Організаційно-функціональні принципи правосуддя

3.1. Принцип здійснення правосуддя виключно судами

Конституцією України у ст. 124 визначено, що правосуддя в Україні здійснюється виключно судами. Делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускаються.

На підставі ст.1 Закону України «Про судоустрій» від 7 лютого 2002 р. М ЗОЇ 8-ІЙ органи судової влади здійснюють свої повноваження виключно на підставах, у межах та порядку, передбачених Конституцією України та законами.

Судова влада реалізується шляхом здійснення правосуддя у формі цивільного, господарського, адміністративного, кримінального, а також конституційного судочинства.

Правосуддя - це самостійна галузь державної діяльності, яку суди здійснюють шляхом розгляду і вирішення в судових засіданнях в особливій, встановленій законом процесуальній формі цивільних, кримінальних та інших справ1*.

Правосуддя е методом здійснення правозахисної функції держави.

Правосуддям у цивільних справах е розгляд та вирішення судами у встановленій законом процесуальній формі конкретних цивільних справ з винесенням у них законних, обґрунтованих та справедливих судових рішень.

В юридичній літературі можна знайти різні погляди щодо поняття «правосуддя», при цьому загальновизнаними є такі його ознаки:

1) здійснення правосуддя спеціальним органом державної влади - судом;

2) розгляд та вирішення цивільних справ у судових засіданнях;

3) здійснення правосуддя у встановленій процесуальним правом формі1*.

Саме наявністю цивільної процесуальної форми діяльність по здійсненню правосуддя відрізняється від інших способів вирішення цивільно-правових спорів з огляду на те, що вона додає вищого ступеня захищеності прав, свобод та інтересів та відокремлює діяльність судів від інших органів, зокрема від третейських судів, комісії по трудових спорах.

Вирішення правових спорів інтими органами в межах їх компетенції правосуддям не є.

Третейський розгляд спорів сторін у сфері цивільних і господарських правовідносин - це вид недержавної юрисдикцій- иої діяльності, яку третейські суди здійснюють на підставі законів України шляхом застосування, зокрема, методів арбіт- рування. Здійснення третейськими судами функції захисту, передбаченої в абзаці 7 ст.2, ст.З Закону «Про третейські суди» є здійсненням ними не правосуддя, а третейського розгляду спорів сторін у цивільних і господарських правовідносинах у межах права, визначеного ч.5 ст.55 Конституції України17,

Оскільки здійснення правосуддя як особливий вид державної діяльності покладено лише на суд, інші державні та недержавні органи не вправі порушувати судову компетенцію та прагнути розглядати справи, віднесені законом до виключного відання суду.

На суд покладено обов’язок перевірки законності у певних межах рішень третейських судів у разі звернення за видачею виконавчих листів на примусове його виконання (ст.56 Закону України «Про третейські суди» від 11 травня 2004 р. № 1701-IV).

3.2. Принцип незалежності суддів та підкорення їх лише закону закріплено у ч.І ст.129 Конституції України, за якою судді при здійсненні правосуддя незалежні і підкоряються лише закону.

Принцип поєднує два взаємопов’язаних положення, зокрема:

1) незалежність суддів;

2) підкорення їх лише закону.

На виконання даного принципу судді зобов'язані розглядати та вирішувати цивільні справи в умовах, що виключають сторонній вплив. Втручання у здійснення правосуддя, вплив на суд або суддів у будь-який спосіб, неповага до суду чи суддів, збирання, зберігання, використання і поширення інформації усно, письмово або в інший спосіб з метою завдати шкоди їх авторитету чи вплинути на неупередженість суду забороняється і тягне передбачену законом відповідальність (статті 376 - 379 КК України, ст.185\ 185* КпАП).

Гарантії незалежності суддів встановлені Конституцією України та законами України «Про судоустрій» та «Про статус суддів» від 15 грудня 1992 р.

Обидва положення, що складають єдиний принцип незалежності суддів та підкорення їх лише закону, взаємопов’язані та взаємообумовлені.

Гарантії самостійності судів і незалежності суддів забезпечуються:

особливим порядком призначення, обрання, притягнення до відповідальності та звільнення суддів;

незмінюваністю суддів та їх недоторканністю;

порядком здійснення судочинства, встановленим процесуальним законом, таємницею постановления судового рішення;

забороною втручання у здійснення правосуддя;

відповідальністю за неповагу до суду чи судді, встановленою законом;

особливим порядком фінансування та організаційного забезпечення діяльності судів, встановленим законом;

належним матеріальним та соціальним забезпеченням суддів;

функціонуванням органів суддівського самоврядування;

визначеними законом засобами забезпечення особистої безпеки суддів, їх сімей, майна, а також іншими засобами їх правового захисту.

Незалежність суддів полягає:

- в незалежності кожного судді під час розгляду та вирішення справи від думки інших суддів, що входять до складу суду, який розглядає справу. Питання, що виникають під час розгляду справи колегією суддів, вирішуються більшістю голосів суддів. При прийнятті рішення з кожного питання жоден із суддів не має права утримуватися від голосування та підписання рішення чи ухвали. Кожен суддя має право на окрему думку, якщо він не згодний з рішенням, що ухвалюється судом. Окрема думка викладається письмово, цей документ не оголошується в судовому засіданні, однак приєднується до справи і є відкритим для ознайомлення {ч.З ст.19 ЦПК). Суддя не може бути притягнутий до відповідальності за виражену ним окрему думку;

- в незалежності від осіб, які беруть участь у справі. Суддя не зобов’язаний надавати будь-яких пояснень по суті розглянутих справ або справ, що знаходяться в його провадженні, а також надавати їх будь-яким особам для ознайомлення, інакше як у випадках і порядку, передбачених законом;

- в незалежності від висновків, наданих певними органами та особами.

передбачених ст.212 ЦПК. Висновки органів опіки та піклування та інших органів державної влади та органів місцевого самоврядування не мають для суду наперед встановленої сили;

- в незалежності від судів вищестоящих інстанцій. Незважаючи на те, що апеляційна, касаційна інстанції здійснюють судовий контроль за правильністю ухвалених судами першої інстанції рішень та ухвал, зазначені повноваження не е порушенням принципу незалежності суддів. Суди апеляційної та касаційної інстанції під час скасування судового рішення або ухвали та направлення справи до суду першої інстанції на новий розгляд не вправі давати вказівки суду першої інстанції з приводу того, як слід вирішити справу, яку норму матеріального права застосувати та який має бути висновок суду з приводу обставин справи. Під час розгляду справи в касаційному порядку суд не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недос- товірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (ч.І ст.335 ЦПК);

- в незалежності від державних органів, громадських організацій, посадових осіб та окремих громадян. Судження про фактичні обставини справи, достовірність доказів, про права та обов’язки сторін мають бути переконаннями самих суддів, а не судженнями, нав’язаними їм іншими особами.

Звернення до суду громадян, організацій чи посадових осіб, які відповідно до закону не є учасниками судового процесу, з приводу розгляду конкретних справ судом не розглядаються, якщо інше не передбачено процесуальним законом* Органи та посадові особи державної влади, органи місцевого самоврядування, їх посадові особи, громадяни та їх об’єднання, а також юридичні особи зобов’язані поважати незалежність суддів і не посягати на неї. Зазначені органи та особи не мають права впливати на суддів, вказувати, як треба вирішити справу, апеляційну, касаційну скаргу або заяву про перегляд рішення у зв’язку з нововиявленими обставинами.

Підкорення суддів закону складає друге положення цього принципу. Підкорення суддів закону означає, що судді вирі-

шують справи відповідно до Конституції, законів України та міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, Суд застосовує інші нормативно- правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що встановлені Конституцією та законами України (ст.8 ЦПК).

Норми права інших держав суд застосовує в разі, коли це встановлено законом України чи міжнародним договором, згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою України.

Якщо спірні відносини не врегульовано законом, суд застосовує закон, що регулює подібні за змістом відносини (аналогія закону), а за відсутності такого - суд виходить із загальних засад законодавства (аналогія права).

Незалежність суддів забезпечується політичними, економічними, правовими гарантіями.

До політичних гарантій суддів належать ті положення, що забороняють суддям входити до політичних партій та профспілок, брати участь у будь-якій політичній діяльності, мати представницький мандат.

Економічними гарантіями незалежності суддів є положення, що надають суддям матеріальне та соціально-побутове забезпечення, безоплатне забезпечення благоустроєним житлом та інщі соціальні пільги.

Юридичними гарантіями незалежності суддів є встановлений заковом порядок здійснення правосуддя, встановлений порядок добору суддів на посаду та наділення їх повноваженнями, право судді на відставку.

Незалежність суддів гарантується недоторканністю особи судді. Недоторканність судді поширюється на його житло, службове приміщення, транспорт і засоби зв’язку, кореспонденцію, належне йому майно і документи. Суддя не може бути без згоди Верховної Ради України затриманий чи заарештований до винесення обвинувального вироку судом,

Положеннями Закону України «Про статус суддів» підкреслюється особливе становище суддів у суспільстві. Серед процесуальних гарантій принципу незалежності суддів та

підкорення їх лише закону можна визначити гласність та відкритість судового розгляду, право на відвід судді, особливий порядок ухвалення рішення (перебування суддів у нарадчій кімнаті) тощо.

3.3. Принцип колегіального та одноособового розгляду справи закріплено у ч.2 ст.129 Конституції України, згідно з якою судочинство провадиться суддею одноособово, колегією суддів чи судом присяжних.

Положення щодо складу суду, що розглядає цивільну справу, викладені у ст.18 ЦПК.

Суд першої інстанції розглядає цивільні справи одноособово суддею, який є головуючим і діє від імені суду. Колегіально у складі одного судді і двох народних засідателів, які при здійсненні правосуддя користуються всіма правами судді, у суді першої інстанції розглядаються справи про обмеження цивільної дієздатності фізичної особи, визнання фізичної особи недієздатною та поновлення цивільної дієздатності фізичної особи; визнання фізичної особи безвісно відсутньою чи оголошення її померлою; усиновлення, надання особі психіатричної допомоги в примусовому порядку, обов’язкову госпіталізацію до протитуберкульозного закладу.

Колегіальність забезпечує можливість ретельного дослідження всіх доказів, правильної та всебічної їх оцінки та ухвалення законного та обґрунтованого рішення у справі.

В судах апеляційної інстанції цивільні справи розглядаються колегією у складі трьох суддів, один з яких є головуючим.

У суді касаційної інстанції цивільні справи розглядаються колегією у складі п’яти суддів. При цьому у попередньому розгляді справи, що здійснюється Верховним Судом України та може завершитися постановлениям ухвали про відхилення касаційної скарги та залишенням рішення без змін, справа розглядається колегією у складі трьох суддів (ч.І ст.332 ЦПК).

У зв’язку з винятковими обставинами цивільні справи переглядаються колегією суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України за наявності не менш як

двох третин її чисельності, а у випадках, якщо після касаційного розгляду справи виявлено неоднакове застосування судами касаційної інстанції одного і того самого положення закону (ч.З ст.357 ЦПК), справа розглядається колегією суддів на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України при їх рівному представництві за наявності не менш як двох третин чисельності кожної палати.

Під час перегляду рішення, ухвали суду чи судового наказу у зв’язку з нововиявленими обставинами суд діє в такому самому складі, в якому вони були ухвалені (одноособово або колегіально).

3.4. Принцип рівності громадян перед законом та судом є конституційним та означає, що громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом (ст.24 Конституції України). Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.

Крім того, зазначений принцип відтворено у ст.5 ЦПК, де, крім зазначення рівності перед законом і судом, наголошується на обов’язку суду поважати честь та гідність всіх учасників цивільного процесу.

Кожний суб’єкт у цивільному процесі займає своє процесуальне становище - позивача, відповідача, третьої особи, кожен з яких наділяється комплексом процесуальних прав та обов’язків.

Гарантією принципу рівності перед законом і судом є встановлення кримінальної відповідальності за обмеження їх у правах залежно від расової, національної належності або ставлення до релігії (ст.161 КК України).

Водночас принцип рівності перед законом та судом не виключає можливості закріплення в законі, в тому числі й процесуальному, деяких додаткових гарантій прав окремих категорій громадян та юридичних осіб, що цього потребують. Зокрема, пільг щодо підсудності, понесения судових витрат із врахуванням майнового стану сторони тощо.

В умовах правової держави перед законом та судом мають бути рівні всі, проте для реальної реалізації цього принципу необхідне вдосконалення чинного законодавства, поліпшення судової правозастосовної діяльності, значне підвищення рівня правосвідомості громадян та службових осіб.

3.5. Принцип гласності судового розгляду

Пункт 7 ч.З ст.129 Конституції України проголошує, що гласність судового процесу та його повне фіксування технічними засобами є однією з основних засад судочинства.

У ЦПК ст.6, що регламентує принцип гласності, названо «Гласність та відкритість судового розгляду».

Принцип гласності є важливою гарантією здійснення принципу законності та реального здійснення своїх прав особами, які беруть участь у справі. Гласність - це одна зі складових демократичної процесуальної форми судочинства.

Під принципом гласності в цивільному процесі розуміється вільний доступ до залу судових засідань всіх громадян, що мають бажання бути присутніми під час розгляду цивільної справи,

Розгляд справ у всіх судах проводиться відкрито. Відкритий розгляд справ позитивно впливає на суддів з точки зору публічного контролю, а особи, які беруть участь у справі, можуть знати все, що відбувається у судовому засіданні, оскільки процесуальні дії здійснюються у їх присутності.

Учасники цивільного процесу та інші особи, присутні на відкритому судовому засіданні, мають право робити письмові записи, а також використовувати портативні аудіотехнічні пристрої.

Для проведення в залі судового засідання фото- і кінозйомки, відео-, звукозапису із застосуванням стаціонарної апаратури, а також транслювання судового засідання по радіо і телебаченню слід отримати згоду на це осіб, які беруть участь у справі. Такі дії допускаються лише на підставі ухвали суду.

Принцип гласності є однією з передумов ухвалення законних та обґрунтованих рішень та подальшої оцінки з боку суспільства роботи судів та функціонування системи органів правосуддя.

Виділяють дві форми гласності:

- гласність у вузькому значенні - гласність для сторін, інших осіб, які беруть участь у справі;

- гласність для народу або публічність16.

Публічність полягає у праві присутності в залі судового засідання сторонніх осіб, тобто публіки, включаючи представників засобів масової інформації, що можуть розміщувати об’єктивні звіти про судовий розгляд, не дочекавшись висновків суду в рішенні. Водночас засоби масової інформації не вправі вирішувати наперед у своїх повідомленнях результати судового розгляду у конкретній справі або іншим способом впливати на суд до набрання рішенням законної сили.

Винятком з принципу гласності в інтересах збереження різного роду таємниць є закритий розгляд справи. Закритий судовий розгляд допускається:

- у разі, якщо відкритий розгляд може привести до розголошення державної або іншої таємниці, яка охороняється законом. На підставі ст.1 Закону України «Про державну таємницю^ від 21 січня 1994 р. № 3855-XII державна таємниця - це вид таємної інформації, що охоплює відомості у сфері оборони, економіки, науки і техніки, зовнішніх відносин, державної безпеки та охорони правопорядку, розголошення яких може завдати шкоди національній безпеці України та які визнані у порядку, встановленому цим Законом, державною таємницею і підлягають охороні державою. Крім державної таємниці, підставою для закритого судового розгляду є наявність банківської та комерційної таємниці;

- з метою забезпечення таємниці усиновлення;

- з метою запобігання розголошенню відомостей про інтимні чи інші особисті сторони життя осіб, які беруть участь у справі, або відомостей, що принижують їх честь і гідність.

У двох останніх випадках питання про закритий судовий розгляд вирішується судом в разі заявления клопотання особами, які беруть участь у справі. В разі відсутності такого клопотання справа розглядається у відкритому судовому розгляді.

Про розгляд справи в закритому судовому засіданні суд зобов’язаний постановити мотивовану ухвалу в нарадчій кімнаті, яка оголошується негайно.

При розгляді справ у закритому судовому засіданні мають право бути присутні особи, які беруть участь у справі, а у разі необхідності - свідки, експерти, спеціалісти і перекладачі. Присутність цих осіб викликана необхідністю здійснення ними своїх обов’язків. Участь у закритому судовому засіданні перекладача, який буде здійснювати переклад інформації, та спеціаліста, до якого можуть виникнути запитання в осіб, які беруть участь у справі, є необхідною постійно. Свідки та експерти будуть присутні як під час давання показань та роз’яснення висновку, так і після цього.

Рішення суду проголошується прилюдно, крім випадків, коли розгляд проводився у закритому судовому засіданні.

Особи, які беруть участь у справі, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їх права, свободи чи обов’язки, мають право на отримання в суді усної або письмової інформації про результати розгляду відповідної справи. Особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їх права, свободи чи обов’язки, мають право знайомитися з матеріалами справи, робити з них витяги, знімати копії з документів, долучених до справи, одержувати копії рішень і ухвал.

Принцип гласності складають й положення про те, що ніхто не може бути позбавлений права на інформацію про час і місце розгляду своєї справи. Як правило, особи, які беруть участь у справі, повідомляються про час і місце розгляду справи судовими повістками. Оголошення про час і місце розгляду справи може бути опубліковано у пресі. Крім того, особи, які беруть участь у справі, а також свідки, експерти, спеціалісти і перекладачі можуть бути викликані до суду телеграмою, факсом чи за допомогою інших засобів зв’язку, які забезпечують фіксацію повідомлення або виклику (статті 74- 77 ЦПК).

Особисті папери, листи, записи телефонних розмов, телеграми та інші види кореспонденції можуть бути оголошені у судовому засіданні тільки за згодою осіб, визначених ЦК Украї-

ни. Це правило застосовується при дослідженні звуко- і відео- записів такого самого характеру. Ознайомлення з особистими паперами, їх використання допускаються тільки за згодою фізичної особи, якій вони належать, а використання листів, телеграм та інших видав кореспонденції - лише за згодою особи, яка направила їх, та адресата.

Хід судового засідання фіксується технічними засобами. Порядок фіксування судового засідання технічними засобами встановлюється ст. 48 ЦПК, Інструкцією про порядок фіксування судового процесу технічними засобами, затвердженою наказом Державної судової адміністрації України від 21 липня 2005 р. № 84.

3.6. Принцип публічності полягає в участі державних органів під час здійснення правосуддя в цивільних справах, що характеризує їх процесуальну діяльність від імені або в інтересах держави або суспільних інтересах.

Принцип публічності закріплено в Конституції України (статті 124, 129).

Публічний характер мають насамперед повноваження суду, що здійснює правосуддя в цивільних справах, ухвалює судове рішення по суті заявлених позовних вимог. Суд здійснює керівництво процесом розгляду справи, забезпечує додержання послідовності і порядку вчинення процесуальних дій, здійснення учасниками процесу їх процесуальних прав і виконання ними обов'язків, спрямовує судовий розгляд на забезпечення повного, всебічного та об’єктивного з’ясування обставин справи, усуваючи із судового розгляду все, що не має істотного значення для вирішення справи.

Виділяють інструктивні, забезпечувальні та вказівні повноваження суду19.

Інструктивні повноваження суду - це така група повноважень, відповідно до яких суд роз’яснює сторонам та іншим особам, які беруть участь у справі, їх права та обов’язки, обов’язки щодо подання доказового матеріалу та доведення фактів, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог та заперечень, роз’яснює наслідки здійснення чи нездійснення певних процесуальних дій тощо.

Згідно із забезпечувальними повноваженнями суд може та повинен звернути увагу сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, на необхідність доказування будь-якого факту, що має значення для справи, на необхідність усунення прогалин у доказовому матеріалі.

Вказівні повноваження суду реалізуються у його діяльності щодо керівництва процесом, що деякими вченими20 визнається як принцип судового керівництва процесом.

В радянські часи даний принцип називали принципом процесуальної активності суду21, в силу якого суд був вправі контролювати розпорядження сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі, належними їм матеріальними та процесуальними правами, активно втручатися в матеріально-правові відносини сторін з метою забезпечення законності, інтересів держави, залежно від з’ясованих обставин справи виходити за межі не лише розміру позовних вимог, але й їх підстав, перевіряти (для судів касаційної та наглядової інстанцій, що існували в ті часи) оскаржене, опротестоване рішення в повному обсязі та щодо всіх осіб, які беруть участь у справі.

Очевидно, що жодного з перерахованих повноважень суду в сучасному ЦПК не існує, водночас окремі аспекти активності суду У змагальному процесі збереглися, але всі вони втілені або у принципі публічності, або у принципі змагальності22.

До принципу публічності слід віднести і залучення народних засідателів при розгляді цивільних справ за деякими категоріями справ окремого провадження, які при здійсненні правосуддя користуються правами судді (ч.З ет.18 ЦПК). Участь народних засідателів свідчить про демократизм цивільного процесу, є гарантією правильного розгляду та вирішення цивільних справ, встановлення судової істини у справі, а також свідчить про виховне значення судових рішень.

Заслуговують на увагу й висловлені пропозиції щодо запровадження в ЦПК суду присяжних23, що в певній мірі має включатися до цього принципу.

Уповноважений Верховної Ради з прав людини вправі звернутися до суду з позовною заявою про захист прав, свобод та інтересів інших осіб згідно із ст.13 Закону України «Про

Уповноваженого Верховної Ради з прав людини» від 23 грудня 1997 р. М 776/97-ВР, при цьому він вправі звернутися до суду за захистом лише тих осіб, які за станом здоров’я чи з інших поважних причин не можуть це зробити самостійно.

Публічний характер у цивільному процесі має діяльність прокурора, який відповідно до Закону України «Про прокуратуру» від 5 листопада 1991 р. № 1789-ХІІ здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді, що полягає у здійсненні прокурорами від імені держави процесуальних та інших дій, спрямованих на захист у суді інтересів громадянина або держави у випадках, передбачених законом.

Принцип публічності щодо участі прокурора в цивільному процесі є відтворенням закріпленої в ст.121 Конституції України однієї з функцій прокуратури.

Крім того, з положень ст.45 ЦПК випливає участь в інтересах інших осіб або в суспільних інтересах у цивільному процесі органів державної влади, органів місцевого самоврядування, фізичних та юридичних осіб, що обмежені випадками, встановленими законом, в разі звернення до суду з позовною заявою про захист прав, свобод та інтересів інших осіб.

3.7. Принцип державної мови судочинства. Згідно з ч.І ст.7 ЦПК цивільне судочинство здійснюється державною мовою.

Конституцією України в ст.10 встановлено, що державною мовою в Україні є українська мова, всебічний розвиток і функціонування якої в усіх сферах суспільного життя забезпечується державою на всій території України.

Це означає, що суд, здійснюючи правосуддя, має вести процес українською мовою. Дане правило є імперативним саме для суду (судді), що розглядає справу.

Як зазначено в рішенні Конституційного Суду України у справі від 22 квітня 2008 р. № 1-18/2008 (справа про мову судочинства), відповідно до кодексів (КАС, ЦПК) адміністративне та цивільне судочинство здійснюється державною мовою, цією мовою також складаються судові документи. Це жодним чином не обмежує права громадян, які не володіють або недостатньо володіють державною мовою, оскільки частини 1, З ст.10 Конституції України гарантують їм право користувати-

ся у судовому процесі російською, іншими мовами національних меншин України. Крім того, Конституція України не допускає надання переваг громадянам за мовною ознакою. Гарантування в адміністративному та цивільному судочинстві використання російської та інших мов національних меншин України цілком узгоджується з Європейською хартією регіональних мов або мов меншин, ратифікованою Законом України від 15 травня 2003 р. № 802-IV.

Особи, які беруть участь у справі і не володіють або недостатньо володіють державною мовою, мають право робити заяви, давати пояснення, виступати в суді і заявляти клопотання рідною мовою або мовою, якою вони володіють.

Особам, які беруть участь у справі та не володіють державною мовою або володіють нею недостатньо, забезпечується участь у справі перекладача, який допускається до справи за заявою особи, що потребує перекладача, за ухвалою суду. Користуючись послугами перекладача, зазначені особи можуть знайомитися з матеріалами справи, перекладати всі матеріали справи, брати участь у судових засіданнях через перекладача.

Перекладач наділяється необхідним обсягом процесуальних прав, на нього покладаються відповідні обов’язки, головний з яких - повний і правильний переклад. Точність перекладу полягає у повній відповідності до оригіналу. Не допускається приблизний переказ змісту тих чи інших показань чи пояснень учасників справи або змісту процесуальних документів. Перекладач не повинен коментувати, доповнювати, по-своєму викладати матеріал, що перекладається24.

Судові документи складаються державною мовою. Перекладач посвідчує правильність перекладу своїм підписом у процесуальних документах, що вручаються сторонам у перекладі їх рідною мовою або мовою, якою вони володіють.

Хоча в ЦПК прямо не передбачено норми, яка дозволяла б скасування судового рішення з підстав порушення правил щодо державної мови судочинства, водночас його слід відносити до порушення норм процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи (ч.З ст.309 ЦПК), оскільки особа, не знаючи мови судочинства, не може зрозуміти сутно-

еті дій, що вчиняються судом, та визначитися зі своїми процесуальними правами, що безпосередньо вплине на доведення нею своїх вимог або заперечень.

Цей принцип дозволяє особам, які беруть участь у справі, використовувати всі засоби захисту своїх прав, свобод та інтересів, а суду - здійснювати виховний вплив на осіб, які беруть участь у справі.

4.