<<
>>

§ 3. Суб’єкти та об’єкти правовідносин

Суб’єктами правової культури завжди бувають особа і суспільство, які знаходяться у взаємозв’язку. Правова культура особи виражається в трьох її головних вимірах: а) правових культурних орієнтаціях; б) діяльності щодо їх реалізації; в) результатах реалізації цих орієнтацій.

Перший із вказаних вимірів передбачає засвоєння особою знань, набуття умінь і навичок користування правом. Другий — творчу діяльність особи у правовій сфері, у процесі якої вона набуває або розвиває свої правові знання, уміння, навички. Третій вимір виражає внутрішній потенціал правової культури. Показником досягнення правової культури законотворцями Литовсько-Руської держави є офіційне запровадження та письмове закріплення нових, порівняно з попередньою добою давньоруського права, таких правових понять, як: особиста відповідальність за здійснення протиправних дій; невідворотність покарання; спеціальна та генеральна превеиції; співвідношення тяжкості злочину до міри покарання; визначення вікової межі відповідальності тощо.

г

Прикладами впровадження особистої відповідальності, на відміну від колективної так званої «дикої віри» часів Київської Русі, є її закріплення: в артикулі 4 Жалованої грамоги Казимира IV 1457 p.: «Також за проступок, який же коли проспустити, ніхто інший, тільки той виконавець, хто проступить, послуг права християнського, має бути страчен; іцо ні жона за проступку чоловіка свого, а ні отець за проступку сина, і ні інший природжений, а ні слуга, тільки олижби був причестних тої проступки, тільки вийдучи проступку проти, нашого господарства».

B артикулі 5 Судебника Казимира IV 1468 p. йдеться: «А якщо б злодій, що в кого крав, а где вкрадене, а там його ухвалять з лицем, а він у дім принеса, жона і діти того не поживали: злодій терпи, а жона і діти і дім їх не винен»; в Уставній грамоті 1494 p. литовського великого князя Олександра київським міщанам: «Батька за провину сина не карати, а сина за батькову, а брата за братову вину; казнити винуватого за його справу».

Принцип невідворотності покарання найшов своє втілення в артикулі 12 Судебника Казимира IV 1468 p.; «А кому татя віддадуть, а той не всхоче його казнити, а усхоче на ним заплату побрати, а його пустити, а любо його собі в наволю взя ги, а на то буде довід: той уже з права виступає, і нам із радою панів нашого Великого князівства Литовського о тім погадав, як його казнити, а і сказити його, чого буде достоєн. A над злодієм милості не буде»; в Уставній королівській грамоті 1509 p. мешканцям Волинської землі: «А приличного злодія не відпускати, а хто би його пустив, або на відкуп дав, і на нього би довід справний був, той має вину заплатити по давньому, як перед тим було» та в інших документах.

Також артикул 12 Судебника Казимира IV 1468 p. закріпив принцип справедливості, а саме такий його аспект, як співвідношення покарання з тяжкістю неправомірної дії: «А якщо в злодія видадуть із права, а чим його взвелять казнити по його делам». Основою розумної доцільної міри покарання за той чи інщий злочин було звичаєве право, а не норми церковного права. Останні лише підсилювали правові звичаї, що діяли в Київській Pyci ще до прийняття християнства і передалися в литовсько-руській добі.

Порівняно з попереднім періодом дії давньоруського права значно гострішає карне право. За його основу приймається західноєвропейська доктрина превентивності як у вигляді спеціальної превенції, тобто застрашення самого злочинця перед повторенням нового злочину, так і у вигляді генеральної превенції, а саме — залякування всього загалу населення отриманими покараннями. Якщо в попередню давньоруську добу права головною метою покарання було відшкодування збитків, то в литовсько-руську добу на перше місце виходить залякування, матеріальна компенсація хоча й залишалася важливою, але все ж таки стає другорядною. Якщо раніше смертна кара світським законодавством не передбачалася, то вже за Судебником Казимира IV 1468 p. смертна кара через повішання передбачається в десятьох випадках: за крадіжку, коли злочинець не може повернути викрадене

(арт.

1,2); за те, що господар злочинця знав про крадіжки або мав з них частку (арт. 7); за крадіжку, коли вартість викраденого більше півкопи (арт. 13); за крадіжку корови (арт. 13); за крадіжку домашніх речей вартістю більше полтини (арт. 14); за крадіжку коня (арт. 15); за повторну крадіжку (арт. 64); уживання обезболюючого зілля під час застосування тортур (арт. 18); за незаконний вивід людей невільної челяді в одного господаря іншим (арт. 24); за часті крадіжки парубками (двірськими, слугами) майна більше півкопи (арт. 19). Як правило, застосовувалася смертна кара через повішання (за Судебником 1468 p. «обещание», «узвесть», «повесити», «на шибеницю»), що на той час. уважалося жорстоким, ганебним позбавленням життя злочинця. Це покарання виконувалося привселюдно, і труп повішаного певний час забороняли знімати з петлі для залякування населення.

Іншим прикладом слідування вітчизняним законотворцям загальноєвропейським правовим принципом є конкретно встановлена вікова межа притягнення до кримінальної відповідальності з 7 років. Так у Судебнику Казимира IV 1468 p. вказано: «А што будеть мали дєті ниж семи год, тиї в том невинні». Такої правової ознаки, як вікова межа, суб’єкта злочину в праві Московської держави не було не тільки в XV ст., а й в XVI ст. і першій половині XVII ст. Це видно зі змісту Судебника Івана III 1497 p., Судебника Івана IV 1550 p., Соборного Уло- ження 1649 p., акгів місцевого управління, Стоглава тощо. Тільки в Новоуказаних статтях другої половини XVII ст. вперше зазначається, що вік кримінальної відповідальності починається з 7 років.

3 тексту привілеїв, уставних земських грамот, Судебника 1468 p., Литовських статутів та інших документів видно, що правники Литовсько-Руської держави були ознайомлені не тільки з принципами тогочасного західноєвропейського права, а й добре знали передусім свою давньоруську правову традицію та дотримувалися її. Взяти хоча б «Урок мостникам» (остання структурна частина Короткої редакції «Руської правди» Академічного списку), у якому йшлося про мостову повинність, тобто будівництво нових і ремонт старих мостів та плату за цю роботу.

Як видно з останнього артикула Судебника Казимира IV 1468 p., традиція повинності «мости мостивати» збереглася при великих князях Вітовті (1397-1430) і Сигізмунді (1435-1440), не тільки в усній формі, а й була зафіксована письмово: «А також, где хто мости мощивали за дадю нашего, за великого князя Вітовта, і за великого князя Жиктимонта, тут би и нине каждий своє мостеници замостити и заделали как надобе».

Суб’єктами правовідносин у Литовсько-Руській державі були:

фізичні суб’єкти:

• піддані країни. Підданство визначалося за принципом крові, як правило, за батьківською належністю. Ними були представники всіх станів і верств населення: князі, бояри, шляхта, селяни, горожани, духовенство та ін.;

• іноземні піддані. Як правило, це були іноземні купці (посли, військові на службі у великого князя тощо);

• апатриди — особи, які взагалі не мали підданства жодної країни. Ди них належати політичні емігранти, біженці, невільники, від яких відмовлялася влада їхньої держави, тощо;

колективні суб’єкти (юридичні особи):

• державні органи центральної та місцевої влади й управління (рада панів, сейм, центральна адміністрація (уряд), великокняжа рада на чолі з великим князем, воєводські адміністрації на чолі з восводами тощо);

• органи місцевого самоврядування (сільські громади, громади міст із магдебурзьким правом самоуправління тощо);

• комерційні організації (купецькі гільдії, ремісничі цехи);

• релігійні організації (монастирі, Київська митрополія);

• організації національних меншин (вірменські, єврейські, грецькі, караїмські громади в містах і селищах);

держава та її структурні одиниці:

• держава на чолі з великим князем литовським;

• державні утворення. До другої половини XV ст. — українські удільні князівства, а після їх ліквідації — воєводства;

• адміністративно-територіальні одиниці (повіти, волості, міста, замки).

Правоздатність у підданих Великого князівства Литовського виникала з моменту народження і припинялася зі смертю.

Це передусім видно з тогочасного спадкового права.

Повна дієздатність наступала, як правило, з моменту повноліття. Проте за віком не мали повної дієздатності дорослі сини, якщо вони проживали разом із батьками, дорослі дочки, дружини. Конкретний вік, з якого починалася повна дієздатність на початку XVI ст., ні за звичаєвим, ні за світським законодавством не був визначений. Неповнолітні отримували повну дієздатність після одруження, яке дозволялося чоловікам з 15 років, а жінкам — з 13 років.

За тогочасним цивільним правом повну дієздатність мали тільки магнати — можновладці. Вони повною мірою могли володіти, користуватися й розпоряджатися своїм майном (заключати будь-які договори, передавати по спадку гощо), а для всіх інших станів, у тому числі й поземельної середньої шляхти, цивільна дієздатність була обмеженою. Наприклад, слуги й селяни могли укладати заповіт, кому хотіли, лише на одну третину свого рухомого майна. Решту майна (дві третини) діставали в спадок діти для несення служби із землі, на якій сиділи. Влада тільки з другої половини XV ст. законодавчо визначала конкретні права і свободи в законодавчому порядку насамперед для панівних станів. Обмеження дієздатності на фізичних осіб здебільшого визначалося щс звичаєвим правом. Прикладом може слугувати Жалувана грамота Ka- зимира IV 1457 p. Позитивним для православного українського населення Великого князівства Литовського було те, що в другій половині XV ст. влада законодавчо ліквідувала обмеження дієздатності за релігійною належністю. До обмежено дієздатних фізичних осіб за звичаєвим правом і законами належали ченці, черниці, невільники, полонені,

двірська челядь та ін. За рішенням суду до обмежених в дієздатності належали збезчещені шляхтичі, вигнанці із сільської громади тощо. Абсолютно недієздатними були божевільні.

Деліктоздатності, тобто здатності нести відповідальність за вчинені правопорушення, підлягали фізичні особи з 7 років (арт. 1 Судебника 1468 p.).

Юридичні особи за характером діяльності в Литовсько-Руській державі поділялися на некомерційні (публічні) та комерційні (приватні).

До публічних юридичних осіб належали великокняжа рада (до другої половини XV ст. ), рада панів, сейм, новітові сеймики, центральна та місцеві адміністрації та ін. До приватних юридичних осіб відносилися купецькі товариства, монастирські господарства, ремісничі цехи та ін.

Об’єктами правовідносин були матеріальні цінності (передусім), різні види служби та робіт, обумовлені договором, твори та вироби мистецтва.

Правовідносини за галузями права поділялися на такі види:

• державно-правові, наприклад ті, які виникали між великокняжою та місцевими адміністраціями, між органами влади й управління та підданими;

• адміністративно-правові, наприклад відносини, пов’язані зі стягненням і виплатою податків;

• цивільно-правові, наприклад відносини, що виникали з договорів і деліктів;

• трудові, наприклад наймання на службу або роботу, тощо.

Правовідносини могли бути довгочасні й тимчасові, односторонні,

двосторонні та багатосторонні, договірні та управлінські, матеріально- правові та процесуально-правові та ін. Вони виникали: між підданими та іноземцями і апатридами, між підданими і державою, суб’єктами органів (центральною владою та місцевими князями і воєводами), між юридичними особами й державою та ін.

Передумовою для виникнення, зміни або припинення правовідносин є конкретні обставини, які охоплюються поняттям «юридичні факти». До правостворюючих юридичних фактів належали листи- грамоти про дарування підданим земель, міст, сіл, млинів та ін. Пра- возмінюючими юридичними фактами великі князі з радою панів, наприклад, визначали новий правовий статус міст і городян, надаючи їм магдебурзьке право на самоуправління. Прикладами правопри- пиняючих юридичних фактів були: позбавлення великим князем шляхтича свободи, втрати шляхетського стану жінкою, яка одружувалася з простолюдином, конфіскація судом майна за протиправні дії в злочинця та ін. Юридичні факти в Литовсько-Руській державі можна було поділяти: на дії і події, на правомірні й неправомірні, на прості та складні. До абсолютних юридичних актів належали смерть людини, посадження князя на трон, знищення майна. 3 розвитком суспільних відносин постійно виникали різні види юридичних фактів.

<< | >>
Источник: І. А. Безклубий, I. C. Гриценко, О. О. Шевченко та ін.. Історія українського права: Посібн. /І. А. Безклубий, I. C. Гриценко, О. О. Шевченко та ін.; — K.,2010. — 336 c.. 2010

Еще по теме § 3. Суб’єкти та об’єкти правовідносин:

  1. § 40. Об'єкти правовідносин.
  2. 19.2. Структура правових відносин та її' елементи
  3. Загальна характеристика житлових правовідносин. Суб’єкти житлових відносин
  4. Земельні відносини. Суб’єкти та об’єкти земельних відносин
  5. ТЕМА 3. СУБ’ЄКТИ ТОРГОВОГО ПРАВА ЗАРУБІЖНИХ КРАЇН
  6. § 3. Елементи цивільних процесуальних правовідносин
  7. 1.3. Суб’єкти, об’єкти і зміст землеустрою
  8. 1.7. Землеустрій як гарантія суб’єктивних прав власників і користувачів земельних ділянок
  9. Поняття, зміст і види інвестиційних правовідносин
  10. Об’єкти права геологічного вивчення надр
  11. § 2. Склад правовідносин
  12. § 3. Об'єкти та зміст правовідносин.
- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Арбитражный процесс - Банковское право - Вещное право - Государство и право - Гражданский процесс - Гражданское право - Дипломатическое право - Договорное право - Жилищное право - Зарубежное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Информационное право - Исполнительное производство - История - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Медицинское право - Международное право. Европейское право - Морское право - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Политология - Права человека - Право зарубежных стран - Право собственности - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Предотвращение COVID-19 - Семейное право - Судебная психиатрия - Судопроизводство - Таможенное право - Теория и история права и государства - Трудовое право - Уголовно-исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Ювенальное право - Юридическая техника - Юридические лица -