вже кілька раз переглядалася парламентом в сторону погіршення.

В основному недоторканість суддів закріплена в ст. 13 Закону України “Про статус суддів”, де вказано, що суддя особа недоторкана і проникнення в житло, чи службове приміщення, в його особистий транспорт, проведення там огляду, обшуку, можливе за вмотивованим рішенням суду [69]79.

В чому тут полягає особливість недоторканності, важко зрозуміти, адже сьогодні у відповідності до ст. 177 КПК України обшук житла чи іншого володіння особи проводиться також за вмотивованою постановою суду, тобто практично таку недоторканість має кожний громадянин України.

Єдиний пункт, який хоча б декларативно, закріплює недоторканість суддів є п. 3 ст. 13 Закону України “Про статус суддів”:

“Суддя не може бути затриманий за підозрою у вчиненні злочину, а також підданий приводу чи примусово доставлений у будь-який державний орган в порядку провадження у справах про адміністративні правопорушення.

Суддя затриманий за підозрою у вчиненні злочину чи адміністративного правопорушення, стягнення за яке накладається у судовому порядку, повинен негайно бути звільнений після з’ясування його особи.” [69]80.

Однак проблема цієї правої норми, яка в основному закріплює недоторканість суддів, полягає в тому, що вона також носить лише декларативний характер і не підкріплена нормами матеріального права.

Тобто, як в КК України так і в Кодексі України про адміністративні правопорушення ми не знайдемо будь-якої відповідальності за порушення ст. 13 Закону України “Про статус суддів”. Важливою конституційною гарантією повноцінного функціонування та діяльності місцевих загальних судів є державний захист суддів місцевих загальних судів та працівників цих судів, зокрема ст. 126 Конституції України передбачає: “Держава забезпечує особисту безпеку суддів та їх сімей” [93]81.

Вперше своє законодавче ствердження державний захист суддів отримав в Законі України “Про статус суддів” зокрема в ст. 42, яка так і називається: “Державний захист суддів та їх сімей”.

В п. 1. даної статті закріплено: “Судді, члени їх сімей та майно перебувають під особливим захистом держави. Органи внутрішніх справ зобов’язані вжити необхідних заходів для забезпечення безпеки судді, членів його сім’ї, збереження їх майна, якщо від судді надійде відповідна заява.” [69]82.

Разом з тим головна проблема практичного застосування даних правових норм є характерною для більшості конституційних гарантій – вона носить декларативний характер і не підтверджена нормами матеріального права.

Так незрозумілим являється в чому саме полягає “особливий захист”?

Органи внутрішніх справ зобов’язані у відповідності з чинним законодавством вживати заходів безпеки не тільки по заяві судді, а й всіх інших громадян, якщо є реальна загроза їх життю, здоров’ю або майну.

Особливої уваги заслуговують окремі положення п.2 цієї статті: “Вчиненні в зв’язку з службовою діяльністю судді...образа чи наклеп на нього ... тягнуть за собою відповідальність згідно із законодавством.” [69]83.

Ми вважаємо, що це надзвичайно важлива проблема, так як в новому КК України виключена кримінальна відповідальність за образу чи наклеп на суддю. Немає відповідної норми, яка регламентувала б хоча адміністративну відповідальність за такі дії і в КУ про АП.

Більш детально законодавчо регламентовано державний захист в Законі України “Про державний захист працівників суду і правоохоронних органів.” [65]84.

Зокрема цим законом передбачено такі заходи:

- особиста охорона житла та майна;

- видача зброї, засобів індивідуального захисту і сповіщення про небезпеку;

- встановлення телефону за місцем проживання;

- використання технічних засобів контролю і прослуховування телефонних та інших переговорів, візуальне спостереження;

- тимчасове розміщення в місцях, що забезпечують безпеку;

- забезпечення конфіденційності даних про об’єкт захисту;

- переведення на іншу роботу, направлення на навчання, заміна документів, зміна зовнішності, переселення в інше місце проживання.

Однак при ознайомленні з цим законодавчим актом виникає питання чи передбачив законодавець під поняттям “працівників суду” самих суддів?

Якщо в Законі “Про статус суддів” це чітко визначено та в аналізованому законі слова “суддів” ми не знаходимо.

Єдиною нормою, яка дає підстави вважати, що правові гарантії закріплені в Законі України “Про державний захист працівників суду і правоохоронних органів” розповсюджуються на суддів місцевих загальних судів є ст. 5 цього Закону де вказано: “Правовою основою захисту працівників суду і правоохоронних органів та їх близьких родичів є Конституція України... закон України “Про статус суддів” [118]85.

Отже, проаналізувавши законодавство України стосовно забезпечення гарантій незалежності суддів, можна прийти до висновку, що чинним законодавством України чітко передбачений необхідний обсяг гарантій, що забезпечують незалежність суддів при здійсненні ними судочинства, однак, практичне забезпечення цих гарантій залежить від неухильного дотримання відповідного законодавства посадовими особами всіх гілок влади.

Цікавою з цього приводу є думка як вчених юристів так і вчених практиків: “Суддівська незалежність є не якимось привілеєм, а гарантією підпорядкування будь-кого законові” [197]86 – зауважував Стефанюк В.С.

Важливою конституційною гарантією незалежності судів та суддів є функціонування органів суддівського самоврядування.

Завдання і мета, організація та структура органів суддівського самоврядування вперше в незалежній Україні були закріплені Законом України “Про органи суддівського самоврядування” від 2 лютого 1994 року, який нараховував 22 статті.

Головна мета чітко була сформульована в ст. 1 цього Закону: “Суддівське самоврядування є однією з найважливіших гарантій забезпечення незалежності судів і суддів України.” [67]87.

Слід відмітити, що органи суддівського співтовариства діють в ряді

європейських країн так, в Італії, Франції, Румунії – це вища рада магістратури, в Іспанії – генеральна рада судової влади, у Колумбії – Вища рада суддівського корпусу, у Польщі – Всепольська рада суддівського корпусу [98]88.

“Особлива увага має приділятися суддівському самоврядуванню, визначенню його організаційних форм, завданням органів суддівського самоврядування, повноваження зборів, конференцій, та з’їзду суддів, рад суддів, кваліфікаційних комісій суддів, а також питанням дисциплінарної відповідальності суддів,” [164]89 – наголошує Мурашин Г.О.

До основних завдань суддівського самоврядування законодавець відніс створення найбільш сприятливих умов для забезпечення діяльності судів; вдосконалення підготовки кадрів, підвищення кваліфікацій суддів, подання їм методичної допомоги; зміцнення незалежності суддів, захист від втручання в їх судову діяльність.

Органами суддівського самоврядування цей закон визначив конференції суддів, збори суддів Верховного Суду України, Вищого арбітражного суду України, з’їзд суддів України.

В період між проведенням конференцій та з’їздів діяли відповідно обранні цими органами ради суддів областей, Республіки Крим, міст Києва та Севастополя, військових та арбітражних судів України та Рада суддів України.

Важливо відмітити, що суддівське самоврядування закріплено в ст. 130 Конституції України, зокрема в ній вказано: “Для вирішення питань внутрішньої діяльності судів діє суддівське самоврядування.” [93]90. А тому надалі аналізуючи правову природу та діяльність органів суддівського самоврядування необхідно виходити саме з їх конституційно-правового статусу.

Особливо широкі повноваження органи суддівського самоврядування отримали в редакції Закону України “Про судоустрій України” прийнятого 7 лютого 2002 року, що породило ряд правових колізій і невизначених ситуацій в діяльності органів судової влади та її посадових осіб.

Даний закон також розширив коло органів суддівського самоврядування віднісши до них збори суддів місцевих та апеляційних судів.

Визначаючи основні засади суддівського самоврядування в ст. 102 вищевказаного Закону законодавець підтверджує конституційні положення правової природи суддівського самоврядування, вказуючи що вони створюються для вирішення питань внутрішньої діяльності судів і тут же роз’яснює, що до питань внутрішньої діяльності судів належать питання організаційного забезпечення судів та діяльності суддів, соціальний захист суддів та їх сімей, а також інші питання не пов’язані із здійснення ними правосуддя.

З цього приводу Бойко В.Ф. пише: ”Зроблено важливий крок у визначенні повноважень органів суддівського самоврядування, які мають такі завдання: -

створення найбільш сприятливих умов для забезпечення діяльності судів; -

удосконалення підготовки кадрів, підвищення кваліфікації суддів, надання їм методичної допомоги; -

зміцнення незалежності суддів. Захист від втручання у професійну діяльність; -

здійснення контролю за організацією діяльності судів.” [20]91.

Фактично органи суддівського самоврядування в першу чергу повинні захищати інтереси суддів і вони створюються в противагу адміністративному керівництву, тим самим забезпечуючи баланс і рівновагу демократичності судової системи в цілому.

Однак про який баланс ми можемо говорити, якщо склад ради суддів України в переважній більшості входять самі адміністративні посадовці судової влади голови апеляційних суддів та їх заступники. Так із 62 членів Ради суддів України є лише один суддя апеляційного суду і ні одного судді місцевого суду із 4550 суддів місцевих судів.

Виникає запитання чиї інтереси в першу чергу захищає таким складом орган суддівського самоврядування? Правда є ще 9 голів місцевих суддів, однак це зовсім не вирішує проблеми.

Тому закономірно напрошується думка для чого адміністраторів, які і так мають широкі права наділяти ще і правами члена органу суддівського самоврядування.

А це вже не боязнь створення корпоративної системи про що автор неодноразово наголошував в своїх публікаціях – це вже перші ознаки корпоративності в судовому корпусі.

Створення органів суддівського самоврядування, правовий статус яких на мою думку не відрегульований і заслуговує особливої уваги не тільки суддів, а правової науки в цілому.

Незрозуміло – рада суддів це громадська чи державна організація? Якщо громадська то чому вона наділена правом контролю за державною владою і основне, яку юридичну відповідальність несе цей орган і його члени за свою бездіяльність або порушення чинного законодавства?

До речі в нас аналогічна ситуація склалася і з правовим статусом Вищої ради юстиції України.

“Суддівським самоврядуванням є колективне вирішення професійними суддями питань внутрішньої діяльності судів.” [39]92.

Однак як співзвучні з конституційними положеннями органів суддівського самоврядування право члена Ради суддів України на ініціювання питання про дисциплінарну відповідальність судді закріплене в ст. 97 Закону України “Про судоустрій”, або право контролю за діяльністю судів рад суддів передбачене в ст. 111 цього ж Закону?

Адже для вирішення цих питань передбачено обрання кваліфікаційних комісій.

Разом з тим право члена Ради суддів на ініціювання питання про дисциплінарну відповідальність повинно бути уточнено, так як Раду суддів України складають представники всіх регіонів, тому незрозуміло наприклад чи може представник Донецької області ініціювати дисциплінарну відповідальність судді із Закарпаття, чи його право обмежене регіоном.

Незрозумілим залишається стосовно яких суддів може ініціювати дисциплінарну відповідальність член Ради суддів України, який представляє Верховний Суд?

Законодавець наділяючи такими широкими правами органи суддівського самоврядування, їх членів та обраних керівників цих органів стосовно судів, голів цих судів та суддів, не вирішив питання захисту для суб’єктів їхньої діяльності – процедуру оскарження їх діяльності або бездіяльності.

Наприклад в ст. 116 п. 4 Закону України “Про судоустрій України” надано право Раді суддів України вирішувати питання що до рекомендації призначення суддів на адміністративні посади.

Відмовляючи безпідставно в рекомендації на призначення судді на адміністративну посаду фактично Рада суддів України приймає остаточне рішення, так як чинним законодавство в п.6 цієї ж статті вищевказаного Закону закріплено, що рішення ради суддів може бути скасоване лише з’їздом суддів.

Якщо врахувати, що черговий з’їзд скликається один раз в три роки то досить тривалий час необхідно буде чекати для поновлення порушеного права суб’єкту оскарження такого рішення.

Законодавством не передбачено оскарження таких рішень в судовому порядку, а як відомо ст. 55 Конституції України гарантує право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових та службових осіб.

Законодавець повинен чітко визначитися чи є голови рад суддів та їх члени посадовими особами.

Незрозумілим являються положення п. 6 ст. 116 та п. 5 ст. 111 Закону України “Про судоустрій України”.

Приведу дослівно: ”Рішення Ради суддів України є обов’язковими для всіх органів суддівського самоврядування.”

“Рішення ради суддів є обов’язковим для суддів, які займають адміністративні посади у відповідних судах” [203]93.

По-перше незрозуміло, чому рішення Ради суддів України – вищестоящого органу стосовно рад суддів місцевих та апеляційних судів є обов’язковим для органів суддівського самоврядування, а рішення цих рад для суддів, які займають адміністративні посади.

Тобто чи є обов’язковим рішення Ради суддів України для суддів, які займають адміністративні посади, так як в законі вказано, що вони є обов’язковими лише для органів суддівського самоврядування. Разом з тим голова суду, або його заступник не є орган суддівського самоврядування, а адміністратор, який призначається Президентом України.

Виправляючи таку ситуацію V з’їздом суддів України 24 жовтня 2002 року було прийнято Положення про Раду суддів України і в ст. 29 цього Положення вже вказано: “Рішення Ради є обов’язковим для всіх органів судової влади та їх посадових осіб” [161]94.

Але ж ця стаття суперечить нормам закону і незрозуміло, як самі судді могли приймати таке рішення, тобто перевищувати свої повноваження.

По-друге, рішення ради суддів для суддів, які не займають адміністративні посади виходячи з положень даної норми фактично є не обов’язковими.

Звичайно ми не говоримо про рішення, які стосувалися б вирішення по суті конкретних судових справ, тому що це буде прямим втручанням в справи суду, однак питання діловодства, дотримання строків розгляду справ, своєчасність звернення судових рішень, які вступили в закону силу потребують контролю.

Ст. 22 Закону України “Про судоустрій” визначає, що суддя крім здійснення правосуддя здійснює процесуальні дії та організаційні заходи з метою розгляду справи. Контролює своєчасне звернення до і виконання судових рішень постановлених під його головуванням, а також здійснює інші повноваження передбачені законом [203]95.

Незрозумілим являється чому рішення ради суддів для голови суду є обов’язковим, а для судді ні?

Надаючи право контролю за організацією діяльності відповідних судів, законодавець повинен чітко сформулювати, який саме контроль і за якими ділянками роботи повинна проводити рада суддів, так як це зроблено наприклад при вирішенні повноважень державної судової адміністрації. В п. 7 ст. 126 вищевказаного Закону вказано, що судова адміністрація контролює стан діловодства в судах загальної юрисдикції.

На практиці ми зустрічаємо випадки, коли члени ради суддів не знаючи межі своєї компетенції намагаються навіть дати правову оцінку винесеним рішенням суду, які вступили в закону силу.

Тобто представники органів суддівського самоврядування замість того, щоб забезпечувати незалежність судів і суддів самі втручаються в таку незалежність.

Такі ніби незначні на перший погляд правові колізії в реалізації конституційних положень про суддівське самоврядування Закону “Про судоустрій України” на практиці породили ряд невизначеностей в роботі голів місцевих судів, звузили до мінімуму їх компетенцію в організації роботи суду і при цьому одночасно посилили їх відповідальність.

<< | >>
Источник: Попелюшко Василь Олександрович. Правові проблеми організації і функціонування місцевих загальних судів в Україні / Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук. 2004

Еще по теме 1.2. Правовий статус місцевих загальних судів та суддів:

  1. 3. Конституційно-правовий статус іноземців і біженців в Україні
  2. 3. Автономія в Україні. Конституційно-правовий статус Автономної Республіки Крим
  3. Попелюшко Василь Олександрович. Правові проблеми організації і функціонування місцевих загальних судів в Україні / Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук, 2004
  4. В С Т У П
  5. РОЗДІЛ 1 СТАНОВЛЕННЯ ТА РЕФОРМУВАННЯ МІСЦЕВИХ ЗАГАЛЬНИХ СУДІВ, ЯК СУБ’ЄКТІВ СУДОВОЇ ВЛАДИ
  6. 1.2. Правовий статус місцевих загальних судів та суддів
  7. 1.3. Становлення та реформування місцевих загальних судів, як основної ланки системи правосуддя
  8. Висновки до розділу 1.
  9. РОЗДІЛ 2 ОРГАНІЗАЦІЯ РОБОТИ МІСЦЕВИХ ЗАГАЛЬНИХ СУДІВ: ТЕОРЕТИЧНІ ТА ПРАКТИЧНІ ПРОБЛЕМИ
  10. 2.1. Поняття та сутність організації роботи місцевих загальних судів
  11. 2.4. Проблеми реалізації міжнародно-правових стандартів в діяльності місцевих загальних судів України
- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Арбитражный процесс - Банковское право - Вещное право - Государство и право - Гражданский процесс - Гражданское право - Дипломатическое право - Договорное право - Жилищное право - Зарубежное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Информационное право - Исполнительное производство - История - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Медицинское право - Международное право. Европейское право - Морское право - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Политология - Права человека - Право зарубежных стран - Право собственности - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Предотвращение COVID-19 - Семейное право - Судебная психиатрия - Судопроизводство - Таможенное право - Теория и история права и государства - Трудовое право - Уголовно-исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Ювенальное право - Юридическая техника - Юридические лица -