Поняття, ознаки судової влади, її співвідношення з іншими гілками влади

Виникнення судової влади сягає в далеке минуле, а процес її розвитку триває вже багато століть і пройшов декілька етапів.

Важливий етап у розвитку теорії поділу влади, визначенні ролі й місця судової влади

пов’язаний з іменем Джона Локка. Проблемам державної влади, становлення політичного суспільства й держави приділяється увага в його трактаті «Про громадянське правління».

Але найбільш повно й послідовно концепція поділу влади викладена французьким юристом XVIII ст. Ш. Монтеск’є у праці «Про дух законів». На його думку, перша влада - законодавча - видає і скасовує закони, друга - виконавча - відає зовнішніми зносинами й забезпечує безпеку держави, третя - судова - карає злочинців і стримує зіткнення двох перших. Головним у доктрині поділу влади, з його точки зору, є неприпустимість поєднання різних гілок влади в руках однієї особи чи органу: «Якщо влада законодавча і виконавча будуть поєднані в одній особі або установі, то свободи не буде, оскільки можна побоюватися, що цей монарх або сенат створюватиме тиранічні закони для того, щоб так само тиранічно застосовувати їх. Не буде свободи і в тому разі, якщо судова влада не відокремлена від влади законодавчої і виконавчої. Коли вона поєднана із законодавчою владою, то життя і свобода громадян потраплять під владу сваволі, адже суддя буде законодавцем. Якщо судова влада поєднана з виконавчою, то суддя дістає можливість стати гнобителем»^[73].

Розроблена Ш. Монтеск’є концепція поділу влад, що діє на основі права та взаємного стримування її гілок з метою найповнішого забезпечення прав і свобод людини, стала ядром класичної теорії поділу влади. Його вчення мало певний вплив на досвід конституціоналізму країн Заходу.

Але доля доктрини поділу влади виявилася непростою. Протягом двох минулих століть було немало намагань визнати поділ влади застарілим, нереальним, таким, що суперечить потребам соціального прогресу. Було висловлено багато протилежних думок. Так, Г. Гегель застерігав від «абсолютної самостійності» гілок влади щодо одна одної, що може призвести до взаємної ворожнечі, і закликав не до рівноваги або відокремлення окремих гілок, а до їх єдності^[74]. I. Кант указував на необхідність їх взаємного доповнення, зв’язку й узгодженості задля блага держави^[75].

В історії українського державотворення перші спроби конституційного закріплення судової влади пов’язані з історично відомим документом «Пакти і Конституція законів та вольностей Війська Запорізького», написаним Пилипом Орликом ще у 1710 році. Там були закладені певні засади щодо розподілу влад. Судові функції, зокрема, надавались гетьманському урядові, який одночасно здійснював і виконавчу владу.

Ідея створення в Україні справедливого суду знайшла відображення у ІІІ Універсалі Української Центральної Ради (1917 р.), а потім у Конституції Української Народної Республіки (1918 р.). Вона фактично виходила з принципу розподілу влад, згідно з яким судова влада в рамках цивільного, кримінального та адміністративного законодавства мала здійснюватися виключно судовими установами. Там же говорилось про повноту, законність та інші принципи провадження правосуддя в Україні.

В радянський період в Конституціях 1919, 1937, 1978 років принципи розподілу влад не знайшли свого закріплення. Мова йшла лише про судову систему та деякі принципи правосуддя.

Поняття «судова влада» в документі конституційного рівня вперше з’явилось в нашому законодавстві у Конституційному договорі «Про основні засади організації та функціонування державної влади і місцевого самоврядування в Україні на період до прийняття нової Конституції України» (8 червня 1995 р.).

Згідно з прийнятою 28 червня 1996 р. Конституцією України державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу й судову (ст. 6)^[76]. Наведені положення дають підстави вважати, що судова влада - один із проявів державної влади в цілому.

Судова влада стала об’єктом самостійного наукового дослідження лише в рамках теорії поділу влади. Якщо феномен влади досліджується вже тисячоліття, то судова влада як самостійне соціальне явище звертає на себе увагу вчених близько трьохсот років.

Існує декілька підходів до тлумачення поняття «судова влада». Відповідно до першого судову владу визначають як сукупність судових установ, тобто як владу державного органу — суду. Такий підхід має назву організаційного, оскільки пов’язаний він із характеристикою системи судоустрою, принципами її організації, правовим статусом суддів, місцем суду в системі інших державних органів.

Другий підхід зветься функціональним. За ним судова влада визначається як сукупність повноважень суду з відправлення правосуддя, тобто діяльність суду щодо розгляду й вирішення у визначеній законом процесуальній формі справ, що мають юридичні наслідки.

Третій підхід (організаційно-функціональний) поєднує два перших і визначає судову владу як систему створених згідно із законом органів, наділених виключними повноваженнями щодо розгляду юридично значущих справ, що мають юридичні наслідки, із застосуванням спеціальної процедури.

Однак зазначені підходи до визначення поняття судової влади не враховують її владних проявів, державно-атрибутивної природи. Також не дається відповіді, чому судова влада є однією з гілок державної влади, які ознаки споріднюють її із законодавчою та виконавчою гілками державної влади, а які є притаманними лише владі судовій, характеризують її виключність і самостійність.

Нерідко судову владу ототожнюють з судом, як державним органом. Це не вірно, бо владою є все те, що даний конкретний орган взмозі зробити. По суті влада - це є повноваження, функція, але не сам орган. Тому поняттю судової влади притаманні дві характерні ознаки: по-перше, судова влада може бути реалізована за допомогою спеціально створених державних органів - судів; по-друге, суди повинні бути наділені притаманними, властивими лише їм способами і можливостями правового впливу. Ці ознаки взаємопов’язані і взаємозалежні. Їх не можна ізолювати один від одного або протиставляти.

Буде помилкою прирівнювати судову владу до суду як до установи, державного органу (нерідко говорять: «Судова влада — це суд»). Більшість вчених визнають, що ще більшою помилкою і навіть свідченням низького рівня правової культури є іноді схильність називати судовою владою службових (посадових) осіб, які працюють в судових установах. У зв’язку з цим важко визнати правильними міркування, що зустрічаються про «організацію судової влади», «про вдосконалення структури і організації такої влади» тощо. Організувати або реорганізувати можна орган, установу, підприємство, організацію або їх систему. Іншими словами, владою слід вважати не орган або посадову особу, а те, що вони можуть і в змозі зробити. По суті, це повноваження, функція, але не її виконавець. Користуючись театральною термінологією, цілком припустимо стверджувати, що влада - це роль, але не актор^[77].

Досить часто зустрічається поширене невиправдане прагнення прирівнювати судову владу до якогось одного з видів судової діяльності. Нерідко про судову владу говорять і пишуть як про синонім правосуддя і навпаки.

У подальшому про правосуддя буде сказано достатньо докладно, і це дозволить переконатися, що «судова влада» і «правосуддя» - поняття споріднені, близькі за змістом, але не тотожні. Правосуддя - важливий прояв судової влади, але не єдиний. Терміни «правосуддя» і «судова влада» не є рівнозначними. Здійснення судової влади за змістом є значно ширшим, ніж відправлення правосуддя.

Судову владу реалізують судді та, у визначених законом випадках, присяжні шляхом здійснення правосуддя у рамках відповідних судових процедур. Правосуддя означає зміст судової влади, є одним з видів її діяльності. Через правосуддя, як правову форму судової діяльності, захищаються та охороняються права людей і організацій, притягуються до відповідальності особи, які вчинили правопорушення, тобто здійснюється судова влада. Конституцією України (стаття 124) передбачено, що правосуддя в нашій державі здійснюють виключно суди і що делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускається. Це специфічне судове повноваження.

Поряд з тим, судова влада наділена рядом інших повноважень, які мають велике соціальне значення. До них відносять наступні:

У здійснення правосуддя;

У конституційний контроль;

У контроль за додержанням законності та обґрунтованості рішень і дій державних і посадових осіб;

У формування органів суддівського самоврядування;

S роз’яснення судам... актів застосування законодавства;

S утворення державної судової адміністрації^[78].

Таким чином, якщо діяльність суду в Україні характеризується як владна, то слід визнати, що особливості такого соціального феномену, як влада, повинні мати в ній своє адекватне відображення. Розкриваючи поняття «судова влада», треба враховувати такі положення:

S за своїми властивостями судова влада є державною з усіма належними владі атрибутами й чітко визначеною компетенцією;

S вона є одним із продуктів застосування принципу поділу державної влади з ознаками незалежності й самостійності, що випливають із цього принципу;

S судова влада повинна мати такі механізми забезпечення її функціонування, які гарантували б її самостійність;

S вона здійснюється в певних організаційних і процесуальних формах, установлених у законі;

S судова влада має універсальний і виключний характер;

S вона здійснюється на професійній основі.

Отже, основу судової влади, безумовно, складає сукупність судових органів, наділених різною компетенцією.

Вказане дає можливість дійти висновку про те, що судова влада - це самостійна і незалежна гілка державної влади, що створена для вирішення на основі закону соціальних конфліктів між державою і громадянами, самими громадянами, юридичними особами; контролю за конституційністю законів; захисту прав громадян у їхніх взаємовідносинах з органами виконавчої влади і посадовими особами; контролю за дотриманням прав громадян при розслідуванні кримінальних правопорушень і проведенні оперативно- розшукової діяльності; встановлення найбільш значимих юридичних фактів.

Основні ознаки судової влади

Судова влада, будучи самостійною і незалежною гілкою державної влади, володіє цілим рядом ознак, що розкривають її суть, дозволяють відмежувати її від інших гілок державної влади.

Зупинимось на найважливіших з них, а саме:

а) виключність;

б) самостійність;

в) повнота;

г) законність;

ґ ) незалежність.

Виключність судової влади характеризується низкою властивостей.

По-перше, це означає, що жодний інший орган державної влади і управління не має права брати на себе компетенцію судової влади. Судова влада здійснюється винятково спеціальними державними органами — судами. Делегування функцій судів, а також присвоєння цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускаються (ч. 1 ст. 124 Конституції України). З цього випливає, що тільки органи судової влади мають право вирішувати усі правові спори.

По-друге, винесення рішення з конкретної справи є прерогативою суду, і це положення підкреслює виключність судових рішень. Держава тільки суду довіряє право використовувати примусові повноваження державної влади, а саме:

У у встановленому законом порядку застосовувати цивільно-правові санкції у цивільній справі;

У визнавати особу винуватою у вчиненні кримінального правопорушення;

У призначати покарання у кримінальній справі.

Рішення суду є обов’язковими для виконання усіма державними органами і посадовими особами.

По-третє, виключне правове становище суду в системі державних органів визначається Конституцією та іншими нормативними актами України. Формування системи органів державної влади, порядок їх організації та діяльності належать до відання законодавчої влади. Виключаючи можливість створення надзвичайних та особливих судів, як про це сказано в ч. 5 ст. 125 Конституції України, законодавство про судоустрій і статус суддів допускає певну диференціацію судових органів для вирішення різних категорій справ. Іншими словами, діюче законодавство закріплює можливість певної спеціалізації судів. Вони розрізнятимуться за своєю предметною підсудністю та процесуальною формою судочинства.

По-четверте, виключність судової влади характеризується особливим порядком формування судового корпусу і притягнення суддів до відповідальності. Вимоги, що ставляться до судді, його обов’язки при здійсненні правосуддя і поза судовою діяльністю, є специфічними і чітко окресленими у чинному законодавстві.

По-п ’яте, зазначеній ознаці іманентна й виключність правового становища особи у сфері здійснення правосуддя. Саме у судовому провадженні права і обов’язки учасників процесу детально регламентовані й забезпечені відповідними гарантіями, зокрема, передбаченими Конституцією та процесуальним законодавством України.

Так, відповідно до ст. 62 Конституції України особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду. Ця норма дублюється і в ст. 17 КПК України. Цьому передує ретельне дослідження судом обставин справи, при якому враховуються як пом’якшуючі, так і обтяжуючі обставини, що підкреслює виключність правового становища особи - обвинуваченого (підсудного).

Самостійність судової влади обумовлена конституційним принципом розподілу влад. Кожна з гілок влади самостійно виконує лише їй притаманні функції, не підпорядковуючись одна одній. Судова влада покликана захищати свободи громадян, конституційний лад України, забезпечувати відповідність актів законодавчої та виконавчої влади Конституції України. Правосуддя в Україні здійснюється виключно судами та відповідно до визначених законом процедур судочинства (ч. 1 ст. 5 Закону України «Про судоустрій і статус

суддів» (далі - Закон України «Про судоустрій і статус суддів» або Закон))^[79]. Рішення, що виносяться органами судової влади, внаслідок зазначеної ознаки не потребують будь-якого затвердження іншими владами.

Повнота судової влади пов’язана з межами компетенції, тобто з обсягом судової влади і завершеністю рішень, що приймаються відповідними органами; обов’язковістю цих рішень (п. 9 ст. 129 Конституції України). У межах, визначених Конституцією України, при вирішенні спорів роль арбітра без будь - яких винятків належить судовій владі. В даному разі судова влада поширюється на коло відносин, що виникають між різними суб’єктами (між громадянами, громадянами і державою). Судові рішення, що набрали чинності, є обов’язковими до виконання всіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та їх об’єднаннями на всій території України. Невиконання судових рішень має наслідком юридичну відповідальність, установлену законом (пп. 2, 4 ст. 13 Закону).

Підзаконність судової влади полягає у відповідності закону судових структур та судових процедур. Суди здійснюють правосуддя на основі Конституції і законів України та на засадах верховенства права (ч. 1 ст. 6

Закону України «Про судоустрій і статус суддів»). Законодавчою основою функціонування судової влади в Україні є Конституція, Закони України «Про судоустрій і статус суддів», «Про Конституційний Суд України» та ін. В цих нормативних актах встановлюються компетенція, порядок утворення, структура та основні функції судів, а також регулюються питання їхнього матеріально-технічного і організаційного забезпечення. Одні з них детально регламентують статус носіїв судової влади, вимоги, що пред’являються до них, містять гарантії незалежності суддів. Інші регулюють процедурні аспекти діяльності судів - кримінальні процесуальні, цивільні процесуальні, господарські процесуальні.

Таким чином, єдність судової влади в Україні забезпечується сукупністю актів національного законодавства про судоустрій і судочинство, їхнім однаковим застосуванням судами на всій території України, фінансуванням судів з державного бюджету, єдиним статусом суддів.

Незалежність судової влади - один з головних принципів ефективної діяльності суду. Він має два рівні - зовнішній і внутрішній. Зовнішній рівень, у свою чергу, диференціюється на політичну і соціально-економічну незалежність. Рівень політичної незалежності обумовлений суспільно - політичною обстановкою, в якій здійснюється діяльність суду. При цьому важливо наголосити, що реальна незалежність суду абсолютно виключає будь- який вплив політичних партій, громадських рухів та їх лідерів на судову владу.

Це положення набуває актуальності в умовах багатопартійності, політичного плюралізму. Даний рівень незалежності зафіксований в ст. 126, 127 Конституції України, п. 2 ч. 1 ст. 6, та ч. 1 ст. 48 Закону України «Про судоустрій і статус суддів». У даних законодавчих актах встановлено, що: «Суддя не може належати до політичних партій, профспілок, брати участь у будь -якій політичній діяльності, мати представницький мандат, обіймати будь- які інші оплачувані посади, виконувати іншу оплачувану роботу, крім наукової, викладацької чи творчої».

Забезпечення прогресивних перетворень потребує й соціально- економічної незалежності судової влади. Держава забезпечує фінансування та належні умови для функціонування судів і діяльності суддів. У Державному бюджеті України окремо визначаються видатки на утримання судів з урахуванням пропозицій Вищої ради правосуддя (ст. 130 Конституції України). Відповідно до ст. 135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» суддям гарантується суддівська винагорода, яка виплачується судді з дня зарахування його до штату відповідного суду, якщо інше не встановлено цим Законом. Суддівська винагорода складається з посадового окладу та доплат за:

У вислугу років;

У перебування на адміністративній посаді в суді;

У науковий ступінь;

У роботу, що передбачає доступ до державної таємниці.

Базовий розмір посадового окладу судді становить:

1) судді місцевого суду - 30 прожиткових мінімумів для працюючих осіб розмір якого встановлено на 1 січня календарного року;

2) судді апеляційного суду, вищого спеціалізованого суду судді апеляційного суду, вищого спеціалізованого суду - 50 прожиткових мінімумів для працюючих осіб розмір якого встановлено на 1 січня календарного року;

3) судді Верховного Суду - 75 прожиткових мінімумів для працюючих осіб розмір якого встановлено на 1 січня календарного року.

Суддям надається щорічна відпустка. Відповідно до ст. 136 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», суддям надається щорічна оплачувана відпустка тривалістю 30 робочих днів з виплатою, крім суддівської винагороди, допомоги на оздоровлення в розмірі посадового окладу. Суддям, які мають стаж роботи більше 10 років, надається додаткова оплачувана відпустка тривалістю 15 календарних днів.

Після призначення на посаду суддя, який потребує поліпшення житлових умов, забезпечується службовим житлом за місцем знаходження суду органами місцевого самоврядування в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України.

Суді та члени їхніх сімей перебувають під державним захистом. Окрім цього судді наділенні пакетом соціальної допомоги перебуваючи у відставці (ст.ст. 140, 142-145 Закону). Суддя і члени його сім’ї мають право на

безоплатне медичне обслуговування в державних установах охорони здоров’я, пенсію або грошове утримання судді у відставці.

Внутрішній рівень незалежності судової влади обумовлює, з одного боку, власне діяльність суду щодо здійснення правосуддя, а з другого - статутні гарантії суддів. Правозабезпечуючими гарантіями режиму незалежного правосуддя є насамперед Закон України «Про судоустрій і статус суддів», чинне цивільне процесуальне, кримінальне процесуальне та інше законодавство, яке передбачає відповідальність за втручання у діяльність суду, таємницю наради суддів та заборону вимагати її розголошення. Суддя, крім того, не зобов’язаний давати жодних пояснень щодо суті справ, які перебувають у його провадженні, крім випадків встановлених законом (ч. 3 ст. 48 Закону). Пленум Верховного Суду України в своїй постанові від 12 квітня 1996 року № 4 вказав на те, що на всі випадки втручання в діяльність суду суддя повинен реагувати окремими ухвалами чи постановами, а якщо в таких діях є ознаки злочину, передбаченого окремими статтями Кримінального кодексу України, - вирішувати питання про початок кримінального провадження. В п. 4 постанови роз’яснюється поняття втручання у діяльність по здійсненню правосуддя. Під ним розуміється «будь-який вплив на суддю чи народного засідателя (прохання, вказівку, вимогу, критику судді в засобах масової інформації до вирішення справи тощо) з боку будь-якої особи з метою схилити їх до вчинення чи не вчинення певних процесуальних дій або ухвалення бажаного судового рішення. При цьому не має значення, за допомогою яких засобів (обіцянок різних вигод, погрози тощо), в якій стадії процесу і в діяльності суду якої інстанції здійснюється втручання»^[80].

За ст. 376 Кримінального кодексу України передбачена кримінальна відповідальність за втручання в будь-якій формі в діяльність судді з метою перешкодити виконання ним службових обов’язків або добитися винесення неправосудного рішення. Крім того, ст. 377 КК України передбачає відповідальність за погрозу вбивством, насильством або знищенням чи пошкодженням майна щодо судді у зв’язку з його діяльністю пов’язаною із здійсненням правосуддя.

Важливою гарантією незалежності суддів є також норми цивільного процесуального, господарського процесуального законодавства. Вони забезпечують рух справи у визначеному порядку, передбачають процесуальні санкції за невиконання закону і тим самим створюють умови, які дають змогу суддям розглядати і вирішувати справи за внутрішнім переконанням, спираючись тільки на досліджені в суді докази й незалежно від будь-якого впливу.

Торкаючись статутних аспектів незалежності судової влади, зазначимо, що ст. 128 Конституції України та ст.ст. 69-82 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» закріпили принципи формування судової системи, вказавши вимоги до кандидатів на посаду судді порядок та призначення суддів. Призначення на посаду судді Президентом України є оптимальним і забезпечує його незалежність. Такий порядок дає змогу уникнути впливу на суддів з боку місцевих органів влади.

Як підсумок вищевикладеному, слід зробити посилання на ч. 5 ст. 48 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» де вказано, що незалежність судді забезпечується:

'б особливим порядком його призначення, обрання, притягнення до відповідальності та звільнення;

б недоторканністю та імунітетом судді;

б незмінюваністю судді;

б порядком здійснення правосуддя, визначеним процесуальним законом, таємницею ухвалення судового рішення;

б забороною втручання у здійснення правосуддя;

б відповідальністю за неповагу до суду чи судді;

б окремим порядком фінансування та організаційного забезпечення діяльності судів, установленим законом;

б належним матеріальним та соціальним забезпеченням судді;

б функціонуванням органів суддівського самоврядування;

б визначеними законом засобами забезпечення особистої безпеки судді, членів його сім’ї, майна, а також іншими засобами їх правового захисту;

б правом судді на відставку.

Органи державної влади, органи місцевого самоврядування, їх посадові та службові особи, а також фізичні і юридичні особи та їх об’єднання зобов’язані поважати незалежність судді і не посягати на неї.

Взаємодія судової влади з іншими гілками влади в Україні здійснюється на основі вже згадуваного «механізму стримувань і противаг», що на практиці виглядає в такий спосіб. Органи законодавчої влади впливають на суди, створюючи для них нормативно-правову базу. Вона охоплює організацію судової системи і визначає порядок діяльності судів (процесуальне право). Крім того, орган законодавчої влади (Верховна Рада України) разом із Президентом України беруть участь у формуванні системи судоустрою України - призначенні судді[81]. Але, будучи призначені на посаду органами законодавчої влади, судді їм не підлеглі, і зазначені органи не вправі контролювати законність вироків і інших судових рішень. Разом з тим, бюджет судів приймає Верховна Рада України.

У свою чергу, судді Конституційного Суду України наглядають за конституційністю законів, прийнятих Верховною Радою, що згодом можуть застосовуватися при розгляді справи.

Що стосується взаємин з органами виконавчої влади, то суд може скасовувати суперечливі Конституції України і законам акти органів державного управління; незаконні рішення адміністрацій підприємств, установ і організацій, розглядати скарги громадян на незаконні дії органів державного управління. Відповідно до ст. 21 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», в Україні утворюються адміністративні суди, що розглядають адміністративні справи, пов’язані з правовідносинами в сфері державного управління і місцевого самоврядування (справи адміністративної юрисдикції), тобто вирішують питання законності дій і розпоряджень органів виконавчої влади на місцях і органів місцевого самоврядування.

Відповідно до ст. 19 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» суд утворюється, реорганізовується і ліквідовується законом.

Проект закону про утворення, реорганізацію чи ліквідацію суду вносить до Верховної Ради України Президент України після консультацій з Вищою радою правосуддя. Місцезнаходження, територіальна юрисдикція і статус суду визначаються з урахуванням принципів територіальності, спеціалізації та інстанційності.

Підставами для утворення, реорганізації чи ліквідації суду є зміна визначеної цим Законом системи судоустрою, необхідність забезпечення доступності правосуддя, оптимізації видатків державного бюджету або зміна адміністративно-територіального устрою. Утворення суду може відбуватися шляхом створення нового суду або реорганізації (злиття, поділу) судів.

Кількість суддів у суді (крім Верховного Суду) визначає Вища рада правосуддя з урахуванням консультативного висновку Державної судової адміністрації України, судового навантаження та в межах видатків, визначених у Державному бюджеті України на утримання судів та оплату праці суддів.

Правова основа діяльності судової влади

В Україні судова влада знаходиться в процесі становлення, однак вона вже має достатню самостійність і незалежність в механізмі держави, зайняла міцні позиції серед інших гілок влади. Такому становищу судової влади в Україні на сучасному етапі її розвитку багато в чому сприяло прийняття Верховною Радою України Конституції України (у якій глава VIII закріплює правові основи організації правосуддя, а глава XII - Конституційного Суду України), а також цілого ряду законодавчих актів, що стосуються реорганізації судоустрою, статусу суддів, незалежності судової влади, приведення її у відповідність до європейських стандартів. До них зокрема, відносяться: 1. Законодавство про судову владу і статус суддів. Нормативно-правові акти, які регулюють питання організації й реалізації судової влади в Україні, прийняті відповідно й у розвиток конституційних положень. До них належать Закони України: «Про забезпечення права на справедливий суд» від 12 лютого

2015 р.^[82]; «Про судоустрій і статус суддів» від 2 червня 2016 р.^[83]; «Про Конституційний Суд України» від 13 липня 2017 р.^[84]; «Про доступ до судових рішень» від 22 грудня 2005 р.^[85]; «Про Вищу раду правосуддя» від 21 грудня

2016 р.^[86]; «Про Вищий антикорупційний суд» від 7 червня 2018 р.^[87]; «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» від 5 червня 2012 р.^[88]; «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2006 р.^[89]; «Про державний захист працівників суду і правоохоронних органів» від 23 грудня 1993 р.^[90] та ін.

Важливе значення для регламентації організації судової влади мають акти програмного характеру, які закладають підвалини для реформування органів юстиції. До них належать: Концепція вдосконалення судівництва для утвердження справедливого суду в Україні відповідно до європейських стандартів, схвалена Указом Президента України від 10 травня 2006 р.^[91], і Концепція розвитку кримінальної юстиції щодо неповнолітніх в Україні, затверджена Указом Президента України від 24 травня 2012 р.^[92].

Законодавство про органи юстиції її органи, що здійснюють виконання судових рішень. До правових основ діяльності Міністерства юстиції України належать такі акти: Положення про Міністерство юстиції України, затверджене Постановою Кабінету Міністрів України від 02 липня 2014 р.

№ 228^[93]; «Деякі питання територіальних органів Міністерства юстиції»: Постанова Кабінету Міністрів України від 09 жовтня 2019 р. № 870^[94]; «Про затвердження Положення про міжрегіональні управління Міністерства юстиції України», схвалене наказом Міністерства юстиції України від 23 червня 2011 р. № 1707/5^[95]. Останнім визначаються основні завдання, права та повноваження Міжрегіональних управлінь Міністерства юстиції України.

Закон України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів» від 2 червня 2016 р. визначає основи організації та діяльності з примусового виконання судових рішень і рішень інших органів (посадових осіб) органами державної виконавчої служби та приватними виконавцями, їхні завдання та правовий статус^[96].

У Законі України «Про виконавче провадження» від 2 червня 2016 р. визначено умови і порядок виконання рішень судів та інших органів (службових осіб), що відповідно до закону підлягають примусовому виконанню у разі невиконання їх у добровільному порядку^[97].

Особлива роль у виконання судових рішень належить Державній кримінально-виконавчій службі України. Діяльність органів Державної кримінально-виконавчої служби України визначається Законом України «Про Державну кримінально-виконавчу службу України» від 23 червня 2005 р.^[98], Кримінально-виконавчим кодексом України від 11 липня 2011 р. та Кримінальним процесуальним кодексом України від 12 квітня 2012 р.^[99]

Таким чином, як підсумок ще раз зазначимо, що судова влада - це специфічна гілка єдиної державної влади, яка має власну виключну компетенцію щодо розгляду юридично значущих справ, що мають правові наслідки, і реалізується виключно конституційними органами (судами) в межах закону та спеціальних (судових) процедур.

Судова влада, будучи самостійною і незалежною гілкою державної влади, володіє цілим рядом ознак, що розкривають її суть, дозволяють відмежувати її від інших гілок державної влади.

Наведене визначення судової влади не є вичерпним. Сутність феномену судової влади можна повністю зрозуміти лише при дослідженні форм її реалізації, функцій, засад організації та діяльності, що і буде предметом подальшого розгляду.

2.2.