<<
>>

Організаційне забезпечення інформаційної діяльності недержавних громадських організацій в Україні

В Україні розвиток ринкових відносин супроводжується утворенням цілісної системи суспільних інститутів, які становлять несучу конструкцію громадянського суспільства, під яким розуміється сукупність недержавних громадських організацій та відносин, що дозволяють людині, або окремим групам, реалізувати інтереси, гарантовані їм Конституцією та законами України.

Принаймні це означає, що найбільш стійким формальним показником конкретного стану громадянського суспільства є наявність або відсутність у ньому відповідних організаційних структур. Організації інформують, навчають і залучають громадян до вирішення проблем життєдіяльності [5, с. 7, 9].

Також організації мають бути структуровані так, щоб максимізувати обробку й передачу необхідної інформації та досягти необхідної оперативності ухвалення, реалізації та контролю управлінських рішень. Організації повинні забезпечити оперативне отримання необхідної інформації і керівниками, і виконавцями. Розвиток сучасних інформаційних систем відбувається швидкими темпами завдяки широкому впровадженню нових інформаційних технологій, розвитку комп’ютерних мереж та телекомунікації [163, с. 23].

Наш час інтенсивного розвитку медіа-простору та надто великого потоку інформації змушує ставитись до неї більш прискіпливо. Люди починають більше уваги приділяти змісту інформації про себе, адже відновлювати свою репутацію, зіпсовану недостовірними відомостями, доволі важко та затратно. Останнім часом кількість судових справ про захист честі та ділової репутації зростає у геометричній прогресії, чому сприяють засоби масової інформації, які наввипередки намагаються поширити віднайдену «сенсацію» на своєму ресурсі [164, с. 16].

В словниковій та енциклопедичній літературі під «інформацією» (лат. informatio - ознайомлення, роз’яснення) розуміють:

- відомості про світ, його об’єкти, суб’єкти, процеси, явища, діяльність тощо, які збираються, зберігаються, передаються і поширюються усно, письмово чи в інший спосіб (за допомогою умовних сигналів, технічних засобів і т.д.) [93, с. 163];

- відомості про які-небудь події, чиюсь діяльність; повідомлення про щось [165, с. 42];

- повідомлення про які-небудь події, про стан справ, чиюсь діяльність і т. ін.; спеціальні відомості про навколишній світ і процеси, які в ньому відбуваються і які сприймає людина або спеціальні прилади; сукупність кількісних даних, що виражаються за допомогою цифр або графіків і використовуються при збиранні та обробці яких-небудь відомостей [94, с. 409-410].

Як об’єкт права інформація - це будь-які відомості та/або дані, які можуть бути збережені на матеріальних носіях або відображені в електронному вигляді (ст. 1 Закону України від 13 листопада 1992 року «Про інформацію» [56]).

За законодавством України інформацію також визначено як:

- будь-які відомості та/або дані, які можуть бути збережені на матеріальних носіях або відображені в електронному вигляді (ч. 1 ст. 200 ЦК України) [54];

- відомості в будь-якій формі й вигляді та збережені на будь-яких носіях (у тому числі листування, книги, помітки, ілюстрації (карти, діаграми, органіграми, малюнки, схеми тощо), фотографії, голограми, кіно-, відео-, мікрофільми, звукові записи, бази даних комп’ютерних систем або повне чи часткове відтворення їх елементів), пояснення осіб та будь-які інші публічно оголошені чи документовані відомості (ст.

1 Закону України від 11 січня 2001 р. «Про захист економічної крнкуренції») [166; 167, с. 165-166];

- відомості, подані у вигляді сигналів, знаків, звуків, рухомих або нерухомих зображень чи в інший спосіб (ст. 1 Закону України «Про телекомунікації» [168]) [4, с. 355].

Інформація у формі, придатній для автоматизованої обробки її засобами обчислювальної техніки, є даними. Матеріальною основою існування інформації у правовідносиних є носії інформації (документи та ін.). Також інформація може бути товаром (ст. 13 Закону України «Про науково-технічну інформацію» [169]) [4, с. 355].

Про те, що кожна людина має право на свободу шукати, одержувати і поширювати інформацію будь-якими засобами і незалежно від державних кордонів, зазначено у ст. 19 Загальної декларації прав людини прийнятої і проголошеної резолюцією 217 A (III) Генеральної Асамблеї ООН від 10 грудня 1948 р. [170].

Відповідно до п. 1 ст. 10 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 р. кожен має право одержувати та передавати інформацію без втручання органів державної влади і незалежно від кордонів [171].

У п. 2 ст. 19 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права від 16 грудня 1966 р. визначено, що кожна людина має право шукати, одержувати, поширювати будь-яку інформацію та ідеї, незалежно від державних кордонів, усно, письмово чи за допомогою друку або художніх форм вираження чи іншими способами на свій вибір. Користування цими правами накладає особливі обов’язки і особливу відповідальність. Воно може бути пов’язане з певними обмеженнями, які, мають встановлюватися законом і бути необхідними для поваги прав і репутації інших осіб та для охорони державної безпеки, громадського порядку, здоров’я чи моральності населення [172].

Статтею 34 Конституції України закріплено, що «кожному гарантується право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань. Також кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб - на свій вибір» [53].

Це право не є абсолютним, його реалізація може бути обмежена відповідно до п. 3 ст. 34 Конституції України в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров’я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя [53].

Тлумачення даних конституційних норм висвітлено в Рішенні Конституційного Суду України від 20 січня 2012 року № 2-рп/2012 [173]. Отже, таке конституційне обмеження прав особи збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію узгоджується з положеннями п. 2 ст. 29 Загальної декларації прав людини 1948 року [170], в яких зазначено, що при здійсненні своїх прав і свобод кожна людина повинна зазнавати тільки таких обмежень, які встановлені законом виключно з метою забезпечення належного визнання і поваги прав і свобод інших та забезпечення справедливих вимог моралі, громадського порядку і загального добробуту в демократичному суспільстві [173].

Цим конституційним положенням відповідають приписи Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) [55, с. 321-324], якими встановлено, що фізична особа має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію (ч. 1 ст. 302).

В Україні регулювання відносин щодо створення, збирання, одержання, зберігання, використання, поширення, охорони та захисту інформації здійснюється Законом України від 13 листопада 1992 року «Про інформацію» [56].

Статтею 5 цього Закону передбачено, що «в Україні кожен має право на інформацію, що передбачає можливість вільного одержання, використання, поширення, зберігання та захисту інформації, необхідної для реалізації своїх прав, свобод і законних інтересів. Однак реалізація права на інформацію не повинна порушувати громадські, політичні, економічні, соціальні, духовні, екологічні та інші права, свободи і законні інтереси інших громадян, права та інтереси юридичних осіб» [56].

Інформаційні відносини відповідно до ст. 2 даного Закону відбуваються на основі наступних принципів [56]:

- гарантованість права на інформацію;

- відкритість, доступність інформації, свобода обміну інформацією;

- достовірність і повнота інформації;

- свобода вираження поглядів і переконань;

- правомірність одержання, використання, поширення, зберігання та захисту інформації;

- захищеність особи від втручання в її особисте та сімейне життя.

Суб’єктами інформаційних відносин відповідно до п. 1 ст. 4 Закону є:

фізичні особи; юридичні особи; об’єднання громадян; суб’єкти владних повноважень. Отже, недержавні громадські організації ми можемо віднести до суб’єктів інформаційних відносин.

Відповідно до ч. 2 ст. 200 ЦК України суб’єкт відносин у сфері інформації може вимагати усунення порушень його права та відшкодування майнової і моральної шкоди, завданої такими правопорушеннями [54].

Об’єктом інформаційних відносин в Україні є інформація (п. 2 ст. 4 Закону).

Статтею 10 Закону України «Про інформацію» визначено, що за змістом інформація поділяється на такі види [56]:

- інформація про фізичну особу (персональні дані) - відомості чи сукупність відомостей про фізичну особу, яка ідентифікована або може бути конкретно ідентифікована (ст. 11 Закону);

- інформація довідково-енциклопедичного характеру - систематизовані, документовані, публічно оголошені або іншим чином поширені відомості про суспільне, державне життя та навколишнє природне середовище (ст. 12 Закону);

- інформація про стан довкілля (екологічна інформація) - відомості та/або дані про: стан складових довкілля та його компоненти, включаючи генетично модифіковані організми, та взаємодію між цими складовими; фактори, що впливають або можуть впливати на складові довкілля ...; стан здоров’я та безпеки людей, умови життя людей, стан об’єктів культури і споруд тією мірою, якою на них впливає або може вплинути стан складових довкілля (ст. 13 Закону);

- інформація про товар (роботу, послугу) - відомості та/або дані, які розкривають кількісні, якісні та інші характеристики товару (роботи, послуги) (ст. 14 Закону);

- науково-технічна інформація - будь-які відомості та/або дані про вітчизняні та зарубіжні досягнення науки, техніки і виробництва, одержані в ході науково-дослідної, дослідно-конструкторської, проектно-технологічної, виробничої та громадської діяльності, які можуть бути збережені на матеріальних носіях або відображені в електронному вигляді (ст. 15 Закону);

- податкова інформація - сукупність відомостей і даних, що створені або отримані суб’єктами інформаційних відносин у процесі поточної діяльності і необхідні для реалізації покладених на контролюючі органи завдань і функцій у порядку, встановленому Податковим кодексом України (ст. 16 Закону);

- правова інформація - будь-які відомості про право, його систему, джерела, реалізацію, юридичні факти, правовідносини, правопорядок, правопорушення і боротьбу з ними та їх профілактику тощо (ст. 17 Закону);

- статистична інформація - документована інформація, що дає кількісну характеристику масових явищ та процесів, які відбуваються в економічній, соціальній, культурній та інших сферах життя суспільства (ст. 18 Закону);

- соціологічна інформація - будь-які документовані відомості про ставлення до окремих осіб, подій, явищ, процесів, фактів тощо (ст. 19 Закону).

Важливим кроком на шляху розбудови інформаційного суспільства, забезпечення інформаційної відкритості органів державної влади та інформаційної взаємодії між органами державної влади та громадянами також є визначення інформації, доступ до якої є відкритий [174, с. 171].

Статтею 20 Закону України «Про інформацію» передбачено, що за порядком доступу інформація поділяється на [56]:

- відкриту інформацію - будь-яка інформація, крім тієї, що віднесена законом до інформації з обмеженим доступом (п. 2 ст. 20 Закону України «Про інформацію»). До відкритої законодавець відносить публічну інформацію - відображена та задокументована будь-якими засобами та на будь-яких носіях інформація, що була отримана або створена в процесі виконання суб’єктами владних повноважень своїх обов’язків, передбачених чинним законодавством, або яка знаходиться у володінні суб’єктів владних повноважень, інших розпорядників публічної інформації, визначених Законом України «Про доступ до публічної інформації», крім випадків, встановлених законом (ст. 1 Закону України «Про доступ до публічної інформації»);

- інформацію з обмеженим доступом - конфіденційна (інформація про фізичну особу, а також інформація, доступ до якої обмежено фізичною або юридичною особою, крім суб’єктів владних повноважень), таємна та службова інформація (п.п. 1, 2 ст. 21 даного Закону). Слід зазначити, що в законодавстві немає визначення таємної та службової інформації.

Пунктом 2 статті 302 ЦК України встановлено, що «фізична особа, яка поширює інформацію, зобов’язана переконатися в її достовірності, однак, якщо вона поширює інформацію, отриману з офіційних джерел (інформація органів державної влади, органів місцевого самоврядування, звіти, стенограми тощо), не зобов’язана перевіряти її достовірність та не несе відповідальності в разі її спростування. Фізична особа, яка поширює інформацію, отриману з офіційних джерел, зобов’язана робити посилання на таке джерело» [54].

У ЦК України окрім особистих немайнових прав фізичних (ст. 270) та юридичних осіб (ст. 94), визначено існування їх ділової репутації (фізичних осіб - ст. 299, юридичних осіб - ст. 94), що може стати об’єктом посягання, а отже й захисту (ст. 15) та відшкодуванні моральної шкоди (п. 4 ст. 23) [54]. До прикладу, щодо захисту честі та ділової репутації осіб суди нині використовують два основні документи: постанову Пленуму Верховного Суду України № 4 від 31 березня 1995 р. «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» [175] та постанову Пленуму Верховного Суду України № 1 від 27 лютого 2009 р. «Про судову практику у справах про захист гідності та честі фізичної особи, а також ділової репутації фізичної та юридичної особи» [176].

Необхідно приділяти увагу категорії інформації, яка буде поширена або вже такою є, оскільки це має значення для визначення належного способу захисту права. Так, наприклад, інформація про особу є конфіденційною за певними винятками (доступ до інформації про доходи державних службовців є відкритим). І нерідко при поданні позову посилаються саме на розголошення конфіденційної інформації, наслідком чого має бути відшкодована моральна шкода [164, с. 16].

Органами виконавчої влади розробляються власні переліки, які визначають дані з обмеженим доступом (конфіденційні) [174, с. 172].

Право на інформацію охороняється законом (ст. 7 Закону України «Про інформацію»). Держава гарантує всім суб’єктам інформаційних відносин рівні права і можливості доступу до інформації. Ніхто не може обмежувати права особи у виборі форм і джерел одержання інформації, за винятком випадків, передбачених законом [56].

Для визначення підстав притягнення до відповідальності поширена інформація має відповідати таким основним критеріям: вона має бути недостовірною (тобто не відповідати дійсності), або може бути викладена неповно чи викривляти зміст відомостей про особу (розцінюється як недостовірна інформація), а також така інформація повинна бути негативною про особу [164, с. 16].

На сьогодні основними способами захисту порушення прав фізичних осіб на інформацію є спростування недостовірної інформації (ст. 277 ЦК України) та заборона поширення інформації, якою порушуються особисті немайнові права фізичних осіб (ст. 278 ЦК України). Право на інформацію, як особисте немайнове право, юридичної особи захищається відповідно до глави 3 ЦК України [54].

До прикладу, статтею 37 Закону України від 16 листопада 1992 р. «Про друковані засоби інформації (пресу) в Україні» визначено, що «громадяни, юридичні особи і державні органи, а також їх законні представники мають право вимагати від редакції друкованого засобу масової інформації опублікування ним спростування поширених про них відомостей, що не відповідають дійсності або принижують їх честь та гідність. Якщо редакція не має доказів того, що опубліковані нею відомості відповідають дійсності, вона зобов’язана на вимогу заявника опублікувати спростування їх у запланованому найближчому випуску друкованого засобу масової інформації або опублікувати його за власною ініціативою» [177].

Як свідчить судова практика, більшість позовів пред’являються особами із вимогами про спростування недостовірної інформації та відшкодування моральної шкоди [164, с. 17].

Громадяни України завдяки діяльності недержавних громадських організацій мають можливість користуватися перевагами демократичної системи, яка дає змогу кожному висловлювати та відстоювати свою думку й погляди [32, с. 86].

У країнах Заходу діяльність недержавних громадських організацій охоплює практично всі сфери життя людини - економіку, політику, науку, культуру, освіту. Діє розгалужена мережа молодіжних, професійних, дитячих, жіночих, ветеранських, релігійних, а також елітарних організацій-клубів, «мозкових центрів» (Think Tanks) та ін. Недержавні громадські організації створюють основу громадянського суспільства, є вирішальним стабілізуючим фактором, гарантом демократичного шляху розвитку [10, с. 34-35].

На сьогодні, у зв’язку з інтенсивним розвитком комунікаційних технологій, внесенням змін до чинного законодавства та прийняттям нових нормативно- правових актів України в інформаційній сфері, виникає необхідність вдосконалення інформаційної діяльності недержавних громадських організацій в Україні.

Дослідженням діяльності громадських організацій в Україні займалися науковці В. Балабін, В. Білецький, О. Ващук, С. Голота, Ю. Галустян,

B. Головенько, О. Грущенко, М. Гуляєва, О. Кікоть, В. Кузнєцов, С. Левченко, Л. Кобилянська, С. Круглик, О. Михайловська, В. Новохацький, Л. Паливода,

C. Паливода, О. Пархомчук, В. Пащенко, Є. Пожидаєв, О. Стегній, О. Тарасов, О. Клименко, В. Нанівська, А. Ткачук, М. Шевченко та ін.

Висвітленням питання про інформаційну діяльність громадських організацій займалися науковці Л. Абрамов, Т. Азарова, Ю. Г алустян, В. Головенько, С. Сілвер, М. Шевченко та інші, праці яких не втрачають своєї актуальності.

Залежно від багатоманітності потреб людини і суспільства існують чітко окреслені види діяльності (духовна і матеріальна, виробнича, трудова і нетрудова тощо) [122, с. 389], серед яких ми виокремимо інформаційну діяльність, яка спрямована на отримання інформації, способи її зберігання, передачі, обробки, інтерпретації, у відповідності зі специфікою предмета самої діяльності [178, с. 8].

О. Куроченко, М. Копнов та В. Сладкевич під терміном «інформаційна діяльність» розуміють процеси і процедури, які здійснюються при збиранні, обробці, збереженні, пошуку і розповсюдженні інформації, а також при формуванні інформаційного ресурсу та організації доступу до нього. Інформаційна діяльність призначена: сприяти забезпеченню прав громадян і організацій на безперешкодний доступ до необхідної їм інформації; мати можливість не тільки споживати, а й виробляти та поширювати інформацію; надавати можливість громадянам (і суспільству загалом) брати участь у процесах прийняття важливих політичних, соціальних і економічних рішень, а також контролювати діяльність владних структур будь-якого рівня [179, с. 103-104].

На думку І. Бачило, «інформаційна діяльність - це професійна діяльність у галузі створення, збору, пошуку, накопичення, обробки, зберігання, надання, поширення, охорони та захисту інформаційних ресурсів, інформаційних технологій і використання засобів зв’язку, здійснювана в рамках правового статусу організації (юридичної особи, органу державної влади та місцевого самоврядування), персоналу цих суб’єктів відповідно до їх прав та обов’язків, а також дій фізичних осіб щодо задоволення потреб в інформації та засобах інформатизації при дотриманні законодавства» [180, с. 158].

В. Цимбалюк пропонує розглядати інформаційну діяльність як основну, історично зумовлену форму об’єктивного прояву відносин між людьми щодо інформації, зокрема і у статусі інформаційних правовідносин [181, с. 47].

Статтею 12 Закону України «Про інформацію» було визначено, що «інформаційна діяльність - це сукупність дій, спрямованих на задоволення інформаційних потреб громадян, юридичних осіб і держави, а її основними напрямами є політичний, економічний, соціальний, духовний, екологічний, науково-технічний, міжнародний тощо...». Держава декларувала гарантії свободи інформаційної діяльності в цих напрямах всім громадянам та юридичним особам в межах їх прав і свобод, функцій і повноважень (ст. 13 цього Закону) [56].

Однак Законом України від 13 січня 2011 р. «Про внесення змін до Закону України «Про інформацію» було повністю відредаговано Закон України «Про інформацію» [182], в результаті чого у чинному Законі України «Про інформацію» відсутні всі вищезгадані норми, а сам Закон регулює відносини щодо створення, збирання, одержання, зберігання, використання, поширення, охорони, захисту інформації.

Ми вважаємо, що інформаційна діяльність недержавних громадських організацій - це сукупність дій, спрямованих на забезпечення інформаційних потреб і інтересів громадян, юридичних осіб, органів державної влади та місцевого самоврядування в межах їх прав і свобод, функцій та повноважень для використання існуючих інформаційних ресурсів, інформаційних технологій та засобів зв’язку [183].

Беручи за основу п. 1 ст. 9 Закону України «Про інформацію» [56] ми вважаємо, що видами інформаційної діяльності недержавних громадських організацій є створення, пошук, збирання, одержання, зберігання, використання, поширення, охорона, захист та спростування інформації. Для кращого розуміння розтлумачимо ці терміни.

Створення інформації - це започатковування існування інформації, її окреслення та визначення [95, с. 1191].

Пошук інформації - в широкому розумінні - це основа пізнавальної діяльності людини в усіх її проявах, у вужчому розумінні - це систематичні процедури пошуку в організованих сховищах інформації: бібліотеках, архівах, довідниках, картотеках, що знаходяться в зібраннях фізичних документів, на носіях даних, у пам’яті комп’ютера [184, с. 179].

Збирання інформації - це отримання інформації з різних місць, від різних осіб, виявлення її яким-небудь способом, записування або запам’ятовування певних відомостей, матеріалів [95, с. 347].

Одержання інформації - це набуття, придбання, накопичення відповідних до чинного законодавства України документованої або публічно оголошеної інформації громадянами, юридичними особами або державою [185, с. 252].

Зберігання інформації - це забезпечення належного стану інформації та її матеріальних носіїв [185, с. 143], а також комплекс заходів, спрямований на забезпечення збереження повноти і цілісності сформованих масивів даних про сумнівні фінансові операції, створення і підтримання належних умов для їх використання, а також запобігання несанкціонованому доступу, поширенню і використанню [186, с. 177].

Використання інформації - це задоволення інформаційних потреб громадян, юридичних осіб і держави [187, с. 59].

Поширення інформації - це процес розповсюдження, обнародування документованої або публічно оголошуваної інформації, який реалізується в установленому законом порядку [188, с. 452].

Охорона інформації - це оберігання та забезпечення гарантій від руйнування та знищення інформації [123, с. 692].

Захист інформації - це сукупність організаційно-технічних заходів і правових норм для попередження завдання шкоди інтересам власника інформації або автоматизованих систем і осіб, що користуються інформацією [184, с. 72]. Також захист інформації - це заходи, спрямовані на збереження інформації від небажаних наслідків дій, що навмисно або випадково призводять до модифікації, розкриття чи руйнування даних [185, с. 140-141].

Спростування інформації - це виконання редакцією друкованого органу масової інформації вимоги громадянина, юридичної особи або державного органу, а також їх законних представників опублікувати у тому самому органі масової інформації повідомлення про неправдивість поширених про них відомостей, що не відповідають дійсності або принижують їх честь і гідність [188,

с. 452].

Ефективність використання вказаних видів інформаційної діяльності недержавних громадських інформацій визначається безперервним інформаційним зв’язком як з органами влади, так і з клієнтами, засобами масової інформації, бізнес-структурами та іншими організаціями [178, с. 15]. Для ефективного інформаційного обміну необхідна ясність, конкретність, недвозначність повідомлень, постійний контроль їхнього змісту, процесу передачі й прийому, а також дублювання усної інформації письмовою.

Недержавні громадські організації потребують виважених і розвинених комунікативних стратегій, які б дозволили, по-перше, задовольнити їх потребу в якісній і оперативній інформації, а по-друге, надати суспільству, окремим організаціям і громадянам максимально повні й вичерпні відомості про недержавні громадські організації, їх спеціалізацію, дислокацію і можливості. Успішність інформаційної діяльності недержавної громадської організації визначається її інформаційними можливостями [7, с. 158].

Ми вважаємо, що інформаційна діяльність недержавних громадських організацій в Україні складається із [183]:

1) зовнішньої інформації - збирання та одержання інформації, яка поступає ззовні (зовнішнього середовища) від: органів державної влади, органів місцевого і регіонального самоврядування про діяльність цих органів та прийняті ними рішення; громадськості про проблеми, які хвилюють громадян, а також про їх інтереси; інших недержавних громадських організацій про їх діяльність; засобів масової інформації, прес-служб тощо, які забезпечують поінформованість недержавних громадських організацій про участь громадян в управлінні державними справами та ін.

На сьогодні проблемним є те, що органи державної влади, вищі посадові особи, як правило, досить формально ставляться до незалежних недержавних громадських організацій, ігноруючи їх, що призводить до втрати надзвичайно потенційно потужного чинника підвищення ефективності державних рішень [189, с. 18].

Наявний стан інформаційної закритості функціонування державних органів створює перешкоди для розширення взаємодії між урядовими структурами та недержавними організаціями. Зокрема, ми підтримуємо думку В. Коваленка та О. Юлдашева в тому, що ефективними організаційно-правовими формами співпраці недержавних громадських організацій з урядом, які б посилили інформаційну відкритість у роботі органів державної влади та вищих посадових осіб, могли б бути такі [189, с. 18]:

- укладання угод про співпрацю між міністерствами, відомствами та недержавними громадськими організаціями;

- участь представників недержавних громадських організацій у роботі колегій, робочих групп міністерств за напрямами діяльності;

- введення до складу колегій, робочих груп міністерств і відомств працівників недержавних громадських організацій;

- участь у розробці проектів галузевих нормативних актів, що підлягають реєстрації у Міністерстві юстиції України, галузевих державних програм тощо.

Також, беручи за основу ст. 4 Декларації Комітету Міністрів Ради Європи про свободу політичних дебатів у засобах масової інформації від 12 лютого 2004 року, недержавні громадські організації можуть контролювати та критикувати у ЗМІ посадових осіб з приводу того, як вони виконували або виконують свої функції, тією мірою, якою це є необхідним для забезпечення прозорості та відповідального виконання їхніх обов’язків [190];

2) внутрішньої інформації - накопичення і збереження отриманої ззовні інформації; аналіз інформації; поширення актуальної (потрібної для недержавної громадської організації) інформації; створення на основі наявної в організації інформації порад та консультацій щодо подальшої діяльності організації; зберігання, використання інформації;

3) інформації, яка виходить назовні - поширення інформації про недержавну громадську організацію та її діяльність у зовнішнє (навколишнє) середовище.

Недержавні громадські організації повинні володіти точними даними для того, щоб спростувати неправильні відомості, поінформувати громадськість або забезпечити громадську підтримку з певної проблеми. Від інформації чи планів на майбутнє мало користі, якщо немає змоги повідомити про них громадськість [191, с. 5].

Недержавні громадські організації інформують про свою діяльність та проблемні питання органи державної влади, органи місцевого і регіонального самоврядування, громадськість, інші недержавні громадські організації тощо шляхом видання брошур, проблемних інформаційних довідників, матеріалів науково-практичних конференцій, через засоби масової інформації недержавних громадських організацій та ін.

Також недержавні громадські організації можуть їх інформувати про існування відповідної організації, її структуру, організаційні, технічні і творчі можливості, умови надання послуг, місце розташування та координати контактних осіб, а також постачання інформації потенційним і реальним партнерам та спонсорам. Таке інформування формує сприятливу для організації громадську думку [7, с. 159].

Інформаційна діяльність недержавних громадських організацій проводиться за допомогою засобів інформаційної взаємодії цих організацій із громадськістю, які забезпечують їм доступ до інформаційних ресурсів і засновані на відповідних інформаційних технологіях, що включають програмно-технічні засоби й організаційно-нормативні документи [192, с. 13].

Інформаційно-комунікаційні технології надають змогу недержавним громадським організаціям не обмежуватися лише можливістю обмінюватися інформацією та провадити широкомасштабні дискусії, а й створюють особливі можливості для таких організацій [193, с. 12].

Технологія зв’язків з громадськістю передбачає використання різних засобів комунікації: програми телебачення чи радіотрансляції, інформаційний стенд, листівка, бюлетень, «гарячий телефон», неформальні зустрічі, відповіді на питання і запити, прийоми, наради, відвідування робочих місць, а також Інтернет, відео-конференції, [194, с. 66], списки розсилки інформації, які дозволяють спілкуватися так часто, як це необхідно, та залучати до процесу комунікації нових учасників, допомагають подолати бар’єри, які заважають спілкуванню [193, с. 12], а також інші візуальні та реальні технології.

Інформаційно-комунікаційні технології допомагають різним людям мати однаковий обсяг інформації та знань і забезпечують не лише ефективну співпрацю, але й розвиток демократії [193, с. 12].

Слід звернути увагу на те, що часто до терміна «засоби масової комунікації» вживають як синонім термін «засоби масової інформації». Однак засоби масової комунікації (ЗМК) - це технічні засоби та канали поширення масової інформації, а засоби масової інформації (ЗМІ) - загальна назва будь-яких інформаційних організацій і установ та будь-якої інформаційної продукції, яку вони випускають [195, с. 91-92].

Саме за допомогою засобів масової інформації недержавні громадські організації здійснюють інформаційну діяльність. До ЗМІ відносяться:

- друковані ЗМІ (преса), під якими розуміються періодичні і такі, що продовжуються, видання, які виходять під постійною назвою, з періодичністю один і більше номерів (випусків) протягом року на підставі свідоцтва про державну реєстрацію (ст. 1 Закону України від 16 листопада 1992 р. «Про друковані засоби інформації (пресу) в Україні»). Зазначені друковані видання можуть включати до свого складу інші носії інформації (платівки, дискети, магнітофонні та відеокасети тощо), розповсюдження яких не заборонено чинним законодавством України [177]. До друкованих ЗМІ слід віднести газети, журнали, листівки, які, головним чином, розповсюджуються через роздрібну торгівлю та безоплатне роздавання;

- телебачення, що є найбільш масовим та популярним джерелом інформації, яке не має кордонів;

- радіомовні станції, які на сьогодні є недостатньо ефективні;

- Інтернет, за допомогою якого є можливість поширення зворотнього зв’язку з аудиторією [196, с. 252-253] та надання користувачам найширшого та надзвичайно швидкого доступу до різних джерел інформації [197, с. 203].

Однак, як зазначає Ф. Рудич, недержавні громадські організації, хоч і мають свої сайти в Інтернеті, в більшості випадків вони лише виконують значення «візитних карток» [197, с. 205], а через методологічні проблеми, які виникають при кодифікації інформаційного законодавства, слід звернути увагу на казуси щодо визнання Інтернету як засобу масової інформації нарівні з пресою, радіо, телебаченням [181, с. 158-159].

На основі проведеного нами опитування респондентів, ми виявили, що громадяни України інформацію про діяльність недержавних громадських організацій найчастіше отримують через телебачення, газети, журнали та мережу Інтернет. Інформування шляхом проведення заходів та акцій, проведених організаціями, від друзів та знайомих, а також із засобів радіомовлення, як ми з’ясували, на сьогодні є менш ефективним, хоча теж потрібним (ДодатокА). Тому ми вважаємо, що достатня поінформованість недержавними громадськими організаціями про основні інститути громадянського суспільства підвищує правову обізнаність громадян України.

Інформація, яку передають ЗМІ, надходить із різних джерел: від науковців, державних чиновників, бізнесменів, фінансових оглядачів, учасників певної події, від недержавних громадських організацій, які мають володіти достовірною інформацією та власною точкою зору [191, с. 5].

Свобода збору й поширення інформації є дуже важливою передумовою виконання ЗМІ своїх функцій громадського спостерігача і посередника, що забезпечує комунікацію між дійовими особами громадянського суспільства та є для них джерелом неупередженої інформації. Інформуючи про події в світі і державі, про політичне і громадське життя, ЗМІ впливають на формування поглядів людей, громадської думки [198, с. 206-207].

Ю. Левенець звертає увагу на те, що, зважаючи на колосальну владу ЗМІ над свідомістю громадян, є небезпека перетворити медійний простір у засіб інформаційних війн. Щоб цього не допустити, необхідно: 1) ввести чіткі законодавчі норми, які регулюють поведінку виробників інформаційного продукту; 2) запровадити громадський контроль за діяльністю ЗМІ;

3) започаткувати законодавчо-правові засади, які б просували на вітчизняний інформаційний ринок продукт вітчизняного виробництва [199, с. 227].

Повинні бути створені такі правові, організаційні, економічні і технологічні умови, за яких ЗМІ ефективно виконуватимуть функцію об’єктивного, правдивого інформування населення, соціальних інститутів і держави. Як зазначає В. Брижко, «під цією точкою зору слід розглядати все існуюче і перспективне законодавство, підзаконні акти і окремі правові норми, що стосуються ЗМІ». Ми погоджуємося з ним в тому, що особливу увагу слід звернути на правові положення, які встановлюють відповідальність за порушення в інформаційній сфері [200, с. 160].

Правовому та організаційному забезпеченню інформаційної діяльності недержавних громадських організацій сприяють також окремі нормативно- правові акти України.

З метою поліпшення забезпечення конституційного права громадян у інформаційній сфері, а також реалізації Закону України від 2 жовтня 1992 р. «Про інформацію» [56] і Закону України від 23 вересня 1997 р. «Про порядок висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування в Україні засобами масової інформації» [201] та інших законодавчих актів Президентом України було видано Розпорядження від 5 жовтня 1998 р. «Про додаткові заходи щодо поліпшення інформаційної діяльності» [202]. Зокрема Кабінету Міністрів України було доручено «затвердити План заходів щодо розвитку інформаційної інфраструктури у регіонах України, спрямованих на забезпечення прав та інтересів громадян у сфері інформації, поліпшення організаційної та фінансової підтримки засобів масової інформації в областях і районах...».

В Україні стратегію розв’язання проблеми забезпечення інформаційних потреб та інформаційної підтримки соціально-економічної, екологічної, науково- технічної, оборонної, національно-культурної та іншої діяльності у сферах загальнодержавного значення визначає Національна програма інформатизації (ст. 2 Закону України «Про Національну програму інформатизації») [203].

Інформатизація - це сукупність взаємопов’язаних організаційних, правових, політичних, соціально-економічних, науково-технічних, виробничих процесів, що спрямовані на створення умов для задоволення інформаційних потреб громадян та суспільства на основі створення, розвитку і використання інформаційних систем, мереж, ресурсів та інформаційних технологій, які побудовані на основі застосування сучасної обчислювальної та комунікаційної техніки [203].

Важливим нормативно-правовим актом, який сприяє розвитку та вдосконаленню інформатизації, а також визначає загальні засади формування, виконання та коригування Національної програми інформатизації є Закон України від 4 лютого 1998 року «Про Національну програму інформатизації» [203].

Саме Національна програма інформатизації становить комплекс взаємопов’язаних окремих завдань (проектів) інформатизації, спрямованих на реалізацію державної політики та пріоритетних напрямів створення сучасної інформаційної інфраструктури України за рахунок концентрації та раціонального використання фінансових, матеріально-технічних та інших ресурсів, виробничого і науково-технічного потенціалу держави, а також координації діяльності державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій усіх форм власності і громадян у сфері інформатизації [203].

Також Національна програма інформатизації є передумовою розвитку інформаційного суспільства в Україні, що визначається Законом України від 9січня 2007 року «Про Основні засади розвитку інформаційного суспільства в Україні на 2007-2015 роки». Цей Закон з’явився завдяки, зокрема зверненню до Президента України Громадської ради з питань інформаційно-комунікаційних технологій з пропозицією про невідкладні заходи щодо розвитку інформаційного суспільства в Україні. Представники Громадської ради зазначали, що правова неврегульованість значного кола суспільних відносин з питань інформаційного суспільства та інформаційно-комунікаційних технологій, невизначеність між українською нормативно-правовою базою та європейським законодавством створюють перешкоди на шляху розбудови інформаційного суспільства [200, с. 165].

Основним завданням розвитку інформаційного суспільства в Україні

Законом України «Про Основні засади розвитку інформаційного суспільства в Україні на 2007-2015 роки» визначено сприяння кожній людині на засадах широкого використання сучасних інформаційно-комунікаційних можливостей створювати інформацію і знання, користуватися та обмінюватися ними, виробляти товари та надавати послуги, повною мірою реалізовуючи свій потенціал, підвищуючи якість свого життя і сприяючи сталому розвитку країни на основі цілей і принципів, проголошених Організацією Об’єднаних Націй, Декларації принципів та Плану дій, напрацьованих на Всесвітніх зустрічах на вищому рівні з питань інформаційного суспільства (Женева, грудень 2003 року; Туніс, листопад 2005 року) та Постанови Верховної Ради України від 1 грудня 2005 року «Про Рекомендації парламентських слухань з питань розвитку інформаційного суспільства в Україні». Основні засади є концептуальною основою для розробки завдань щодо розвитку інформаційного суспільства в Україні. Розвиток інформаційного суспільства в Україні та впровадження новітніх інформаційно-комунікаційних технологій в усі сфери суспільного життя і в діяльність органів державної влади та органів місцевого самоврядування визначається одним із пріоритетних напрямів державної політики [204].

Розпорядженням Кабінету Міністрів України від 15 травня 2013 р. схвалено Стратегію розвитку інформаційного суспільства в Україні [205], правовою основою розроблення та реалізації якої є Конституція України та Закон України «Про Основні засади розвитку інформаційного суспільства в Україні на 20072015 роки» [204], інші законодавчі акти, які сприяють правовому забезпеченню інформаційної діяльності недержавних громадських організацій в Україні.

Отже, розвиток інформаційної діяльності недержавних громадських організацій сприяє становленню інформаційного суспільства в Україні. Однак слід звернути увагу на те, що на сьогодні у чинному законодавстві України мають місце прогалини та недоопрацювання, які негативно впливають на здійснення інформаційної діяльності недержавними громадськими організаціями. Потребує підвищення ефективності й сам процес отримання та використання достовірної інформації недержавними громадськими організаціями.

Пріоритетним є те, що через достатню поінформованість населення України про діяльність недержавних громадських організацій в Україні, значно зростає правова обізнаність громадян України у цій сфері.

Ми вважаємо, що правова обізнаність громадян України щодо діяльності недержавних громадських організацій - це володіння громадянами України певними знаннями у сфері права про діяльність недержавних громадських організацій, отриманих шляхом їх поінформування через різноманітні інформаційні джерела (ЗМІ, мережа Інтернет та ін.), що створює підвалину для їх подальшого розвитку та вдосконалення інформаційної діяльності недержавних громадських організацій в Україні.

2.2

<< | >>
Источник: ЦЬВОК МАР’ЯНА СТЕПАНІВНА. ІНФОРМАЦІЙНО-ПРАВОВЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ДІЯЛЬНОСТІ НЕДЕРЖАВНИХ ГРОМАДСЬКИХ ОРГАНІЗАЦІЙ В УКРАЇНІ. Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук. Львів - 2016. 2016

Скачать оригинал источника

Еще по теме Організаційне забезпечення інформаційної діяльності недержавних громадських організацій в Україні:

  1. 2. Кабінет Міністрів — вищий орган у системі органів виконавчої влади, його склад, основні функції та повноваження
  2. 2.3. Майнова та фінансова основи діяльності суб’єктів, що надають послуги у сфері освіти
  3. 4.5. Напрями удосконалення українського законодавства про надання послуг у сфері освіти за рахунок прогресивного зарубіжного досвіду
  4. 2. Організація державного управління у сфері науки
  5. Місце адміністративного права у правовій системі України
  6. «ПЕРША» УКРАЇНСЬКА НАРОДНА РЕСПУБЛІКА (період Центральної Ради)
  7. 1.2. Права і свободи неповнолітніх у системі прав і свобод громадян України.
  8. Суб’єкти цивільних правовідносин у сфері здійснення медичної діяльності
  9. Напрями розвитку адміністративно-правового регулювання у сфері державного контролю ведення лісового господарства в Україні
  10. ЗМІСТ
  11. ВСТУП
  12. 1.1 Історико-правовии аналіз діяльності недержавних організацій та їх інформаційного забезпечення в Україні
  13. Адміністративно-правовий статус недержавних громадських організацій в Україні та його характеристика
  14. Правові засади і форми діяльності недержавних громадських організацій
  15. Міжнародна діяльність недержавних громадських організацій. Порівняння та практика використання позитивного досвіду
  16. Організаційне забезпечення інформаційної діяльності недержавних громадських організацій в Україні
  17. Правові основи і гарантій інформаційного забезпечення діяльності недержавних громадських організацій в Україні
  18. 3.3. Правоохоронні адміністративні процедури в діяльності органів прокуратури
  19. Напрями удосконалення діяльності Генерального прокурора України
- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Арбитражный процесс - Банковское право - Вещное право - Государство и право - Гражданский процесс - Гражданское право - Дипломатическое право - Договорное право - Жилищное право - Зарубежное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Информационное право - Исполнительное производство - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Медицинское право - Международное право. Европейское право - Морское право - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Политология - Права человека - Право зарубежных стран - Право собственности - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Семейное право - Судебная психиатрия - Судопроизводство - Таможенное право - Теория и история права и государства - Трудовое право - Уголовно-исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Ювенальное право - Юридическая техника - Юридические лица -