Сторони як суб’єкти позовного провадження

3.1.1.

3.1.2. Поняття сторін, їх риси, процесуальні права та обов’язки

Сторони - це основні суб’єкти позовного провадження. Законом до сторін віднесено позивача та відповідача, але у ЦПК не розкрито сутність цих понять.

Сторони - це суб’єкти спірних матеріальних правовідносин, спір між якими про їхні суб’єктивні права та обов’язки має бути вирішений судом у порядку цивільного судочинства.

Це суб’єкти, які від свого імені та з метою захисту своїх власних прав та інтересів звертаються до суду, або у їх інтере- сах це можуть зробити Інші особи. Але слід зазначити те, що на момент пред’явлення позову вони є передбачуваними суб’єктами, оскільки суд може дати відповідь про їхні остаточні права та обов’язки тільки після розгляду справи до суті, тобто у судовому рішенні.

Сторони мають різну юридичну заінтересованість у результатах розгляду справи. Юридичний інтерес сторін може бути як матеріально-правовим, так і процесуальним.

Позивач - це особа, на захист порушених, оспорюваних, невизнаних суб’єктивних прав, свобод та охоронюваних законом інтересів якої відкривається провадження у справі в суді.

Матеріально-правовий інтерес позивача виражається в одержанні блага, яке принесе йому рішення суду про задоволення позову. Цим зумовлюється також процесуальний інтерес позивача, який спонукає його до процесуальних дій, спрямованих на досягнення процесуальної мети - ухвалення судом рішення про задоволення позову.

Відповідач - це особа, яка вступає у процес або притягується судом до участі у справі за вказівкою і вимогою позивача за порушення, невизнання або оспорення його прав. При цьому слід зазначити, що порушення прав позивача з боку відповідача - це лиш® припущення позивача, яке проходить всебічну перевірку судом під час розгляду справи.

Матеріально-правовий інтерес відповідача виявляється у встановленні судовим рішенням або ухвалою відсутності у нього будь-яких правових обов’язків перед позивачем, а процесуальний - у діяльності, спрямованій на доведення заперечень проти позову або у створенні можливих перешкод для ухвалення судом рішення про задоволення позову і покладення S& нього відповідних обов’язків.

Отже, позивач і відповідач мають протилежні матеріально- правові та переважно процесуальні інтереси, які взаємовик- лючають один одного.

Юридичний інтерес сторін відрізняється від заінтересованості інших осіб, які згідно зі ст. 45 ЦПК мають право у випадках, встановлених законом, звернутися до суду за захистом прав та інтересів інших осіб. їх заінтересованість не має особистого характеру. Сторони в справах позовного провадження характеризуються тим, що вони вступають (притягуються) у процес для захисту своїх суб’єктивних прав, а також несуть судові витрати. Отже, юридичний інтерес сторін - це не тільки їх визначене правове положення, згідно з яким вони мають право на звернення до суду за захистом, а й визначена суб’єктивна спрямованість особи, сторони у справі, мотив, який примушує особу порушувати діяльність по здійсненню правосуддя і домагатися ухвалення рішення на свою користь.

Щодо позивача, то він сам може звернутися до суду за захистом свого порушеного права чи в його інтересах це може зробити інша особа у порядку ст. 45 ЦПК, але позивачем у такому разі буде особа, в інтересах якої це звернення мало місце. Наприклад, прокуратура, виступаючи на захист прав та інтересів малолітніх або неповнолітніх у порядку ст. 45 ЦПК, визначає себе позивачем, хоча за ст. 121 Конституції здійснює функцію представництва.

Так само права відповідача можуть представлятися в суді його представником, але це положення жодною мірою не впливає на зміну статусу особи, яка зазначена відповідачем.

Сторонами у процесі можуть бути фізичні та юридичні особи, а також держава. Основною умовою є те, що сторони повинні бути наділені процесуальною право- та дієздатністю. Щодо установ, підприємств та організацій, то у цивільному процесі при визначенні їхнього процесуального становища враховується також такий критерій, як правосуб’єктність. Це можливість підприємств, організацій, установ, які не користуються правами юридичної особи, бути суб’єктами цивільних процесуальних відносин. Наприклад, орган опіки та піклування не є юридичною особою (це складова частина виконкому), але відповідно до закону ці органи мають право звертатися до суду із заявами про захист прав, свобод та інтересів інших осіб. Крім перерахованих у ч. 2 ст, ЗО ЦПК суб’єктів, статус позивачів та відповідачів можуть отримати також особи, зазначені у ст. 2 ЦК, зокрема, держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави та інші суб’єкти публічного права. Представництво інтересів держави та територіальних громад у суді мають здійснювати визначені у законодавстві суб’єкти.

У статті ЗО ЦПК йдеться про те, що держава може бути стороною у процесі. Частина 4 ст. 38 ЦПК зазначає, що державу представляють відповідні органи державної влади в межах їх компетенції через представника. Отже, цивільна процесуальна дієздатність держави виявляється у здатності діями прокурора чи органу державної влади та місцевого самоврядування здійснювати свої права в суді.

Держава є особливим суб’єктом цивільного судочинства. На державу як на суб’єкта права не поширюються положення про обмежену спеціальну правоздатність та інші правила, що стосуються організацій, які є суб’єктами права. Усе це визначає положення держави як особливого суб’єкта права. Держава своїми діями не може безпосередньо здійснювати в суді свої права.

Теоретичне обґрунтування правового становища держави в цивільному судочинстві може бути підтверджено концепцією представництва, суть якої полягає в тому, що суб’єкт, діючи в інтересах держави, представляє її інтереси.

Процесуальна правоздатність притаманна державі. Вона полягає в можливості держави діяти на захист своїх інтересів у суді через прокурора чи орган державної влади та місцевого самоврядування, наділяючи їх для цього відповідною компетенцією.

Ознаки сторін

Виходячи із процесуального становища позивача та відповідача можна сформулювати основні їх ознаки:

- захищають у процесі свої власні порушені, оспорювані, невизнані права, свободи та інтереси;

- заінтересованість у результатах розгляду справи е об’єктивним критерієм, який притаманний сторонам;

- діють у процесі від свого імені або від їх імені може діяти у процесі процесуальний представник;

- матеріально-правовий спір між сторонами, який виникає з матеріальних галузей права, є підставою для відкриття позовного провадження і предметом розгляду його у суді;

- щодо сторін може мати місце процесуальне наступництво;

- з приводу їх спору ухвалюється судом рішення:

- на них поширюється законна сила судового рішення;

- вони несуть судові витрати.

Процесуальні права та обов’язки сторін

Сторони згідно із ЦПК наділяються рівними процесуальними правами, а також несуть рівні процесуальні обов’язки - це принцип, який спонукає до врівноваження прав сторін у процесі розгляду справи. Рівними можна вважати загальні права сторін як осіб, які беруть участь у справі (ст. 27 ЦПК). При цьому слід враховувати той фактор, що рівність прав сторін не означає їхню тотожність.

Так, позивач має право на позов та на судовий захист порушених або оспорюваних прав. У свою чергу право відповідача має бути врівноважене з правом позивача, тому законодавець з цією метою передбачив способи захисту інтересів відповідача, які можуть реалізуватися шляхом подання заперечень проти позову, що можуть мати як матеріальний, так і процесуальний характер, або пред’явлення зустрічного позову. Але таке врівноваження прав сторін не є їхньою тотожністю, оскільки право на позов не є тотожним запереченням проти позову або зустрічного позову.

У теорії цивільного процесу процесуальні права та обов’язки сторін поділяються на загальні та спеціальні,

Загальними правами сторони наділяються як особи, які беруть участь у справі. Такі права передбачені у ст. 27 ЦПК. Згідно з ч. З ст. 27 ЦПК вони добросовісно повинні користуватися своїми процесуальними правами та нести свої процесуальні обов’язки. У деяких випадках законом чітко закріплено положення, що певним правам сторін кореспондуються відповідні обов’язки, наприклад, зач. 2 ст. 10 ЦПК, ст. 27 ЦПК при зверненні до суду особа має право подавати докази, але водночас на сторону покладається обов’язок щодо доведення суду тих обставин, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень - ч. З ст. 10 ЦПК.

Недобросовісність користування сторонами процесуальними правами та невиконання покладених на них обов’язків призводить до негативних наслідків, які виявляються у притягненні винуватої сторони до відповідальності згідно із законом та до настання інших негативних наслідків. Наприклад, позивач у разі зміни місцезнаходження зобов’язаний повідомити про це суд, якщо ж він цього не зробить, то до нього можуть не надійти повідомлення про розгляд справи, коли ж він не з’являтиметься на розгляд справи, то заява може бути залишена судом без розгляду (п.

Взагалі, неналежне виконання обов’язків та користування своїми процесуальними правами призводить до програшу справи, тобто позивач може втратити свої матеріальні права, за якими він звернувся до суду, якщо він не доведе їх порушення, оспорення в суді. А відповідач може нести неадекватні правовому конфлікту з позивачем обов’язки, якщо не спростує надмірні або необгрунтовані претензії позивача.

Обов’язки сторін також можна поділити на: загальні та спеціальні.

До загальних обов’язків треба віднести такі: добросовісно користуватися своїми процесуальними правами, дотримуватися порядку в судовому засіданні, виконувати розпорядження головуючого.

Щодо спеціальних обов’язків, то вони досить різноманітні й залежать від предмета спору, стадії процесу, кожної конкретної правової ситуації, тобто від характеру та певних особливостей процесуальних дій.

У статті 31 ЦПК закріплено спеціальні права сторін. Ці права є спеціальними тому, що їх можуть здійснювати тільки позивач, відповідач, а також третя особа з самостійними вимогами щодо предмета спору.

Спеціальні права позивача:

- протягом усього часу розгляду справи змінити предмет або підставу позову;

- збільшити або зменшити розмір позовних вимог;

- відмовитися від позову.

У судовій практиці мають місце такі процесуальні дії, як уточнення позовних вимог. У статті 31 ЦПК йдеться про те, що позивач протягом усього розгляду справи має право змінити предмет або підстави позову. Уточнення позовних вимог (як більш широкий термін) може відбуватися шляхом зміни предмета або підстав позову, може виявлятися у збільшенні або зменшенні розміру позовних вимог. Уточнення позовних вимог може здійснюватися як за ініціативою самого позивача, так і за пропозицією суду. За клопотанням відповідача суд може просити позивача уточнити позовні вимоги.

Існують два різновиди зміни предмета позову: заміна й уточнення. Коли йдеться про кардинальну зміну способу ліквідації правопорушення, то предмет позовних вимог може не тільки збільшуватися, а й замінюватися. Наприклад, позивач звернувся з позовом до відповідача - продавця товару про гарантійний ремонт автомобіля, але під час розгляду справи було встановлено, що при попередньому гарантійному ремонті двигуна було залито оливу невідповідної марки, що могло негативно позначитися на його подальшій роботі, У такому разі позивач замінив вимогу про проведення ремонту двигуна на вимогу про заміну старого двигуна новим. Виходячи із аналізу даної ситуації можна говорити не про збільшення вимог позивача, а про кардинальну зміну позову.

Але їх об'єднує те, що як якісна, так і кількісна зміна предмета позову не призводить до заміни одного позову іншим.

Згідно з ч. 2 ст. 11 ЦПК, в якій ідеться про принцип диспо- зитивності, особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи (за винятком тих осіб, які не мають цивільної процесуальної дієздатності), в інтересах яких заявлено вимоги їх представниками. Тобто позивач може здійснювати розпорядчі дії, які направлені на зміну позову, а саме: зміну предмета або підстав позову, збільшення або зменшення розміру позовних вимог. Такі розпорядчі дії він може вчиняти протягом усього розгляду справи.

Одночасно змінювати предмет і підставу позову не можна, оскільки замінюється первісний позов на інший (самостійний) позов, який нічого спільного із первісним позовом не має.

Щодо зміни підстав позову, то це є заміна юридичних обставин, які були вказані позивачем у первісній позовній заяві, з метою доведення тих обставин, на яких ґрунтувалась вимога, на нові юридичні обставини, при збереженні первісного предмета позову. Ця зміна може бути проведена таким чином: доповненням існуючих підстав новими фактами або виключенням із підстав якихось фактів та введенням нових, або виключенням деяких фактів із первісних підстав. Тобто при заміні підстав предмет позову зберігається і особа досягає своєї первісно поставленої мети. Наприклад, позов про визнання особи такою, що втратила право користування житловою площею, може обґрунтовуватися різними підставами, зокрема:

- коли особа не проживала у квартирі більше шести місяців, доводиться відповідний факт і до цих правовідносин буде застосована ст. 71 ЖК;

- коли особа фактично змінила місце проживання, то вона втрачає право користування жилим приміщенням з дня вибуття - ст. 107 ЖК;

- якщо наймач, члени його сім’ї або інші особи, які проживають разом з ним, систематично руйнують чи псують жиле приміщення або використовують його не за призначенням, або систематичним порушенням правил соціалістичного співжиття роблять неможливим для інших проживання з ними в одній квартирі чи в одному будинку, а заходи запобігання і громадського впливу виявилися безрезультатними, виселення винних на вимогу наймодавця або інших заінтересованих осіб провадиться без надання іншого жилого приміщення - ст. 116 ЖК.

Позивач може також змінити розмір позовних вимог, тобто збільшити або зменшити їх. Такі розпорядчі дії позивача можуть бути зумовлені різними обставинами, але вони мають місце у позовах з об’єктом, який вимірюється у грошовому вираженні. Щодо зменшення позовних вимог, то такі дії позивача можуть бути зумовлені неможливістю довести суду розмір позовних вимог у повному обсязі за відсутності доказів, неправильністю визначення, обчислення, неможливістю сплати судового збору тощо. Збільшення розміру позовних вимог може бути зумовлене зміною підстав позову, доповнення позову додатковими вимогами - пред’явленням вимоги про відшкодування моральної шкоди, появою додаткових доказів, які дадуть позивачеві можливість довести свої додаткові вимоги. Щодо меж (розмірів) збільшення або зменшення позовних вимог у законі нічого не зазначено, тобто у цьому випадку можна зробити висновок, що такі розміри законом не обмежені. Право на зменшення позовних вимог має тільки позивач як суб’єкт спірних відносин. Хоча позивач наділений правом збільшувати та зменшувати розмір позовних вимог, однак це не означає, що він змінює предмет позову, він тільки уточнює розмір позовних вимог.

Позивач має також право відмовитися від позову. Така відмова є його одностороннім добровільним волевиявленням та може мати місце у випадку, коли відповідач після пред’явлення позову добровільно відшкодує шкоду позивачеві, позивач буде поновлений на роботі, тобто відпаде необхідність розгляду справи судом. Відмова від позову означає відмову позивача від своєї матеріально-правової вимоги та відмову від продовження процесу. Позивач може відмовитися від позову повністю або частково, але в останньому випадку за умови, якщо вимога є подільною, наприклад, розірвання шлюбу та стягнення аліментів. При відмові позивача від позову суд поста- новлює ухвалу про закриття провадження у справі та повинен роз’яснити йому наслідки такого закриття. Позивач може відмовитися від позову як у суді першої інстанції, так і в апеляційній та касаційній інстанціях (статті 306, 334 ЩІК).

Спеціальні права відповідача:

- визнати позов повністю або частково;

- пред’явити зустрічний позов.

Визнання позову - це безумовне визнання відповідачем матеріально-правової вимоги позивача. Але суд не пов’язаний таким визнанням, оскільки відповідач може визнати сам позов та не погоджуватися з його мотивами, підставами, розміром. На відміну від відмови позивача від позову, де провадження у справі закривається, при визнанні позову процес продовжується. При визнанні позову повністю судом ухвалюється рішення на стадії попереднього судового засідання (ст. 130 ЦПК). Позов відповідачем може визнаватися частково. Невизнання позову розцінюється як заперечення проти позову. Заперечення поділяються на матеріальні та процесуальні. Так, до відповідача у порядку ст. 129 СК пред’явлено позов про визнання батьківства, відповідач не вважає себе батьком дитини, тому, з точки зору матеріального права, позов не визнає у повному обсязі. Відповідач може позов не визнавати і з процесуальної точки зору, наприклад, справа про поновлення на роботі судді районного суду не підсудна з урахуванням статей 109, 110 ЦПК районному суду, а повинна бути пред’явлена у вищу інстанцію (ч. 1 ст. 108 ЦПК). Невизнання позову відповідачем може здійснюватись і на змішаній основі, коли відповідач у справі є неналежним, тобто, з точки зору матеріального права, він не повинен відповідати за позовом, а з точки зору процесу - до нього не може бути пред’явлено позов, він має бути замінений на іншого відповідача (ст. 33 ЦПК).

Відповідач має право на пред’явлення зустрічного позову з метою захисту його прав та інтересів. Порядок, умови пред’явлення зустрічного позову передбачені статтями 123, 124 ЦПК, Зустрічний позов має не тільки матеріальний зміст та процесуальну форму - позовна заява відповідача про порушення його прав позивачем, а й являє собою правовий аспект, оскільки таким чином відповідачем ставиться питання про те, що суд не повинен ставати на захист прав позивача і розцінювати відповідача як правопорушника.

Спеціальні права сторін

Сторони можуть укласти мирову угоду на будь-якій стадії процесу. Мирова угода - це двостороння угода між позивачем та відповідачем, при укладенні якої вони йдуть на взаємні поступки, при цьому вони фактично заново визначають свої права та обов’язки у спірних правовідносинах. Таке право сторін на укладення мирової угоди контролюється судом, оскільки останній повинен її визнати.

Мирову угоду не можуть укладати особи, які звертаються до суду з метою захисту права інших осіб (ст. 45 ЦПК), оскільки вони позивачами не є та не захищають свої власні права та інтереси.

Сторони можуть укласти мирову угоду у суді першої інстанції до ухвалення судового рішення, у суді апеляційної та касаційної інстанцій (статті 306, 334 ЦПК) та на стадії виконавчого провадження (ст.372 ЦПК). Укладання мирової угоди належить до спеціальних прав сторін тому, що тільки сторони можуть піти на поступки одна одній щодо розпорядження об’єктом їхніх майнових прав та обов’язків та предмета позову. Мирова угода за ст. 175 ЦПК стосується предмета позову, а за ст. 31 ЦПК тільки позивач може змінити предмет позову, зменшити розмір позовних вимог, тобто саме дозивач йде на поступки відповідачеві, але з боку відповідача також повинні мати місце якісь поступки, наприклад, виконання умов морової угоди (із поступками) добровільно або у скорочені строки’*.

Кожна сторона має право вимагати виконання судового рішення у частині, що стосується цієї сторони. Так, якщо у одному провадженні розглядався первісний та зустрічний позови та суд ухвалив рішення, яким передбачив часткове задоволення первісних та зустрічних вимог, то кожна із сторін має право вимагати виконання рішення у частині, яка стосується її.

Подаючи заяву, позивач може зазначити про порядок виконання рішення у прохальній частині чи у довіреності, яку він надає своєму представнику для здійснення представництва в суді та на стадії виконавчого провадження. Позивач може зазначати у заяві про негайне виконання судового рішення (ст. 367 ЦПК), клопотати про забезпечення позову, коли у нього є побоювання, що у майбутньому виконання рішення буде неможливим або утрудненим (статті 151, 152 ЦПК), буде важко або неможливо застосувати певні способи виконання судового рішення (статті 374, 375, 376 ЦПК). Відповідач же може просити суд допустити відстрочку або розстрочку виконання судового рішення (ст. 373 ЦПК) або про забезпечення зустрічного позову. Сторони можуть клопотати про видачу кількох виконавчих листів, якщо рішення ухвалено на користь кількох позивачів або проти кількох відповідачів (ст. 368 ЦПК).

3.1.3.