ПРАВА І ОБОВ’ЯЗКИ БАТЬКІВ І ДІТЕЙ ТА ІНШИХ УЧАСНИКІВ ВИХОВАННЯ

АЛІМЕНТНІ ОБОВ’ЯЗКИ БАТЬКІВ — обов’язок батьків у встановленому законом порядку надавати дітям кошти на їх утримання. Батьки зобов’язані утримувати своїх неповнолітніх і непрацездатних повнолітніх дітей, які потребують матеріальної допомоги.

АЛІМЕНТНІ ОБОВ’ЯЗКИ ДІТЕЙ — обов’язок дітей у вста­новленому законом порядку надавати батькам кошти на їх утри­мання. Повнолітні діти зобов’язані утримувати непрацездатних батьків, які потребують матеріальної допомоги. Якщо буде вста­новлено, що батьки ухилялися від виконання батьківських обов’­язків, суд має право звільнити їхніх дітей від сплати аліментів. В разі, коли батьки мають кілька дітей, а позов пред’явлено до одного з них, суд повинен враховувати обов’язок й інших дітей утримувати батьків.

БАТЬКІВСТВО — факт народження дитини від певного чоло­віка (батька). Юридично батьківство засвідчують органи ЗАГСу, які роблять актові записи про матір і батька дитини. Такі записи робляться на підставі документа про шлюб між батьками дитини, а якщо батьки не перебувають у шлюбі — на підставі їхньої спільної заяви або судового рішення про встановлення бать­ківства.

БАТЬКІВСЬКИЙ КОМІТЕТ ШКОЛИ —орган батьківської громадськості, який забезпечує тісний зв’язок і постійну спів­дружність сім’ї, школи, трудових колективів та громадськості з метою підвищення ефективності навчально-виховного процесу, всебічного розвитку учнів.

Б.к.ш. сприяє здійсненню загального обов’язкового навчання дітей, допомагає школі та сім’ї у вихованні в учнів відповідаль­ного ставлення до навчання та праці, в їх професійній орієнтації.

Важливим завданням Б.к.ш. є залучення батьків до активної участі у житті школи, організація педагогічного всеобучу, робота по профілактиці шкідливих звичок учнів, дитячої бездоглядності та правопорушень, сприяння охороні та зміцненню здоров’я шко­лярів, організації їх дозвілля, допомога у зміцненні господарчої та навчально-матеріальної бази школи.

Б.к.ш. обирається на загальношкільних зборах (конференції) батьків на один навчальний рік. При цьому враховується пред­ставництво колективів батьків учнів кожного класу (потоку). Зі складу комітету обираються голова та секретар. Голова за- гальношкільного Б.к. є членом педагогічної ради школи.

Для цілеспрямованої роботи в конкретних напрямах під керів­ництвом членів Б.к.ш. з активу батьків створюються постійні та тимчасові комісії. У класах створюються класні батьківські комі­тети. Вони керуються у своїй роботі Положенням про батьківсь­кий комітет, рішеннями батьківських зборів, рекомендаціями класного керівника.

Б.к.ш. має право звертатися разом з адміністрацією школи до тих чи інших організацій з питань надання допомоги в її діяль­ності; вносити на розгляд директора та педагогічної ради школи пропозиції щодо вдосконалення виховної роботи; заслуховувати повідомлення директора школи та класних керівників про стан та перспективи роботи школи; вирішувати проблеми, які цікав­лять батьків; повідомляти батьків про виховання дітей в сім’ї; добиватися впливу на безвідповідальних батьків; брати участь у розподілі засобів фонду всеобучу для надання матеріальної до­помоги дітям.

БАТЬКІВСЬКІ ПРАВА ТА ОБОВ’ЯЗКИ — особисті й майно­ві права та обов’язки, які закон надає батькам (батькові і матері) для забезпечення належного виховання і матеріального утриман­ня дітей, а також захисту їхніх прав та інтересів. Батьки мають рівні права та обов’язки щодо своїх дітей: право надавати дітям ім’я і прізвище, вирішувати питання їхнього виховання. За жит­тя дітей батьки не мають права на їхнє майно. Якщо у неповно­літніх є належне їм майно, батьки управляють ним як опікуни і піклувальники. Батьки зобов’язані утримувати своїх неповноліт­ніх дітей.

БЕЗДОГЛЯДНІСТЬ ДИТЯЧА — послаблення або відсутність догляду за дітьми, їх поведінкою і проведенням часу, а також недостатня турбота про виховання з боку батьків або тих, хто їх замінює. Бездоглядність виникає через зайнятість батьків, а частіше — через їх безвідповідальне ставлення до батьківських обов’язків.

Важливе значення для поліпшення виховання підростаючого покоління та профілактики Б.д. має організація навчального про­цесу, продуктивної праці та дозвілля дітей. Для цього створені різні позашкільні заклади, клуби, гуртки за місцем проживання, спортивні секції, дитячі бібліотеки. Діти мають можливість нав­чатися в школах, школах-інтернатах та групах продовженого дня.

Боротьба з бездоглядністю тісно пов’язана з підвищенням рів­ня педагогічних знань батьків, а також зміцненням зв’язку школи з сім’єю.

БУДИНОК ДИТЯЧИЙ — державний виховний заклад, де ут­римуються діти і підлітки віком до 18 років, що залишилися без батьків чи опікунів (внаслідок смерті батьків, позбавлення бать­ківських прав та з інших причин), а також діти одиноких ма­терів.

Б. д. відкриваються і закриваються за рішенням виконкомів районних Рад народних депутатів.

Існують дошкільні та шкільні Б. д. У дошкільних уся виховна робота провадиться згідно з програмою виховання в дитячому садку. Всі вихованці шкільного віку навчаються в загальноос­вітній школі. У Б.д. здійснюється систематичне трудове, мораль­не, естетичне, розумове та фізичне виховання.

ВЗАЄМОВІДНОСИНИ В СІМ’Ї —форма і умови співіснуван­ня родичів, які дозволяють у певній мірі реалізувати її функції — відтворення і виховання нащадків, ведення господарства і задо­волення потреб її членів. В.в с. визначаються ступенем взаємного розуміння, поваги, підтримки, допомоги, співпереживання і взає­мовпливу. В.в с. впливають на психічне і фізичне здоров’я родичів, їх характери і вчинки.

Характер В.в с. складається під впливом кількох факторів: тра­диції сімейного спілкування, соціально-економічного стану сус­пільства і його морально-психологічної атмосфери; ступеня за­лежності життєдіяльності сім’ї від суспільства; форми участі подружжя в особистому господарстві і суспільному виробництві; типу сім’ї — багатодітна, малодітна; її складу — бездітне под­ружжя, повна чи неповна сім’я; її структури — верховенство і підпорядкування; психічних і особистісних якостей родичів: сту­пеня їх конфліктності.

Традиції нинішніх сімейних відносин суттєво відрізняються від цих традицій у народів минулих часів. Відмінності стосуються форм і ступеня.жорсткості соціального контролю за реалізацією шлюбних і сімейних відносин (табу, церковна ! світська мораль, громадська думка), змісту і стилю виконання батьками своїх обов’язків, розподілу обов’язків, ставлення до дітей, відносин дітей між собою і до батьків, відносин між представниками різ­них поколінь, які проживають в одній сім’ї. Традиційними рисами В.вс. українців є глибока повага і шана до старших, піклування про дітей аж до створення ними власних сімей.

На зміну багатодітній і багатопоколінній сім’ї минулого прий­шла пуклеариа сім’я, що складається лише з батьків і дітей. У першій сім’ї діти відчувають на собі різноманітні впливи стар­ших, переймають їх звички, спостерігають за їх стосунками, нав­чаються поважати їх. Дорослі члени такої сім’ї впливають один на одного і на дітей, домагаються дотримання традицій і норм взаємовідносин, розуміючи відповідальність перед молодшими по­коліннями.

Протистояти всьому цьому може тільки глибоке усвідомлення всіма членами сім’ї (і батьками в першу чергу) свого місця і ролі в ній, всієї міри відповідальності за свої вчинки та їх нас­лідки. Важливе місце тут займає повернення до національних традицій, утвердження в кожній сім’ї своїх, нових.

ВИХОВНО-ТРУДОВІ КОЛОНІЇ МІНІСТЕРСТВА ВНУТРІШ­НІХ СПРАВ УКРАЇНИ—-це заклади, у яких відбувають пока­рання неповнолітні у віці від 14 років, засуджені до позбавлення волі.

Покарання у вигляді позбавлення волі з утриманням непов­нолітніх у В.-т.к. застосовується у випадках здійснення особливо тяжкого злочину, злочину, який потяг за собою особливо тяжкі наслідки.

Організація і діяльність В.-т.к. регламентується виправно-тру­довим законодавством України.

ВІДДАННЯ НЕПОВНОЛІТНЬОГО ПІД НАГЛЯД — запо­біжний захід, який можна застосувати до неповнолітнього обви- нувачепого. Особи, яким за їхньою згодою або проханням пере­дається під нагляд неповнолітній, або адміністрація тієї дитячої установи, у якій він виховується, у цих випадках дають письмове зобов’язання про забезпечення ними належної поведінки непов­нолітнього та його явки до слідчого, прокурора і суду.

ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ НЕПОВНОЛІТНІХ —передбачена зако­нодавством правова відповідальність осіб, які не досягли вісім­надцяти років. Кримінальній відповідальності підлягають за за­гальним правилом особи, яким на час вчинення злочину минуло 16 років. Кримінальній відповідальності підлягають також особи віком від 14 до 16 років, якщо вони вчинили такі злочини, як вбивство, згвалтування, злісне або особливо злісне хуліганство, крадіжку та інші передбачені законом злочини. З цього віку вони несуть відповідальність і за замах на такі злочини або спів­участь у них. Адміністративній відповідальності підлягають непов­нолітні, які на момент вчинення ними адміністративних правопо­рушень (проступків) досягли 16 років. До осіб віком від 15 до 18 років за адміністративні правопорушення вживаються заходи службами неповнолітніх. У випадках, коли це передбачено зако­нодавством, такі особи можуть підлягати адміністративній відпо­відальності па загальних підставах.

ВІТЧИМ — чоловік матері стосовно її дитини (дітей) від ін­шого шлюбу; нерідний батько. При відсутності належним чином оформленого усиновлення між вітчимом та дітьми його дружини (пасинками та падчерками) ніяких прав та зобов’язань не ви­никає.

ДІДУСЬ ТА БАБУСЯ. Соціально-психологічними досліджен­нями встановлено, що допомога старшого покоління молодому подружжю має позитивний вплив на збільшення сім’ї: чим ак­тивнішу участь беруть дідусь та бабуся у догляді за малюком, тим більша ймовірність народження в сім’ї наступної дитини.

Близько 10 мільйонів людей похилого віку, які проживають разом із своїми сімейними дітьми, допомагають молодим батькам у вихованні дітей. Навіть працюючі пенсіонери надають допомогу молодій сім’ї в догляді за малюками.

Протягом останнього десятиріччя Д. та б. до моменту народ­ження першого онука перебувають у розквіті творчих сил. Піклу­вання про малюків і допомога молодій сім’ї відходять на другий план. Д. та б. надають перевагу улюбленій роботі, спілкуванню з друзями, прагнуть якомога довше зберегти свою незалежність. Здійснити це значно легше, бо старше покоління в основному живе окремо від молодих, а відпустка матері дозволяє їй догля­дати малюка до трьох років.

Сучасні Д. та б. переважно освічені та культурні люди. Вони можуть не просто доглядати онуків, але й сприяти моральному впливу на них не тільки у молодшому, але й у старшому шкіль­ному віці.

Суперечності та конфлікти, які часто спостерігаються у сучас­ній молодій сім’ї, відображаються па стосунках Д. та б. і онуків. Через проблеми своєї дитини в шлюбі Д. та б. намагаються від­городити онуків від одного з батьків. У такій сім’ї Д. та б. ніколи не будуть об’єктом турботи.

Д. та б. мають схильність «потурати» онукам, оберігати їх від будь-яких труднощів, приховувати від батьків їхні провини. Се­ред представників старшого покоління багато таких, які пере­оцінюють свої можливості, педагогічний досвід, авторитет. Тому далеко не всі Д. та б. бувають гарними вихователями.

Зустрічаються різні бабусі. Бабуся-жертва відмовляється від особистого життя заради онуків, бере на себе всі домашні турботи. її супроводжують незадоволення, постійні тривоги, квап­ливість. Бабуся-суперниця непогано організує своє особисте життя, залишаючи за собою право на дозвілля та розваги. Вона може забрати до себе онуків на вихідний, але дозволяє собі кри­тику на адресу невістки або зятя, суперничає з ними як вихо­вателька та господиня дому. І тільки для гармонійної бабусі ону­ки— безмежна радість. Внутрішньо самостійна, вільна бабуся вміє цікаво спілкуватися з ними. Емоційний зв’язок між дорос­лою людиною і дитиною забезпечує для них взаємну зацікавле­ність.

Дідусь не відразу починає відчувати прихильність до онуків. Вона зростає лише з часом. Ставлення дідусів до онуків більш врівноважені, ніж онуків до дідусів, почуття дітей глибші. Якщо відносини між бабусями, матерями та онуками складаються на емоційній основі, то між дідусями, батьками та онуками — це відносини однодумців.

У складному становищі знаходяться Д. та б., якщо сім’я їх­ніх дітей розпадається. Проте Д. та б. мають право спілкуватися з своїми неповнолітніми онуками, і взаємовідносини між ними, допомагають виховувати дітей у неповній сім’ї.

У сім’ї з трьох поколінь складаються сприятливі умови для ранньої соціалізації дітей, і завдяки різнобічному та інтенсивному спілкуванню вони набувають необхідних психологічних та мо­ральних якостей, виробляють адекватні форми поведінки, засвою­ють досвід старших поколінь, залучаються до народної мудрості, яка входить у їх світ через казки, приказки, прислів’я, пісні, сі­мейні перекази.

ЖУРНАЛИ ДЛЯ ДІТЕЙ — періодичні видання, присвячені пи­танням освіти, навчання і виховання підростаючого покоління. Ж.Д.Д. почали видаватися у другій половині XVIII століття у Ні­меччині, Франції, США, Росії та інших країнах.

Ж.д.д. знайомлять школярів з кращими творами дитячої літе­ратури, з суспільним життям країни, наукою і технікою, допома­гають розширювати кругозір.

В Україні виходять такі Ж.д.д.: «Малятко», «Барвінок», «Со­няшник», «Терентііі» — для дошкільного та молодшого шкільного віку; «Однокласник» — для підлітків.

Журнал «Малятко» для дошкільнят виходить з 1960 р. Цікаві оповідання, вірші, казки, завдання творчого, пошукового харак­теру, для умілих рук, з письма і читання у дотепній формі спри­яють не тільки розвитку мислення, пам’яті дитини, а й розширю­ють її духовний світ.

Журнал «Барвінок», заснований у 1928 р., виходить укра­їнською та російською мовами. На його сторінках йдеться про те, чого не можна зустріти у шкільних підручниках. Створювачі жур­налу прагнуть розвеселити дітей у сумні години та підтримати у час скрути, посіяти у дитячих душах зернини добра, щирості, любові.

Український журнал «Соняшник» видається з 1991 р. Окрім казок, оповідань, віршів, нарисів про цікавих людей, у журналі друкуються матеріали з народознавства, українські народні ігри, звичаї.

«Терентій» — український казково-пригодницький журнал, зас­нований у 1993 р. Він видається українською та російською мо­вами. У цікавій формі тут друкуються для дітей пригоди, казки, різні завдання, проводяться конкурси.

Журнал «Однокласник» видається українською (з 1 жовтня 1923 р.) та російською (з 1 березня 1950 р.) мовами. У ньому друкується цікава інформація з різних галузей науки, музики, мистецтва; невеликі літературні твори, ігри, нариси про цікавих людей.

Усі Ж.д.д. оформлені яскравими кольоровими ілюстраціями.

Необхідно, починаючи з дошкільного віку, формувати у дитини інтерес до періодичних видань, зокрема журналів. Малюк буде пишатися тим, що в нього, як і в інших членів сім’ї, є власний журнал, із задоволенням знову й знову буде слухати опубліко­вані в ньому оповідання, вірші, казки, малювати, розфарбовувати, вирізати, клеїти, виконувати інші завдання. Допомога з боку дорослих, зацікавленість дитячими заняттями, всіляка підтрим­ка — ось основні чинники, що викликають у дітей бажання зна­йомитися з матеріалами, вміщеними у журналах.

Школярі привчаються працювати з періодичною пресою на позакласних заняттях, тому завданням батьків є всебічна під­тримка дітей у підготовці до таких занять.

ЗАГАЛЬНООСВІТНІ ШКОЛИ І ПРОФЕСІЙНІ УЧИЛИЩА СОЦІАЛЬНОЇ РЕАБІЛІТАЦІЇ є спеціальними навчально-вихов­ними закладами для неповнолітніх, які потребують особливих умов виховання. До цих закладів можуть направлятися особи, що вчинили злочин у віці до 18 років чи правопорушення до до­сягнення віку, з якого настає кримінальна відповідальність.

Основними завданнями З.ш.і П.у.с.р. є:

створення належних умов для життя, навчання і виховання учнів, підвищення їхнього загальноосвітнього і культурного рівня, професійної підготовки, розвитку індивідуальних здібностей і на­хилів, забезпечення необхідною медичною допомогою;

забезпечення соціальної реабілітації учнів, їх правового вихо­вання та їх соціального захисту в умовах постійного педагогіч­ного режиму.

До загальноосвітніх шкіл соціальної реабілітації направля­ються за рішенням суду неповнолітні у віці від 11 до 14 років, а до професійних училищ соціальної реабілітації — у віці від 14 років.

Неповнолітні утримуються у згаданих школах і професійних училищах соціальної реабілітації в межах установленого судом терміну, але не більше трьох років.

В З.ш.с.р. неповнолітні можуть утримуватися у виняткових випадках до досягнення ними 15 років, а в П.у.с.р.— до досяг­нення 19 років, якщо це необхідно для завершення навчального року чи професійної підготовки.

Учні З.ш.с.р., яким виповнилося 15 років, але вони не стали на шлях виправлення, за рішенням суду за місцезнаходженням вказаного закладу можуть бути переведені до П.у.с.р. Це пере­ведення може здійснюватися в межах терміну, встановленого рі­шенням суду, що застосовував примусовий засіб виховного харак­теру, але не більше трьох років.

Звільнення учнів з навчально-виховних закладів соціальної реабілітації проводиться достроково чи після закінчення терміну перебування.

Дострокове звільнення неповнолітніх із З.ш і П.у.с.р. прово­диться судом за місцезнаходженням закладів за клопотанням ра­ди школи чи училища.

Вказані заклади створюються в установленому порядку окре­мо для юнаків і дівчат і підпорядковані органам освіти.

ЗБОРИ БАТЬКІВСЬКІ — одна з основних форм педагогічного всеобучу батьків, взаємозв’язку школи і сім’ї. Загальношкільні З.б. проводяться, як правило, два рази на рік. Класні З.б.— чо- тири-п’ять разів. На З.б. аналізуються конкретні питання нав­чання та виховання, які стосуються класного колективу учнів, підводяться підсумки успішності, обговорюються шляхи більш чіткого виконання єдиних вимог вчителів та батьків, демократи­зації відносин між ними.

З.б. готуються спільно з вчителями та батьками. При необхід­ності па них запрошуються учні підліткового і старшого шкіль­ного віку як рівноправні учасники. Разом з ними доречно обго­ворювати питання навчального процесу, про участь школярів у продуктивній праці, про організацію літньої праці та відпочинку, спільну роботу за місцем проживання, проведення дозвілля.

Слід мати на увазі, що на З.б. не можна осуджувати учнів за невдачі у навчанні та за порушення дисципліни, а також гово­рити про «важких» дітей та їх батьків.

звички ШКІДЛИВІ — це стійкі відхилення у поведінці дітей і підлітків, які негативно впливають на їхнє здоров’я, по­ведінку і навчання. Серед таких звичок найбільш поширеними є куріння, вживання алкоголю, наркотиків, токсичних речовин.

З.ш. перешкоджають встановленню нормальних контактів з оточуючими людьми (невитриманість, безтактність), впливають на матеріальне благополуччя (азартні ігри, марнотратство) і на ефективність виконуваної роботи (неакуратність, квапливість).

Основним механізмом формування З.ш. у дітей є наслідування поведінки дорослих, ровесників, некритичне копіювання їх недо­ліків. З.ш. формуються і шляхом закріплення власних зразків поведінки, до яких дитина прийшла випадково, через збіг обста­вин (наприклад, онанізм, відкушування зубами нігтів). З.ш. мо­жуть за певних умов перетворитися у згубні пристрасті, позна­чатися на формуванні негативних рис характеру.

Щоб запобігти таким наслідкам, необхідно: а) якомога ра­ніше виявити З.ш.; б) формувати у дитини усвідомлення того, що властиві їй звички є шкідливими; в) сприяти виробленню у неї готовності подолати З.ш.; г) допомогти дитині у виборі психоло­гічних засобів їх подолання.

Див. також: Перевиховання.

Радимо прочитати: Ситін Г. М. Психологія самови­ховання. к., 1973.

ЗЛОЧИННІСТЬ ДИТЯЧА — антисуспільне явище, яке є нас­лідком бездуховності і аморального способу життя членів сім’ї та педагогічної занедбаності дітей.

Формування людини — складний і копіткий процес. Тут немає дрібниць, усе важливе і так чи інакше залишає слід. Найменший недогляд, і дитина збочила з прямого шляху. І чим далі, тим глибшою стає прірва, яка відділяє її від усього щасливого і ра­дісного у житті. Така дитина звичайно починає відчувати свою неповноцінність, і це робить її озлобленою, позасвідомо жор­стокою.

Дитина повинна усвідомлювати змалку: недозволена пове-

дійка веде до відповідальності, покарання. Тоді в її психиці пос­тупово з’являться гальмівні бар’єри, пізніше — психологічна ус­тановка.

Повага до закону має формуватися в родині. А поважати за­кон можна лише одним способом — виконувати його, будувати свою особисту поведінку на основі і в рамках законності. І тут першим вчителем і прикладом для дитини є батьки, їхнє став­лення до своєї справи, даного слова, обов’язків. Саме в родині дитина повинна засвоїти предметний урок принциповості та висо­кої відповідальності, ідею гуманізму, ідею власності (не прив­ласнювати те, що їй не належить), ідею права, тобто правову відповідальність.

Злочин — це, так би мовити, крайність, останній ступінь пове­дінки людини. А все починається значно раніше. Психологи дово­дять, що в основі злочинних дій лежать три психічні якості лю­дини: жадібність, жорстокість, брехливість. Ці негативні риси можуть розвинутися ще у дошкільному віці. Поблажливе, неви­могливе ставлення батьків до своїх дітей завдає великої шкоди, породжує розпущеність. Якщо у дитини з’явилося щось погане: егоїзм, лінощі, брехливість — це тривога. Від індивідуалізму неда­леко до безсердечності. Безсердечність веде за собою жорсто­кість.

Часом важко встановити, що привело підлітка на лаву під­судних, але здебільшого це бездоглядність. Не стежачи за жит­тям підлітка, батьки позбавляють себе можливості своєчасно до­помогти йому у важку хвилину, в складних обставинах. У свою чергу, якщо підліток не відчуває за собою контролю дорослих, у нього може з’явитися ілюзія «хибної свободи», уникнути необ­хідності відповідати перед кимось за свої дії і вчинки, і він легко може потрапити під чужий вплив. Вся справа у тому, хто зможе зацікавити підлітка, вплинути на нього.

Бездоглядність з її «вільним життям» не тільки порушує нор­мальну поведінку дітей, відриває їх від школи, а й віддає в по­лон вуличної стихії, штовхає на шлях хуліганства й злочину. Небезпека бездоглядності полягає ще й у тому, що через неї частина підлітків починає свідоме життя, будучи вже морально скаліченою. «Бездоглядність у дитинстві,— як зазначав В. О. Су- хомлинський,— це насіння, яке дає плоди у зрілі роки».

Служби у справах неповнолітніх мають право штрафувати на різні суми батьків за бездоглядний спосіб життя їхніх дітей, за порушення ними правил поведінки у громадських місцях, інші правопорушення. З батьків стягується вартість утримання і хар­чування неповнолітніх дітей за час перебування їх під вартою за дрібне хуліганство (якщо вони не мають самостійного заро­бітку). Батьків також можуть притягнути до матеріальної від­повідальності за наслідки хуліганських дій їхніх дітей.

Трапляється, що вдома зберігаються предмети, невміле повод­ження з якими може спричинити тяжкі наслідки, наприклад, зброя, вибухові, радіоактивні речовини тощо. У цьому разі при­тягуються до карної відповідальності батьки.

Справа, звичайно, не в самих по собі санкціях, головне, що вони постійно нагадують батькам про їхню відповідальність за виховання і поведінку дітей.

Формою прояву правопорушень є дрібне хуліганство, погра­бування, псування державного майна, безквитковий проїзд у гро­мадському транспорті, порушення правил дорожнього руху, по­ява у громадських місцях в нетверезому стані.

Слід пам’ятати, що майнова відповідальність неповнолітніх настає з 15 років (якщо підліток не має прибутку, збиток відшко­довують батьки чи особи, що їх замінюють); адміністративна від­повідальність настає з 16 років.

Відповідальність за особливо тяжкі злочини настає з 14 років, за всі інші злочини, передбачені Кримінальним кодексом,— з 16 років.

ЗЛОЧИНИ ПРОТИ ДІТЕЙ — антисуспільні, аморальні, негу­манні дії батьків чи інших осіб в ставленні до дітей. Кримінальне право передбачає кримінальну відповідальність батьків чи осіб, які їх замінюють, за такі злочини щодо дітей: за доведення до самогубства чи спроби на нього в результаті жорстокого повод­ження з неповнолітнім чи приниження його гідності; за тілесні пошкодження, здійснені батьками, позбавлення дітей їжі, води, замикання в приміщенні і т. п.; за злісне ухилення батьків від сплати аліментів чи від утримання дітей; за зловживання опікун­ськими обов’язками; за залишення дітей без допомоги в небез­печному для життя стані; за недбале зберігання вогнепальної зброї, в результаті якого неповнолітній використовує зброю нав­мисно чи ненароком для здійснення злочину; за укладення угоди про шлюб з особою, що не досягла шлюбного віку (за застаріли­ми традиційними обрядами).

Особливо слід виділити випадки втягнення дітей батьками у злочинну діяльність. Дорослий, який втягує неповнолітнього у злочинну діяльність, несе кримінальну відповідальність незалеж­но від того, здійснив підліток злочин чи ні. Якщо дитина, втягнута у злочин, не досягла визначеного законом віку кримінальної від­повідальності (16 років, за особливо тяжкі злочини—14 років), відповідальність за цей злочин як виконавець несе дорослий з доповненням до відповідальності за те, що втягнув неповноліт­нього у злочинну діяльність.

Поряд із втягненням неповнолітніх у злочинну діяльність ка­рається і втягнення їх у пияцтво, заняття жебрацтвом, прости­туцією, азартними іграми, а також використання неповнолітніх для цілей паразитичного існування.

На жаль, тільки дуже незначна частина злочинів і правопо­рушень, пов’язаних із втягненням неповнолітніх у пияцтво, стає відома правоохоронним органам. Деякі дорослі вважають, що це «сімейна, особиста справа» і таким чином ламають долі дітей.

Злочини проти дітей — свідчення безвідповідальності дорос­лих, особливо батьків. Часто умовою, яка сприяє здійсненню цих злочинів, стає громадська пасивність. Звідси випливає, що од­ним із шляхів боротьби з подібними злочинами є висока вимог­ливість родичів, сусідів, колег по роботі до тих батьків, які зне­важливо ставляться до своїх обов’язків щодо виховання дітей.

КЛАСНИЙ КЕРІВНИК — вчитель, призначений наказом ди­ректора школи відповідальним за стан навчально-виховної робо­ти у певному класі. Завдання К.к. визначені інструктивно-мето­дичним листом Міністерства освіти України «Основні напрями діяльності класного керівника» (1992 р.). Вони полягають у ви­хованні високоморального підростаючого покоління, формуванні у нього українського менталітету на основі відродження націо­нальних традицій українського народу, широкому використанні ідей народної педагогіки, психології і практики виховання, над­бань світової педагогіки; створенні необхідних умов для фізич­ного розвитку школярів, збереженні та зміцненні їх здоров’я; розвитку таланту, розумових і фізичних здібностей учнів, фор­муванні у них високої пізнавальної культури, організації зміс­товного дозвілля школярів; підготовці школярів до трудової діяльності у нових умовах господарювання, вихованні береж­ливого ставлення до природи, економічному вихованні.

Пріоритетною функцією К.к. є захист дитини. Тільки викону­ючи цю функцію, К.к. зможе стати справжнім другом дітей, який стоятиме на сторожі їх інтересів.

Важливими завданнями у цьому напрямі є захист здоров’я школярів, захист дітей у сфері навчання та спілкування. Основ­ними напрямами роботи К.к. є:

1) створення системи позаурочних справ, яка визначає опти­мальні види діяльності, що справляють вплив на формування соціального досвіду учнів; застосування серед них активних форм роботи, які передбачають безпосередню участь дітей у їх підго­товці та проведенні; послідовне формування учнівського колек­тиву;

2) постійне співробітництво з органами учнівського самовря­дування, молодіжними та дитячими організаціями;

3) активне включення якомога більшої кількості школярів до управління навчально-виховним процесом на основі передачі їм реальних прав та повноважень у вирішенні різноманітних питань життя класу, поглиблення демократичних та гуманістичних по­чинань;

4) постійна діагностика рівня вихованості учнів і на її основі організація індивідуальної роботи з метою коригування якостей особистості, практичного розвитку її інтересів та потреб;

5) знання стану здоров’я кожного учня, спільна робота з діль­ничними (шкільними) педіатрами, вироблення спільно з батьками оптимального для даного учня режиму життя й організації нав­чання відповідно до його індивідуальних особливостей, стану здо­ров’я;

6) коригування навчального навантаження учнів, ознайомлен­ня всіх вчителів-предметників з індивідуальними особливостями кожного школяра, організація консультативної допомоги окремим учням з предметів, вироблення спільної позиції у вихованні дітей з боку сім’ї і школи;

7) ведення запобіжної роботи щодо виховання у дітей куль­тури спілкування, дотримання елементарних норм моралі у взає­мовідносинах у колективі, сім’ї; коригування відносин між дітьми у колективі.

Одним з найважливіших напрямів діяльності К.к. є постійна і систематична взаємодія з батьками учнів свого класу: вивчення матеріально-побутових умов сімей, професійно-освітнього рівня батьків, атмосфери взаємин між дорослими, дорослими і дітьми, визначення найбільш авторитетних для дітей членів сім’ї і вста­новлення з ними робочого контакту; виявлення та використання можливостей батьків у роботі з учнями класу (ведення гуртків, секцій, організація екскурсій, бесід, участь у туристичних походах та експедиціях); підвищення педагогічної культури батьків; орга­нізація матеріальної допомоги сім’ям.

Спостереження під час відвідування сім’ї, результати бесід з батьками дозволяють К.к. краще пізнати школяра, успішно про­вадити з ним індивідуальну роботу. Цьому сприяють оперативна інформація за допомогою щоденника, зустрічі, бесіди, спільні виховні дії К.к., дітей і батьків. Постійний зв’язок школи і сім’ї ііиш.'нен забезпечити батьківський комітет класу.

Батькам слід частіше бувати у школі, розмовляти з учителя­ми і К.к., не чекати запрошень, які, як правило, свідчать про якісь негаразди, обов’язково відвідувати класні і загальношкільні батьківські збори, по можливості брати участь у роботі класу і школи з дітьми. Важливо чесно і відверто радитись з К.к. з усіх питань, які пов’язані з дитиною і хвилюють сім’ю. Суттєву допо­могу К.к. має надавати колектив батьків, досвід яких у сімей-

ному вихованні позитивно вплине на неблагополучні сім’ї та на самих школярів.

КЛУБИ ДИТЯЧІ — позашкільні установи, що здійснюють ос­вітньо-виховні та культурно-просвітні заходи з метою задоволення різнобічних інтересів та потреб дітей, сприяють розвитку їх само­діяльності і творчих здібностей, розумній організації дозвілля.

Проектувати міста, вирощувати нові високоврожайні рослини, моделювати літаки, управляти автомобілем, займатися туризмом та спортом — усьому цьому та багато чому іншому навчаються діти у вільний від шкільних занять час у К.д. Тут здійснюються заповітні мрії, реалізується дитяча енергія, діти знайомляться з професіями, які вони обиратимуть у майбутньому.

Суттєвим є морально-педагогічний вплив клубних колективів на формування гармонійно розвиненої особистості. Загальновідо­мим є той факт, що багато педагогічно запущених підлітків по­чали своє перевиховання з цих установ.

Відомо, що через різні обставини не всім дітям вдається роз­крити та виявити свої здібності у школі та в сім’ї, тому великого значення набувають чисельні К-Д-, що створюються на базі шкіл.

Багатьох підлітків захоплює можливість зайнятися у клубах цікавою справою (спортом, пошуковою роботою, туризмом, тех­нічною творчістю, театром, художньою самодіяльністю тощо). Для інших важливо бути поруч із закоханим у свою справу ке­рівником, старшим другом. Треті відвідують клуб для спілку­вання. Тут можна також компенсувати шкільні негаразди, ство­рити собі иовш'і імідж, стати лідером, майстром. Вабить деяких дітей і те, що клубний колектив, як правило, різновіковий. Тут збираються педагоги, батьки, студенти.

Головне завдання клубів полягає у тому, щоб падати дитині можливостей виявити та розвинути свої індивідуальні здібності, додаткового шансу для самореалізації, допомогти засвоїти куль­туру людського спілкування.

Звичайно дитина обирає клуб з відома дорослих, проте інколи трапляються несподіванки. Батькам може здатись, що клубні заняття заважають шкільному навчанню або сприяють вибору небажаної з їх точки зору професії. Та це не так. Тому не треба стояти на перешкоді реалізації дитячого захоплення. Дорослі по­винні зрозуміти, що клуби потрібні дітям, що атмосфера спілку­вання в них відрізняється від шкільної та сімейної за широтою та кількістю контактів.

КОНФЕРЕНЦІЇ БАТЬКІВСЬКІ — форма підвищення педаго­гічної культури батьків. К.б. присвячуються обміну досвідом ви­ховання дітей у сім’ї. Доцільно проводити конференції для бать­ків учнів одного класу або декількох паралельних. Конференцію готують вчителі разом з батьками, учнями. Чим більша кількість батьків візьме участь у підготовці конференції, тим більше ко­ристі вона принесе. До конференцій готуються фотостенди, вис­тавки дитячої творчості, сімейних реліквій, педагогічної літера­тури тощо, проводиться анкетування учнів, вчителів, батьків, яке допомагає глибше обговорити важливі проблеми сімейного вихо­вання.

КРИМІНАЛЬНА МІЛІЦІЯ В СПРАВАХ НЕПОВНОЛІТНІХ є складовою частиною кримінальної міліції органів внутрішніх справ і створюється на правах самостійного підрозділу в голов­них управліннях Міністерства внутрішніх справ України у Криму, місті Києві, Київській області, управліннях Міністерства внут­рішніх справ міста Севастополя, областей, управліннях внутріш­ніх справ Міністерства внутрішніх справ України па транспорті і Міністерстві внутрішніх справ України.

Кримінальна міліція в справах неповнолітніх зобов’язана: проводити роботу по запобіганню правопорушенням неповно­літніх;

виявляти, переривати і розкривати злочини, здійснені непов­нолітніми, вживати з цією метою оперативно-пошукові і профі­лактичні заходи, які передбачені чинним законодавством;

розглядати в межах своєї компетенції заяви і повідомлення про правопорушення, вчинені неповнолітніми;

здійснювати досудебну підготовку матеріалів про правопору­шення, вчинені неповнолітніми, проводити дізнання в межах, що визначені кримінально-процесуальним законодавством;

виявляти причини і умови, що сприяють вчиненню правопору­шень неповнолітніми, вживати в межах своєї компетенції заходи до їх усунення, брати участь у правовому вихованні неповно­літніх;

розшукувати неповнолітніх, які залишили сім’ю, навчально- виховні заклади (бродяжат) і спеціальні заклади для неповно­літніх;

виявляти дорослих осіб, які втягують неповнолітніх у злочин­ну діяльність, проституцію, пияцтво, наркоманію та жебраку­вання;

виявляти осіб, які займаються виготовленням і розповсюд­женням порнографічної продукції, видань, що пропагують насиль­ство, жорстокість, сексуальну розбещеність;

вести профілактичний облік неповнолітніх правопорушників, інформувати відповідні служби в справах неповнолітніх про не­обхідність застосування до них застережних заходів;

повертати на місце постійного проживання, навчання чи на­правляти до спеціальних закладів для неповнолітніх протягом не більше восьми годин з моменту виявлення неповнолітніх, які були підкинуті або заблукали, залишили сім’ю чи навчально-виховний заклад для неповнолітніх,;

викликати неповнолітніх, їх батьків (усиновителів) чи опіку­нів (піклувальників), а також інших осіб у справах та інших матеріалах про правопорушення і у разі ухилення без поважних причин від явки за викликом — піддавати їх приводу;

відвідувати неповнолітніх правопорушників за місцем прожи­вання, навчання, праці, вести бесіди з ними, їх батьками (уси­новителями) чи опікунами (піклувальниками);

одержувати від підприємств, установ і організацій незалежно від форм власності відомості, необхідні у зв’язку з матеріалами про правопорушення, що знаходяться в її розслідуванні;

затримувати і тримати у спеціально відведених для цього при­міщеннях неповнолітніх у віці до 15 років, що залишились без опіки,— на період до передачі їх законним представникам або до влаштування в установленому порядку, а неповнолітніх, які вчи­нили правопорушення до досягнення віку, з якого за такі діяння особи підлягають кримінальній відповідальності,— до передачі їх законним представникам чи направлення до приймальників-роз- подільників, але не більше ніж на вісім годин;

здійснювати згідно з чинним законодавством гласні і негласні оперативно-пошукові заходи з метою розкриття злочинів, вчине­них неповнолітніми або за їх участю;

вести облік осіб, які втягують неповнолітніх до антигромадсь­кої діяльності;

проводити обшуки, вилучення та інші слідчі дії у відповіднос­ті з кримінально-процесуальним законодавством;

проводити за наявністю законних підстав огляд неповноліт­ніх, речей, які є при них, транспортних засобів;

вилучати документи і предмети, які можуть служити речовими доказами правопорушення або бути використаними на шкоду їх здоров’ю;

складати протоколи про адміністративні правопорушення не­повнолітніх, а також їх батьків (усиновителів) чи опікунів (піклувальників), що не виконують обов’язків по вихованню і навчанню неповнолітніх;

вносити підприємствам, установам і організаціям незалежно від форм власності обов’язкові для розгляду подання про необ­хідність усунення причин і умов, які сприяють вчиненню право­порушень неповнолітніми;

доставляти до органів внутрішніх справ терміном до трьох го­дин неповнолітніх, які вчинили адміністративні правопорушення, але не досягли віку, з якого настає адміністративна відповідаль­ність, для встановлення особи, обставин вчинення правопорушен­ня та передачі їх батькам чи особам, які їх замінюють.

КУТОЧОК ДИТЯЧИЙ. Ще до народження дитини батькам треба обдумати, яке місце в кімнаті їй слід відвести: тут повинно бути світло, тепло, свіже повітря, але без протягів. Малюк під­ростає. Поруч з ліжком з’являються манеж, коробка з іграшка­ми, стільчик.

У куточку дошкільника має бути невеликий, зручний стіл із стільцем. Найбільше цій меті відповідають столики, покриті плас­тиком. Такий столик зберігає приємний вигляд, незважаючи на різносторонні заняття свого власника: від ліпки із пластиліну і глини до малювання фарбами або фломастерами. Розглядаючи малюнки у книжках, малюючи, дитина поступово звикає дотри­муватись елементарних правил розумової праці.

З двох-трьох років дитину необхідно привчати підтримувати порядок у своєму куточку: прибирати на місце іграшки, акуратно складати на поличці книжки, ставити у склянку пензлики, олівці, фломастери.

Росте дитина, змінюється сфера її інтересів, улюблених за­нять. Змінюється і К.Д. На постійному робочому місці маленький школяр може краще зосередитись, а це допомагає формуванню працелюбності, підвищує працездатність.

Меблі повинні відповідати росту дитини, що сприяє її пра­вильній поставі. Якщо меблі не підходять за розмірами, їх треба реконструювати: підняти сидіння і змайструвати стільчик під но­ги. Наводимо таблицю відповідності росту дитини висоті стола і стільця.

Інтереси дітей різноманітні. Хлопчикам потрібні шматки дро­ту, гачки, молоток та інший металевий дріб’язок. І тут незаміни- мою є роль батька — навчити сина працювати і підтримувати по­рядок на своєму робочому місці. Дівчинці потрібна коробка або кошик для клубків ниток та клаптиків тканини. Мати або старша сестра дають поради маленькій рукодільниці.

Завдання сім’ї — підтримувати позитивні інтереси дитини, спрямовувати їх у потрібному напрямі і по можливості створити ЇЙ умови для різноманітних занять.

МАТЕРИНСТВО — це природний інстинкт —перший імпульс відчуття любові, котре допомагає сприймати, усвідомлювати, ро­зуміти, співпереживати. Спочатку мати виховує дитину через по­чуття: співає колискову, розповідає казку, показує малюнки, вчить користуватися фарбами (естетичне); хмурить брови, якщо напустував, радіє гарному вчинку, жестом зупиняє готову вдари­ти руку (етичне); разом з дитиною прибирає іграшки, радіє збу­дованому з кубиків палацу, схвалює вимиті руки і випраний ляльковий одяг (трудове); милується життям мурашника, не доз­воляє спустошувати гнізда пташок, вчить берегти рослини (еколо­гічне); радіє економному витрачанню грошей, сумує з приводу зіпсованої речі (економічне); у захопленні від перших дитячих слів, перших кроків, з насолодою робить масаж, учить азам фізичної культури (фізичне).

Поряд з цим на хвилі чуттєвого сприйняття найбільш ефек­тивні й інші елементи виховання дитини:

— створення виховної атмосфери. В. О. Сухомлинський реко­мендував: «Діти повинні жити в світі краси, гри, казки, музики, малюнка, фантазії, творчості»;

— ознайомлення з навколишнім світом;

— розвиток емоційної сфери дитини, що реалізується в почут­тях співпереживання, жалю, співчуття іншій людині, комасі, квіт­ці, книжці, іграшці;

— створення позитивного досвіду у різноманітних видах діяльності: пізнанні, праці, грі;

— і, нарешті, перша школа спілкування з дитиною, в основі якої — доброта, великодушність, щирість, відвертість, правдивість, вірність...

Мати для дівчинки — приклад майбутньої жінки; для хлоп­чика — зразок майбутньої супутниці життя.

Одне з важливих завдань М.— навчити чоловіка відчувати се­бе батьком дитини. Адже материнський інстинкт — природжений, а почуття батьківства з’являється лише після народження дитини: з першим дотиком до неї, з першою посмішкою, першим піклу­ванням про малюка.

Нерідко у дитини формується ставлення до всього крізь приз­му жіночих поглядів. Важливо, щоб дівчинка з дитинства готува­лась до М., а дівчина була розумною у виборі нареченого — майбутнього батька своїх дітей. А у випадку розпаду сім’ї зуміла б розумно побудувати відношення з колишнім чоловіком, щоб не позбавляти його батьківства.

Див. також: Батьківство. Дівчинка: особливості виховання.

МАТЕРІАЛЬНА ЗАБЕЗПЕЧЕНІСТЬ СІМ’Ї ТА ВИХОВАННЯ. Людина з малих років повинна знати ціну матеріальних благ і

в міру своїх сил сприяти поліпшенню матеріальної забезпеченос­ті сім’ї; відмовлятися від того, без чого можна обійтися, берегти свої речі. А коли стане старшою,— вносити свій трудовий вклад у добробут сім’ї. Нині оплачується продуктивна праця дітей, з’я­вилися кооперативи школярів, діти разом з батьками беруть участь у роботі на засадах сімейного підряду.

Можливість самим заробляти гроші сприяє запобіганню поя­ві у дітей утриманського настрою, уявлення, що можна отримати все за рахунок інших людей, зокрема батьків. Важливо, щоб частину свого заробітку, а при потребі і всю суму підліток міг використати для поліпшення матеріального стану сім’ї.

Крім того, син може ремонтувати побутову апаратуру, меблі, дочка — шити собі, а можливо, і мамі, бабусі, одяг, навчитися готувати їжу. Тоді не буде того перекосу у вихованні, при якому дитина претендує на все найкраще, що мають батьки, заявляє про свої права і забуває про свої обов’язки, що врешті-решт при­зводить до її конфлікту з батьками.

Поки дитина мала, задовольнити її запити легко. Але не треба давати їй абсолютно все, що вона попросить. Це може увійти у звичку і згодом, якщо батьки не зможуть дати дитині все, що їй заманеться, вона може стати на шлях вчинення правопорушень.

Споживацька психологія нерідко формується і в сім’ях, де немає особливого матеріального достатку, коли, слухаючи роз­мови батьків, спостерігаючи за їх ставленням до речей, діти роб­лять висновок, що щастя лише в грошах, матеріальному добро­буті.

Небезпечним є «постачальницький» характер деяких сімей у відношенні до дітей. Батьки намагаються задовольнити всі мате­ріальні запити дитини, не дбаючи про духовність. В результаті виникають гіпертрофовані потреби матеріального порядку па шко­ду інтелектуальному, моральному розвитку.

Важливим також є те, що саме купують батьки дітям. Без сумніву треба забезпечувати дитину усім необхідним з урахуван­ням моди, естетичних смаків, зростаючих потреб, з одного боку, і можливостей сім’ї, з другого. І дитина повинна ставитися до цьо­го з розумінням.

Психологія споживача народжується від ставлення дитини до красивих речей, які батьки їй купують. Пріоритетність речей у цінностях дитини веде до обмеження її духовності, збіднює їі розвиток, особливо творчі здібності.

Див. також: Бережливість. Виховання економічне. Подарунки дітям.

МЕДИКО-ПЕДАГОПЧНА КОМІСІЯ незалежний міжвідом­чий орган, що функціонує при виконкомі місцевої Ради. До його складу входять: представник відділу народної освіти, лікарі (ди­тячий психіатр, отоларинголог, офтальмолог), психолог, логопед, педагог-дефектолог, дефектолог дошкільного закладу.

Діти з рядом стійких відхилень психофізичного характеру (відставання у розумовому розвитку, порушення мовлення, слуху, зору, опорно-рухового апарату) іноді не адаптуються в умовах звичайного дошкільного закладу або загальноосвітньої школи. Для таких дітей існують спеціальні дошкільні заклади і спеці­альні школи.

Рішення про доцільність направлення дитини у спеціальні дош­кільні заклади приймається колегіально на основі результатів дослідження кожним спеціалістом. Крім того, при необхідності вирішується питання про переведення з одного типу цих закладів у інший. У ряді випадків М.-п.к. вирішує питання про направлен­ня дитини в той чи інший лікувальний заклад або заклад соці­ального забезпечення.

Див. також: Аномальні діти. Логопедія. Школа для глухоні­мих дітей. Школа для дітей з порушенням рухових функцій. Школа для дітей із значними порушеннями мовлення. Школа для дітей, що погано чують, і дітей з пізньою глухотою. Школа для дітей, що погано бачать. Школа для сліпих дітей.

ОПІКА ТА ПІКЛУВАННЯ — це форма сімейного виховання неповнолітніх дітей, у яких або немає батьків, або вони нездатні виховувати дитину, або не хочуть піклуватися про неї.

Опікуном може бути будь-який повнолітній громадянин, який здатний забезпечити сприятливі умови для сімейного виховання дитини, підлітка, що залишилися без батьківського піклування, а також захистити їх особисті і майнові права та інтереси.

Опіка та піклування призначаються виконавчим комітетом районної (міської) чи сільської Ради народних депутатів.

Опікун або піклувальник призначається лише з його згоди. Над дітьми, що виховуються у державних дитячих закладах, обов’язки опікунів і піклувальників покладаються на ці заклади. Не можуть бути опікунами або піклувальниками особи, які не досягли 18 років; визнані в установленому порядку непрацездат­ними чи обмежено працездатними; позбавлені батьківських прав, а також особи, інтереси яких суперечать інтересам осіб, що під­лягають опіці чи піклуванню.

Органи опіки попередньо проводять детальне обстеження для того, щоб переконатись у можливості даної особи виконувати обов’язки опікуна, а також у тому, що в його сім’ї підопічному будуть створені необхідні умови для виховання.

Різниця між функціями опікуна і піклувальника лише в іх ді­яльності щодо охорони майнових прав підопічних.

Опіка встановлюється над неповнолітніми, які не досягли 15 ро­ків, і тіад громадянами, визнаними судом недієздатними внас­лідок душевної хвороби або розумової відсталості.

Піклування встановлюється над неповнолітніми у віці від 15 до 18 років і над громадянами, визнаними судом обмежено дієздатними внаслідок зловживання спиртними напоями або наркотичними речовинами. Піклування може також бути вста­новлене над особами, які за станом здоров’я не можуть само­стійно захищати свої права.

Опіка та піклування встановлюються за місцем проживання особи, що підлягає опіці чи піклуванню, або за місцем проживан­ня опікуна (піклувальника).

Установи та особи, яким стає відомо про неповнолітніх, що залишились без піклування батьків, зобов’язані повідомити ор­гани опіки та піклування про фактичне місцезнаходження дітей, що потребують опіки чи піклування. Зі свого боку органи опіки та піклування повинні провести обстеження і прийняти відповід­не рішення.

Висновок про встановлення опіки чи піклування виноситься не пізніше місячного терміну з часу повідомлення відповідного органу про необхідність установлення опіки чи піклування.

Опікуни та піклувальники мають право вимагати згідно з постановою суду повернення їм дітей, що знаходяться у них під опікою та піклуванням, від будь-яких осіб, що утримують їх у себе без законних підстав.

Опікуни та піклувальники повинні турбуватися про створення дітям необхідних побутових умов, про забезпечення їх доглядом та лікуванням, про їх фізичний розвиток, навчання та підготовку до самостійного життя, захищати їх права та інтереси.

Опікуни при реалізації прав та виконанні обов’язків підпи­сують договір від імені і в інтересах підопічних, діючи в ролі іх законних представників.

Піклувальники над неповнолітніми дають згоду на реалізацію договорів, які за законом ці особи не мають права здійснювати самостійно. Такі договори підлягають нотаріальному посвідчен­ню і спеціальній реєстрації (розділ майна, житлової площі і т. п.).

Обов’язки по опіці та піклуванню виконуються безкоштовно. Дії опікуна і піклувальника можуть бути оскаржені будь-яіюю особою, а також і підопічним, в органи О. та п. за місцем про­живання підопічного.

Опікуни та піклувальники можуть бути на їх прохання звіль­нені від виконання своїх обов’язків, якщо орган О. та п. за місцем проживання підопічного визнає, що це прохання викликане по­важною причиною. В разі зловживання правами та залишення підопічних дітей без нагляду і піклування опікун чи піклувальник притягується до відповідальності.

Опіка закінчується:

— після досягнення неповнолітніми 15 років, за винятком тих випадків, коли вони будуть в установленому порядку визнані не­дієздатними в результаті душевної хвороби або розумової від­сталості;

— у разі повернення неповнолітніх па виховання батькам;

— у разі смерті підопічного;

— у разі одужання або значного поліпшення здоров’я особи, яка була визнана недієздатною раніше.

Піклування закінчується:

— після досягнення підопічними 18 років;

— при одруженні неповнолітнього;

— у разі смерті особи, про яку піклувалися;

— якщо зникла причина, яка передбачала необхідність пік­лування.

Опіка та піклування закінчуються згідно з рішеннями органів опіки та піклування.

Під опікою в широкому значенні слова розуміється також весь комплекс заходів, пов’язаних з наглядом за виконанням держав­ної функції по вихованню дітей та забезпеченню хворих і преста­рілих.

Органи О. та п. мають право в певних випадках ставити пи­тання про позбавлення батьків батьківських прав або вжиття до них заходів громадського впливу. Ці органи вирішують суперечки між батьками з окремих питань виховання дітей, включаючи суперечки про побачення з дитиною батьків, що проживають ок­ремо від неї. Представники органів О. та п. обов’язково залу­чаються судом до участі у розгляді будь-якої справи, пов’язаної з вирішенням питання про виховання.

ОРГАНИ І СЛУЖБИ В СПРАВАХ НЕПОВНОЛІТНІХ. Закон «Про органи і служби в справах неповнолітніх і спеціальні зак­лади для неповнолітніх», прийнятий 24 січня 1995 р., свідчить перш за все про те, що спеціальний захист неповнолітніх, забез­печення їх нормального фізичного, розумового і духовного роз­витку потребує узгодженої роботи цілої системи державних ор­ганів і служб, які змогли б у взаємодії між собою вирішувати всі ці питання і запобігати правопорушенням серед цієї категорії населення.

Здійснення соціального захисту і профілактика правопорушень серед неповнолітніх покладається на:

Комітет у справах неповнолітніх Кабінету Міністрів України, служби в справах неповнолітніх уряду Автономної Республіки Крим, виконавчих комітетів обласних, міських, районних у міс­тах, районних Рад народних депутатів;

загальноосвітні школи і професійні училища соціальної реабі­літації органів освіти;

центри медико-соціальної реабілітації неповнолітніх органів охорони здоров’я;

притулки для неповнолітніх служб у справах неповнолітніх; суди;

кримінальну міліцію в справах неповнолітніх органів внутріш­ніх справ;

виховно-трудові колонії Міністерства внутрішніх справ Ук­раїни;

приймальники-розподільники для неповнолітніх органів внут­рішніх справ.

У здійсненні соціального захисту і профілактики правопору­шень серед неповнолітніх беруть участь в межах своєї компетен­ції інші державні органи, органи місцевого і регіонального само­врядування, підприємства, установи і організації незалежно від форм власності, окремі громадяни.

Діяльність органів і служб у справах неповнолітніх і спеці­альних закладів для неповнолітніх здійснюється на принципах: законності;

застосування переважно методів виховання і переконання, що передбачають вжиття примусових заходів лише після вичерпання всіх інших заходів впливу на поведінку неповнолітніх;

гласності, тобто систематичного інформування про стан пра­вопорушень серед неповнолітніх, роботу Комітету і служб у спра­вах неповнолітніх і спеціальних закладів для неповнолітніх у відкритій державній статистиці, засобах масової інформації;

збереження таємниці про неповнолітніх, які вчинили право­порушення і до яких застосовувались заходи індивідуальної про­філактики;

неприпустимості приниження честі і гідності неповнолітніх, жорстокого поводження з ними.

Головними завданнями Комітету і служб у справах неповно­літніх є:

розробка і здійснення самостійно чи спільно з відповідними державними органами, органами місцевого і регіонального само­врядування, підприємствами, установами і організаціями неза­лежно від форм власності, громадськими організаціями заходів щодо забезпечення прав, свобод і законних інтересів неповноліт­ніх, запобігання здійсненню ними правопорушень, контроль за виконанням цих заходів;

координація зусиль органів державної виконавчої влади, ор­ганів місцевого і регіонального самоврядування, підприємств, ус-

Тййов і організацій незалежно від форм власності у вирішенні питань соціального захисту неповнолітніх і організації роботи по запобіганню бездоглядності і правопорушенням серед них;

здійснення контролю за умовами утримання і виховання не­повнолітніх у спеціальних закладах для неповнолітніх, організа­цією виховної роботи у навчально-виховних і позашкільних зак­ладах, за місцем проживання;

здійснення контролю за дотриманням законодавства про пра­цю неповнолітніх на підприємствах, в установах, організаціях незалежно від форм власності;

ведення державної статистики про неповнолітніх у відповід­ності із законодавством України і міжнародними стандартами;

надання органам державної виконавчої влади, органам місце­вого і регіонального самоврядування, підприємствам, установам і організаціям незалежно від форм власності, громадським органі­заціям, громадянам практичної і методичної допомоги, консуль­тацій з питань соціального захисту і профілактики правопорушень серед неповнолітніх.

Комітет і служби в справах неповнолітніх мають право:

приймати з питань, віднесених до їх компетенції, рішення, обов’язкові до виконання органами державної виконавчої влади, органами місцевого і регіонального самоврядування, підприємст­вами, установами і організаціями незалежно від форм власності, посадовими особами і громадянами;

звертатися в разі порушення прав та інтересів неповнолітніх, а також з питань працевлаштування, надання їм іншої допомоги до відповідних державних органів, органів місцевого і регіональ­ного самоврядування, підприємств, установ і організацій неза­лежно від форм власності;

перевіряти стан виховної роботи з неповнолітніми у навчально- виховних і позашкільних закладах, за місцем проживання, а та­кож на підприємствах, в установах і організаціях незалежно від форм власності, де працюють неповнолітні;

перевіряти умови утримання і виховання неповнолітніх у спе­ціальних закладах для неповнолітніх;

порушувати перед відповідними органами клопотання про зас­тосування передбачених законодавством санкцій до суб’єктів під­приємницької діяльності, засобів масової інформації, які здійс­нюють продаж порнографічної продукції, пропагують насильство, жорстокість, сексуальну розбещеність;

ставити перед відповідними органами державної виконавчої влади, органами місцевого і регіонального самоврядування пи­тання про накладення дисциплінарних стягнень на посадових осіб у разі невиконання ними рішень, прийнятих Комітетом і службами в справах неповнолітніх;

визначати потребу регіонів у створенні і функціонуванні спе­ціальних закладів для неповнолітніх.

ОХОРОНА МАТЕРИНСТВА І ДИТИНСТВА — це сукупність правових норм і заходів, що передбачають гарантований держа­вою рівень матеріальної підтримки сімей з дітьми шляхом на­дання державної допомоги з урахуванням складу сім’ї та її дохо­дів, віку, стану здоров’я дітей.

Згідно із Законом «Про державну допомогу сім’ям з дітьми» призначаються такі види державної допомоги:

— допомога по вагітності і пологах;

— одноразова допомога при народженні дитини;

— допомога по догляду за дитиною,;

— грошові виплати матерям (батькам), які доглядають трьох і більше дітей віком до 16 років;

— допомога по догляду за дитиною-інвалідом;

— допомога по тимчасовій непрацездатності у зв’язку з дог­лядом за хворою дитиною;

— допомога на дітей віком до 16 років (учнів—■ до 18 років);

— допомога на дітей одиноким матерям;

— допомога на дітей військовослужбовців строкової служби;

— допомога на дітей, які перебувають під опікою та піклу­ванням;

— тимчасова допомога на неповнолітніх дітей, батьки яких ухиляються від сплати аліментів або коли стягнення аліментів неможливе.

Україна приєдналася до Конвенції про права дитини, прий­нятої 20 листопада 1989 року Генеральною Асамблеєю ООН.

В Україні створюються спеціальні органи в структурах дер­жавного управління. Це комітети і відповідні підрозділи у Вер­ховній Раді: у справах жінок, по охороні сім’ї, материнства і дитинства, а також державні служби у справах молоді, інспекції органів народної освіти і охорони здоров’я, Міністерства внутріш­ніх справ, служби в справах неповнолітніх, соціального забезпе­чення, культурних і спортивних об’єднань. Вони покликані нада­вати допомогу дітям і виконувати вимоги щодо прав дитини, зазначені у Конвенції ООН.

В Україні створено науково-дослідний центр з охорони здоров’я матері і дитини.

На О. м. і д. спрямована діяльність служб в справах неповно­літніх. їх завданнями з цього питання є: профілактика правопо­рушень неповнолітніх та їх перевиховання; охорона прав дитини; координація зусиль державних органів і громадських організа­цій, спрямованих на забезпечення прав дитини. Для охорони прав материнства і дитинства створюються служби сім’ї, що перед­бачають систему сімейних консультацій з широкого кола питань:

юридичного і медичного профілю. Жіночі консультації, пологові будинки, гінекологічні диспансери і лікарні надають консульта­тивну допомогу і лікування при захворюванні.

Соціальну допомогу жінка-мати може отримати у спеціалізо­ваних відділах сім’ї, раді жінок виконкомів місцевих Рад народ­них депутатів, а також у соціальних службах (профспілках) за місцем роботи.

У вихованні дітей жінка-мати може опиратися на допомогу професійних педагогів — працівників дошкільних закладів і шко­ли, а також педагогів-організаторів за місцем проживання.

ОХОРОНА ПРАЦІ ДІТЕЙ І ПІДЛІТКІВ — система держав­них заходів, що забезпечують сприятливі умови праці дітей і під­літків у трудовому і професійному навчанні.

О.п.д. і п. передбачає норми, що регулюють тривалість робо­чого дня, часу для відпочинку, правила техніки безпеки — все, що гарантує охорону життя і здоров’я дітей і підлітків при виконанні певних робіт.

Підліткам надається можливість працювати у багатьох галу­зях народного господарства не лише під час шкільних канікул, а й у вільний від навчання час протягом року. Учні загально­освітніх шкіл і професійно-технічних училищ, що досягли 14 ро­ків, можуть бути прийняті на роботу в державні і кооперативні підприємства, установи, але для цього необхідна письмова згода одного з батьків підлітка або особи, що його замінює. Робочий тиждень у період канікул не повинен перевищувати 36 годин (не більше 6 годин щоденно) для учнів у віці від 16 до 18 років, 24 години на тиждень (не більше 4 годин щоденно) — для підліт­ків від 14 до 16 років.

Протягом навчального року цей час скорочується наполовину.

Зарахуванню неповнолітнього на роботу передує медичний огляд. Адміністрація підприємства проводить спеціальний повний інструктаж з техніки безпеки, закріплює за підлітком досвідче­ного робітника. Контроль за виконанням законодавства про О.п.д. і п. здійснює профспілка підприємства спільно з органами медицини та громадськими організаціями.

Звільнення підлітка проводиться: за його бажанням, про що він зобов’язаний попередити за три дні; за наявністю письмової заяви одного з батьків (або опікуна), на підставі медичного висновку про стан здоров’я або з ініціативи школи (ПТУ), якщо робота погіршує наслідки навчання підлітка.

Спеціальними нормативними актами керівних органів народ­ної освіти спільно з профспілковими організаціями в Україні регламентовано порядок роботи дітей і підлітків у навчальних майстернях, у навчальних цехах, міжшкільних навчально-вироб­ничих комбінатах, шкільних заводах, учнівських виробничих 5^6-1152 65

бригадах і ланках, таборах праці та відпочинку, навчально-ви­робничих майстернях, підсобних господарствах, шкільних ліс­ництвах та інших трудових об’єднаннях.

Визначені обов’язки завідуючих навчальними кабінетами, ла­бораторіями, навчально-виробничими майстернями, майстрів ви­робничого навчання щодо виконання правил та інструкцій з тех­ніки безпеки, виробничої санітарії, правил протипожежної безпеки, щодо створення здорових і безпечних умов проведення занять. Особлива увага надається безпеці робочих місць, облад­нання, приладів, інструментів, інвентаря і т. п. Обов’язковим є інструктаж учнів з техніки безпеки на уроках трудового і профе­сійного навчання з реєстрацією в класних журналах, а при прове­денні позакласної роботи — в спеціальних журналах. Учні не до­пускаються до робіт у майстернях без передбаченого спеціального одягу, взуття та інших засобів індивідуального захисту.

Батьки мають сприяти вимогам щодо О.пд. і п., діяти спільно з відповідними органами.

ПАТРОНАТ — форма опіки, при якій діти, що залишилися без батьків, передаються на виховання іншим громадянам за дого­вором на певний строк. Малолітні діти (до 4-х років) передають­ся на П. органами охорони здоров’я, діти віком від 4-х до 14 років — органами народної освіти. Патронатному вихователю виплачують певну суму (патронатну допомогу) на витрати, пов’я­зані з утриманням дитини, і він призначається її опікуном.

Дострокове розірвання договору відбувається в усіх випадках, Холи подальше його дотримання суперечить інтересам дитини.

Виховання дітей, що залишилися без батьків, здійснюється шляхом усиновлення, призначення опіки та піклування, влашту­вання дітей до дитячих закладів.

Див. також: Опіка та піклування. Усиновлення (удочеріння).

ПЕДАГОГІЧНА КУЛЬТУРА БАТЬКІВ —це складова части­на загальної культури, у яку втілено накопичений людством дос­від виховання дітей у сім’ї. Вона служить основою власне педа­гогічної діяльності батька і матері, допомагає їм уникнути тради­ційних помилок у сімейному вихованні, знаходити правильні рішення в нестандартних ситуаціях.

П.к.б. включає в себе чотири відносно самостійних компонен­ти. Батьки повинні володіти знаннями з педагогіки, соціології, психології, фізіології дітей. Перефразовуючи слова К. Д. Ушинсь- кого про педагогіку, можна сказати: якщо батьки хочуть вихова­ти дитину «в усіх відношеннях», вони перш за все повинні знати її «в усіх відношеннях». Крім того, потрібні також знання про мету, засоби, способи і результати педагогічної діяльності, яка здійснюється у сім’ї та інших інститутах виховання, умови її ефективності. Інакше виховання у сім’ї буде здійснюватись наос-

ліп і, райо чй пізно, позначиться як на розвитку дйтийи, так і на рівні її вихованості. Поряд з теоретичними знаннями батьки повинні володіти і відповідним умінням, яке дає можливість до­цільно і творчо використовувати ці знання у сімейному вихованні дітей. Успішність виховної діяльності батьків визначається ще й тим, як вони люблять дітей і виконують щодо них свої обов’язки. Світ став би набагато щасливішим, якби материнство і батьків­ство стало одним з витонченіших видів творчості у житті.

Формування педагогічної культури майбутніх батьків почина­ється з дитинства шляхом засвоєння дітьми уроків, які дають їм дорослі, наслідування їм; впливу вчителів і вихователів, засво­єння педагогічних прийомів, які вони використовують, манери поводження з іншими дітьми; вивчення загальних закономірностей росту, розвитку і формування людини, засвоєння уроків «народ­ної педагогіки».

Продовжується формування цієї якості у власній діяльності батьків по вихованню дітей, а також у процесі їх самоосвіти і самовиховання.

У наш час рівень педагогічної культури основної маси батьків недостатньо високий, що негативно позначається на результатах їх виховної діяльності, проявляється у низькому рівні вихованості багатьох дітей. Такий рівень зумовлений різними факторами. Насамперед, сприйнята батьком і матір’ю від своїх батьків модель виховання у молодій сім’ї не може бути повною мірою реалізо­вана в умовах, які надзвичайно змінюються.

На підвищення П.к.б., в першу чергу на озброєння їх необ­хідними знаннями, спрямована діяльність системи педагогічного всеобучу. Вона включає загальне ознайомлення всього дорослого населення з основами виховання через періодичні видання, радіо, телебачення; підготовку юнаків і дівчат до сімейного життя — в школах, технікумах, професійно-технічних училищах; підготовку до материнства — в жіночих і дитячих консультаціях, підготовку молодожонів і молодих батьків до виховання дітей — у клубах молодої сім’ї, педагогічних світлицях; підготовку вчителів і вихо­вателів до роботи з батьками у вузах, на спеціальних факуль­тетах університетів педагогічної культури, у батьківських лекто­ріях, на курсах, семінарах і т. п.

Див. також: Батьківство. Дідусь та бабуся. Материнство.

ПЕНСІЇ ДІТЯМ — щомісячні виплати, які здійснює держава з метою матеріального забезпечення непрацездатних членів сім’ї у зв’язку з втратою годувальника (матері чи батька або обох батьків).

Непрацездатними членами сім’ї вважаються діти, які не до­сягли 16 років (учні—18 років). Мають право на пенсію і діти 5* 67

померлого, які не перебували на його утриманні, але згодом втратили джерело засобів до існування.

Діти, які перебували на утриманні обох батьків, мають право на пенсію і у випадку смерті батька чи матері, якщо один з них працює. Дітям, які навчаються, пенсія виплачується і у випадку отримання стипендії.

Усиновлені діти мають право на пенсію нарівні з рідними дітьми. Неповнолітні, які мають право на пенсію у разі втрати годувальника, зберігають його і при усиновленні. Пасинок і пад­черка, якщо вони не отримували аліментів від батьків, мають право на пенсію нарівні з рідними дітьми. Повним сиротам або дітям померлої одинокої матері пенсії призначаються у розмірах, встановлених для сімей, які втратили годувальника внаслідок трудового каліцтва або професійного захворювання. Якщо обоє померлі батьки працювали і діти мають право на пенсію у разі втрати кожного з батьків, пенсія призначається із загальної суми заробітку обох батьків.

Див. також: Опіка та піклування. Патронат. Усиновлення (удочеріння).

ПОЗБАВЛЕННЯ БАТЬКІВСЬКИХ ПРАВ. Батьківські пра­ва, які здобуває подружжя з моменту народження дітей, збері­гаються за ним лише тоді, коли його власна поведінка і ставлен­ня до своїх батьківських обов’язків відповідають інтересам дити­ни і чинному сімейному праву. До батьків, які зловживають своїми обов’язками щодо дітей (наприклад, жорстокість, нена­лежне виховання, шкідливий вплив на них своєю аморальною по­ведінкою, пов’язаною з алкоголізмом і наркоманією, тощо), засто­совують крайню міру — П.б.п. Питання про позбавлення матері чи батька (або обох батьків) батьківських прав вирішує тільки суд, якщо до нього з позовом звернулись один з батьків дитини, опікун, прокурор, органи опіки та піклування, школа-інтернат, служба в справах неповнолітніх.

Якщо батьківських прав позбавляють обох батьків, суд може доручити виховання дітей родичу — бабусі, дядькові тощо,— при­значивши його опікуном, або передати справу органам опіки, які влаштовують дітей у дитячі будинки, школи-інтернати та інші дитячі заклади.

П.б.п. не звільняє батьків від обов’язків, пов’язаних з утри­манням дітей: вони повинні сплачувати аліменти тим, хто взяв дітей на виховання.

Якщо будуть усунені причини, які стали основою для П.б.п., батьки через суд можуть відновити свої права на дитину.

Див. також: Аліментні обов’язки батьків. Бездоглядність ди­тяча. Опіка та піклування. Органи і служби в справах неповно­літніх.

ПОТРЕБА У ДІТЯХ — стійка соціально-психологічна власти­вість особистості, котра пов’язана з прагненням мати типову для даного суспільства кількість дітей і дати їм належне виховання і освіту. П. у д. безпосередньо пов’язана з дітолюбством, що визна­чається як позитивне, зацікавлене ставлення до дітей.

Довгий час П.у д. вважалась природженою, зводилась до «інстинкту розмноження», який розуміли як прояв статевого і ма­теринського інстинктів. Насправді ж П.уд. формується у людини під впливом спонукальних передумов: способу життя, показників смертності (особливо дитячої), функцій дітей у сім’ї, ступеня не­обхідності їх участі у домашньому господарстві як виробничої си­ли. Так, стимулом для традиційної багатодітної сім’ї було те, що чим більше дітей, тим більше їх залишиться живими, тим більше буде помічників. Сьогодні традиція багатодітності сти­мулює П.у д. лише у деяких країнах. У нас в Україні теж сфор­мувався новий тип сім’ї — малодітний (одна чи двоє дітей). Моти­ви батьків такі: стільки ж дітей у більшості людей — так легше жити, інакше слід забути про себе, про підвищення по службових сходинках, відпочинок.

Багато людей мають двох, трьох і більше дітей, тому що від­чувають потребу реалізувати себе в суспільстві, виявити турботу, ласку, передати свої знання, досвід.

Малодітна сім’я, яка здобула поширення і стала результатом зниження П. у д., не відповідає інтересам суспільства і відтворен­ня населення. Зниження П.у.д., — наслідок невирішених протиріч між матеріальними і духовними запитами людей, які постійно зростають, і можливостями їх задоволення у суспільстві, між сі­мейними і виробничими обов’язками жінок тощо. В обставинах, що склались, малодітна сім’я виступає як засіб розв’язання цих протиріч і тому приваблива для багатьох. Рішучі перетворення у матеріальній і духовній сферах сімейного життя, виважена де­мографічна політика і виховні заходи, які спрямовані на форму­вання позитивного ставлення до трьох-чотирьохдітної сім’ї, мате­ріальне стимулювання народжуваності, допомога молодим сім’ям, поліпшення життєвого рівня сімей з більшою кількістю дітей----------------------------

такі основні засоби стимулювання П.у д.

Див. також: Батьківство. Материнство.

ПРАВОВІДНОСИНИ МІЖ БАТЬКАМИ І ДІТЬМИ поділя­ються на особисті і майнові.

До особистих прав і обов’язків батьків належать такі:

1. Право і обов’язок батьків визначати ім’я, по батькові, пріз­вище, громадянство і національність своїх дітей, тобто їх особис- тісно-правовий статус. Прізвище дитини визначає прізвище бать­ків. У разі, коли батьки мають різні прізвища, вони або самі вирішують, чиє прізвище дати дитині, або воно встановлюється за вказівкою органів опіки та піклування місцевої влади.

Якщо дитина народжена жінкою, що не перебуває у шлюбі, то запис про батька робиться або за спільною заявою її фактич­них батьків, або за рішенням суду про встановлення батьківства, або за вказівкою матері.

Громадянство дитини встановлюється за громадянством бать­ків; якщо ж тільки один з батьків є громадянином України, то дитина визнається громадянином України тоді, коли хоча б один з батьків на момент її народження проживав на території Украї­ни. А якщо вони обоє в цей час проживали за кордоном, то громадянство дитини встановлюється за їх згодою, домовленістю.

2. Право і обов’язок батьків представляти інтереси своїх не­повнолітніх дітей в усіх установах, в тому числі у судових, без окремих повноважень на це. Але якщо неповнолітні діти вступили до шлюбу, вони набувають правову дієздатність і здійснюють захист своїх прав самостійно і незалежно від своїх батьків.

3. Право і обов’язок батьків визначати місце проживання своїх дітей і вимагати їх від осіб, що незаконно тримають чужих дітей, включаючи бабусь і дідусів. Однак при вирішенні подібних спорів судові органи виходять перш за все з інтересів дітей і в необхід­них випадках можуть залишити їх в інших людей, зобов’язавши в той же час батьків сплачувати аліменти на їх утримання.

У разі фактичного розпаду або юридичного розірвання шлюбу при виникненні конфлікту між батьками з приводу того, з ким із них залишаються діти, суд приймає рішення з урахуванням того, хто із батьків може забезпечити найкращі умови для вихо­вання дитини (враховуються педагогічні якості батьків, прихиль­ність дитини, стан її здоров’я, вік і т. п.), Після досягнення ди­тиною десятирічного віку суд має тактовно з’ясувати у неї, з ким із батьків вона хоче залишитися (хоч побажання, висловлене дитиною, і не є обов’язковим, якщо суд знайде, що залишення дитини з тим із батьків, якого вона назве, не відповідає справж­нім її інтересам). При цьому більш забезпечені матеріальні і житлові умови одного із батьків не є вирішальним аргументом.

4. Право і обов’язок батьків виховувати своїх дітей — найго­ловніші компоненти батьківського піклування. За зловживання своїми правами і ухиляння від виконання своїх обов’язків до батьків можуть бути застосовані дуже суворі санкції. Суд може відібрати дітей у батьків, наприклад, при легковажному ставлен­ні останніх до виховання, доки вони не виправлять своєї пове­дінки. А якщо для цього є підстави, суд може назавжди позба­вити батьків чи одного з них батьківських прав, не звільнивши їх від обов’язку утримувати своїх дітей, сплачувати аліменти.

Діти також зобов’язані піклуватися про батьків і надавати їм допомогу.

Майнові правовідносини між батьками і дітьми по­діляються, як між подружжям, на відносини з приводу майна, яке знаходиться в сім’ї (житло, речі вжитку, комфорту, гроші та інші цінності і т. п.), а також аліментні зобов’язання батьків і дітей.

Українське сімейне право не знає принципу спільності майна батьків і дітей і не визнає загальної спільної власності між ними (як це робиться у взаємовідносинах між подружжям). У цьому відношенні батьки і діти розглядаються, так би мовити, як сто­ронні люди, тобто майнові відносини між ними регулюються нор­мами не сімейного, а. громадянського права, на основі якого вони тільки і правомочні вступати між собою у всі дозволені зобов’я­зання і створювати спільну дольову власність.

А тому.

1. За життя батьків діти не мають права на їх майно, -гак само, як і батьки не мають права на майно дітей.

2. Якщо у неповнолітніх дітей є належне їм майно (наприк­лад, подароване ким-небудь), то батьки управляють ним як опі­куни і піклувальники, хоч і без спеціального для цього призна­чення органами влади, але з дотриманням відповідних правил про опіку та піклування.

3. У разі виникнення спільної власності батьків і дітей право­відносини з приводу цієї власності регулюються за нормами гро­мадянського права.

Що ж до другої сторони майнових відносин — аліментних зо­бов’язань, то вони визначаються такими специфічними ознаками:

— встановлюються не за взаємною згодою, а тільки законом;

— мають суворо персональний характер (тобто за спадко­вістю не передаються і припиняються зі смертю однієї з тих осіб — зобов’язаного чи того, кому виплачувались аліменти);

— є безвідплатними, їх не можна затребувати назад, навіть коли вони нараховані помилково (якщо, звичайно, при нараху­ванні не було вчинено явної підробки, використано неправильні відомості та документи);

— не обмежуються строком давності і можуть присуджува­тися в будь-який момент, доки діти є неповнолітніми чи непраце­здатними.

Згідно із законодавством нашої держави батьки зобов’язані утримувати своїх неповнолітніх дітей (до 18 років, а непрацездат­них— довічно). Це рівною мірою стосується і батька, і матері. У разі, якщо вони ухиляються від виконання цього обов’язку, кошти для утримання стягуються з них через суд незалежно від того, перебувають воші у шлюбі чи шлюб їх розірваний. Обсяг, розмір аліментів суворо визначений: від чверті до половини заро­бітку.

Закон особливо суворо ставиться до тих, хто неакуратно ви­конує свої аліментні зобов’язання. У разі, коли батько ухиляється від сплати аліментів і його доводиться розшукувати через дер­жавні органи, аліменти з нього утримуються за весь минулий період навіть тоді, коли дитина вже стала дорослою і не потребує утримання (таким чином компенсуються видатки, які зазнав у зв’язку з вихованням дитини той із подружжя, який розшукував того, хто ухилявся).

Разом з тим слід відзначити, що аліментні зобов’язання є вза­ємними, тобто аліменти сплачують не тільки батьки дітям, але й діти своїм батькам у тих випадках, якщо останні потребують матеріальної допомоги через свою непрацездатність (особливо в старості), а. діти здатні надати їм цю допомогу. Проте діти мо­жуть бути звільнені від цього обов’язку, якщо судом буде вста­новлено, що батьки ухилялись від виконання батьківських обов’­язків (були позбавлені батьківських прав або ухилялись від спла­ти аліментів).

Таким чином, закони спрямовані перш за все на зміцнення сім’ї і на захист інтересів дітей.

ПРИЙМАЛЬНИКИ-РОЗПОДІЛЬНИКИ ДЛЯ НЕПОВНО­ЛІТНІХ. П.-р,д.н. створюються в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві і Севастополі і підпорядковуються орга­нам внутрішніх справ.

До П.-р. можуть бути доставлені неповнолітні у віці від 11 до 18 років терміном до ЗО діб, які:

вчинили правопорушення до досягнення віку, з якого за такі дії особи підлягають кримінальній відповідальності, якщо є не­обхідність негайно ізолювати їх (за постановою органу дізнання, слідчого, санкціонованою прокурором чи за постановою суду);

згідно з рішенням суду направляються до спеціальних закла­дів для неповнолітніх;

самовільно залишили спеціальний навчально-виховний заклад, де вони перебували;

Не підлягають влаштуванню до приймальників-розподільників неповнолітні, які знаходяться,в стані алкогольного чи наркотич­ного сп’яніння, психічно хворі з вираженими симптомами хвороби, неповнолітні, які вчинили правопорушення у віці, з якого за такі дії можлива кримінальна відповідальність, крім випадків призу­пинення кримінальної справи і направлення винних осіб до спе­ціальних закладів для неповнолітніх за рішенням суду.

Посадові особи приймальників-розподільників для неповноліт­ніх мають право:

вимагати від підприємств, установ і організацій незалежно від форм власності відомості, необхідні для влаштування неповно­літніх, встановлення їх особи, з’ясування причин бездоглядності та здійснення правопорушень;

викликати у разі самовільного залишення неповнолітніми за­гальноосвітньої школи чи професійного училища соціальної реа­білітації, інших спеціальних закладів для неповнолітніх їх бать­ків (усиновителів) чи опікунів (піклувальників) та представни­ків цих закладів для повернення неповнолітніх в сім’ю чи до названих закладів;

проводити при наявності інформації про зберігання неповно­літніми заборонених речей особистий огляд неповнолітніх, їхніх речей, посилок, передач, а також спальних та інших приміщень із складанням протоколу про наслідки огляду.

ПРИЙОМНІ ДІТИ — це діти, які залишились без батьківської опіки (у разі смерті батьків, позбавлення батьківських прав, хво­роби тощо) і прийняті у новий сімейний колектив як повноправні його члени або ті, що виховуються за участю нового члена сім’ї — вітчима (мачухи), а також інших осіб, що замінюють батьків у разі усиновлення, опіки.

Ставлення дитини до осіб, які замінюють їй батьків, склада­ється по-різному залежно від її віку. У дошкільному віці потреба емоційного контакту з людьми, що усиновили дитину і піклу­ються про неї, сприяє близькості з ними. Діти без особливих труднощів відповідають на ласку та піклування. При цьому таєм­ниця усиновлення, як правило, забезпечує умови для емоційно- сприятливої позиції того, хто виховується, його впевненості у сво­єму становищі як рівноправного члена сім’ї, для адекватної реак­ції на дії з боку батьків, які усиновили дитину.

Участь у навчальній діяльності молодшого школяра, нові сто­сунки з однолітками підвищують його прагнення спиратися на сім’ю.

Тут мають місце найбільш поширені варіанти: дітям відомий факт усиновлення (опіки); відомий від осіб, які замінюють бать­ків і нічого не приховують від дітей; стає відомим за «допомо­гою» неправильної реакції дитячого колективу або оточуючих.

У перших двох випадках, коли стосунки з дорослими довір­ливі, дитина відчуває почуття «емоційного благополуччя». У тре­тьому варіанті досить часто у дитини з’являється «бар’єр» проти дій з боку осіб, що замінюють батьків. В окремих випадках нас­лідком цього є підвищена образливість, замкненість, відчуженість, а інколи і вороже ставлення дитини до прийомних батьків.

У підлітковому віці проблема ставлення до факту усиновлення (опіки) загострюється. Поява у підлітків почуття дорослості, ін­тересу до взаємовідносин між людьми і відсутність життєвого досвіду, підвищена збудливість створюють основу для неадекват- його сприймання ними дій з боку прийомних батьків. Супереч­ливі переживання викликають у підлітків підвищену нервозність, підозрілість, занепокоєння, невпевненість у собі, в своєму стано­вищі у сім’ї.

У юнацькому віці ця проблема у більшості випадків вирішу­ється позитивно, оскільки зростає самосвідомість, життєвий дос­від, міцніє емоційна стійкість школяра.

Основними недоліками, які справляють вплив на формування особистості прийомних дітей, слід назвати такі: порушення з боку прийомних батьків міри у проявах любові і вимогливості у зв’яз­ку з бажанням виявити батьківську турботу; непослідовність дій; надмірна опіка дитини без урахування її віку, обмеження вихов­ної діяльності дорослих задоволенням матеріальних потреб дітей; перекладання своїх помилок на плечі дитини, яка не піддається впливу в результаті упередженості або «негативної спадковості», перекладання відповідальності за виховання «чужої» дитини на інших; егоїстичне ставлення, байдужість і навіть ворожість до прийомної дитини.

Потенційні виховні можливості осіб, які замінюють батьків, значною мірою залежать від рівня їх педагогічної культури, мо­тивів усиновлення (опіки), а також стосунків, які складаються у сім’ї.

В усіх випадках, коли ускладнюються стосунки між дітьми та дорослими, вина покладається на дорослих, і саме вони повинні, глибоко проаналізувавши ситуацію, шукати шляхи встановлення довірливих взаємин. У складних випадках слід звернутися за кон­сультацією до психолога.

Див. також: Гипероніка. Гіпопротекція.

ПРИТУЛКИ ДЛЯ НЕПОВНОЛІТНІХ СЛУЖБ У СПРАВАХ НЕПОВНОЛІТНІХ. П.д.н. створюються службами в справах не­повнолітніх у відповідності з соціальними потребами кожного регіону для тимчасового розміщення в них неповнолітніх у віці від 3 до 18 років, які потребують соціального захисту держави (заблукали; були покинуті; залишились без батьківської опіки; залишили сім’ю чи навчально-виховні заклади; вилучені судами із сім’ї; самі звернулись по допомогу до адміністрації притулку).

П.д.н. можуть також створюватися за погодженням з служ­бами в справах неповнолітніх підприємствами, установами і орга­нізаціями незалежно від форм власності, громадськими організа­ціями і громадянами.

Термін перебування неповнолітнього в притулку залежить від конкретних обставин, але не може перевищувати ЗО діб.

Не підлягають розміщенню в притулках неповнолітні, які пере­бувають у стані алкогольного чи наркотичного сп’яніння, психічно хворі з вираженими симптомами хвороби, а також ті, що вчинили правопорушення і у відношенні до яких є відомості про прийняте компетентними органами або посадовими особами рішення про затримання, арешт чи влаштування до приймальника-розподіль- ника для неповнолітніх.

Основним завданням П.д.н. е створення належних житлово- побутових і психологічних умов для забезпечення нормальної жит­тєдіяльності неповнолітніх, тимчасово відчужених від сім’ї, спри­ятливих умов розвитку за місцем праці, а також надання їм мож­ливостей для навчання, праці, змістовного дозвілля.

Посадові особи притулків для неповнолітніх:

надають неповнолітнім кваліфіковані і різноманітні (психоло­гічні, медичні, юридичні) консультації залежно від конкретних причин соціальної дискомфортності;

сприяють у прийнятті рішень про зміну чи створення нових умов життєдіяльності неповнолітніх у сім’ї, навчально-виховних закладах, за місцем праці та в інших сферах;

піднімають клопотання про вжиття заходів громадського впливу, притягання до кримінальної, адміністративної чи майно­вої відповідальності батьків (усиновителів) чи опікунів (піклу­вальників), які нехтують правами, інтересами неповнолітніх, про­вокують їх асоціальну поведінку, самовільне залишення сім’ї, навчально-виховних закладів, створюють загрозу їх здоров’ю та інтелектуальному розвитку.

Положення про П.д.н. затверджується Кабінетом Міністрів України.

ПРОФІЛАКТИКА ПРАВОПОРУШЕНЬ СЕРЕД НЕПОВНО­ЛІТНІХ. Під профілактикою правопорушень серед неповнолітніх слід розуміти діяльність органів і служб у справах неповнолітніх, спрямовану на виявлення і усунення причин і умов, що сприяють вчиненню неповнолітніми правопорушень, а також позитивний вплив на поведінку окремих неповнолітніх на території України, її окремому регіоні, в сім’ї, на підприємстві, в установі чи орга­нізації незалежно від форм власності, за місцем проживання.

РАДА (комісія) СПРИЯННЯ СІМ’Ї І ШКОЛІ — громадський орган, створюваний профспілковими організаціями та жіночими радами на підприємствах, в установах, організаціях, колгоспах з ініціативи шкіл і відділів народної освіти з метою здійснення зв’язків школи, сім’ї і громадськості у вихованні підростаючого покоління.

Рада обирається загальними зборами підприємства, установи строком на 2 роки. Кількість членів встановлюється в межах від 5 до 25 осіб, залежно від кількості працівників колективу. На великих підприємствах поряд із головною радою створюються ради у підрозділах. Із складу ради обираються голова, заступник і секретар.

Р.с.с. і ш. пропагує кращий досвід сімейного і громадського ви­ховання, влаштовує виступи, консультації за участю педагогів, психологів, лікарів, правоохоронців. Радою підтримуються тісні зв’язки зі школами, в яких навчається основна частина дітей ро­бітників і службовців. їм надається допомога у поліпшенні мате­ріально-технічної бази, умов навчання і виховання дітей, зокрема, в удосконаленні трудового виховання й профорієнтації, в органі­зації дозвілля тощо. Р.с.с. і ш. допомагає у здійсненні спортивно- оздоровчої роботи серед дітей, надаючи з цією метою спортивні майданчики, спортзали, стадіони та інші споруди і приміщення підприємства школярам, а також організуючи бази відпочинку, оздоровчі табори для дітей працівників і службовців.

Р.с.с. і ш. приділяє увагу роботі з батьками, спрямовану на підвищення їх відповідальності за виховання дітей. В разі необ­хідності вживаються заходи по наданню практичної допомоги окремим сім’ям.

В полі зору Р.с.с. і ш. перебувають і підлітки, що працюють на даному підприємстві. Рада турбується, щоб ті з них, хто не має середньої освіти, продовжили навчання у вечірніх школах, заочно навчались у технікумах, набули професії. Ефективною формою виховання підлітків є посвячення в робітничий клас, вступ до профспілки, урочисте вручення першої заробітної платні тощо.

Успіх діяльності ради залежить від тісної взаємодії зі шко­лами, де навчаються діти робітників та службовців, і активності членів ради, її опори на трудовий колектив і громадськість.

Нині через глибоку економічну кризу Р.с.с. і ш. на багатьох підприємствах припинили своє існування. Проте доцільність їх діяльності підтвердила практика. Тому відновлення їх роботи з ініціативи батьків чи профспілкових організацій, жіночих рад є вкрай необхідним.

Див. також: Педагогічна культура батьків.

РАДА ШКОЛИ — вищий орган громадського самоврядування, який діє у період між загальними зборами (конференцією) серед­нього навчально-виховного закладу.

До ради середнього навчально-виховного закладу входять про­порційно представники педагогічного колективу, учнів школи дру- гого-третього ступенів (середніх і старших класів), батьків і гро­мадськості. Вони обираються загальними зборами (конференцією) відкритим або таємним голосуванням.

Засідання ради є дійсним, якщо в ньому бере участь не менше двох третин її членів.

Рішення ради приймаються простою більшістю голосів її чле­нів, присутніх на засіданні:

Рада середнього загальноосвітнього навчально-виховного зак­ладу:

— організовує виконання рішень загальних зборів (конфе­ренції) ;

— затверджує режим роботи закладу;

— підтримує ініціативи щодо удосконалення системи навчання та виховання, заохочення творчих пошуків, дослідно-експеримен­тальної роботи педагогів;

— дає дозвіл на участь діячів науки, культури, членів твор­чих спілок, працівників підприємств, установ, організацій у нав­чально-виховному процесі, керівництві учнівськими об’єднаннями за інтересами;

— вносить пропозиції директору про стимулювання педагогіч­них та інших працівників навчально-виховного закладу;

— приймає рішення, стосовно подання педагогічної ради про нагородження учнів і випускників навчально-виховного закладу за успіхи у навчанні (праці);

■— у присутності батьків (осіб, які їх замінюють) розглядає пропозиції педагогічної ради про виключення учня із навчально- виховного закладу і за наявності підстав порушує клопотання перед директором про його подальше навчання у відповідному класі;

— розглядає у державних та громадських організаціях разом з батьками (особами, які їх замінюють) питання, що стосуються інтересів дітей;

— разом із засновником, або уповноваженим ним органом, гро­мадськими організаціями, директором навчально-виховного зак­ладу створює умови для педагогічної освіти батьків;

— розглядає пропозиції, скарги, зауваження учасників нав­чально-виховного процесу, відповідних структурних підрозділів, органів державного управління з питань роботи навчально-вихов­ного закладу і приймає відповідні рішення;

— організовує громадський контроль за харчуванням і медич­ним обслуговуванням учнів;

—• контролює витрачання бюджетних асигнувань, визначає напрями використання бюджетних і позабюджетних коштів нав­чально-виховного закладу для вирішення перспективних проблем удосконалення його діяльності;

— розподіляє кошти фонду загального обов’язкового навчан­ня (всеобучу);

— погоджує умови оренди приміщень, споруд і обладнання, створення малих підприємств навчально-виховного закладу та кооперативів;

— визначає структуру системи громадського самоврядування навчально-виховного закладу.

Статутом середнього навчально-виховного закладу можуть визначатися й інші повноваження його ради, що Не суперечать чинному законодавству.

Таким чином, діяльність ради навчально-виховного закладу — один із шляхів демократизації шкільного життя та активної участі у ньому батьків. Це засіб врахування думки батьків, їх інтересів, ідей, волі. Це також можливість для батьків своєю діяльністю впливати на характер діяльності навчально-виховного закладу, його спрямованість і результативність.

РАДИ ЖІНОЧІ — органи громадської самодіяльності населен­ня, які об’єднують жінок незалежно від віку, національності, гро­мадського і сімейного стану. Р.ж. утворюються за територіально- виробничою ознакою. Основна найменша структурна одиниця — Р.ж. трудових колективів. Кількісний склад і структура Р. ж. виз­начаються зборами жінок із врахуванням місцевих умов. Р.ж. створюють комісії за окремими напрямами роботи, залучаючи до участі в них широкий актив жінок. Із членів Р.ж. обираються го­лова, заступники, керівники комісій.

Р.ж. здійснюють свою роботу на основі творчої ініціативи і са­модіяльності жіночої громадськості згідно із запитами і пробле­мами жінок. Актив Р.ж. бере участь у обговоренні проектів зако­нів та інших документів, що стосуються інтересів жінок, у конт­ролі за дотриманням законодавства з питань становища жінок, охорони їх праці і здоров’я, материнства і дитинства, турбується про створення жінкам умов для праці, суспільної діяльності, нав­чання і відпочинку. Р.ж. сприяють успішному виконанню жінками материнських та сімейних обов’язків, виявляють турботу про зміцнення сім’ї, створення в ній обстановки моральності і взаєм­ної поваги, домагаються підвищення відповідальності подружжя за виховання дітей. Р.ж. надають допомогу багатодітним сім’ям, молодим сім’ям, одиноким матерям, працюють з «важкими» під­літками, з неблагополучними сім’ями, пропагують кращий досвід сімейного виховання. Р.ж. турбуються про дозвілля жінок і членів їх сімей.

Виконуючи поставлені перед ними завдання, Р.ж. організову­ють лекції, доповіді, екскурсії та інші колективні заходи, беруть участь у створенні батьківських університетів, клубів жінок і мо­лодої сім’ї, у плануванні витрат підприємств і організацій на со­ціально-побутові потреби, культурно-масову роботу. Р.ж. переві­ряють роботу медичних і дитячих закладів, підприємств торгівлі, громадського харчування, розглядають заяви і скарги жінок.

СІМЕЙНЕ ВИХОВАННЯ — одна з основних форм виховання дітей, що поєднує цілеспрямовані педагогічні дії батьків з пов­сякденним впливом сімейного побуту, школи, соціального оточен­ня. Головним завданням С.в. є гармонійний всебічний розвиток дитини, підготовка її до життя в існуючих соціальних умовах, реалізації її творчого потенціалу.

С.в.— важлива складова частина сімейного життя. В дітях батьки продовжують себе. Піклування про розвиток і виховання дитини дає батькам відчуття повноти життя, особистого щастя і власної значущості. Батьки відповідають за вихованість своїх дітей перш за все своєю совістю перед оточуючими людьми і громадськістю. Держава покладає на батьків обов’язок і відпо­відальність за виховання дітей, за створення в сім’ї умов для повноцінного фізичного росту і розвитку дитини, формування її інтелектуальних здібностей, моральних якостей, організації жит­тєдіяльності дитини відповідно до документів, які охороняють права дітей.

Батьки впливають на дітей словом, вчинками, діями, прикла­дами, привчанням, навіюванням, при потребі і примусом, вихо­вують у них громадянські якості, любов до Батьківщини, до лю­дей, до праці, до природи, формують дитячий характер, загарто­вують волю.

У сім’ї дитину вчать правильному ставленню до свого оточен­ня •—до батьків, родичів, сусідів, знайомих, до суспільства вза­галі. Вона пізнає основи життя й поведінки в суспільстві, засвоює моральні й суспільні норми і звички, найважливіші загально­людські цінності.

Дуже важливо, щоб дитина знаходила у сім’ї любов, розу­міння і відповідну допомогу на випадок невпевненості й невдач.

Сім’я повинна добре підготувати дітей до майбутнього життя, сприяти здійсненню певної мети, допомогти їм стати повноцінни­ми щасливими людьми.

СІМЕЙНИЙ БЮДЖЕТ — сукупність доходів та витрат сім’ї на певний період. С.б. є основою економічного життя сім’ї. Дже­релом доходно!' частини С.б. є заробітна плата, індивідуальна тру­дова діяльність членів сім’ї, надходження із суспільних фондів споживання (пенсії, стипендії, премії, оплата лікарняних листків, допомога матерям). Допоміжним джерелом поповнення С.б. є доходи із особистого підсобного господарства, присадибної або садової ділянки.

Видаткова частина бюджету сім’ї включає постійні щомісячні витрати на харчування, квартплату, транспорт, господарчі цілі, на культурний фонд; кишенькові гроші дорослих та дітей; витра­ти на зміцнення здоров’я та лікування, на меблі, взуття, одяг, ремонт житла тощо.

С.б. треба планувати так, щоб задовольнити розумні потреби всіх членів сім’ї. У розподілі та реалізації бюджету сім’ї мають брати участь і діти. Це дає їм можливість знати, чого потребує сім’я, наскільки ця потреба важлива, що придбати в першу чергу, як обмежити одні витрати, щоб зібрати кошти для інших необ­хідних сім’ї витрат.

При плануванні С.б. необхідно дотримуватись таких правил: участь усіх членів сім’ї (в т. ч. і дітей) у розподілі коштів, глас­ність— всім відомо, звідки і скільки грошей у сім’ї; повна вза­ємна довіра — всі знають, де і скільки лежить грошей, кожний має до них вільний доступ; рівноправність — всі беруть участь у витрачанні грошей і відповідають за це.

Знання С.б. і розуміння необхідності враховувати все при вит­ратах сприяють вихованню у дітей бережливості, поваги до праці, почуття товариськості щодо членів своєї сім’ї.

СІМ’Я — форма спільності людей, що склалася з поєднаного шлюбом подружжя, їх дітей (власних чи усиновлених), а також, в деяки-х випадках, із інших осіб, поєднаних родинними зв’язками.

Єдність і міцність С. забезпечується взаємною любов’ю, мо­ральною, економічною, правовою та іншими видами взаємної від­повідальності, взаємопідтримкою, взаєморозумінням та емоцій­ною прихильністю. У С. людина відновлює свої духовні і фізичні сили, заряджається енергією для трудових, творчих звершень, для активної участі у суспільному житті.

А. С. Макаренко назвав сім’ю тим «природним первинним осе­редком, де реалізується краса людського життя, куди приходять відпочивати переможні сили людини, де ростуть і живуть діти — головна радість життя». (Твори, Т. 4. С. 33).

«У сім’ї шліфуються найтонші грані людини-громадянина, лю- дини-трудівника, людини — культурної особистості. Із сім’ї почи­нається суспільне виховання. У сім’ї, образно кажучи, закладають­ся коріння, з якого виростають потім і гілки, і квітки, і плоди. Сім’я — це джерело, водами якого живиться повноводна річка нашої держави. На моральному здоров’ї сім'ї будується педаго­гічна мудрість школи»,— стверджував В. О. Сухомлинський у книзі «Батьківська педагогіка». (К.., 1978. С. 22).

Якою б герметично замкненою С. не здавалась, вона тисячами ниток зв’язана з суспільством. Кожний член С. зберігає відому автономність і завдяки цьому входить до інших об’єднань людей, соціальних груп: виробничих, навчальних колективів, дитячих і юнацьких організацій, громадських спілок, політичних партій, ко­ристується закладами торгівлі, охорони здоров’я, спілкується з місцевою владою, сусідами, різними співтовариствами. Відносини в С. складаються не тільки з волі її членів, але й під впливом зовнішніх умов соціального життя суспільства.

Основні функції сім’ї: економічна, репродуктивна, виховна, ре­креативна, комунікативна і регулятивна.

Економічна функція є однією з основних. Усі попе­редні форми сім’ї (до нуклеарної) були виробничими одиницями.

У зв’язку з науково-технічним прогресом роль економічної функ­ції сім’ї звужується. Економічною функцією сім’ї залишається організація споживання і побуту.

Репродуктивну функцію називають ще функцією дітонародження або відтворення роду.

Виховна функція сім’ї — це здійснення первинної соці­алізації дитини і виховання дітей до досягнення ними соціальної зрілості.

Рекреативна функція включає в себе надання фізич­ної, матеріальної, моральної і психологічної взаємодопомоги, зміцнення здоров’я один одного, організацію дозвілля членів сім’ї. Набув поширення сімейний відпочинок, сімейний туризм, сімейна організація легкоатлетичних занять, загартування тощо.

Комунікативна функція задовольняє потребу членів сім’ї у спілкуванні і взаєморозумінні.

Психолого-педагогічні дослідження підтверджують, що мо­ральне і психологічне здоров’я людини, її емоційна культура за­лежать від характеру внутрісімейного спілкування, від прояву у спілкуванні психологічних настанов перш за все дорослих членів сім’ї, від морально-психологічної атмосфери в сім’ї.

Регулятивна функція включає в себе систему регу­лювання взаємовідносин між членами сім’ї, в тому числі первин­ний соціальний контроль і реалізацію влади та авторитету.

У демократичній сім’ї регулятивна функція здійснюється лише за допомогою моральних норм, особистого авторитету членів сім’ї, і в першу чергу авторитету батьків по відношенню до дітей.

За будь-якої форми сімейного співжиття психологи радять навчитися пристосовуватись один до одного. У своїй поведінці, своїх вчинках ніколи не можна нехтувати іншими членами сім’ї. Слід поважати їх звички, працю, прагнення і бажання. Сім’я — це не ідилія, а творчий процес, в якому треба виконувати певні обов’язки, постійно турбуючись про Інших, що вимагає скоріше розуму, ніж почуттів, і про це ніколи не треба забувати. Прин­ципи, на яких побудоване подружнє життя, повинні бути настіль­ки міцними, щоб витримати будь-яку життєву негоду. Основою подружнього життя є вміння бути терплячим до поглядів і ба­жань іншого. Всі справи слід вирішувати не сваркою, а розваж­ливою, розумною бесідою. Зайнятість жінки на виробництві вик­ликало докорінний переворот в організації сім’ї. Обов’язки щодо ведення домашнього господарства слід розподіляти між усіма членами сім’ї і суворо контролювати їх виконання.

Питання С. надзвичайно важливі як для кожного індивіда, так і для суспільства в цілому. С. протягом тисячоліть була і нині є основним осередком людського суспільства. Міцна С.— запорука задоволення людини життям.

Сьогодні відновлюються народні традиції, пов’язані з вихо­ванням дітей. Вивчення і впровадження їх батьками у виховну практику своєї С. сприятиме формуванню у молоді національного характеру, національної самосвідомості і гордості. Життєздатна нація зберігає себе в родині. Родина, сім’я — найміцніші націо­нальні твердині.

СІМ’Я БАГАТОДІТНА. У такій сім’ї виховується троє і біль­ше дітей. Багатодітність заснована на традиціях української ет­нічної спільності, настановах соціального середовища, в якому формується особистість, складаються її ціннісні орієнтації. С.б. завжди поважали у народі. Держава також виявляє пошану та пік­лування про багатодітні сім’ї. Жінкам, які народили та виховали десять або більше дітей, присвоюється звання «Мати-героїня». Орденами «Материнська слава» I, II та III ступеня нагороджу­ються матері, які народили та виховали сім, вісім або дев’ять дітей. Матері, які мають п’ятьох і шістьох дітей, нагороджуються «Медаллю материнства» І та II ступеня.

Усі жінки, які народили та виховали до восьмирічного віку п’ятьох і більше дітей, мають додаткові пільги у пенсійному за­безпеченні. С.б. отримує одноразові та. щомісячні допомоги від держави. Для сімей, у яких четверо та більше дітей, на 50 від­сотків знижена плата за їх утримання у дитячих дошкільних закладах. С.б. надається дотація з фонду всеобучу на харчування і одяг дітей, що навчаються у загальноосвітніх школах.

С.б. забезпечують реальну можливість постійного спілкування між людьми різної статі, різного віку, знижують можливість фор­мування таких якостей характеру, як егоїзм, себелюбство, лінощі. Діти звикають піклуватися один про одного, подавати взаємну допомогу, поступатися у разі необхідності своїми інтересами, по­діляти радощі та горе. У процесі повсякденного спілкування з старшими братами та сестрами молодші діти швидше розвива­ються, переймаючи їх життєвий досвід. Різноманітність інтересів, характерів, відносин, що виникають у багатодітних сім’ях,— бла­годатний грунт для розвитку дітей, для самовдосконалення осо­бистості батьків.

С.б.— це школа колективізму, підготовки кожної дитини до майбутнього самостійного сімейного життя.

Відчуття однакової батьківської турботи про всіх дітей будує здорову атмосферу в сім’ї, сприяє вірному вихованню. Все це може здійснитися за умови хорошого прикладу суспільного та осо­бистого життя батьків, організації для дітей правильного режиму дня — їх навчальної та побутової праці, спільного відпочинку.

СІМ’Я НЕПОВНА складається з батька чи матері з однією дитиною чи кількома.

С.н. утворюється внаслідок розпаду шлюбу, позашлюбного народження дитини, окремого проживання батьків чи смерті од­ного з них. Відповідно розрізняють такі типи С.н.: осиротіла, по­зашлюбна, розлучена, утворена внаслідок розпаду. Виділяються також материнські і батьківські С.н. За кількістю поколінь у сім’ї розрізняють просту — мати (батько) і діти та неповну розшире­ну— батько (мати), діти та інші родичі.

Останнім часом цей тип сім’ї зустрічається все частіше (внас­лідок зростання соціально-економічної незалежності жінки, більш лояльного ставлення суспільства до позашлюбних дітей, піклу­вання держави про одиноку матір). Але ніякий соціальний захист не може зняти проблем виховання в таких сім’ях. Вони поляга­ють у однобічності виховного впливу, неврівноваженості бать­ківських почуттів, у ризику формування у дітей спотворених по­глядів на сім’ю і шлюб (у результаті відсутності прикладу нор­мальних стосунків батька і матері), у фемінізації (домінування жіночого впливу).

При певному збігові обставин С.н. стає сприятливим грунтом для формування особистості, поведінка якої відхиляється від ус­талених норм. Це відбувається у результаті тривалого впливу на дітей конфліктної ситуації, напруженості обстановки в сім’ї у зв’язку з неправильним ставленням її членів до того, що сталося. А також — виникнення ситуації емоційного голоду чи надмірної жертовності батьківської любові, аморальної поведінки батька (матері), матеріально-побутових труднощів, невміння обрати пе­дагогічно доцільний стиль взаємних стосунків.

Найбільш дійовим засобом поліпшення виховних можливостей неповної сім’ї з боку батьків є збереження і подальша організа­ція сімейного мікроколективу на основі гуманних довірливих сто­сунків, формування почуття взаємодопомоги, залучення дітей у справи і турботи сім’ї, створення атмосфери радості завтрашньо­го дня, зростання значущості особистісного прикладу, формуван­ня у дитини позитивного ідеалу дорослого, розумне співвідношен­ня батьківської любові та суворості.

Спілкування з батьком (матір’ю), які проживають окремо, ма­ють доповнити той вплив на дитину, якого їй не вистачає в даній ситуації. Доцільна організація життєдіяльності дітей у сім’ї, вплив друзів сім’ї, родичів, які користуються у дитини авторитетом, теж допоможе уникнути однобокості у вихованні. Більшість С.н. ус­пішно здійснюють виховну функцію.

СІМ’Я НУКЛЕАРНА складається із мінімальної кількості людей, найнеобхідніших для її побудови ■— чоловіка, дружини та їх дітей. На відміну від патріархальної сім’ї, до якої можуть вхо­дити бабусі, дідусі, зяті, невістки, тещі, свекрухи та інші родичі, зараз все частіше зустрічаються бездітні нуклеарні сім’ї.

Вперше термін «нуклеарна сім’я» вжив у 1949 році, американ­Ський соціолог ж. П. Мурдак. Оскільки в індустріальному сус­пільстві уже не потрібна була велика сім’я, за якою закріплюва­лась якась «справа» (вид праці), то вона почала дробитися на частини, що складалися з мінімальної кількості людей. Це було зумовлено рядом обставин. По-перше, така сім’я була більш рух­ливою. Шукаючи роботу, вона часто змінювала місце проживання. А це, в свою чергу, приводило до послаблення родинних зв’язків. По-друге, члени сім’ї дістали можливість набувати різних профе­сій, займати різне становище у суспільстві, а отже, мати різні джерела прибутку, що гарантувало їм більшу стійкість, впевне­ність у собі. Завдяки цьому змінювався стиль життя, спосіб за­доволення потреб, що теж сприяло віддаленню сімей одного ро­ду. По-третє, розвиток системи соціального забезпечення та за­хисту зменшив потребу слабших членів родини (людей похилого віку, хворих) шукати опору в сім’ї, близьких стосунків з роди­чами.

У нуклеарній сім’ї значно ускладнюється проблема виховання дітей. Це пов’язано з тим, що у великій сім’ї у вихованні брали участь всі її члени, і помітну роль тут відігравали бабусі і дідусі. «Сімейна справа» вимагала участі у ній дітей, що спрощувало трудове виховання, їх професійну орієнтацію. Та й самі батьки були ближче до дітей, і їх вплив був значно сильнішим. Тепер у С.н. батьки все більше передовіряють своїх дітей дитячим зак­ладам (яслам, садкам, школам). Отже, батьки повинні приділяти дітям більше уваги. Хто має можливість, звертається до дідусів та бабусь. Вони спілкуються з онуками, і це дає можливість ви­ховувати у дітей повагу до літніх людей, потребу пройматися їх турботами, допомагати тим, кому це необхідно.

СКАУТИ — хлопчики-розвідники. Історія світового скаутиз­му почалася у першому десятиріччі XX століття у Великобрита­нії. Засновником скаутського руху став відомий англійський гро­мадський діяч полковник Роберт Баден Пауел. Все почалося з того, що Баден Пауел вирішив спробувати розвинути у придат­ній для дітей формі скаутські (від англ, scout — розвідник) на­вички, які він виробив у своїй кар’єрі. Для цього він організував у 1907 р. для 20 хлопчиків з різних соціальних верств табір на острові Браунсі, де спробував на практиці втілити свої ідеї. Екс­перимент удався. За його підсумками Пауел надрукував книжку «Скаутинг для хлопчиків», що мала величезний успіх. Нині вона перекладена на 35 мов світу.

Видаючи книжку як методичний посібник для вже існуючих молодіжних організацій, Пауел і не думав, що вона стане під­ручником нового Всесвітнього руху. Але сталося саме так. У дуже короткий строк за ідеями Пауела по всій країні були ство­рені патрулі бойскаутів, а згодом там почала діяти штаб-квар-

тира, яка координувала цей рух. Скаутинг швидко поширювався по всій Британській імперії, а з часом і в інших країнах світу. Перше світове скаутське зібрання — Джамборі — відбулося в Олімпії, в Лондоні, у 1920 р. Під час церемонії закриття Пауел одностайно був проголошений Головним Скаутом Світу. Для ко­ординації скаутського руху у 1922 р. у Парижі було створено Міжнародну скаутську організацію з виконавчим комітетом та секретаріатом. У 1916 р. в структурі скаутського руху виникли організації кабскаутів (маленьких скаутів). У цей же час з’яв­ляються ровери-скаути — об’єднання молодих людей, колишніх старших скаутів, які хотіли залишатися членами руху. А в 1946 р. створюється секція дорослих скаутів — «сеньйорів», яка допома­гає молодшим скаутам проводити певні заходи.

Уже понад 80 років скаутинг зростає, розвивається, адаптую­чись до нових умов життя. Скаутські організації нині діють більш як у 150 країнах світу і об’єднують понад 16 мільйонів членів. Об’єднуючою силою скаутингу виступає Всесвітня Організація Скаутського Руху (ВОСР).

Програма виховання бойскаутів виражена у їхній клятві та законах. Закони скаутів виражають загальнолюдські норми пове­дінки: правдивість, мужність, сміливість, ввічливість, почуття вза­ємодопомоги. Лозунг скаутів: «Будь підготовленим!». Девіз: «Доб­рий вчинок — кожен день!». Скаутські організації, проголошуючи себе поза політикою, вважають, що скаут належить до певної церковної організації і відвідує службу. Скаутинг передбачає систему зростання успіхів бойскаутів, набуття ними нових умінь і навичок. Для обліку індивідуальних досягнень бойскаута існує система знаків гідності: «Розвідник», «Спортсмен», «Майстер на всі руки», «Книголюб», «Читач карт», «Учений», «Перекладач», «Натураліст». Знаками гідності скаути нагороджуються за успі­хи у діяльності за інтересами, за досягнення у різноманітних ре­меслах, в культурі, спорті, за роботу інструкторами, за військову підготовку, вірність церкві. Цікаві нові знаки: «Атомна енергія», «Громадянин світу», «Охорона природи», «Атлетика», «Купівля товарів широкого вжитку». Щоб одержати знак «Купівля товарів широкого вжитку», бойскаут повинен уміти порівнювати ціни продукції різного виробництва і різних крамниць, збирати оголо­шення. Він учиться купувати старий автомобіль, вивчає умови банківських послуг. Так у бойскаута формуються навички під­приємництва.

До атрибутики скаутів належать: вимпел, уніформа, клич, від­знаки, спеціальна’хустка тощо.

Своєрідністю скаутів є і те, що всі вони, вітаючись один з од­ним, тиснуть ліві, а не праві руки. Це є знаком особливої дружби і довіри.

Упродовж усієї історії скаутинг у своїй діяльності спирається на наукову базу знань про людину.

Закони скаутів

Виконуй свій обов’язок перед Богом і Батьківщиною.

Люби свою Батьківщину і усіма силами прагни бути корис­ним і чесним громадянином.

Надавай послуги і допомагай усім, особливо старим людям, дітям і жінкам.

Будь завжди правдивим і вірним даному слову.

Беззаперечно виконуй накази своїх керівників.

Будь другом тварин.

Будь веселим і ніколи не впадай у відчай.

Будь ввічливим і акуратним.

Будь вірним законам скаутів.

Підкоряйся суду честі.

Заповіді скаутів

Не чекай від інших нічого, але сам для інших роби все, що можеш.

Живи для Батьківщини, близьких і будь другом тварин.

Будь лицарем, захисником бідних і слабких, поборником спра­ведливої справи.

Зміцнюй своє тіло і душу, просвітлюй розум.

Хай твоя воля буде, як туго натягнутий лук.

Наслідуй покровителю розвідників св. Георгію Переможному: поражай зло у світі і перш за все порази злого дракона в самому собі.

Хай перша думка твоя буде про інших, друга — про себе.

Рости догори, як могутній дуб, а не стелись по землі, як пов­зуча верба.

Будь завжди кращим, ніж ти є сьогодні і ніж ти був учора. Носи Бога в серці і пам’ятай девіз свій: «Будь готовий!».

Звичаї розвідників

1. Розвідники, скаути всього світу не валяються в ліжку ранком, а встають відразу.

2. Складають постіль своїми, а не чужими руками.

3. Миються старанно, не забувають шию і вуха, чистять зуби і пам’ятають, що зуби — друзі шлунку.

4. Стоять і сидять прямо, не горблячись.

5. Усміхаються, коли боляче, і насвистують, коли важко.

6. Не тримають руки в кишенях (бо не будеш «завжди го­товий»).

7. Скаут — сильний і сміливий, кожну хвилину готовий до­помогти людям будь-якими засобами. Він скромний, наполегливий і готовий принести себе в жертву заради іншого.

8. Кожний день скаут має зробити добру послугу людям. Для цього він ранком зав’язує на своїй краватці вузол, щоб вве­чері, підводячи підсумки дня, розв’язати, якщо безкорислива пос­луга зроблена.

9. Кожен скаут повинен оволодіти якоюсь професією, а кра­ще — декількома. Скаутська програма охоплює майже всі форми праці, можливі у практичному житті, а їх у них 70 і до кожного є значок, який можна одержати, лише склавши практичний ек­замен.

10. Скаути займаються спортом, люблять екскурсії, походи і щорічно відпочивають у літньому наметовому таборі, де навча­ються розпалювати вогнище без сірників, орієнтуватися без ком­паса, наводити переправи, надавати першу медичну допомогу, рятувати потопаючого, вивчають сузір’я, відшукують лікувальні трави.

11. Обжерлива людина, а також та, що вживає алкоголь і палить, не може бути розвідником.

12. Скаут — джентльмен, лихослів’я вважається ганебним вчинком і негайно карається (кухоль холодної води за комір або в рукав за кожне погане слово).

13. Скаути дуже відповідальні і завжди перші у навчанні, чес­ні, ввічливі, добрі, дбайливі, хоробрі, дружелюбні, чисті у помис­лах, словах і ділах і роблять все для слави Бога.

14. Уніформу скаути носять лише на окремих своїх заходах, але їх і без форми впізнають за їх поведінкою і вчинками. Роз­почату справу скаути доводять до кінця. Вони знають адреси най­ближчого лікаря, найближчої аптеки, лікарні і пожежної коман­ди, щоб бути завжди готовими допомогти людям у біді.

Молитва скаута

Ранком: «Господи, допоможи мені бути сьогодні кращим, ніж я був учора».

Ввечері: «Господи, допоможи мені бути завтра кращим, ніж я був сьогодні».

СПІЛКА ПІОНЕРСЬКИХ ОРГАНІЗАЦІЙ УКРАЇНИ (СПОУ)— громадське самодіяльне об’єднання дітей, підлітків та дорослих, створене на добровільній основі, правонаступниця піонерів України.

СПОУ має свій Статут, Програму, зареєстрована Міністерст­вом юстиції України. Девіз СПОУ — «За Батьківщину, добро і справедливість».

Метою спілки є захист прав та інтересів своїх членів, об’єднан­ня зусиль для добрих і корисних справ, розвиток здібностей. Спілка виступає проти політизанії дитинства, будь-якої монополії в дитячому русі, за співробітництво з іншими громадськими об’єднаннями дітей та дорослих.

Статут СПОУ передбачає,,що її членами можуть бути діти, підлітки та дорослі, незалежно від їх національності, соціального походження, ставлення до релігії. Прийом до організації прово­диться, як правило, зі згоди батьків або осіб, які їх замінюють.

Члени СПОУ мають право:

— вибирати або створювати загін, дружину, інші об’єднання за власним бажанням;

— обирати органи самоврядування;

— бути обраними до органів самоврядування;

— захищати свою позицію в організації;

— входити до складу громадських об’єднань, діяльність яких не суперечить Конституції України та Статуту Спілки.

Обов’язки членів СПОУ — дотримуватись вимог Статуту, дбати про поповнення своєї організації.

Члени Спілки живуть за законами:

— єдності слова і діла;

— честі і совісті;

— дружби і товариства;

— турботи і милосердя.

Спілка використовує найрізноманітніші форми, методи і засо­би розвитку загальнолюдських цінностей через реалізацію Про­грами «Я» — родина — Батьківщина».

Програма «я» закликає до самопізнання, самовдосконалення. Кожен повинен знати: правила людських взаємин; критерії оцінки себе і своєї роботи; як ефективно використовувати свій час; як розвивати свої здібності; як турбуватися про здоров’я; розвивати фізичні можливості; як дбати про свій зовнішній вигляд.

У рамках програми «я» кожен повинен уміти: чемно поводити себе вдома, на людях; бути гостинним і привітним, врівноваже­ним і дружелюбним; стежити за своїм зовнішнім виглядом; гар­тувати себе фізично, піклуватися про власне здоров’я.

Програма «Родина» спрямована на вивчення свого родоводу, виховання поваги до старших, турботу про молодших.

У рамках програми «Родина» кожен повинен знати: свій родо­від; родинні традиції і свята; сімейний побут; правила сімейних взаємин; уміти: збирати історичний матеріал, записувати спогади, вести родовід; підтримувати і примножувати сімейні звичаї, свя­та; вникати в сімейну економіку; допомагати батькам доглядати молодших братів і сестер.

Програма «Батьківщина» допомагає осягнути історію рідного краю, його культуру.

У рамках програми «Батьківщина» потрібно знати: історію назв свого села, міста, області, географічні і економічні особли­вості свого краю; народні звичаї, обряди, пісні.

Кожен повинен уміти: збирати історичний матеріал, записувати спогади; пропагувати народні традиції, обряди, виконувати на­родні пісні, танці; турбуватися про чистоту повітря, землі і води, берегти малі і великі ріки, посадити дерево; надати допомогу хворим; сприяти відродженню рідної мови, збереженню пам’яток історії та культури.

Основною структурною ланкою СПОУ є первинний піонерсь­кий колектив. Згідно з Статутом первинним піонерським колекти­вом може бути загін, гурток, клуб чи інше об’єднання за інтере­сами. Кілька первинних піонерських колективів створюють дру­жину. Первинні колективи можуть бути тимчасовими.

Вищими органами самоврядування у Спілці є Всеукраїнський зліт, обласні, міські, районні зльоти або конференції, збори дру­жин та загонів. У період між зльотами, зборами роботу піонер­ських колективів спрямовують Координаційна (всеукраїнська), обласні, міські, районні ради, ради дружин та загонів.

Символом належності до СПОУ є веселковий галстук та зна­чок. Піонерські організації, колективи можуть мати і свої символи.

Державні прапори, гімни, піонерські прапори члени СПОУ ві­тають салютом. До ритуалів СПОУ належать народження піонер­ського загону, посвята у прапороносці, сурмачі та барабанщики, посвята у вожаті.

Найважливіший ритуал — прийом у піонери. Він є урочистим, індивідуальним, добровільним.

Прийом у піонерську організацію дорослих може здійснюва­тись на зборі загону чи дружини або за рішенням піонерської організації відбуватись на зборах, конференціях, пленумах дорос­лих членів Спілки.

Бажання дитини вступити до СПОУ слід всіляко підтримувати у сім’ї, розглядати як важливий етап у становленні особистості сина чи доньки, цікавитись справами СПОУ. У день вступу до СПОУ вдома варто організувати свято, сфотографувати дитину, зробити їй пам’ятний подарунок. Пам’ятати, що прийняття рі­шення про вступ до, СПОУ і його реалізація — це тільки початок серйозної роботи дитини, спрямованої на самовдосконалення, формування загальнолюдських рис особистості.

СУДИ розглядають справи:

про неповнолітніх, які вчинили злочини;

про неповнолітніх, які вчинили адміністративні правопорушен­ня у віці від 16 до 18 років;

про влаштування неповнолітніх правопорушників до прий- мальників-розподільників для неповнолітніх;

про адміністративну відповідальність батьків (усиновителів) чи опікунів (піклувальників) неповнолітніх за невиконання ними своїх обов’язків у вихованні і навчанні дітей;

про обмеження батьків у дієздатності, відібрання дітей і поз­бавлення батьківських прав, якщо їх спільне проживання з діть­ми, щодо яких вони позбавлені батьківських прав, неможливе;

про відновлення батьківських прав і розв’язання спорів між батьками відносно місця проживання неповнолітніх;

з інших питань, що пов’язані з особистими і майновими пра­вами неповнолітніх.

ТАКТИКА СІМЕЙНОГО ВИХОВАННЯ є реалізацією стилю виховання (авторитарного, демократичного чи ліберального). Обрання Т. с. в. залежить від рівня педагогічної грамотності батьків, ступеня їх гуманістичної спрямованості та рівня оволо­діння ними технікою виховання (комплексом засобів самореаліза- ції у спілкуванні з дітьми).

Умовно можна виділити п’ять компонентів сімейного вихован­ня: диктат, опіка, конфронтація, мирне співіснування і співпраця.

Диктат, як правило, вибирається авторитарними батьками, які не сумніваються у своїй правоті. Така тактика виховання, позбав- ляючи дітей права голосу, нерідко веде до катастрофи. Жертва подібної виховної системи може стати не лише безвільним, заля­каним виконавцем, але й суб’єктом диктатури.

Надмірна опіка відрізняється від диктату лише формою вияв­лення, належачи до явищ того ж роду. Результат нерідко збіга­ється: відсутність у дитини ініціативи, самостійності, відсторо­нення від життєвих проблем.

Конфронтація — сімейна війна між батьками та дітьми. Так само, як диктат у його крайньому вияві,— це модель беззапереч­ної слухняності, покірності. Нерідко використовується фізичне покарання.

Мирне співіснування — це позиція невтручання батьків (іноді педагогічно пасивних), що у критичні періоди може призвести до відчуження від них дітей, безконтрольної їх поведінки, негатив­ного впливу на них інших людей.

Оптимальним різновидом тактики сімейного виховання є спів­праця, яка спирається на взаємну довіру, взаєморозуміння, друж­бу батьків і дітей. Співробітництву перш за все сприяє наявність спільної зацікавленості творчою діяльністю, захоплення батьків та дітей спортом, туризмом, музикою, театром, живописом і т. д.

Див. також: Довіра у вихованні.

ТИПОВІ ПОМИЛКИ СІМЕЙНОГО ВИХОВАННЯ. Найтипо вішою помилкою сімейного і суспільного виховання є притуплен­ня відчуття міри, яке батьки мають’ розвивати й вдосконалювати в собі постійно. Адже до негативних наслідків можуть призвести як абсолютна відкритість життя батьків, так і замкненість, від­сутність відвертості, як надмірна суворість, так і потурання, як усунення дітей від хатньої роботи, так і надмірна зайнятість нею.

Поживним грунтом для типових помилок є хибний вибір стра­тегії і тактики сімейного виховання. Так, помилковою є думка про те, що перш за все треба виховувати дитину. Це не так. Перед­усім треба виховувати себе. Постійне самовдосконалення бать­ків — основний стимул самовдосконалення дітей, бо перша реак­ція їхньої поведінки — це наслідування батьків.

Батьки, користуючись незаперечним авторитетом у дітей, схильні думати що так має бути завжди. Проте авторитет слід постійно завойовувати і підтримувати.

Важливо також поважати себе і поступово створювати умови для появи у дитини її внутрішнього, власного авторитету, який базується на вірі в себе, здатності самостійно приймати рішення, відповідати за свої вчинки. Це, у свою чергу, сприятиме форму­ванню здатності бути самим собою, неповторною особистістю.

Наступна суттєва помилка, яка зумовлює ряд інших,— це віра батьків у те, що поки дитина мала, у неї немає ніяких прав у сім’ї. Але вони є. Уже з народження дитина має право на лас­ку, любов без будь-яких застережень, на суверенітет як фізичний, так і духовний, на усамітнення, необхідне для формування осо­бистості. Безпосередня, безвідривна увага, стеження втомлює, часто призводить до малоініціативності, слабовілля.

Негативно впливають на психіку дитини сімейні сварки, з’ясу­вання стосунків між батьками, відверте неприйняття ними інших людей.

Дитина не здатна оцінити це відразу, але її емоційна пам’ять назавжди закарбовує якісь почуття, пов’язані з певним епізодом, що надалі може навіть спричинитися до психічних розладів.

УКРАЇНСЬКА СКАУТСЬКА ОРГАНІЗАЦІЯ ПЛАСТ. Перші організовані за зразком англійського скаутингу гурти Пласту з’явилися ще у 1911 р. у Галичині. Вони були створені у Львові студентами Петром Франком (сином Івана Франка) та Іваном Чмолою. Назву «Пласт» було взято від українських розвідників кубанського козацтва, яких звали «пластунами», бо не раз дово­дилося їм «пластувати» у прикордонних болотах, щоб непомітно підглянути ворога.

Офіційним початком Пласту вважається день першої присяги пластового гурту при Академічній гімназії у Львові—12 квітня 1912 р. Цей гурт заснував доктор Олександр Тисовський. Ним же були розроблені основні теоретичні засади та практичні рекомен­дації щодо діяльності організації, які були викладені у книжках «Пласт» (1913) та «Життя в Пласті» (1921),

У 1913 р. у Львові відбувся перший з’їзд представників плас­тових гуртів, на якому було створено Організаційний пластовий комітет. Тоді ж було створено і перший мандрівний табір. Пласт відіграв значну роль у вихованні молоді Західної- України як до першої світової війни, так і після неї.

Початок відродження Пласту припадає на 16 грудня 1989 р., коли було створено опікунську Раду. ЗО серпня 1990 р. перший загін пластунів (12 чоловік) прийняв присягу. Нині Пласт об’єд­нує на території 14 областей України близько 2,5 тисячі чоловік.

Пласт має Статут. Метою Пласту є виховання добропорядного громадянина, провідника суспільства на ідейних засадах, визна­чених у трьох головних обов’язках пластової присяги та пласто­вому законі. Принципи Пласту — законність, гласність, демокра­тизм, самоврядування, рівноправність його членів.

Присяга Пласту звучить так: «Присягаюся своєю честю, що робитиму все для того, щоб бути вірним Богові й Україні, допо­магати іншим, жити за пластовим законом і слухатися пластового проводу».

Як і всі скаути, організація має свій Пластовий Закон, у якому говориться, що пластун у своїх справах славний, сумлінний, точний і ощадливий. У поводженні з іншими справедливий, ввічливий, братерський та доброзичливий. Для добра України і Пласту — корисний, керується вимогами пластової старшини, пильний, піклується про своє здоров’я. Пластун любить красу і дбає про неї, він завжди у доброму настрої.

Пласт поєднує українські національні традиції з методами міжнародного скаутингу, сприяє патріотичному вихованню укра­їнської молоді, виховує свідомих, відповідальних громадян з до­помогою різних методик на ідейних засадах Пласту, на пластовій Присязі, Пластовому Законі і трьох головних обов’язках, плекає серед молоді традиції предків і передає їм знання та розуміння своєї історії, культури та ідей.

Пласт в Україні відкритий для всіх її громадян, незалежно від їх етнічного походження чи віросповідання, які визнають три го­ловні обов’язки пластуна, Пластовий Закон і Статут цієї орга­нізації.

Стосовно виховних методів діяльності Пласту в його Статуті записано: «Пластова самовиховна метода полягає на добровіль­ності членства та поступовій програмі занять і здійснюється в:

а) гуртовій системі, що допускає молодь — хлопців і дівчат — до бажаного ними членства в гурті, який, спершу ведений стар­шим провідником, з часом набуває щораз більше самоврядування;

б) ряді ступеневих проб та накладання на молодь щораз більшої відповідальності за себе й інших, так, щоб вони набува­ли знань, самовпевненості і здатності співпрацювати з іншими та вміння керівництва;

в) спрямуванні молоді до таких знань і¹ змагань, в основному серед природи, які розвивають у неї спостережливість, слухня­ність і самозарядність, виховують повагу до інших, організовуючи її до служби і для національного і загального добра, і вчать умінь, корисних для неї самої».

Членство в організації Пласт індивідуальне. Його члени поді­ляються на звичайних, дійсних, приятелів, добродіїв, почесних і самітників.

Звичайні члени — це діти та підлітки віком від 6 до 17 років. Сюди належать два перші пластові улади: Улад Пластових Нова­ків— Новачок (6—11 років) та Улад Пластових Юнаків — Юна­чок (11 —17 років).

Дійсні члени — це молодь, яка досягла 18 років і перебуває в Уладі Старших Пластунів — Пластунок (18—30 років), та особи, які перебувають в Уладі Пластунів — Пластунок Сеньйорів (по­над ЗО років).

Приятелі Пласту — це громадяни старші 18 років, які визна­ють користь пластової ідеї, погоджуються з методами пластового виховання і допомагають Пласту.

Титули добродіїв і почесних членів Пласту надаються тим, хто вносить вагомий вклад у розвиток організації.

Організаційна побудова структури Пласту досить складна і формується на українських традиціях, зокрема козацтва.

Як відомо, гаслом багатьох скаутських організацій є «Будь готовий!». Новацтво Пласту також вітається словом «Готуйсь!», а пластуни пам’ятають про це впродовж усього пластування.

Коли ж пластун зустрічає іншого друга-пластуна, то вітає його словом «Скоб!». Це слово означає породу орла, що зветься скоб білохвостий. Він водиться в Україні. Пластуни прийняли його як свій символ. Літери назви цього орла є початковими літерами чотирьох слів, що визначають істотні прикмети доброго пластуна, нагадують, яким треба бути: сильним, красним, обережним, бистрим.

Пластуни, як і всі скаути, вітаються лівою рукою. Вони мають свій однострій, на якому носять цілу низку пластових відзнак.

Відзнакою ж усього Пласту, його гербом є український тризуб і біла трилиста лілія, по-мистецьки сплетені в одну гармонійну єдність.

УСИНОВЛЕННЯ (УДОЧЕРІННЯ) — прийняття на вихован­ня дітей, які втратили опіку батьків. У.— Юридичний акт визна­чення між усиновителем і усиновлюваним прав та обов’язків, які існують між батьками і дітьми в сім’ї. Усиновити можна тільки неповнолітнього. Мотивом усиновлення повинен бути лише інте­рес дитини.

У. проводиться рішенням органів районної чи міської влади за заявою особи, що бажає усиновити дитину. Заява подається у письмовому вигляді через органи опіки. Таємниця У. охороняєть­ся законом. Особа, що розголосила таємницю У. проти волі уси­новителя, може бути притягнена до адміністративної або кримі­нальної відповідальності. Закон установлює ряд правил У. Так, усиновителем може бути будь-яка дієздатна особа'—повнолітня і не позбавлена батьківських прав. Якщо усиновителі — подруж­жя, необхідна їхня обопільна згода. Якщо У. оформляє один із подружжя, необхідна згода другого. Усиновлені втрачають права і звільнюються від обов’язків щодо родичів за походженням. Обов’язковою є письмова згода батьків на У. Без згоди батьків У. може здійснюватись як виняток, якщо вони не проживають з ди­тиною більше року, ухиляються від її виховання, не проявляють батьківської турботи. Згода батьків не вимагається, якщо вони позбавлені батьківських прав, або визнані недієздатними (внаслі­док душевної хвороби, чи недоумства), або визнані безвісті від­сутніми. Якщо дитина, яку усиновлюють, досягла 10-річного віку, необхідна її згода. Якщо У. входить у суперечність з інтересами дитини, допускається його відміна. Якщо батьки відсутні, за дитиною зберігається право на утримання колишнім усиновите­лем.

Див. також: Опіка та піклування. Охорона материнства і ди­тинства.

ЦЕНТРИ МЕДИКО-СОЦІАЛЬНОЇ РЕАБІЛІТАЦІЇ НЕПОВ­НОЛІТНІХ створюються у державній системі охорони здоров’я за визначенням Комітету в справах неповнолітніх Кабінету Міні­стрів України для неповнолітніх, що вживають алкоголь, наркоти­ки, а також для неповнолітніх, які за станом здоров’я не можуть бути направлені до загальноосвітніх шкіл і професійних училищ соціальної реабілітації.

Основним завданням Ц. м.-с. р. є створення умов і забезпе­чення лікування неповнолітніх від алкоголізму, наркоманії, ток­сикоманії та їх психосоціальна реабілітація і корекція.

До Ц. м.-с. р. направляються неповнолітні у віці від 11 років на підставі висновків медико-експертної комісії.

Неповнолітні перебувають у Ц. м.-с. р. протягом терміну, необ­хідного для лікування, але не більше двох років.

Питання про перебування неповнолітнього в Ц. м.-с. р. розгля­дається керівництвом центру на підставі прохання, поданого бать- ками (усиновителями) чи опікунами (піклувальниками) за зго­дою неповнолітнього.

Положення про Ц. м.-с. р. н. затверджується Кабінетом Мі­ністрів України.

ШКОЛА ДЛЯ ГЛУХОНІМИХ ДІТЕЙ — спеціальний навчаль­но-виховний заклад, призначений для дітей, які не мають слуху, а в зв’язку з цим у них відсутнє і мовлення.

Діти, які зовсім не володіють мовою, зараховуються в підго­товчі класи. Діти, які в дошкільному віці оволоділи деяким запа­сом слів, зараховуються до першого класу. Відбір у такі школи провадиться спеціальною комісією, яка включає до свого складу представника відділу народної освіти, сурдопедагога, лікаря-ото- ларинголога. Навчання ведеться за спеціальними програмами та підручниками. Вивчення мови та літератури передбачає форму­вання мовлення, включаючи навчання вимові і зоровому сприй­няттю усної мови. Як предмет спеціального вивчення мова є основним засобом спілкування педагогів з дітьми. У ролі допо­міжних засобів використовується мімічна і дактильна мова.

З метою розвитку і використання залишкового слуху, який може бути у таких дітей, обладнуються спеціальні слухові кабі­нети, робота в яких ведеться під наглядом лікарів.

Кількість учнів у класі — 10—12.

ШКОЛА ДЛЯ ДІТЕЙ З ПОРУШЕННЯМ РУХОВИХ ФУНК­ЦІЙ — спеціальний навчально-виховний заклад інтернатного типу для дітей, у яких порушення рухової сфери перешкоджають нав­чанню у масовій школі. У таких спеціальних школах вчаться діти з наслідками поліомієліту і дитячого церебрального паралічу. Програми і підручники збігаються з програмами і підручниками масових шкіл.

Кількість учнів у класі не перевищує 16.

Навчально-виховна робота тісно пов’язана з лікувальною.,У лікувальній роботі використовується індивідуальний підхід, тому в таких школах працюють лікарі різних спеціальностей.

ШКОЛА ДЛЯ ДІТЕЙ ІЗ ЗНАЧНИМИ ПОРУШЕННЯМИ МОВЛЕННЯ — спеціальний навчально-виховний заклад інтернат­ного типу для дітей із значними порушеннями мовлення при пов­ноцінному слуху і нормальному інтелекті. У такі школи прийма­ються діти тільки після відбору медико-педагогічною комісією.

Кількість учнів у класі — 10—12. Склад їх змінний. Наприкінці навчального року учнів, у яких усунені дефекти мовлення, пере­водять у відповідний до їх підготовки клас масової школи.

Навчання здійснюється за спеціальними навчальними планами і програмами з широким використанням спеціальних методів інди­відуальної і фронтальної роботи.

ШКОЛА ДЛЯ ДІТЕЙ, ЩО ПОГАНО ЧУЮТЬ, І ДІТЕЙ З

ПІЗНЬОЮ ГЛУХОТОЮ — спеціальний заклад для дітей з недо­ліками слуху, які є перешкодою' для нормального розвитку мови. Мову звичайної гучності діти сприймають на відстані не більше 2—3 м від вушної раковини. Діти, що чують мову звичайної гуч­ності на більшій відстані, приймаються у ці школи у виняткових випадках, якщо їх відставання в навчанні в масовій школі не вда­ється подолати за допомогою додаткових логопедичних занять. Діти, які втратили слух у 4—5 років, неповністю втрачають за­своєну ними усну мову. Це дає їм можливість навчатися разом з дітьми, що погано чують.

Кількість учнів у класі — 10—12.

Залежно від рівня мовлення такі діти поділяються на дві гру­пи. До першої належать діти, які володіють розгорнутою мовою з деякими її недоліками; до другої — діти із значними дефектами мовлення. У першій групі навчання іде за підручниками масової школи; а в другій — за спеціальними підручниками.

Спеціальним завданням таких шкіл є виправлення і навчання усної мови, а також розвиток зорового (читання з губ) і слухового сприйняття мовлення. Класи школи обладнані звукопідсилюваль­ною апаратурою, учні мають індивідуальні слухові протези. З дітьми проводяться спеціальні заняття з метою корекційної слу­хової роботи, розвитку навичків слухового сприйняття. З цією ж метою використовуються музично-ритмічні заняття.

ШКОЛА ДЛЯ ДІТЕЙ, ЩО ПОГАНО БАЧАТЬ — спеціальний навчально-виховний заклад для дітей з гостротою зору від 0,05 до 0,2 після корекції окулярами.

Такі діти навчаються за програмами масової школи з деякими змінами у змісті окремих навчальних предметів і розподілі ма­теріалу за роками навчання.

Освітлення в класі повинно бути яскравим (не менше 500 лк). Необхідно використовувати спеціальні парти, класні дошки, нав­чальні посібники. Такі діти можуть читати, писати, розглядати малюнки і картини, малювати, виконувати інші види роботи не більше 20 хвилин. У школах використовуються підручники масо­вої школи, надруковані більшим шрифтом, зошити спеціально розлініяні.

Особливе завдання таких шкіл — охорона, зміцнення і розви­ток по можливості ослабленого зору в дітей.

ШКОЛА ДЛЯ СЛІПИХ ДІТЕЙ — спеціальний навчально-ви­ховний заклад інтернатного типу, в якому навчаються діти, які повністю сліпі або мають залишковий зір (до 0,05 з корекцією окулярами на оці, яке краще бачить).

Зміст навчання в Ш. д. с. відповідає програмі навчання в ма­совій школі (вивчаються ті ж самі предмети і в такому ж самому обсязі).

Викладання ряду навчальних дисциплін здійснюється за спе­ціальними програмами. Разом з тим широко використовуються спеціальні прийоми навчання, а також спеціальне обладнання і навчальні посібники.

Учні Ш. д. с. вчаться по підручниках масової школи, які ви­лаються рельєфно-кранковим шрифтом.

Кількість учнів у класі— 12.

Особлива увага спрямована на подолання наслідків сліпоти щодо просторових уявлень і орієнтацій.

ШКОЛА-ІНТЕРНАТ— навчально-виховний заклад, у якому всебічне виховання і навчання дітей повністю здійснюється дер­жавою.

Ш.-і. вперше були організовані у 1956 році. Основним завдан­ням Ш.-і. було створення найбільш сприятливих умов для всебіч­ного і гармонійного розвитку учнів, виховання в них високих моральних якостей, забезпечення фізичного і естетичного розвит­ку, підготовки до практичної діяльності в різних галузях народ­ного господарства. Спочатку вважалось, що Ш.-і. візьмуть на себе головне навчально-виховне навантаження, і саме через них прой­дуть всі або значна більшість дітей. Це відповідало домінуючому на той час погляду про перевагу суспільного виховання.

Час вніс свої корективи. Стало зрозуміло, що абсолютно не­правильно з політичної, соціальної, тим більше з педагогічної точки зору применшувати роль, вплив, загальнопедагогічне зна­чення сім’ї у становленні і формуванні дитини. Але Ш.-і. відіграли і продовжують відігравати значну роль, допомагаючи багатьом батькам дати освіту і виховання своїм дітям, а для багатьох дітей із неблагополучиях сімей стали одночасно школою і домівкою.

Виховання хорошого сім’янина з підлітка-сироти, який не знає, що таке сім’я,— це найважче і найболючіше завдання, яке стоїть перед педагогами Ш.-і. Необхідно прищепити таким дітям родинні почуття, адже неможливо, щоб сироти, ставши доросли­ми, народжували нових сиріт. Якщо в дитинстві брати і сестри живуть у різних Ш.-і., то це може призвести до їх відчуження; захоплені своїми інтересами, старші не турбуються про молодших; закінчивши школу, такі діти можуть втратити один одного. Тому варто докласти всіх зусиль, щоб діти з однієї сім’ї перебували в одній Ш.-і., а також всіляко розвивати родинні почуття. Цьому сприятиме підтримка родинних стосунків з цими дітьми з боку родичів, відвідання їх у Ш.-і., листування з ними, запрошення в свої сім’ї на канікули, вихідні дні тощо.

ШКОЛА МУЗИЧНА —- навчальний заклад, що дає загальну музичну освіту, виховує естетичний смак дітей на кращих зразках музичного мистецтва. В Ш. м. можуть бути відділи: фортепіан­ний, струнний, народний, духовний, хоровий. У навчальний план

Ш. м. входять такі дисципліни: гра на музичному інструментів сольфеджіо, хор (оркестр), музична література, предмет за вибо­ром, другий музичний інструмент, ансамбль, імпровізація, основи диригування, елементарна теорія музики. При Ш. м. можуть бути організовані підготовчі групи для дітей дошкільного віку.

Педагоги Ш. м. приділяють головну увагу підвищенню загаль­ної музичної культури учнів. З цією метою організовуються лек­торії з музики, учні відвідують концерти, прослуховують записи відомих композиторів, виконавців.

Мережа Ш. м., шкіл мистецтв з музичними відділами постій­но зростає. Це змушує батьків звертатися за порадою до педаго- гів-спеціалістів, у яку із шкіл віддати дитину. Заняття музи­кою — це велика, напружена праця, що вимагає терпіння і ста­ранності. Вдома необхідно створювати умови для розвитку музичних здібностей дитини, заохочувати, підтримувати її в хви­лини розчарувань, труднощів.

Див. також: Естетичне виховання дітей в сім’ї.

ШКОЛА НАЦІОНАЛЬНА — це громадсько-державна нав­чально-виховна установа, діяльність якої грунтується на викорис­танні культурних та освітніх здобутків, прогресивних традицій орієнтується на перспективу розвитку її духовного та інтелекту­ального потенціалу.

Зміст освіти української Ш. н. формується так, щоб забезпе­чити оволодіння основами національної та світової культури в широкому розумінні цього слова, і має відповідати загальнодер­жавному та світовому еталону.

Національна школа України повинна стати одним з основних соціальних інститутів, на який покладається відповідальна функ­ція навчання та виховання підростаючих поколінь, розвитку ду­ховного та інтелектуального потенціалу держави. В основу функ­ціонування Цієї школи покладено такі принципи: рівноправність усіх громадян України на здобуття загальної освіти; громадсько- державний характер освіти; визнання пріоритетного характеру фінансування та матеріального забезпечення школи; забезпечення повної господарської самостійності школи; обов’язковість міні­мального рівня освіти; децентралізація системи управління шко­лою; демократизація всіх сторін шкільного життя; пріоритетний статус державної мови; різнотипність і диференціація навчальних закладів; народний характер освітньо-виховної діяльності.

Виховання учнів української школи за своїм змістом і харак­тером є національним. Воно грунтується на прогресивних педаго­гічних традиціях українського народу, здобутках національної і світової педагогіки та психології з широким використанням кра­щого досвіду виховної роботи, нагромадженого як у нашій країні, так і за її межами. Зміст виховання складають загальнолюдські духовно-моральні та культурні цінності, інтерпретовані та конк­ретизовані через знання про національну, духовну та матеріаль­ну культуру.

Головні завдання національної школи: гуманітаризація змісту шкільної освіти; демократизація особистості школяра; гуманіза­ція міжособистісних взаємин учителів і учнів; формування та розвиток у дітей загальнолюдських цінностей на основі макси­мального врахування національних ідеалів; виявлення нахилів і здібностей учнів на основі систематичного психолого-педагогічно- го діагностування та забезпечення оптимальних умов для успіш­ного їх розвитку; розвиток у молоді працелюбності, бережливого ставлення до природи, символів, матеріальної та духовної культури.

Відродження державності в Україні здійснюється на хвилі пробудження національної свідомості більш як 130 націй і народ­ностей, які проживають тут.

У нашій державі, крім українських, функціонує понад 350 за­гальноосвітніх шкіл, які, ведуть навчання двадцятьма мовами інших національностей, у тому числі румунською (молдавсь­кою)— 120 шкіл, угорською — 59, єврейською — 5, польською — З та ін. Організовано понад 1400 факультативних груп з вивчен­ням болгарської, кримськотатарської, новогрецької, словацької, чеської, єврейської та інших мов. Від факультативного вивчення дітьми рідної мови відбувається поступовий перехід до введення її як навчального предмета, створення шкіл та спеціалізованих класів. У 1993 р. відкрито 420 класів, ЗО недільних шкіл з ру­мунською, угорською, єврейською мовами навчання, починається вивчення турецько-мосхетинської, кримчацької, турецької, асірій- ської, гагаузької мов.

Отже, відбувається процес відродження української національ­ної школи та національних шкіл інших націй та народностей, що проживають в Україні, бо без цього неможливе будь-яке держав­не, національне і духовне 'їх відродження. «...Лише націоналізую- чи народну освіту,— зазначає С. Русова,— можна ввести її в сві­домість народів, бо тільки рідна мова є найплодотворнішим, най- природнішим органом думки для мільйонів людей».

ШКОЛИ МАЛОКОМПЛЕКТНІ організовуються в населе­них пунктах, де нема достатньої кількості дітей для створення школи з повним комплектом класів. Ш. м. можуть бути початко­вими, неповними середніми і середніми. Вони відіграють певну роль у демографічній і соціально-економічній стабілізації села.

Більшість початкових сільських шкіл малокомплектні, в них може працювати один, два або три вчителі. Для організації нав­чальних занять формуються класи-комплекти, до складу яких входять учні двох або більше класів.

Щоб підвищити ефективність навчання, частину уроків можна проводити окремо для кожного класу, що входить до складу кла- су-комплекту. Для цього замість чотирьох уроків по 45 хвилин вчителю Ш.м. дозволяється проводити шість уроків по ЗО хвилин. Тоді час початку занять для кожного класу різний. Так, у класі- комплекті, де навчаються учні 2-го та 4-го класів, 4-й клас може розпочинати заняття з першого уроку, а 2-й — з третього. Раціо­нальне використання навчального часу на уроці і невелика чи­сельність класу забезпечують міцні знання.

У середніх і старших класах учні в класи-комплекти не об’єд­нуються.

Навчальний план, навчальні програми і підручники Ш. м. ті ж самі, що й у звичайній школі. Для учнів Ш. м. видаються спеціальні дидактичні матеріали, для вчителів —• спеціальні мето­дичні посібники і рекомендації. Постійну допомогу Ш. м. надають опорні середні школи.

В Ш. м. можуть бути організовані групи продовженого дня, режимом яких передбачено: проведення рухливих спортивних ігор, участь у суспільно корисній праці, сон для шестиліток, про­ведення самопідготовки, заняття за інтересами.

Ш. м. у своїй роботі спираються на допомогу трудових колек­тивів, батьківської громадськості.

ШЛЮБ — це юридично оформлений, добровільний союз чоло­віка і жінки, заснований на їх взаємній прихильності і укладений з метою створення сім’ї, народження і виховання дітей.

Певна річ, важко говорити про щасливе життя у шлюбі, коли не буде там взаємним найвище людське почуття — кохання.

Для укладення Ш. необхідні взаємна згода пари і досягнення ними шлюбного віку. Шлюбний вік на Україні для жінок—17 років, для чоловіків — 18 років.

Чоловік і жінка, що перебувають в Ш., однаково відповідаль­ні за благополуччя і виховання дітей.

Визнається дійсним тільки Ш., зареєстрований у державних органах записів актів громадянського стану. Виконкомам район­них (міських) Рад народних депутатів надано право в окремих випадках понижувати шлюбний вік. Основою для пониження шлюбного віку може бути: вагітність жінки, народження нею ди­тини, фактичні шлюбні відносини і т. п.

Готовність до майбутнього шлюбного життя визначається ви­робленням у юнака бажання і вміння бути вірним чоловіком, добрим господарем, годувальником своїх дітей, у дівчини — праг­нення повністю реалізувати природне призначення жінки, дружи­ни, матері, господині, хранительки домашнього затишку.

Підготовка до майбутнього шлюбного життя може бути різ­ною— соціальною, духовно-моральною.

Соціальна зрілість вимірюється наявністю професії і готов­ністю юнака самостійно працювати, щоб, як говорять у народі, на хліб заробляти, хату збудувати і дітей годувати, тобто матеріаль­но утримувати сім’ю.

Духовно-моральна готовність молоді до шлюбного життя відо­бражає здатність юнака та дівчини після одруження створити міцну, здорову й щасливу сім’ю, віддавши їй своє серце і любов, найкращі помисли й діяльність, самовіддано служачи їй до кінця свого життя. Порівняно з іншими видами підготовки, духовно- моральна належить до найскладніших і найвагоміших.

Народна мудрість вчить, що найкраще молодь готується до родинного життя в буденності батьківської сім’ї, на прикладі батьків. Успіх у цій важливій справі прийде тоді, коли ідеї до­шлюбної підготовки будуть зливатися з ідеями батьківської етно- педагогіки, коли в ній реалізуються принципи історизму й близь­кі нашому народові думки, адекватні його традиційним мо­ральним уявленням про сім’ю, дітей, подружній статус, батьківські обов’язки, родинні взаємини, його загальнолюдським поглядам на сімейне життя взагалі.

Створити щасливу родину — справжнє педагогічне мистецтво. І виходить, що не кожному воно під силу. Поки що в Україні що­року розлучається 180 тисяч шлюбних пар, тобто розпадається третина сімей. Найприкріше те, що тенденція до розлучень не зменшується, а збільшується. Причин цього сумного явища може бути чимало. Одна з них — слабка підготовка молоді до шлюбно­го життя.

Належно підготувати подружжя до сімейного життя означає передусім запобігти його розладу. Важлива роль у цьому відво­диться і батькам, створеній ними сім’ї. У батьківській сім’ї за­кладаються підвалини майбутньої молодої сім’ї, юнак і дівчина засвоюють основні норми, критерії відносин, поведінки для ство­реної ними сім’ї.

В Україні прийнято дотримуватись святості першого Ш. (Шлюб не на рік, а на весь вік. Перша жінка від Бога).

Основи законодавства про шлюб та сім’ю не допускають укладення Ш. між родичами, між усиновителем і усиновленим, між особами, з яких хоча б одна визнана судом нездатною всту­пити до шлюбу в результаті душевної хвороби, між особами, з яких хоча б одна уже знаходиться в іншому шлюбі.