ФОРМИ І СПОСОБИ ЗАХИСТУ ПРАВА НА МЕДИЧНУ ДОПОМОГУ

Форми захисту права

Позасудові способи захисту права на медичну допомогу:

— звернення до керівника закладу охорони здоров’я;

— звернення до територіального органу управління охороною здоров’я;

— звернення до Міністерства охорони здоров’я України;

— звернення до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини;

— звернення до Комітету Верховної Ради України з питань охорони здоров’я;

— звернення до Державної служби України з питань безпечності харчових продуктів та захисту споживачів.

Кожна з цих форм і способів мають свої особливості, які формують особливу мозаїку цивільно-правового захисту^[2].

У разі завдання майнової та (або) моральної шкоди особистим не- майновим правам у сфері надання медичної допомоги фізична особа має право на відшкодування такої шкоди, що передбачено в ст. 280 ЦК України. Позовна заява є найпоширенішим засобом захисту, що сприяє реалізації передбаченого п. «і» ч. 1 ст. 6 Основ права на відшкодуван­ня шкоди, завданої здоров’ю (майнової і моральної), а також засобом визнати право, припинити дію, яка його порушує, визнати правочин недійсним, що особливо актуально в правовідносинах, які виникають із закладами охорони здоров’я приватного виду власності.

У Рекомендаціях Комітету міністрів Ради Європи країнам-членам стосовно управління безпекою пацієнтів і запобігання небажаним явищам у сфері охорони здоров'я (2006) міжнародними гарантіями в аспекті за­хисту прав пацієнтів визначено: 1) скарги, критика чи пропозиції з боку пацієнтів чи їхніх представників повинні сприйматися серйозно і належ­ним чином розглядатися; 2) пацієнти повинні бути негайно поінформовані про небажані явища та будь-які факти, що фіксуються у його медичній документації; 3) пацієнти, яким заподіяно шкоду інцидентом, пов'язаним із його безпекою, повинні мати право на одержання фінансової компен­сації; 4) наявність ефективної та достатньої системи контролю для ви­значення та управління випадками неналежного виконання обов'язків медичними працівниками; 5) врахування, що будь-який інцидент може мати множинні юридичні наслідки, а між процесом надання медичної допомоги та небажаним явищем може існувати причинно-наслідковий зв'язок.

ПОЗОВНА ЗАЯВА ЯК ЗАСІБ ЗАХИСТУ ПРАВА НА МЕДИЧНУ ДОПОМОГУ

При використанні такого засобу захисту права на медичну допомогу в порядку цивільного судочинства варто пам'ятати про такі особливості:

1) позовна давність не поширюється на вимогу про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю, а також на вимогу, що випливає із порушення особистих немайнових прав (п.п. 1 та 3 ч. 1 ст. 268 ЦК України);

2) звільняються від сплати судового збору фізичні особи щодо справ про відшкодування шкоди, заподіяної каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я, а також смертю фізичної особи (п. 2 ч. 1 ст. 5 Закону України «Про судовий збір»). При договірній відповідальності фізичні особи також не сплачуватимуть судового збору, адже, відпо­відно до ч. 3 ст. 22 Закону України «Про захист прав споживачів» (оскільки пацієнти — це споживачі медичних послуг), передбачено, що споживачі звільняються від сплати судового збору за позовами, які пов'язані з порушенням їхніх прав. Інколи при правозастосуванні суди неправомірно вимагають сплати судового збору в частині відшкодування моральної шкоди.

— Ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивіль­них і кримінальних справ від 05.10.2016 р. (справа № 161/7221/16-к)^[3]: «Доводи захисника щодо незаконності розгляду судом цивільного позову потерпілої, з огляду на несплату нею судового збору, аналогічні наве­деним у касаційній скарзі, були предметом ретельної перевірки апеля­ційного суду. Суд апеляційної інстанції належним чином проаналізував такі доводи, дав на них вичерпну відповідь і, відповідно до ст. 419 КПК України, зазначив у своїй ухвалі достатні підстави, через які визнав їх необгрунтованими. Вищий спеціалізований суд також зазначив, що п.

3) не вимагається подання копій документів до позовної заяви про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю (ч. 2 ст. 177 ЦПК України);

4) встановлено альтернативну підсудність при зверненні особи до суду з позовом про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушко­дженням здоров'я або смертю фізичної особи (ч. 3 ст. 28 ЦПК Украї­ни): за місцезнаходженням відповідача, згідно з Єдиним державним реєстром юридичних осіб, фізичних осіб — підприємців та громадських формувань (юридичної особи), за зареєстрованим місцем проживання чи перебування відповідача (фізичної особи), за зареєстрованим місцем проживання чи перебування позивача, за місцем заподіяння шкоди, за місцем виконання договору;

5) відповідно до ч. 4 ст. 82 ЦПК України («Підстави звільнення від доказування»), вирок суду в кримінальному провадженні, ухвала про закриття кримінального провадження і звільнення особи від кри­мінальної відповідальності або постанова суду у справі про адміністра­тивне правопорушення, які набрали законної сили, є обов'язковими для суду, що розглядає справу про правові наслідки дій чи бездіяльності особи, стосовно якої ухвалений вирок, ухвала або постанова суду, лише в питанні, чи мали місце ці дії (бездіяльність) та чи вчинені вони цією особою. Такий підхід законодавця дає право особі вже не доводити склад цивільного правопорушення у разі відсутності вироку в межах кримінального провадження.

— Постанова Верховного Суду від 28.02.2018 р. (спра­ва № 466/506/15-ц)^[4]: «Разом з тим у п. 7 постанови Пленуму Верхо­вного Суду України від 18.12.2009 р. № 14 «Про судове рішення у ци­вільній справі» судам роз’яснено, що, відповідно до ч. 4 ст. 61 ЦПК України, 2004 року при розгляді справи про цивільно-правові наслідки дій особи, стосовно якої ухвалено вирок, що набрав законної сили, або постанови суду у справі про адміністративне правопорушення, цей вирок або постанова обов’язкові для суду лише з питань, чи мали місце ці дії та чи вчинені вони цією особою. Тому, розглядаючи позов, який випливає з кримінальної справи чи зі справи про адміністративне правопорушення, суд не вправі обговорювати вину відповідача, а може вирішувати питання лише про розмір відшкодування. Інші прийняті в межах кримінальної справи чи справи про адміністративне право­порушення постанови оцінюються судом згідно з положеннями ст. 212 ЦПК України 2004 року. На підтвердження висновку суду щодо розміру відшкодування збитків у рішенні, крім посилання на вирок у криміналь­ній справі чи постанову у справі про адміністративне правопорушення, необхідно також зазначати докази, подані сторонами при розгляді цивільної справи (наприклад, врахування матеріального становища відповідача або вини потерпілого). Відповідно до роз’яснень, викладе­них у постанові Пленуму Верховного Суду України від 23.12.2005 р. № 12 «Про практику застосування судами України законодавства про звільнення особи від кримінальної відповідальності», при вирішенні питання про звільнення особи від кримінальної відповідальності суд (суддя) під час попереднього, судового, апеляційного або касаційного розгляду справи повинен переконатися (незалежно від того, надійшла вона до суду першої інстанції з відповідною постановою чи з обви­нувальним.

Відповідач — заклад охорони здоров’я або фізична особа-підпри- ємець, яка здійснює господарську діяльність з медичної практики, у тру­дових відносинах з якими перебуває медичний працівник.

Третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спо­ру, — медичний працівник.

Відповідно до ст. 1172 ЦК України, юридична або фізична особа відшкодовує шкоду, завдану їхнім працівником під час виконання ним своїх трудових (службових) обов’язків.

Згідно з ч. 1 ст. 1191 ЦК України, особа, яка відшкодувала шкоду, завдану іншою особою, має право зворотної вимоги (регресу) до вин­ної особи в розмірі виплаченого відшкодування, якщо інший розмір не встановлений законом.

За моральну (немайнову) шкоду, заподіяну працівником під час ви­конання трудових обов’язків, відповідальність несе організація, з якою цей працівник перебуває у трудових відносинах, а останній відповідає перед нею в порядку регресу (п. 8 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди»).

2.