Обмеження соціальних виплат законами «Про Держав­ний бюджет України».

У вже згаданому рішенні у справі про соціальні гарантії зазначено, що аналіз законодавчої діяльнос­ті Верховної Ради України свідчить про те, що при прийнятті законів про Державний бюджет України систематично призу­пиняється дія інших законів України щодо надання пільг, ком­пенсацій і гарантій, які є складовою конституційного права гро­мадян на соціальний захист і достатній рівень життя кожного (статті 46, 48 Конституції України).

Констатовано, що внаслідок призупинення дії чинних зако­нів України, якими встановлено пільги, компенсації чи інші фор­ми соціальних гарантій, фактично знижується життєвий рівень громадян, який не може бути нижчим від встановленого законом прожиткового мінімуму (частина третя статті 46 Конституції України), та порушується гарантоване у статті 48 Конституції України право кожного на достатній життєвий рівень. Аналогіч­ну правову позицію Конституційний Суд України висловив у рі­шенні від 20 березня 2002 року № 5-рп/2002 (справа щодо пільг, компенсацій і гарантій) (пункт 6 мотивувальної частини).

Утверджуючи і забезпечуючи права і свободи громадян, держава окремими законами встановила певні соціальні пільги, компенсації і гарантії, що є складовою конституційного права на соціальний захист і юридичними засобами здійснення цьо­го права, а тому є загальнообов’язковими, однаково мають до­держуватися органами державної влади, місцевого самовряду­вання, їх посадовими особами.

Конституційний Суд України неодноразово розглядав за зверненнями суб'єктів права на конституційне подання справи й ухвалював рішення, у яких визнавав окремі положення зако­нів про Державний бюджет України щодо призупинення або об­меження пільг, компенсацій і гарантій такими, що не відповіда­ють Конституції України (рішення Конституційного Суду Укра­їни від 20 березня 2002 року № 5-рп/2002 (справа щодо пільг, компенсацій і гарантій); від 17 березня 2004 року № 7-рп/2004 (справа про соціальний захист військовослужбовців та праців­ників правоохоронних органів), від 1 грудня 2004 року № 20- рп/2004 (справа про зупинення дії або обмеження пільг, компен­сацій і гарантій); від 11 жовтня 2005 року № 8-рп/2005 (справа про рівень пенсії і щомісячного довічного грошового утриман­ня). Проте, незважаючи на перелічені рішення Конституційного Суду України, ревізія законами про Державний бюджет України пільг, компенсацій і гарантій, яку започатковано у 1995 році, на­була системного характеру.

Отже, позиція Конституційного Суду України є актив­ною позицією захисника соціально-економічних прав людини і громадянина, у тому числі зважаючи на практику Суду, який неодноразово зазначав, що недостатність фінансових ресурсів не є підставою до невиконання (або невчасного виконання) зобов'язань державою [197-200].

Наведені приклади підтверджують тезу про захист Кон­ституційним Судом України соціально-економічних прав людини шляхом встановлення конституційності право об­меження і дають змогу охарактеризувати принципи такої юридично-захисної діяльності. Виходячи з практики єдино­го органу конституційної юрисдикції, можна констатувати, що Конституційний Суд України у процесі встановлення консти- туційності того чи іншого правообмеження виходить також із конституційного принципу рівності (статті 21 та 24 Конститу­ції України).

Схожі позиції викладені в окремій думці судді Конститу­ційного Суду України В.І. Іващенка стосовно Рішення Консти­туційного Суду України у справі за конституційним поданням 54 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень статей 44, 47, 78, 80 За­кону України «Про Державний бюджет України на 2004 рік» та конституційним поданням Верховного Суду України щодо від­повідності Конституції України (конституційності) положень частин другої, третьої, четвертої статті 78 Закону України «Про Державний бюджет України на 2004 рік» (справа про зупинення дії або обмеження пільг, компенсацій і гарантій).

Так, суддя вважає, що з Рішенням Конституційного Суду України щодо неконституційності цих положень Закону (Закону «Про державний бюджет на 2004 рік», яким було зупинено дію або обмежено пільги, компенсацій і гарантії усім категоріям отримувачів такої допомоги) можна погодитися лише в частині, що стосується військовослужбовців, працівників правоохорон­них органів і суддів, оскільки необхідність вжиття щодо до них спеціальних заходів соціального захисту передбачена положен­нями статей 17, 130 Конституції України та зумовлена особли­востями їх правового статусу.

Тому, згідно з визначеною правовою позицією Конститу­ційного Суду України, зупинення або обмеження пільг, компен­сацій і гарантій для військовослужбовців, працівників право­охоронних органів та суддів без відповідної матеріальної ком­пенсації є порушенням гарантованого Конституцією України права на їх соціальний захист.

Щодо решти категорій працівників бюджетних установ, то Конституцією України не передбачені спеціальні гарантії їхньо­го соціального захисту. До них, як і до інших громадян, засто­совується загальне правило, сформульоване у частині першій статті 46 Конституції України, згідно з яким громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатнос­ті, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них об­ставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом. Частиною третьою цієї ж статті Конституції України встановлено єдину гарантію, яка стосується права громадян на соціальний захист, а саме таку, що пенсії, інші види соціальних виплат і допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового міні­муму, встановленого законом.

Як зазначає суддя В.І. Іваненко, про саме такий підхід до тлумачення цих положень Конституції України свідчить і пра­вова позиція Конституційного Суду України, згідно з якою пільги, компенсації і гарантії, право на які передбачено чин­ним законодавством, є додатком до основних джерел існування, необхідною складовою конституційного права на забезпечення достатнього життєвого рівня (стаття 48 Конституції України), який, принаймні, не може бути нижчим від прожиткового міні­муму, встановленого законом (частина третя статті 46 Консти­туції України).

Викладене не означає, що для цих категорій працівни­ків бюджетних установ, як і для інших громадян, не можуть бути встановлені певні пільги, компенсації та гарантії, однак їх надання є питанням доцільності і залежить насамперед від фінансових можливостей держави. При цьому видатки на фі­нансування таких пільг, компенсацій і гарантій, а отже, їх роз­мір (обсяг) мають визначатися законом про Державний бюджет України на певний рік.