§ 2. Сучасна екологічна криза: причини, наслідки, форми прояву та шляхи подолання

Відносини в системі взаємозв'язків «людина-природа», «суспільство- природа», «природа-цивіл ізація» належить до віковічних філософських проблем. Не заглиблюючись у далеку історію становлення і розвитку таких відносин, все ж таки слід зазначити, що природні катаклізми локального чи регіонального масштабу були відомі й у стародавні часи, на основі яких сформувалися уявлення про життєву важливість стану довкілля.

Активізація вулканічної діяльності чи зледеніння, деградація ґрунтів чи опустелення родючих земель тягл и за собою певні зміни у біосфері й час від часу ставили людську спільноту перед вибором - змінити спосіб життя чи загинути: мігрувати і зберігати звичні форми господарювання чи переходити на осілість і вдаватися до обробки земель. Тому в усі часи виникали ситуації, коли наявна сукупність видів рослин і тварин не встигала адаптуватися до зміненого довкілля і якасьїїчастина була приреченою на вимирання. Ще за часів античності і серед­ньовіччя вплив суспільства на навколишнє середовище був вельми істотним, що приводило до локальних чи регіональних екологічних криз, внаслідок яких під пісками пустелі виявлялися похованими руїни колись квітучих цивілізацій. Так, за свідченнями археологічних досліджень, одною з причин загибелі видатної цивілізації племен майя, було виснаження земель через застосування підсічно- вогневої системи землеробства.

Проте, такі кризи були не всеосяжними і суттєво не впливовими на стан до­вкілля, з наслідками яких могла справлятися сама природа.

Локальні або регіональні екологічні кризи мали місце в усі епохи розвитку людського суспільства. Історії відомі екологічні лиха, зумовлені господарською діяльністю людини у віддалені часи, коли густота населення, по нинішніх мір­ках, була надто малою, а промисловості в її сучасному розумінні зовсім не було. Можна пригадати сумний досвід Месопотамії і Греції, де огороджені пасовища були вибиті худобою, або землі Лівану, де спустошення було викликано вирубкою ліванського кедра. Однак діяльність людини у природному середовищі впродовж багатьох століть все ж таки була повільною: на схилі свого життя люди бачили ті ж яри і байраки, озера і річки, які їм врізалися в пам'ять з дитинства. Цей період взаємодії людини з природним середовищем можна позначити як доісторичний (доцивілізаційний), коли мало місце неусвідомлена співпраця «людина - при­рода», а протистояння носило малопомітний характер.

Однак часи, коли людство залишало за собою тільки малопомітні стежки на поверхні планети, давно минули. Суттєві зміни в природному оточенні, що відбулися за останні століття, призвели до того, що кризові явища у природно­му середовищі вже не є частковими, локальними чи регіональними, а набули глобальних ознак. З розвитком технічних засобів «відвоювання природи» й технологій виробництва людство притягнуло в коло своєї господарської діяль­ності всю сукупність природних багатств, які виснажують усі природні ресурси, у тому числі не відновлювальні або частково відновлювальні, але на протязі надто тривалого часу. У зв'язку з таким становищем природного оточення вже у 50 роки XX століття стан довкілля все частіше стали характеризувати як кри­зовий, й навіть розглядати як пролог до екологічної та гуманітарної катастрофи планетарного масштабу.

Слід також зазначити, що саме у XX столітті людство зазнало дві найруйнів- ніші світові війни, які порушили національні економіки майже половини країн світу. Наступне відновлення їх національних господарств і відбудова зруйнованих міст, доріг, підприємств та інших об'єктів полинуло безмірний обсяг природних ресурсів. Таке становище з використанням національних природних багатств призвело до глибоких кількісно-якісних змін у природному середовищі планети, що відбулися на протязі відносно короткого проміжку часу.

Характерним для другої половини XX століття є те, що екологічні проблеми переросли в загальну екологічну кризу планетарного масштабу. Вона пов'язана з тим, що у цей період національні спільноти своїми непродуманими діями порушили баланс екологічної рівноваги на планеті. Саме у зазначений період людство «порушило» закон природної еволюції і знайшло шлях розвитку, від­мінний від способу якісного існування живої природної істоти в природному оточенні та завдяки природним засобам. Тут спостерігається різке загострення соціально-природничої історії- історії взаємовідносин двох суверенних початків: суспільства і природи.

Бурхливий розвиток наднаціональних економічних зв'язків, поширення транснаціональної виробничої діяльності, згуртування людства у міжнаціональні та міжнародні спільноти та надто швидка еволюція форм їх життєдіяльності на планеті призвели до нового різновиду кризи - кризи антропогенної. Вона по­роджена об'єднаною діяльністю людства зі своїм природним оточенням і має тенденції набуття глобального масштабу/Екологічна криза антропогенного похо­дження та глобалізованого значення спостерігається у сучасний період взаємодії суспільства з природним середовищем. На цьому етапі взаємодії суспільства з природним середовищем має місце сучасна (цивілізаційна) екологічна криза, для якої характерні наступні ознаки: наростання конфронтаційних «відносин» між суспільством і природним середовищем; виробнича діяльність веде до зни­щення умов мешкання у природному оточенні; заміна природного ландшафту антропогенним середовищем.

Подолання наслідків сучасної екологічної кризи за відсутністю на планеті вільних просторів для переселення шестимільярдного населення, досягнуто­го наприкінці XX століття, перш за все стосується порятунку самої людини як біосоціальної істоти на планеті. Антропогенні впливи на природне середовище набули таких масштабів, що стали абсолютними, тобто такими, коли природна рівновага вже не може відновлюватися дією природних механізмів саморегуля­ції. Людська діяльність стала головним призвідником забруднення природного середовища та основним чинником деградації довкілля^ Характер, масштаби й тенденції суспільного природокористування, підпорядковані задоволенню най- витонченіших забаганок, спричинили множинні зміни у природному оточенні. Вони призвели до сповзання людства у нове, людьми ж витворене, довкілля, в якому самій людині стає все важче вдовольняти найелементарніші біологічні потреби, зокрема, потреби у чистому повітрі, чистій воді, якісній і збалансованій їжі, незабрудненому відходами середовищі тощо. Загальновідомо, що на світо­вому ринку екологічно чиста сільськогосподарська продукція, яку в принципі вже неможна виробляти, наприкладу Західній Європі, коштує надто дорого.

Будь-які широкомасштабні втручання в природні екосистеми мають обер­таються кризовими наслідками. На глобальному рівні живі ресурси планети вичерпуються зі швидкістю, що перевищує швидкість їх відновлення. Нині на Землі немає жодного біогеоценозу, якого б так чи інакше не зачепила діял ьність людини. Так, світові масштаби поновлення та зведення (використання) лісів співвідносяться як 1 до 10. За матеріалами Програми OOH з охорони довкілля, велике гідрологічне будівництво в будь-якому річковому басейні практично складає екологічну катастрофу для нього. Так, наприклад, унаслідок будівництва на великих річках гребель і водосховищ відбувається наступне: кардинально змінюється режим річкового стоку; змінюється тепловий режим; погіршуються умови взаємозв'язку річкових і підземних вод у даному басейні, режим рівня води, фізичні й хімічні властивості поверхневих і зв'язаних з ними підземних вод; розвиваються процеси стагнації й «цвітіння», застою, нагромадження всіх видів забруднювачів, що змиваються з водозборів і приносяться вітрами; вимирають ті види водних організмів, зокрема риби, які потребують чистої води й міграції вздовж русла; гинуть заплави, які є найціннішими природними об'єктами.

Подібна екологічна ситуація спостерігається при проведенні широкомасш­табних іригаційних робіт (зрошенні сільськогосподарських земельта осушуванні водно-болотнихугідь), Lu₁O призводять до деградації болотних екосистем, загибе­лі малих річок, зміни шляхів міграції перелітних птахів, зміни режимів та обсягів підземних вод, засолення ґрунтів тощо. Наприклад, наслідками осушування поліських боліт є те, що ЗО років тому на Поліссі заготовляли 220 ц валеріаново­го кореня на рік, а у даний час лише 4-5 ц; із 47 видів лікарських рослин, якими славилося Полісся, тепер збирають 6-7 видів; 20 років тому на Поліссі цілюща журавлина росла на площі 80 тис. га, а нині ця площа зменшилася до 20 га.

На природні ландшафти негативно впливає будівництво автомагістралей, потужних ліній електропередач, каналів, тунелів, великих шахт, відкритих кар'єрів, летовищ, сміттєзвалищ і шламосховищ. Зазначені та інші екологічні наслідки сучасної екологічної кризи пов'язані з широкомасштабною людською діяльністю. З ними пов'язано і виникнення більшості надзвичайних екологіч­них ситуацій та екологічних катастроф у XX столітті. Умовно їх поділяють на катастрофи фізичного, хімічного, інженерно-геологічного, мілітаристичного та комплексного характеру. Першість серед них належить катастрофам, пов'язаним із військовою діяльністю, випробуваннями ядерної, хімічної й бактеріологічної зброї та військовими навчаннями. Фахівцями підраховано, що накопичених ядерними державами боєголовок, кількість яких перевищує 60 тис. одиниць, а їхня сумарна потужність становить 20000 МВт, достатньо для того, щоб 70 разів поспіль знищити всі великі й малі міста планети.

У людства немає іншого вибору, крім шляху гармонізація взаємодії з при­родним середовищем, яка має не тільки екологічне значення, а і суттєво впливає на розв'язання інших проблем. Екологічно виправдані рішення є соціально- позитивними остільки, оскільки сама людина і суспільство загалом є частиною природи. Тому неможна нехтувати навіть віддаленою перспективою і залишати без уваги проблему гармонізації взаємодії суспільства і природи заради невід­кладних сьогоднішніх проблем.

Спосіб існування суспільства і природи має бути таким, щоб негативний вплив природи на суспільство і суспільства на природу був мінімальним, що не порушує стійкості обох систем. Якщо суспільство буде керуватися імперативними вимогами до природи, то це має забезпечити засади екологічної рівноваги та основи стабільного розвитку суспільства і природи. Вихід з глобальної екологічної кризи полягає в тому, щоб адекватно відповісти на виклики сучасної ситуації у природному середовищі та докорінно змінити суспільно-виробничі технології, а на цій основі - основні форми взаємовідносин людини і природи. Світогляд­ним принципом взаємодії людини і природи маєстати принципїх гармонійного розвитку як двох відносно самостійних частин єдиної системи, де кожна розви­вається по своїх законах, але які внутрішньо нерозривно пов'язані між собою.

Визначаючи подальшу стратегію розвитку людства і цивілізації, нові пріо­ритети у взаємовідносинах суспільства з природою, потрібно пам'ятати, що біо­сфера існувала до появи на Землі людини і може існувати і без неї. Але людина без біосфери існувати не може. Це означає, що виконання принципу спільного розвитку, забезпечення існування біосфери і суспільства вимагає від людини ефективної регламентації своїх дій у природному середовищі та дотримання визначених обмежень.

А тим, хто виправдовує безмежне використання природи та її ресурсів необхідністю підвищення добробуту суспільства, необхідно пам'ятати, що вдосконалення особистості неможливе за рахунок природи, а повинно супро­воджуватись вдосконаленням самої природи. Чи буде здатне суспільство по­ставити свій розвиток у певні рамки і підпорядкувати йоготимчи іншимумовам «екологічного імператива» - покаже подальша історія взаємодії суспільства зі своїм природним оточенням.