§ 4. Основні вимоги міжнародно-правової охорони окремих об'єктів навколишнього середовища

Міжнародно-правовий захист кліматичної системи. Метою Рамкової конвенції про зміну клімату 1992 року є стабілізація концентрацій парникових газів у атмосфері на рівні, що запобіг би небезпечному антропогенному впливу на кліматичну систему.

У 1997 році в Кіото (Японія) був прийнятий Протокол до Рамкової конвенції про зміну клімату 1992 року (Кіотський протокол), у якому для двох груп держав- учасниць установлені квоти зниження викидів шести кліматично активних газів: для індустріально розвинених країн, для країн з перехідною економікою. Для країн, що розвиваються ніяких квот встановлено не було, вони підписували протокол, але не брали при цьому жодних зобов'язань зі скорочення викидів. Мета полягає у скороченні спільних викидів цих країн щонайменше на 5 % у по­рівнянні з рівнями 1990 року у період дії зобов'язань з 2008 по 2012 рік. Кількісні зобов'язання встановлюються у відсотках від базового року (Німеччина -92, Європейське співтовариство в цілому-92, Польща -94, РФ -100, Україна-100, Японія - 94 і т. д.). Згідно з Кіотським протоколом, у процес охорони навколиш­нього середовища впроваджується механізм ринкового регулювання у вигляді торгівлі квотами, поряд з механізмами чистого розвитку і проектами спільного впровадження, що створює стимули й основу для активізації міжнародного співробітництва як на міжнародному рівні, так і на рівні окремих підприємств.

Для реалізації даного механізму передбачене використання коштів Глобального екологічного фонду, керованого Всесвітнім банком.

Міжнародно-правовий захист атмосфери.

Згідно з Конвенцією про транскордонне забруднення повітря на великі від­стані 1979 року, держави-учасниці зобов’язуються обмежувати і зменшувати транскордоне забруднення повітря, обмінюватися інформацією, проводити консультації з виникаючих питань і моніторинг якості повітря. До Конвенції 1979 року підписані кілька протоколів, що встановлюють обмеження на викиди в атмосферу окремих речовин: Протокол, що стосується довгострокового фінан­сування Спільної програми спостереження й оцінки поширення забруднювачів повітря на великі відстані в Європі, 1984 року; Протокол про скорочення викидів сірки або їх транскордонних потоків принаймні на 30% 1985 року; Протокол про обмеження викидів оксидів азоту або їх транскордонних потоків 1988 року; Протокол про обмеження викидів летких органічних сполук або їх транскордон­них потоків 1991 року; Протокол щодо подальшого скорочення викидів сірки 1994 року; Протокол щодо важких металів 1998 року; Протокол щодо стійких органічних забруднювачів 1998 року; Протокол про боротьбу з підкисленням, евтрофікацією і приземним озоном 1999 року.

Віденська конвенція про охорону озонового шару 1985 року містить зобов'язання сторін із систематичного спостереження, дослідження й обміну інформацією про стан озонового шару. У 1987 році прийнятий Монреальський протокол щодо речовин, які руйнують озоновий шар. Протокол ввів істотні об­меження на виробництво і використання озоноруйнівних речовин (хлорфторву- глеців, тетрахлорид вуглецю, галогенів та інш.). До Протоколу прийняті поправки у 1990, 1992,1995, 1997, 1999 роках.

Міжнародно-правовий захист і збереження морського середовища здійсню­ються за допомогою договорів, які розповсюджуються на всі морські простори, і угод, які ставлять під охорону окремі морські райони.

Система норм у сфері захисту і збереження морського середовища міститься у Конвенції OOH з морського права 1982 року (ч. XII). Конвенція закріплює спільне зобов'язання держав захищати і зберігати морське середовище; зобов'язання вживати заходів із запобігання, скорочення і збереження під контролем за­бруднення морського середовища; зобов'язання повідомляти про шкоду; зобов'язання здійсняти наукову і технічну допомогу державам, що розвиваються; зобов'язання здійснювати моніторинг ризику і наслідків забруднення.

Брюссельська конвенція щодо втручання у відкритому морі у випадках ава­рій, що призводять до забруднення нафтою 1969 року закріплює право сторін вживати у відкритому морі таких заходів, що можуть виявитися необхідними для запобігання, зменшення чи усунення серйозної і реальної загрози їхньому узбережжю чи пов'язаним з ним інтересам небезпеки забруднення чи загрози забруднення моря нафтою внасл ідок морської аварії. Конвенція 1969 року вста­новлює умови здійснення цього права: проведення консультацій із зацікавле­ними державами, повідомлення про передбачувані заходи, запобігання ризику для людського життя та інші.

Протоколом 1996 року про зміну Лондонської конвенції щодо запобігання забрудненню моря скидами відходів та інших матеріалів 1972 року заборонене скидання в море всіх відходів і матеріалів за винятком, перелічених у Додатку І, для чого потрібен дозвіл згідно з Додатком II.

Міжнародно-правова охорона транскордонних водотоків здійснюється за допомогою договорів, що стосуються всіх транскордонних водотоків, і до­говорів, що ставлять під охорону окремі транскордонні водотоки.

Конвенція про охорону та використання транскордонних водотоків і між­народних озер 1992 року, прийнята в рамках ЄЕК ООН, установлює зобов'язання сторін з прийняття заходів для запобігання, обмеження і скорочення транскор­донного впливу (регулювання, планування, контроль, повідомлення, співробіт­ництво тощо).

Конвенція про право несудноплавних видів використання міжнародних водотоків 1997 року закріплює зобов'язання використовувати міжнародні водо­токи справедливим і розумним чином і визначає критерії такого використання, до числа яких, зокрема, належить урахування екологічних факторів і інтересів інших держав. Конвенція 1997 року регулює проведення консультацій щодо за­ходів впливу на транскордонний водотік.

Охорона окремих водотоків носить регіональний чи субрегіональний харак­тер. Охороні Дунаю присвячені Угода про рибальство у водах Дунаю 1958 року та Конвенція про співробітництво в галузі охорони та сталого використання річки Дунай 1994 року (Конвенція про охорону ріки Дунай).

З метою охорони Рейну прийняті: Угода про створення міжнародної комісії з боротьби із забрудненням Рейну 1963 року, Конвенція про захист Рейну від забруднення хімічними речовинами та хлоридами 1976 року, Конвенція про захист Рейну 1999 року.

В Америці охороні окремих об'єктів присвячені: Угода про якість води Вели­ких Озер між США і Канадою 1978 року та Договір про співробітництво в басейні ріки Амазонки 1978 року. В Африці таким документами є: Акт про судноплавство й економічне співробітництво між державами басейну ріки Нігер 1963 року та Угода про підготовку тристоронньої програми екологічного управління для озера Вікторія 1994 року.

У сфері міжнародно-правового захисту флори і фауни діє Міжнародна конвенція ФАО про захист рослин 1997 року, що закріплює зобов'язання сторін із створення офіційної національної організації із захисту рослин і регулювання видачі фітосанітарних посвідчень, а також містить деякі правила, що належать до ввозу рослин. Відповідно до Рамсарської конвенції про водно-болотні угіддя, що мають міжнародне значення, головним чином як середовища існування во­доплавних птахів, 1971 року, сторони визначають придатні водно-болотні угіддя на своїй території, що включаються у Список водно-болотних угідь міжнародного значення (принаймні одне угіддя). Щодо таких угідь сторони вживають заходів з охорони (планування, моніторинг, створення природних резерватів тощо).

Метою Конвенції про міжнародну торгівлю видами дикої фауни і флори, що перебувають під загрозою зникнення, 1973 року є запобігання надмірній експлуа­тації флори і фауни за допомогою введення контролю за торгівлею цими видами через систему експортно-імпортних дозволів. Конвенція 1973 року встановлює обмеження на відповідну торгівлю. У Додаток І до Конвенції включені види, що знаходяться під загрозою вимирання і торгівля якими впливає чи може вплинути на їх існування. Торгівля зразками цих видів повинна знаходитися під особливо суворим контролем для того, щоб не наражати на небезпеку їх виживання, і вона може бути дозволена тільки у виключних обставинах. У Додаток Il включені види, що хоча не знаходяться під безпосередньою загрозою вимирання, але можуть стати такими, якщо торгівля зразками таких видів не буде суворо регульована з метою запобігання їх використанню, несумісному з їх виживанням. У Додаток Ill включені види, що за вимогою будь-якої сторони повинні піддатися регулюванню в межах її власної юрисдикції з метою запобігання чи обмеження експлуатації і які мають потребу у співробітництві інших сторін у регулюванні торгівлі.

Договори, присвячені охороні окремих видів і популяцій, обмежують про­мисел і передбачають інші заходи для збереження.

Міжнародно-правовий захист біологічного різноманіття заснований на Конвенції про біорізноманіття 1992 року. Збереження біорізноманіття є спіль­ним завданням людства, а держави, маючи суверенні права на свої біологічні ресурси, відповідають за збереження свого біорізноманіття і за сталий характер використання біоресурсів. Метою Конвенції 1992 року є, крім того, справедливий розподіл вигод, що виникають у результаті експлуатації генетичних ресурсів, у тому числі шляхом відповідного доступу до них і передачі технологій, з урахуван­ням усіх прав на ці ресурси і технології. Держави-учасниці Конвенції прийняли рекомендації про зміцнення потенціалу в галузі забезпечення біобезпеки. Також Комісія із сталого розвитку в рамках Конвенції запропонувала створити всесвітню мережу захищених районів з високим рівнем біологічного різноманіття - так званих гарячих точок.

Конвенція 1992 року визначає комплекс заходів, що можуть використовува­тися при плануванні політики у сфері охорони навколишнього середовища. Для збереження живих організмів in-situ¹ сторони повинні, наскільки це можливо і доцільно, створювати систему охоронюваних районів; раціонально викорис­товувати біологічні ресурси; сприяти захисту екосистем; заохочувати сталий розвиток у районах, що прилягають до охоронюваних районів; уживати заходів з реабілітації екосистем, що деградували; запобігати інтродукції чужорідних видів, що загрожують екосистемам; створювати умови для забезпечення суміс­ності існуючих способів використання із збереженням біологічної розмаїтості; розробляти необхідні законодавчі норми тощо. Конвенція 1992 року також передбачає комплекс заходів, спрямованих на збереження живих організмів ex-situ^{[575] [576]. Конвенція встановлює, що право визначати доступ до генетичних ресурсів належить національним урядам і регулюється національним законо­давством[577].}

У рамках Конвенції 1992 року прийнятий Джакартський мандат щодо збе­реження та сталого використання морського і прибережного різноманіття. У 2000 році до Конвенції прийнятий Картахенський протокол про забезпечення біобезпеки. Це перший універсальний міжнародно-правовий документ, у якому в договірному порядку закріплений принцип перестороги, проголошений у Де­кларації Ріо-де-Жанейро щодо навколишнього середовища та розвитку. У ньому установлений порядок вирішення питань, що виникають при транскордонному переміщенні, транзиті, обробці та використанні генетично-модифікованих ор­ганізмів, які можуть негативно впливати на збереження біорізноманіття, його раціональне використання або створити небезпеку для людини чи для навко­лишнього середовища.

Міжнародно-правовий захист навколишнього середовища від радіоактив­ного забруднення регулюється низкою міжнародно-правових документів, зокре­ма: Конвенцією про фізичний захист ядерного матеріалу та ядерних установок 1980 року; Конвенцією про оперативне оповіщення про ядерну аварію 1986 року, де встановлений порядок обміну інформацією, проведення консультацій при аваріях, які спричинили або можуть спричинити транскордонний викид радіоактивних речовин; Конвенцією про допомогу в разі ядерної аварії чи ра­діаційної аварійної ситуації 1986 року, що регламентує співробітництво держав при виникненні ядерної аварії для зведення до мінімуму її наслідків і захисту людей та навколишнього середовища від впливу викидів радіоактивних речовин.

Захист навколишнього середовища під час збройних конфліктів або в результаті випробувань зброї передбачений Договором про заборону ви­пробувань ядерної зброї в атмосфері, в космічному просторі і під водою 1963 року і Конвенцією про заборону військовогоабо будь-якого іншого ворожого використання засобів впливу на природне середовище 1977 року. Відповід­но до Конвенції 1977 року, держави-учасниці зобов'язуються не вдаватися до використання засобів впливу на природне середовище у військового чи інших ворожих цілях як способів руйнування, заподіяння збитку чи завдання шкоди. У ст. 35 Додаткового протоколу І закріплений принцип захисту навколишнього середовища і підкреслюється заборона застосовувати методи чи засоби ведення воєнних дій, що мають за свою мету заподіяти чи, як можна очікувати, заподію­ють довгострокову і серйозну шкоду природному середовищу. Забороняється заподіювати шкоду природному середовищу як репресалії, а також перетворю­вати навколишнє середовище як таке на об'єкт нападу.

Охорона природної спадщини передбачено Конвенцією про охорону все­світньої культурної і природної спадщини 1972 року, яка спрямована на захист особливо значущих культурних та природних об'єктів. Відповідно до п. 1 ст. 6

Конвенції, дані об'єкти визнаються спільною спадщиною, для охорони якої все міжнародне співтовариство зобов'язане співробітничати, при цьому на них по­ширюється суверенітет держав, на території яких вони знаходяться. Конвенція закріплює комплекс заходів з національної та міжнародної охорони всесвітньої спадщини. Зобов'язання з охорони покладається передусім на ті держави, на території яких знаходяться об'єкти всесвітньої спадщини. Інші держави мають сприяти охороні всесвітньої спадщини, якщо про це просить держава, на тери­торії якої вона знаходиться. У рамках заходів з міжнародної охорони заснований Комітет всесвітньої спадщини при ЮНЕСКО. Кожна держава подає Комітету пере­лік об'єктів культурної та природної спадщини, розташованих на її території, які можуть бути включені у формований Комітетом «Список всесвітньої спадщини».