Особисті немайнові права і обов’язки батьків і дітей

СК України містить спеціальну главу 13 «Особисті немайнові права і обов'язки батьків і дітей», яка зібрала норми, що регулюють особисті відносини батьків і дітей і сприяють формуванню дитини як особистості.

Закріплені в СК особисті немайнові права мають свою специфіку:

1) ці права позбавлені економічного змісту і не мають грошо­вої оцінки;

2) вони належать усім без винятку батькам та дітям у рівному обсязі;

3) основна частина цих прав виникає з моменту народження людини, тобто вони є її природними правами;

4) вони нерозривно пов'язані з особою їх носія.

Відповідно до ст. 141 СК мати, батько мають рівні права та обов'язки щодо дитини незалежно від того, чи перебували вони між собою у шлюбі. Тобто СК встановлює рівність прав та обов'язків ба­тьків стосовно дитини. Рівність прав батьків щодо дитини - це ознака, яка є однією із основних, що характеризує батьківські права.

СК передбачає також рівність прав та обов'язків дітей (між собою) щодо батьків незалежно від того, чи перебували їхні батьки у шлюбі між собою (ст. 142 СК).

Сімейне законодавство визначає цілу низку особистих не- майнових прав і обов'язків батьків і дітей:

1. Обов’язок батьків забрати дитину з пологового будинку або іншого закладу охорони здоров’я (ст. 143 СК). З народженням дитини в її батьків незалежно від їхньої волі виникають права й обов'язки щодо дитини. Наявність кровного споріднення між ди­тиною та матір'ю і батьком є першою загальною підставою виник­нення прав та обов'язків матері, батька.

Частина 1 ст. 143 СК зобов'язує матір, батька дитини, які пе­ребувають у шлюбі, забрати дитину з пологового будинку або ін­шого закладу охорони здоров'я. Якщо мати в шлюбі не перебуває, то такий обов'язок покладається на неї (ч. 2 ст. 143 СК).

Відмова батьків забрати дитину з пологового будинку тягне за собою виникнення права діда, баби та інших родичів забрати дитину, причому це право може бути реалізовано виключно з до­зволу органів опіки та піклування;

2.

3. Обов’язок визначити прізвище, ім’я, по батькові дитини. Прізвище дитини визначається за прізвищем її батьків (ст. 145 СК). Якщо мати і батько мають різні прізвища, прізвище дитини визна­чається за їхньою згодою або батьки можуть присвоїти дитині подвійне прізвище, утворене шляхом об’єднання їхніх прізвищ.

Згідно зі ст. 8 Конвенції про права дитини кожна дитина має право на збереження своєї індивідуальності. Індивідуальними ознака­ми особи, передусім, є ім’я та прізвище. Законодавство встановлює порядок визначення та закріплення імені, прізвища та по батькові дитини (ст. 145-148 СК). Право на ім’я - це непорушне і невідчужу- ване особисте немайнове право, а також природне право.

Порядок визначення імені дитини передбачено у ст. 146 СК. Ім ’я дитини визначається за згодою батьків. Ім’я дитини, народже­ної жінкою, яка не перебуває у шлюбі, у разі відсутності доброві­льного визнання батьківства визначається матір’ю дитини. Дитині може бути дано не більше як два імені, якщо інше не випливає зі звичаю національної меншини, до якої належать мати та (або) батько. Спір між батьками щодо імені дитини може розв’язуватися органом опіки та піклування або судом.

По батькові дитини визначається в порядку, встановленому ст. 147 СК. За загальним правилом, по батькові дитини визна­чається за іменем її батька. Якщо дитину народжено жінкою, яка не перебуває у шлюбі, за умови, що батьківство щодо дитини не ви­знане, по батькові визначається за іменем особи, яку мати дитини назвала її батьком.

Одним зі складових елементів права на ім’я є право на зміну або переміну імені, прізвища, по батькові.

4. Права та обов’язки батьків щодо виховання та розвит­ку дитини (ст. 150, 151, 152 СК).

Одним із найважливіших природних прав людини є право на сім’ю. Сім’я є первинним та основним осередком суспільства (ч. 1 ст. З СК). Право на сім’ю передбачає право особи створити сім’ю та жити в ній (ч.

У ст. 150 та 151 СК сформульовано правові засади здійснен­ня прав та виконання обов’язків батьків щодо виховання дитини. Зокрема, батьки зобов’язані:

1. Виховувати дитину в дусі поваги до прав та свобод інших людей, любові до своєї сім'ї та родини, свого народу, своєї Батькі­вщини. Слід зазначити, що при виконанні цього обов’язку саме ба­тьки повинні стати прикладом для дитини. Якщо батьки піклують­ся один про одного, поважають один одного та своїх дітей, то й дитина, яка виросте в такій сім’ї, здебільшого у своїй сім’ї буде поводитися аналогічно, з повагою ставитиметься до своїх дітей, співчуватиме слабким, близьким людям. Саме батьки повинні прищепити дитині любов до свого народу, Батьківщини.

Зауважимо, що виховання дитини - це складний безперерв­ний процес, який потребує від батьків багато часу та уваги. На жаль, батьки не завжди можуть приділити своїм дітям достатньо часу, і тому дитина може бути передана на виховання іншим осо­бам. Такими особами можуть бути як фізичні (баба, дід, інші роди­чі, вихователі тощо), так і юридичні особи (дитячі садки, інтернати, школи тощо). Але при цьому передача дитини на виховання іншим особам не звільняє батьків від обов’язку батьківського піклування щодо неї (ч. 5 ст. 150 СК);

2. Піклуватися про здоров'я дитини, її фізичний стан, духов­ний та моральний розвиток. Тобто по можливості періодично оздоровлювати дитину, залучати її до різних спортивних секцій, загартовувати. Що ж до розвитку духовності дитини, то, звичайно, це залежить від можливості батьків, але, як правило, для того, щоб дитина була духовно багатою, вони повинні їй прищепити любов до поезії, музики, книг тощо;

3. Забезпечити здобуття дитиною повної загальної серед­ньої освіти, готувати її до самостійного життя.

4. Поважати дитину, тобто поважати її права, рахуватися з її інтересами. Цей обов'язок випливає з норми ст. 28 Конституції Украї­ни, яка передбачає, що кожний має право на повагу до його гідності. Стаття 297 ЦК більш розширено регламентує право дитини на повагу:

- кожний має право на повагу до його гідності та честі;

- гідність та честь фізичної особи є недоторканними;

- фізична особа має право звернутися до суду з позовом про захист честі, гідності;

5. Не експлуатувати дитину. Експлуатація дитини - це, як правило, залучення її до участі у важких роботах і роботах із шкід­ливими або небезпечними умовами праці, а також на підземних роботах та до праці понад установлений законодавством скороче­ний робочий час, примушування до жебрацтва тощо. Відповідно до ст. 32, 34 Конвенції про захист прав дитини Україна визнає право дитини на захист від економічної експлуатації та від виконання будь-якої роботи, яка може становити небезпеку для здоров'я, бути перешкодою у здобутті нею освіти чи завдавати шкоди її здоров'ю, фізичному, розумовому, духовному, моральному та соціальному розвитку, та зобов'язана захищати дитину від усіх форм сексуаль­ної експлуатації та сексуальних розбещень.

6. Не застосовувати до дитини фізичні покарання, а також інші види покарань, які принижують людську гідність дитини.

Що стосується прав батьків щодо виховання дитини, то до них, зокрема, належать:

1) переважне право перед іншими особами на особисте вихо­вання дитини;

2) право залучати до виховання дитини інших осіб, передава­ти її на виховання фізичним та юридичним особам;

3) обирати форми та методи виховання.

5. Право дитини на спілкування (ст. 153 СК). Мати, батько та дитина мають право на безперешкодне спілкування між собою, крім випадків, коли таке право обмежене законом. Тобто ніхто не може чинити перешкоди у спілкуванні батьків і дітей, крім випад­ків, коли таке спілкування буде негативно впливати на дитину та її інтереси;

6. Право батьків на захист дитини ( ст. 154 СК);

7. Право батьків на визначення місця проживання дитини (ст. 160 СК). Правом, що забезпечує соціальне буття людини, є право на місце проживання. Місце проживання дитини, яка не до­сягла 10 років, визначається за згодою батьків (ч. 1 ст. 160 СК). За відсутності згоди щодо того, з ким із батьків буде проживати мало­літня дитина, спір між ними може бути вирішений судом (ч. 1 ст. 161 СК). Суд при вирішенні спору щодо місця проживання ди­тини з одним із батьків бере до уваги: ставлення батьків до вико­нання своїх обов’язків; додержання інтересів дитини; особисту прихильність дитини до кожного з батьків; вік дитини; стан її здо­ров’я; самостійний дохід того з батьків, з ким буде проживати ди­тина; наявність упорядженого жилого приміщення; можливість створення умов належного виховання та розвитку; стосунки бать­ків; матеріальне становище кожного з них; сімейний стан тощо.

Якщо суд або орган опіки та піклування визнав, що жодний із батьків не може створити дитині належних умов для виховання та розвитку, на вимогу баби, діда або інших родичів дитина може бу­ти передана комусь із них.

Якщо дитина не може бути передана жодній із цих осіб, суд може постановити рішення про відібрання дитини від особи, з якою вона проживає (п. 3 ст. 161 СК), і передати її для опікування органів опіки та піклування;

8. Право батьків на відібрання малолітньої дитини (ст. 163 СК). Наявність у батьків абсолютного, суб’єктивного права на визначення місця проживання дітей, які не досягли 14 років, забезпечує їм можливість вимагати повернення малолітньої дитини від будь-якої іншої особи, яка утримує її при собі не на підставі закону або рішення суду. Проте при вирішенні конкретного спору суд може відмовити у відібранні малолітньої дитини і переданні її батькам або одному з них, якщо буде встановлено, що це супере­чить її інтересам. Таким чином, суд при вирішенні спору виходить із необхідності найбільш повного забезпечення інтересів дитини, а не формального задоволення права батьків на її виховання.

4.