§ 2. Джерела і принципи міжнародного права навколишнього середовища

До джерел міжнародного права навколишнього середовища належать між­народні договори та міжнародні звичаї з охорони навколишнього середовища і раціонального використання природних ресурсів.

Відповідно до реєстру Програми OOH з навколишнього середовища ЮНЕП, існують понад тисячу багатосторонніх договорів у сфері охорони навколишнього середовища, діють понад три тисячі двосторонніх договорів і угод, спрямованих на охорону навколишнього середовища і раціональне природокористування. Сформована договірна практика характеризується укладенням договорів за­гального і спеціального характеру. За предметом регулювання вони підрозді­ляються на договори, спрямовані на запобігання забрудненню навколишнього середовища, на встановлення режиму використання природних ресурсів, на відновлення природних ресурсів.

Міжнародно-правова охорона навколишнього середовища за своєю приро­дою вимагає точної і детал ьної регламентації. Тому характерна риса угод у сфері охорони навколишнього середовища полягає в наявності протоколів (додатків), що містять вимоги й умови технічного характеру (списки охоронюваних видів, забруднювачів, переліки стандартів, процедур), які сторони договору вважають за необхідне виділити в юридично обов'язкову форму.

Другою рисою є поширення у сфері охорони навколишнього середовища, і морського середовища зокрема, рамкового підходу у створенні міжнародних до­говорів. Рамковий підхідозначає, що спочатку приймається рамкова конвенція, яка містить загальні зобов'язання сторін, а потім - протоколи, які конкретизують ці зобов'язання. Використання принципу рамкового підходу дозволяє здійснити процес правотворчості «по наростаючій», починаючи з рамкової конвенції, що створює загальну систему керівних принципів щодо певної проблеми, і подаль­шою розробкою конкретних зобов'язань і визначення організаційних заходів у протоколах.

Вирішення проблеми охорони природного середовища потребує взаємодії міжнародно-правових норм універсального, регіонального, субрегіонального та локального характеру. Внаслідок цього система джерел міжнародного права навколишнього середовища включає як універсальні договори, так і регіональні та партикулярні конвенції. Причому система регіональних угод доповнює і роз­виває угоди універсального характеру.

Серед універсальних - Брюссельська конвенція про втручання у відкрито­му морі у випадках аварій, що призводять до забруднення нафтою 1969 року, Рамсарська конвенція про водно-болотні угіддя, що мають міжнародне зна­чення, головним чином як середовище існування водоплавних птахів, 1971 року, Лондонська конвенція щодо запобігання забрудненню моря скидами відходів та інших матеріалів 1972 року, Конвенція про охорону всесвітньої культурної і природної спадщини 1972 року, Міжнародна конвенція по запобіганню за­брудненню з суден 1973 року, змінена Протоколом до неї 1978 року (МАРПОЛ 73/78), Конвенція про міжнародну торгівлю видами дикої фауни і флори, що перебувають під загрозою зникнення, 1973 року, Конвенція про заборону військового або будь-якого іншого ворожого використання засобів впливу на природне середовище 1977 року, Боннська конвенція про збереження мігрую­чих видів диких тварин 1979 року, Конвенція про збереження морських живих ресурсів Антарктики 1980 року, Віденська конвенція про охорону озонового шару 1985 року, та інші.

До регіональних угод належать: Угода про збереження білих ведмедів 1973 року, Договір про співробітництво в басейні р. Амазонка 1978 року, Конвенція про збереження запасів анадромних видів у північній частині Тихого океану 1992 року, Конвенція про захист Чорного моря від забруднення 1992 року, Конвенція про захист морського середовища північно-східної частини Атлантичного океану 1992 року, Конвенція про захист морського середовища району Балтійського моря 1992 року, Угода СНГ про взаємодію в галузі екології та охорони навко­лишнього середовища 1992 року, Конвенція про захист морського середовища і прибережних районів Середземного моря 1995 року.

Двосторонні угоди зазвичай регламентують спільне використання міжна­родних прісноводних водоймищ, флори, фауни. Ці документи визначають узгод­жені принципи діяльності й правила поведінки держав щодо навколишнього середовища в цілому чи його конкретних об'єктів.

Міжнародний звичай відіграє важливу роль у становленні основних прин­ципів міжнародно-правової охорони навколишнього середовища. Так, обов'язок держав забезпечувати, щоб діяльність у межах їхньої юрисдикції не завдавала шкоди навколишньому середовищу інших держав або міжнародним про­сторам спільного користування, існує головним чином у вигляді міжнародної звичаєвої норми. Однак міжнародний звичай характеризується недостатньою визначеністю прав і обов'язків держав, відсутністю їх детальної регламентації, що обумовлює використання міжнародного договору як основного джерела міжнародного права навколишнього середовища.

Іншими джерелами міжнародного права навколишнього середовища є за­гальні принципи права, резолюції міжнародних міжурядових організацій (конфе­ренцій), рішення міжнародних судових установ, перш за все Міжнародного суду ООН. Певне нормотворче значення має також діяльність деяких міжнародних організацій з розробки обов'язкових для держав-членів технічних регламентів і стандартів.

В основі міжнародно-правового регулювання охорони навколишнього се­редовища лежать три категорії принципів: загальновизнані (основні) принципи сучасного міжнародного права, - насамперед це принцип суверенної рівності держав, невтручання у внутрішні справи, сумлінного виконання міжнародних зобов’язань, співробітництва, мирного вирішення міжнародних суперечок; прин­ципи міжнародного (переважно звичаєвого) права, що мають природоохоронне значення, - добросусідства, неспричинення шкоди, міжнародної відповідаль­ності держав; спеціальні (галузеві) принципи, що регулюють поведінку держав у сфері охорони навколишнього середовища.

Всеохоплююча класифікація принципів міжнародного права навколишнього середовища у даний час відсутня, однак вони тією чи іншою мірою сформульо­вані в Деклараціїпринципівз навколишнього для людини середовища 1972 року (Стокгольмська декларація 1972 року), Всесвітній стратегії охорони природи 1980 року, Всесвітній хартії природи 1982 року, Декларації Ріо-де-Жанейро щодо навколишнього середовища та розвитку 1992 року, Йоганнесбурзькій деклара­ції зі сталого розвитку 2002 року та інших джерелах. Таке різноманіття джерел виправдовує наявність значної кількості класифікацій спеціальних принципів міжнародного права навколишнього середовища.

Основу міжнародно-правової охорони навколишнього середовища скла­дає основний принцип охорони навколишнього середовища, закріплений у Стокгольмській декларації 1972 року, Заключному акті наради з безпеки і спів­робітництва в Європі, резолюції ГА OOH (XXXV) «Про історичну відповідальність держав за збереження природи Землі для нинішнього і майбутніх поколінь» 1980 року, Найробійській декларації 1982 року ухвалена спеціальною сесією Ради керуючих ЮНЕП), Конвенції OOH з морського права 1982 року (ст. 192). Принцип 4 Стокгольмської декларації проголосив особливу відповідальність людини за збереження і розумне управління добутками живої природи та її середовища, що перебувають під серйозною загрозою у зв'язку з рядом несприятливих фак­торів.

До спеціальних принципів міжнародного права навколишнього середовища можна віднести такі принципи: міжнародного співробітництва у сфері охорони навколишнього середовища, невід'ємного суверенітету держави над природ­ними ресурсами, не заподіяння шкоди навколишньому середовищу за межами національної юрисдикції, принцип раціонального використання природних ресурсів, принцип заборони воєнного або будь-якого іншого ворожого викорис­тання засобів впливу на природне середовище, принцип обміну інформацією та взаємних консультацій у сфері навколишнього середовища, принцип спільної, але диференційованої відповідальності держав, принцип доступу до інформа­ції та участі громадськості у прийнятті рішень у сфері охорони навколишнього середовища; принцип попередньої оцінки впливу на навколишнє середовище, принцип перестороги, принцип сталого розвитку, принцип міжнародної відпо­відальності за шкоду навколишньому середовищу іншої держави.

Уперше принципи міжнародного права навколишнього середовища були узагальнені в Декларації з навколишнього для людини середовища 1972 року, прийнятої на Стокгольмській конференції OOH із проблем навколишнього середовища. У цьому документі сформульовані 26 принципів, починаючи з про­голошення основного права людини на життя в такому навколишньому середо­вищі, «якісна сторона якого уможливлює гідний і благополучний спосіб життя».

У вересні 1980 року Генеральна Асамблея OOH приймає резолюцію «Про історичну відповідальність держав за збереження природи Землі для ниніш­нього і майбутнього поколінь». Резолюція закликає всі держави і народи почати конкретні заходи для скорочення озброєнь і розробки заходів щодо охорони навколишнього середовища.

Наступним кроком систематизації міжнародно-правових принципів охо­рони навколишнього середовища стала Всесвітня хартія природи, що схвалена ГА OOH і проголошена в резолюції від 28 жовтня 1982 року. У ній визначався ряд принципів: біологічні ресурси використовуються лише в межахїх природної здатності до відновлення; продуктивність ґрунтів підтримується чи поліпшується завдяки заходам для збереження їх довгострокової родючості й процесу роз­кладання органічних речовин, із запобігання ерозії і будь-яким іншим формам саморуйнування; ресурси багаторазового користування, включаючи воду, використовуються чи повторно рециркулюються; непоновлювані ресурси од­нократного користування експлуатуються в міру, з урахуванням їхніх запасів, раціональної можливості їх переробки для споживання і сумісності їх експлуа- тації з функціонуванням природних систем; повинні вживатися особливі заходи з метою недопущення скидання радіоактивних і токсичних відходів; необхідно утримуватися від діяльності, здатної заподіяти непоправної шкоди природі; райони, що занепали в результаті діяльності людини, підлягають відновленню відповідно до їхнього природного потенціалу і потреби добробуту проживаю­чого в цих районах населення.

У сучасному розумінні принципи міжнародного права навколишнього природного середовища були викладені в Декларації Ріо-де-Жанейро щодо навколишнього середовища та розвитку 1992 року (27 принципів), яку прий­няли учасники Конференція OOH з навколишнього середовища і розвитку, що відбулася в Ріо-де-Жанейро.

Подальший розвиток принципи одержали в Декларації зі сталого розвитку, яка була прийнята на Всесвітньому саміті зі сталого розвитку в Йоганнесбурзі 2002 року.

Принцип міжнародного співробітництва у сфері охорони навколишнього середовища є одним із найважливіших спеціальних принципів міжнародного права навколишнього середовища. Характер глобальної екологічної проблеми такий, що її вирішення потребує об'єднання зусиль усіх держав. Принцип між­народного співробітництва широко визнається в доктрині міжнародного права навколишнього середовища, закладає основи договірної практики державу сфе­рі навколишнього середовища і фіксується в ряді важливіших міжнародних до­кументів. Найбільш повно він викладений у Стокгольмській декларації 1972 року (Принцип 24), де закріплені такі характеристики міжнародного співробітництва, як рівноправність усіх країн, урахування суверенних інтересів усіх держав. Цей принцип знайшов відображення в Декларації Ріо-де-Жанейро щодо навколиш­нього середовища та розвитку 1992 року, відповідно до принципу 7 якої, держави співробітничають у дусі глобального партнерства з метою збереження, захисту

1 відновлення здорового стану і цілісності екосистеми Землі.

Принцип невід'ємного суверенітету держави над природними ресурсами сформульований у Стокгольмській декларації 1972 року (Принцип 21): «...дер­жави мають суверенне право розробляти свої власні ресурси відповідно до своєї політики в галузі навколишнього середовища...». Відповідно до принципу

2 Декларації Ріо-де-Жанейро 1992 року, «держави мають суверенне право на розробку своїх власних ресурсів відповідно до їхньої власної політики в галузі навколишнього середовища і розвитку...». Зазначений принцип також закріпле­ний у резолюції 1803 (XVII) Генеральної АсамблеїООН «Невід'ємний суверенітет над природними ресурсами» 1962 року, у Хартії економічних прав та обов'язків держав, у ст. 2 (3) Рамсарської конвенції про водно-болотні угіддя, що мають міжнародне значення головним чином як середовища існування водоплавних птахів, 1971 року, у ст. 193 Конвенції OOH з морського права 1982 року, у пре­амбулі Рамкової конвенції про зміну клімату 1992 року, у ст. З Конвенції про біорізноманіття 1992 року та інших міжнародно-правових нормах. Принцип постійного суверенітету над природними ресурсами було визнано нормою звичаєвого міжнародного права в рішеннях декількох міжнародних трибуналів^[574].

Принцип не заподіяння шкоди навколишньому середовищу за межами на­ціональної юрисдикції сформульований у Стокгольмській декларації 1972 року в органічному взаємозв'язку з принципом невід'ємного суверенітету над ре­сурсами. «Суверенітет держави над природними ресурсами, як і державний суверенітет узагалі, не може розумітися як заперечення чи обмеження суве­ренітету всіх інших держав, оскільки ні внутрішня, ані міжнародна діяльність держави не повинна завдавати збитків суверенітету інших держав». Відповідно до принципу 21 Стокгольмської декларації, держави «несуть відповідальність за забезпечення того, щоб діяльність у рамках їхньої юрисдикції та контролю не заподіювала шкоди навколишньому середовищу інших держав або районів за межами дії національної юрисдикції».

Принцип не заподіяння шкоди навколишньому середовищу за межами на­ціональної юрисдикції закріплений уст. ЗО Хартії економічних прав та обов'язків держав, п. 31 Всесвітньої хартії природи 1982 року, у ст. 24, 25 Конвенції про відкрите море 1958 року, ст. 1 Конвенції про рибальство і збереження живих ресурсів відкритого моря 1958 року, ст. IX Договору про космос 1967 року, ст. 6 (3) Конвенції про охорону всесвітньої культурної та природної спадщини 1972 року, преамбулі Віденської конвенції про охорону озонового шару 1980 року, ст. ст. 193, 194 Конвенції OOH з морського права 1982 року, преамбулі Рамкової конвенції про зміну клімату 1992 року та інших міжнародних документах, підтверджений рішеннями міжнародних судових установ, і його можна вважати нормою зви­чаєвого міжнародного права.

Принцип раціонального використання природних ресурсів сформульований у Всесвітній хартії природи 1982 року (принцип 10), відповідно до якого природні ресурси повинні не витрачатися, а використовуватися помірковано: біологічні ресурси використовуються лише в межах їхньої природної здатності до віднов­лення; продуктивність ґрунтів підтримується чи поліпшується завдяки заходам для збереження їх довгострокової родючості й процесу розкладання органіч­них речовин та запобігання ерозії і будь-яким іншим формам саморуйнування; ресурси багаторазового користування, включаючи воду, використовуються по­вторно чи рециркулюються; непоновлювані ресурси однократного користування експлуатуються в міру, з урахуванням їхніх запасів, раціональних можливостей їх переробки для споживання і сумісності їх експлуатації з функціонуванням природних систем.

Принципи 3 і 5 Стокгольмської декларації 1972 року присвячені відповідно охороні поновлюваних і непоновлюваних ресурсів. Перші повинні зберігатися головним чином шляхом підтримки природної здатності природи до їх відтво­рення. Непоновлювані ресурси повинні розроблятися таким чином, щоб забез­печувався їх захист від виснаження в майбутньому і щоб вигоду від їх розробки в міжнародних просторах одержувало все людство.

Принцип заборони військового чи будь-якого іншого ворожого використання засобів впливу на природне середовище встановлює обов'язок держав вживати всіх необхідних заходів для ефективної заборони такого використання засобів впливу на природне середовище, що мають широкі, довгострокові чи серйозні наслідки як способи руйнування, завдання збитку чи заподіяння шкоди будь- якій державі. Цей принцип закріплений у ст. ст. 35, 55 Додаткового протоколу І до Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 року, що стосується захисту жертв міжнародних збройних конфліктів, 1977 року: «Забороняється використовувати методи або засоби ведення воєнних дій, які мають за мету заподіяти або, як очікується, заподіюють велику, довгострокову і серйозну шкоду природному середовищу». Більш детально цей принцип розкривається у Конвенції про забо­рону військового або будь-якого іншого ворожого використання засобів впливу на природне середовище 1977 року.

Принципи обміну інформацією та взаємних консультацій у сфері нав­колишнього середовища сформульовані в Декларації Ріо-де-Жанейро 1992 року (Принципи 18 і 19): «Держави невідкладно інформують інші держави про будь-які стихійні лиха та інші надзвичайні ситуації, які здатні призвести до несподіваних шкідливих наслідків для навколишнього середовища в цих державах...». Цей принцип закріплений у деяких конвенціях, а саме ст.ст. 3-5 Конвенції про оцінку впливу на навколишнє середовище у транскордонному контексті 1991 року, ст. 2 Конвенції МАГАТЕ про допомогу в разі ядерної аварії чи радіаційної аварійної ситуації 1986 року, ст. З Конвенції про транскордонний вплив промислових аварій 1992 року.

Принцип спільної, але диференційованої відповідальності держав полягає у тому, що держави несуть спільні, але диференційовані за своїм ступенем обов'язки з урахуванням впливу на погіршення навколишнього середовища. «Розвинені країни визнають відповідальність, яка покладається на них у контексті міжнародних зусиль із забезпечення сталого розвитку, з урахуванням того тяга­ря, який накладають їхні суспільства на навколишнє середовище планети, і тих технологій і фінансових ресурсів, якими вони володіють» (Принцип 7 Декларації Ріо-де-Жанейро 1992 року). Цей принцип знайшов відображення у ст.ст. З (1), З (2), 4,12 Рамкової конвенції про зміну клімату 1992 року, ст. 5 (1) Монреальсько- го протоколу про речовини, що руйнують озоновий шар, 1987 року до Віденської конвенції про охорону озонового шару 1985 року.

Принцип попередньої оцінки впливу на навколишнє середовище означає, що держави зобов'язані здійснювати оцінку екологічних наслідків запланованих видів діяльності, які можуть мати значний негативний вплив на навколишнє середовище. Принцип сформульований у Декларації Ріо-де-Жанейро 1992 року (Принцип 17), Конвенції про оцінку впливу на навколишнє середовище в транс­кордонному контексті 1991 року, цілях і принципах ЮНЕП щодо оцінки впливу на навколишнє середовище 1987 року, п. 11 Всесвітньої хартії природи 1980 року, ст. 4 Конвенції про транскордонний вплив промислових аварій 1992 року, ст. ст. 204, 205, 206 Конвенції OOH з морського права 1982 року та інших між­народних документах та рішеннях міжнародних судів та арбітражів.

Принцип перестороги полягає в тому, що в тих випадках, коли є загроза серйозної або незворотної шкоди, відсутність повної наукової впевненості не використовується як привід для відстрочення прийняття ефективних з точки зору витрат заходів з попередження погіршенню стану навколишнього середо­вища (Принцип 15 Декларації Ріо-де-Жанейро 1992 року). Принцип міститься у Всесвітній хартії природи 1980 року, преамбулі Віденської конвенції про охорону озонового шару 1985 року, ст. З (3) Рамкової конвенції про зміну клімату 1992 року та інших конвенціях.

Принцип сталого розвитку закріплює пріоритети прав людини на сприятли­ве навколишнє середовище і сталий розвиток. Турбота про людей посідає цен­тральне місце в зусиллях із забезпечення сталого розвитку. Люди мають право на здорове і плідне життя в гармонії з природою. Право на розвиток повинний бути реалізовано, щоб забезпечити справедливе задоволення потреб ниніш­нього і майбутнього поколінь у сферах розвитку і навколишнього середовища (Принципи 1,3,4 Декларації Ріо-де-Жанейро 1992 року). Для досягнення сталого розвитку захист навколишнього середовища повинний складати невід'ємну частину процесу розвитку і не може розглядатися у відриві від нього. Принцип 2 Стокгольмської декларації 1992 року проголошує, що природні ресурси Землі, включаючи повітря, воду, землю, флору і фауну, і особливо репрезентативні зразки природних екосистем, повинні бути збережені на благо нинішнього і майбутнього поколінь шляхом ретельного планування й управління в міру необхідності. Завдання переходу цивілізації до сталого розвитку закладені в Декларації тисячоліття ООН.

Відповідно до принципу сталого розвитку, держави зобов'язані зберігати ті екосистеми й екологічні процеси, що життєво необхідні для функціонування біо­сфери, зберігати біологічну розмаїтість і дотримуватися принципу оптимальної сталості при експлуатації біоресурсів і живих екосистем. Цей принцип сформу­льований у ряді міжнародних документів, серед яких резолюція 45/212 ГА OOH «Збереження глобального клімату для нинішнього і майбутнього поколінь», Декларації Ріо-де-Жанейро 1992 року.