ПРАКТИКА ЄВРОПЕЙСЬКОГО СУДУ З ПРАВ ЛЮДИНИ У СФЕРІ ОХОРОНИ ЗДОРОВ’Я[37]

Наводимо правові позиції окремих справ, які розглядав ЄСПЛ та які можуть бути корисними в медичних справах.

Справа «Пантелеенко проти України»^[38] (Panteleyenko v. Ukraine) (2006) щодо порушення ст.

У цьому випадку національний суд надіслав запит і отримав з пси­хіатричної лікарні конфіденційну інформацію про психічний стан та відповідне медичне лікування заявника. Ця інформація була в по­дальшому оприлюднена суддею сторонам та іншим особам, присутнім у судовій залі на публічних слуханнях.

ЄСПЛ вважає, що такі деталі, безперечно, є інформацією, що нале­жить до «особистого життя» заявника, і щр захід, який розглядається, призвів до розширення кола осіб, ознайомлених з цими деталями. Тому заходи, вжиті судом, є порушенням права заявника, гарантованого йому ст. 8 ЄКПЛ («Z проти Фінляндії»)».

Справа «Соломахін проти України»^[39] (Solomakhin v. Ukraine) (2012) щодо порушення ст. 8 ЄКПЛ: «Суд повторює, що, відповідно до його практики, фізична недоторканість особи охоплюється поняттям «приватне життя», що охороняється ст. 8 ЄКПЛ (див. рішення від 26.03.1985 р. у справі «X та Y проти Нідерландів» (X and Y v. the Netherlands), n. 22, Series A, № 91). Суд наголосив на тому, що фізична недоторканість особи стосується найбільш інтимних ас­пектів приватного життя, а обов’язкове медичне втручання, навіть незначне, становить втручання у це право (див. рішення у справі «Y. F. проти Туреччини» (Y. F. v. Turkey), заява № 24209/94, п. 33, ECHR 2003-IX, із подальшими посиланнями). Обов’язкове щеплення, як примусовий медичний захід, є втручанням у право на повагу до при­ватного життя особи, гарантоване п. 1 ст. 8 Конвенції, що включає в себе фізичну та психологічну недоторканність особи (див.

ЄСПЛ також зазначає, що таке втручання було чітко передбачено законом і переслідувало легітимні цілі охорони здоров’я. Залишаєть­ся розглянути, чи це втручання було необхідним у демократичному суспільстві (п. 35).

На думку ЄСПЛ, порушення фізичної недоторканності заявника можна вважати виправданим міркуваннями охорони здоров’я населення і необхідністю контролювати поширення інфекційного захворювання в області. Крім того, згідно з висновками національного суду, медичний персонал перевірив відсутність протипоказань до щеплення заявника перед тим, як його проводити, отже, було вжито необхідних запо­біжних заходів, щоб гарантувати, що медичне втручання не завдасть шкоди заявникові тією мірою, якою це порушуватиме баланс інтересів особистої недоторканності заявника та інтересів охорони здоров’я населення (п. 36).

Крім того, заявник сам не пояснив, що завадило йому відмовитися від щеплення, враховуючи, що раніше він неодноразово відмовлявся від нього. ЄСПЛ не надано доказів того, що щеплення, про яке йдеться, насправді зашкодило здоров’ю заявника (п. 37)».

Справа «Ніна Куценко проти України»^[40] (Nina Kutsenko v. Ukraine) (2017) щодо порушення ст. 2 ЄКПЛ: «ЄСПЛ зазначає, що, незважа­ючи на серйозний стан здоров’я В. К., який був зумовлений неправо­мірними діями працівників поліції, його життя все ще можна було врятувати, якщо б він отримав своєчасну та адекватну медичну допомогу.

Однак було встановлено, що така медична допомога В. К. не була надана. Згодом стало очевидно, що Фастівська лікарня не мала належного обладнання для того, щоб встановити правильний діа­гноз В. К. і призначити йому правильне лікування, його слід було транспортувати до Київської обласної лікарні з метою проведення комп’ютерної томографії.

Також слід зазначити, що стосовно В. К. не було проведено жодних реанімаційних заходів після того, як він впав у кому. За відсутності доказів, які б підтверджували протилежне, ЄСПЛ не залишається нічого іншого, як констатувати, що сина заявниці залишили помирати без надання йому будь-якої медичної допомоги попри те, що він пере­бував у закладі охорони здоров’я.

З урахуванням усіх обставин цієї справи, ЄСПЛ вважає, що си­туація із сином заявниці в умовах Фастівської лікарні де-факто становила відмову в наданні медичної допомоги, що призвело до його смерті.

ЄСПЛ дійшов висновку, що Держава є відповідальною за смерть сина заявниці як у частині його жорстокого побиття працівниками поліції, так відсутності адекватного лікування. За конкретних обставин цієї справи обидва зазначені фактори були фатальними для В. К., тому є ані можливим, ані доцільним встановлювати, який із цих факторів був вирішальним для його смерті. Отож, було порушення матеріального елемента ст. 2 Конвенції».

Справа «М. С. проти Швеції»^[41] (М. C. v. Sweden) (1997) щодо по­рушення ст. 8 ЄКПЛ: «Охорона даних особистого характеру (особливо медичних даних) має основоположне значення для здійснення права на повагу до приватного і сімейного життя. Дотримання конфіденцій­ності відомостей про здоров’я становить основний принцип правової системи усіх держав-учасниць ЄКПЛ. Він є важливим не лише для за­хисту приватного життя хворих, а й для збереження їхньої довіри до працівників медичних закладів і системи охорони здоров’я загалом. Національне законодавство має забезпечувати відповідні гарантії, щоб унеможливити будь-яке повідомлення чи розголошення даних особистого характеру стосовно здоров’я, якщо це не відповідає гарантіям, перед­баченим ст. 8 ЄКПЛ».

Справа «Во проти Франції»^[42] (Vo v. France) (2004) щодо порушення ст.

На думку ЄСПЛ, потенціал і здатність ембріона людини стати людиною потребують його захисту в ім’я людської гідності, однак це не вимагає розглядати його як людину, якій належить право на життя у сенсі ст. 2 ЄКПЛ. ЄСПЛ також висловив своє переконання щодо небажаності та, зрештою, неможливості за існуючого стану справ ви­рішити абстрактно питання про те, чи можна вважати ненароджену дитину людиною в контексті ст. 2 ЄКПЛ».

Справа «Биржиковський проти Польщі»^[43] (Byrzykowski v. Poland) (2006) щодо порушення ст. 2 ЄКПЛ: «ЄСПЛ зауважив, що за сім років, які минули з часу подання заявником своїх перших скарг, у його справі не було ухвалено жодного остаточного рішення, яке б чітко могло визначити відповідальність осіб, винних у смерті його дружини та заподіянні шкоди здоров’ю сина. Тому заявник протягом тривалого часу змушений був залишатись у стані невизначеності. Попри те, що ЄСПЛ визнає складність з’ясування певних медичних питань у справі, він не може знайти виправдання такому тривалому провадженню. ЄСПЛ також наголосив на необхідності швидкого ви­рішення справ, які стосуються смерті особи в медичних закладах. Помилки, допущені медпрацівниками, повинні з’ясовуватися швидко. Далі цю інформацію слід невідкладно поширювати серед персоналу медичної установи загалом, аби не допустити повторення негативного досвіду в майбутньому, а отже — гарантувати пацієнтам надання якісніших медичних послуг».

Справа «Релігійна громада Свідків Єгови в м. Москва та інші проти Російської Федерації»^[44] (Jehova's witnesses of Moscow and other v. Russia) (2010) щодо порушення ст. 9 та 11 ЄКПЛ: «Сама суть ЄКПЛ полягає у повазі до гідності й свободи людини, а поняття самовизначення та особистої автономії є важливими принципами, що лежать в основі тлумачення гарантій їх дотримання. У разі відмови від медичної допомоги, навіть у тих випадках, коли відмова від конкретного методу лікування може призвести до летального наслідку, примусове лікування без згоди дієздатного, повнолітнього пацієнта є втручанням у його право на особисту недоторканність і посяганням на права, гарантовані ст. 8 ЄКПЛ».

Справа «К. X. та інші проти Словаччини»^[45] (K. H. v. Slovakia) (2009) щодо порушення ст. 8 та 6 ЄКПЛ: «Пам’ятаючи про те, що реалізація права на повагу до особистого та сімейного життя, передбаченого ст. 8, повинна бути практичною й ефективною, ЄСПЛ дотримується думки, що такий позитивний обов’язок повинен бути розширений, зокрема у справах, схожих до тієї, що є предметом цього розгляду, коли йдеться про персональні дані, щоб уможливи­ти виготовлення копій документів з персональними даними. У цій справі щодо заявниць були винесені судові накази, які дозволили їм ознайомитись із медичною документацією у повному обсязі, але не дозволили робити копії, відповідно до положень Закону «Про охорону здоров’я» (1994).

Суд повинен з’ясувати, чи виконали органи влади держави відпо­відача свій позитивний обов’язок та, зокрема, чи достатньо обгрун­тована така відмова, щоб переважати передбачене ст. 8 право заяв­ниць отримувати копії їхньої медичної документації. Хоча заявниці не повинні були обгрунтовувати свої запити щодо виготовлення копій власної медичної документації, ЄСПЛ все ж підкреслює, що заявниці вважали, що сама лише можливість виготовлення власноручних письмо­вих витягів медичних документів не забезпечувала їм ефективного доступу до документів, які стосувались їхнього здоров’я.

ЄСПЛ також зауважує, що заявниці вважали за необхідне отри­мати усю необхідну документацію у формі фотокопій для того, щоб незалежний експерт, можливо закордонний, міг її проаналізувати, а також для того, щоб запобігти незворотному знищенню відповід­них оригіналів. Стосовно останнього пункту не можна не зауважити, що медичні документи однієї із заявниць таки фактично загубилися».

Справа «Оял проти Турецької Республіки»^[46] (Oyal v. Turkey) (2010) щодо порушення ст. 2, 6, 13 ЄКПЛ: «ЄСПЛ вказує, що ст. 2 ЄКПЛ стосується не лише випадків смерті внаслідок необгрунтованого за­стосування сили представниками держави й, у першому реченні першого пункту, передбачає позитивне зобов’язання держави вживати належ­них заходів для захисту життя осіб, які перебувають під її юрисдик­цією. Ці принципи також застосовуються у сфері охорони здоров’я.

Отже, зазначені міжнародні зобов’язання вимагають від держави ухвалювати рішення, які зобов’язують заклади охорони здоров’я, чи то державні, чи то приватні, робити належні кроки для захисту життя своїх пацієнтів. Вони також вимагають створення ефективної незалежної судової системи, спроможної з’ясувати причини смерті пацієнтів, що перебувають під опікою медичних закладів, державних або приватних, і притягнути винних до відповідальності.

З огляду на викладене вище, хоча ЄСПЛ визнає позитивний підхід національних судів до визначення відповідальності Кизилай і Міністерс­тва охорони здоров’я й обгрунтованість рішень про виплату компенсації заявникам, він вважає, щр найбільш відповідним засобом правового за­хисту за таких обставин було б рішення про те, що відповідачі, на до­даток до компенсації моральної шкоди, повинні оплачувати лікування і придбання медикаментів для першого заявника протягом усього його життя. Суд доходить висновку, що компенсації, призначеної заявникам, недостатньо для виконання зобов’язання відповідно до ст. 2 ЄКПЛ».

Справа «Мехмет Шентюрк та Бекір Шентюрк проти Турецької Республіки»^[47] (Mehmet Shenturk and Bekir Shenturk v. Turkey) (2013): «ЄСПЛ ще раз наголошує, що перше речення ч. 1 ст. 2 зобов’язує держави не тільки утримуватися від умисного та незаконного позбав­лення життя, а й вживати відповідних заходів для охорони життів тих людей, які перебувають під юрисдикцією цієї держави. Ці прин­ципи застосовуються також у сфері громадського здоров’я. Не можна виключати того, що дії або бездіяльність органів влади в контексті громадського здоров’я можуть, за певних обставин, призвести до їх­ньої відповідальності в аспекті матеріальної складової ст. 2 ЄКПЛ.

Однак у випадку, якщо Договірна Держава забезпечила належні умови для дотримання професійних стандартів медичними працівни­ками та умови для захисту життя пацієнтів, то ЄСПЛ не визнає такі обставини, як помилку в ухваленні рішення з боку медичного працівника або недбале координування дій працівників щодо лікування конкретного пацієнта, достатніми для того, щоб говорити про від­повідальність Договірної Держави з позиції її позитивних обов’язків, передбачених ст. 2 ЄКПЛ щодо захисту життя.

Враховуючи наведене, ЄСПЛ ще раз наголошує на тому, що пози­тивні обов’язки, покладені на Державу, відповідно до ст. 2 ЄКПЛ, пе­редбачають створення законодавчої системи, яка вимагає від лікарень, як приватних, так і державних, вживати належних заходів для того, щоб гарантувати захист життя пацієнтів. Вони також передбачають обов’язок забезпечити існування ефективної та незалежної судової системи, за допомогою якої можна встановити причину смерті особи та ступінь відповідальності медичного працівника, незалежно від того, працює він у державному чи в приватному секторі, а також у разі потреби гарантувати притягнення їх до відповідальності за їхні дії».