Загальнолюдські цінності як основа уніфікації змісту прав людини.

Незважаючи на плюралізм підходів до визначен­ня природи прав людини, основних філософсько-правових те­чій, які покликані пояснити цей правовий феномен, кожна з них, характеризується певним спільним мінімумом об’єктивно влас­тивого, насамперед, завдяки тому, що йдеться про права осо­бливого суб’єкта - людини як представника людства.

Спеціалісти з філософської антропології підтверджують, що в понятті людського в різних культурах і в різний час від- шуковується “дещо спільне”, хоча “воно видається тривіальним нашим сучасникам, які відстоюють свою індивідуальність” [92, с. 131]. Дослідження з юридичної антропології також свідчать, що відмінності у традиційних і сучасних правових системах “мають, радше кількісний, ніж якісний характер. Ці системи не­ідентичні і, водночас, не заперечують одна одну” [241, с. 235].

Ідея єдності людського в людині, а відтак і всезагальності прав, які їй належать, відображається у позиціях авторитетних осіб планети. Наприклад, у привітанні Далай-лами, надіслано­му Віденській конференції прав людини, зазначається: “Коли справа торкається прав людини, не має значення, чи є вона лю­диною Сходу чи Заходу, Півдня чи Півночі, білою, чорною чи жовтою, усі людські істоти мають однакові права від народжен­ня до смерті. Ми усі однакові” [40, с. 209].

Так, суданський учений А. Ан-Наім пояснює, що права людини є всезагальними не тому, що вони закріплені у між­народних документах, обов’язкових для держав світу, які при­єдналися до них, а “навпаки, ці права відображені у докумен­тах саме тому, що є всезагальними, тобто це такі права, якими наділена кожна людська істота просто за правом народження” [7, с.

Справді, первинно загальним судженням для утвердження універсальної природи прав людини є простий за логічною та моральною переконливістю факт, що усі є людьми і до якої б політичної, релігійної чи культурній традиції людина не нале­жала, усі є членами однієї людської родини, тому кожний має право на життя, повагу своєї гідності, на рівний захист і під­тримку. Таким чином, кожний носій прав - рівноцінний член планетарного людства, що й обґрунтовує універсальний харак­тер прав людини.

Зокрема, М.М. Моісеєв вважає, що “не можна заперечувати наявності певних універсалій у відносинах між людьми. Клю­човим у розумінні цих понять є те, що суспільство - природна складова біосфери, яка розвивається разом з нею, а люди, за усі­єї їх несхожості, виступають представниками одного біологіч­ного виду, що взаємодіє з природою за певною єдиною логікою” [101, с. 38]. Така позиція, на думку автора, якраз і робить оче­видною необхідність певних універсалів не тільки у відносинах людства та природи, й в уявленнях про права людини.

Відтак, можна дійти висновку, що в усіх знаних сьогодні суспільствах людські істоти мають певні властивості, характер­ні риси, які становлять основу людського самовизначення (са- моідентифікації). Такі спільні ознаки часто позначають понят­тями людські універсалії або загальнолюдські цінності.

Уявлення про людські універсалії почали формуватися за часів Римської імперії, яка, як відомо, утворилася з великої кіль­кості дуже різних суспільних угруповань, кожне з яких мало свої моральні принципи та звичаї. Відтак, постало питання: яким чином урегулювати такі відносини? Римські мислителі, особливо стоїки та теоретики класичного природного права, дійшли висновку, що необхідно виробити певні універсальні принципи, але не досягли єдності стосовно того їх виробляти. Одні схилялися до думки, що людська природа є мінімальною та універсально поширюваною концепцією про те, що тре­ба для того, щоб бути людиною. Інші вважали, що всесвітній або міжкультурний консенсус є єдиним чинним джерелом та­ких універсалій, але розходилися у визначенні меж і значен­ня такого консенсусу.

Такий мінімальний універсалізм отримав визнання у пері­од колоніальних завоювань, коли європейці зіткнулися з неєв- ропейськими суспільствами. Незначна кількість європейських мислителів, дотримуючись концепції релятивізму, вважала, що таким суспільствам слід дозволити жити власним життям. Найбільш впливовою течією того часу був монізм, прихиль- ники якого вважали, що “нерозвинуті” суспільства мають бути “оцивілізовані” та трансформовані в суспільства християнсько­го типу або, пізніше, ліберального типу. Окремі мислителі (на­приклад, Гроцій, Пафендорф, Гоббс) не погоджувались з обома течіями та наголошували на мінімальному рівні універсалізації для усіх типів суспільства.

Останнім часом концепція мінімального універсалізму є доволі поширеною поряд з ідеями морального монізму, який слугує “дороговказом” у процесі “перероблення” решти світу на ліберально-капіталістичний західний тип, а також культур­ного релятивізму як концептуальної засади прав людини, яка захищає ідеї охорони устрою життя національного населення та етнічних меншин. Ідеї мінімального універсалізму висува­ють, наприклад, Гарт (мінімальний зміст природного права), Джон Роулз (первинні блага), Майкл Вальцер (апелювання до права на життя, свободу та задоволення основних потреб лю­дини), Стюарт Гемпшир (наголошення на принципах процедур­ної справедливості), Марта Нуссбаум (перелік функціональних можливостей), С.П. Добрянський (поміркований універсалізм) [128, с. 126-127].

Подібні до універсалізму ідеї висуває відомий вітчизняний правознавець П.М.

Засадничим твердженням, яке наблизить нас до розв'язання поставленої проблеми є те, що люди є носіями здібностей, які притаманні лише їм. Зокрема, такими є здатність людини мисли­ти, вирішувати, користуватися мовою, судити, мріяти, формува­ти уявлення про гідне життя, визнавати чи відкидати обов'язки, вступати у моральні відносини (відносини усвідомлення мораль­них прав та обов'язків). Такі здібності людини (окрім здатності мислити) не є вродженими, вони є набутими у суспільстві. Арис­тотель писав про такі здібності як про “загальні для всіх, такі, що визнаються усіма народами, навіть якщо між ними немає жодного зв'язку та немає жодного договору щодо них” [8, с. 59]. Такі здібності визначають людину як специфічну форму буття та формують людську ідентичність. Люди як істоти біосоціальні бажають виживати, потребують їжі та фізичного здоров'я, потер­пають від хвороб і болю, потребують відпочинку. Перебуваючи у суспільстві, вони відчувають для себе такі похідні потреби, як самоповага, гідна думка інших про них, дружба, любов і нала­годження відносин з людьми, які їм подобаються, та уникнення відносин з тими, хто не подобається.

Отже, зміст людських універсалій як ознак, які характери­зують людину у будь-якому суспільстві та формують людську ідентичність, виражається у такому:

а) усі людські істоти здатні вступати у соціально значущі стосунки (в т.ч.

б) усі людські істоти володіють здібностями (мислити, спів­чувати), які є унікальними та виділяють людину з-поміж інших живих організмів; завдяки цим здібностям люди творять власну систему моральних цінностей;

в) оскільки людські істоти мають певні спільні здатності, бажання й потреби, вони також потребують схожих умов для існування та розвитку;

г) усі люди є представниками одного біологічного роду, невід'ємною частиною біосфери, розвиваються разом з нею; відтак, існують певні універсалії не лише у відносинах людини і природи, але і поміж самими людьми [284, с. 138-139].

Загальнолюдськими цінностями, відтак, пропонується вва­жати: гідність; ідентичність («однаковість»), притаманну усім людям від народження; значущість; забезпечення фундамен­тальних людських потреб (добробуту); рівність; справедли­вість; свободу.

Центральне й основоположне місце в системі загальнолюд­ських цінностей посідає людська гідність, що, серед іншого, доводить закономірна тенденція зростання самоцінності кож­ної людини. Відображення цієї тенденції можна спостерігати як на міжнародному, так і на національному рівнях правового ре­гулювання. Особливе значення у цьому відношенні має ЗДПЛ, яка спричинила засадничий ідейний вплив на розвиток міжна­родного захисту прав людини. Людська гідність стала однією з центральних категорій міжнародних правових актів власне після її закріплення у вказаному правовому акті. Так, у преам­булі ЗДПЛ (аналогічні за змістом положення містять преамбули МПЕСКП і МПГ1И1) зазначено, що права людини випливають з “визнання гідності, яка властива всім членам людської сім'ї”. Гідність - це моральна риса, яка відображає унікальну, непере- вершену цінність людини. З моменту народження кожної лю­дини її гідність є однаковою та “рівною” з гідністю усіх інших людей [146, с. 53].

П.М. Рабінович та С.П. Рабінович, досліджуючи пробле­матику нормативного відображення людської гідності у ЗДПЛ розрізняють такі його види (форми): загальне (абстрактне) (визнання гідності, притаманної всім членам людської сім'ї та рівних і невід'ємних їхніх прав, є основою свободи, справед­ливості та загального миру в усьому світі (Преамбула)); норма­тивне (усі люди народжуються вільними й рівними за своєю гідністю та правами.

У аспекті захисту економічних і соціальних прав особливе місце належить МПЕСКП, в якому зазначено, що «всі права ви­пливають з властивої людській особі гідності». Відтак, людська гідність розглядається як джерело прав людини, тобто підно­ситься на рівень принципу права, а соціально-економічні права людини є визначальними у забезпеченні поваги до гідності.

О.В. Грищук виділяє такі значення поняття «людська гід­ність», що вживаються у міжнародних правових актах: філо­софська основа, елемент антропологічної концепції; морально- правовий стандарт; елемент законодавчих дефініцій, що прийма­ється для конкретних цілей відповідного міжнародного правово­го акта; об'єкт протиправних порушень, без одночасної вказівки на такі порушення; об'єкт протиправних порушень, з одночас­ною вказівкою на такі порушення; об'єкт державно-правового захисту; ідеал, досягненню якого покликаний сприяти процес, підтримуваний даним міжнародним правовим актом [48].

Гідність є статусом особи у колективі, тим що відрізняє лю­дину від інших істот. Гідністю є процес визнання однією люди­ною особливих якостей іншої, він тісно пов'язаний з поняттям поваги. Отже, повагу можна охарактеризувати, у негативному змісті, як таку модель поведінки людини згідно з якою з людьми не можна поводитися як з неживими істотами чи з комахами, вбивати задля харчування, полювати на них, використовувати як об'єкти небезпечних дослідів, знущатися, вселяти відчуття меншовартості. У позитивному змісті, повага означає те, що ми зобов'язані сприяти іншим розвивати власні можливості, вислуховувати думки інших, розуміти інших, вчиняти дії, при­йнятні для обох сторін.

Ще одна загальнолюдська цінність - значущість - пов'язана з можливостями людини будувати світ значень і цінностей, який проявляється в естетичних, соціальних, інтелектуальних, мо­ральних досягненнях. Такі досягнення варті визнання, оскільки вони відображають творчість (креативність), енергетику, зді­бність до кооперування та альтруїзму. Людина, здатна створю­вати ціннісні речі та проживати значуще життя, вона стає зна­чущою та заслуговує на захоплення та позитивну оцінку інших.

Люди є носіями суспільних можливостей, бажань, потреб і вимагають відповідних суспільних умов для розвитку. Вони не можуть сформувати, розвинути почуття власної гідності та зна­чущості і визнавати належним чином аналогічні почуття інших доти, поки вони не матимуть достатнього харчування чи інших умов гідного проживання. З цього приводу В. Костицький за­уважив: “Який сенс у праві на недоторканність житла або таєм­ниці телефонних розмов, якщо в людини немає ні свого житла, ні телефону?” [78, с. 16]. Перелік таких умов складає добробут людини (гідне існування) та визначає зміст фундаментальних людських потреб. Відтак, у різних суспільствах утвердилися різні концепції гідного життя та по-різному визначено люд­ський добробут (гідне життя, достатній життєвий рівень). Це явище включає такі феномени, як виживання, засоби до існу­вання, фізичний всебічний розвиток, міцне здоров'я, стабільне, сприятливе та доброзичливе оточення, доступ до культурних ресурсів суспільства, свободу від свавілля влади, приватність (прайвесі), можливості для самовираження. Якщо ми погоджу­ємося з існуванням людської гідності, значущості та гідного життя, то це є передумовою існування обов'язку забезпечувати такі фундаментальні людські потреби. Як зазначає П. Бхіху, “як і людська гідність і значущість, такі потреби не дані від при­роди, а є продуктом людської діяльності. Люди вирішують, чи слід людині жити, чи померти, ставати розвиненими членами суспільства чи неосвіченими зомбі, бути здоровими чи потерпа­ти від хвороб” [284, с. 149]. Але спосіб, у який досягаються такі цілі, є, знову таки, різним у різних суспільствах.

Наприклад, пунктом 1 статті 4 ЄСХ(п) (цей пункт Україною не ратифіковано) гарантується право працівників на таку вина­городу, яка забезпечує їм та їхнім сім'ям достатній життєвий рівень. Комітет у своїй практиці інтерпретує приписи ЄСХ(п) для потреб правозастосовної практики держав-учасниць (які представляють відносно гомогенний у культурному сенсі регі­он). Так, за загальним правилом, рівень мінімальної заробітної плати (з урахуванням обов'язкових відрахувань) не може бути суттєво нижчим від рівня середньої заробітної плати (межею вважається показник у 60%). Окрім того, мінімальна заробітна плата у будь-якому разі не може бути нижчою від порога бід­ності, встановленого у відповідній країні. Проте якщо рівень мінімальна заробітна плата становить 50-60% середньої, то це ще не означає, що приписи ЄСХ(п) порушено, оскільки Комі­тет вивчає реальну ситуацію та вирішує, чи можна вважати роз­мір такої оплати достатнім для забезпечення достатнього рівня життя у відповідній країні, зокрема аналізує вартість життя у ній. Якщо цей розмір є нижчим від половини середньої заробіт­ної плати, то Комітет вважає таку ситуацію несправедливою й несумісною із приписами пункту 1 статті 4 ЄСХ(п) [297, с. 23].

Оскільки усі люди є ідентичними, мають гідність і значу­щість, вони потребують загальних умов розвитку, потребують однакового ставлення до них. Відтак, повторюючи категорич­ний імператив Канта, вони мають ставитися до інших так, як бажають, щоб інші ставилися до них. Зважаючи на це, у соці­альній практиці сформувалася необхідність рівності. І ця рів­ність закріплюється власне за допомогою специфічних юри­дичних механізмів. Як зазначає російський учений В.С. Нерсе- сянц, в “історії відомий тільки один вид справжньої рівності - формальна правова рівність, на якій базується правова система” [105, с. 19].

Універсальними засадами прав людини (які є основою уні­фікації змісту прав людини) є найзагальніші, характерні для всіх людей, незалежні від окремої культури, засновані на людській ідентичності (єдності, однаковості) людські цінності (гідність, повага, значущість, забезпечення добробуту і рівність).

Такі загальнолюдські ознаки знаходять своє відображення у категоріях екологічних прав людини, законодавства про охо­рону здоров'я, соціально-економічних прав. Тенденції станов­лення міжнародних стандартів прав людини в межах РЄ, ООН свідчать про поступове формування мінімальних гуманітарних стандартів, змістово визначених критеріїв низки соціально- економічних прав, які повинні бути втілені у законодавстві від­повідних держав незалежно від будь-яких висунутих ними ар­гументів специфічно-культурного характеру.

Людські універсалії становлять основу міжкультурного дискурсу, спрямованого на досягнення вільної від етноцентрич- них спотворень системи моральних цінностей. Водночас уні­версалізація прав людини не означає уніфікацію і тим більше примусове припасування усіх під якийсь один цивілізаційний стандарт, який видається за всезагальний (наприклад, західна (євроатлантична) модель прав людини). Універсалізм прав до­повнюється їх фундаментальним релятивізмом. При цьому уні­версальний вимір виконує функцію керівного принципу, єдиної цільової настанови, а цивілізаційні та національні версії напо­внюють права специфічним змістом і культурною своєрідністю в межах цих орієнтирів.

Відтак, процес універсалізації прав людини проявляється у виявленні та юридичному закріпленні певного дійсно всеза- гального мінімуму гуманітарних засад (загальносоціальних і загальнолюдських), а також у їх подальшому конвенціонально­му оформленні. У наш час конкретними формами такого діа­логу виступають міжнародні форуми представників урядових і неурядових організацій, правозастосовна практика відповідних міжнародних, передусім, судових органів, конференції науков­ців, інтелектуалів.

Найбільш дієвою формою пошуку таких загальнолюдських цінностей є створення регіональних систем захисту прав лю­дини, основу яких складатиме гомогенний у культурному сенсі регіон. Система таких цінностей є наслідком колективно ухва­леного рішення, яке базується на системі аргументів “за” і “про­ти”.

Так, у преамбулі ЄСХ(п) знайшли відображення загально­людські цінності, а саме: мету ЄСХ(п) визначено як підвищення життєвого рівня та соціального добробуту населення держави- учасниці. Комітет у низці своїх рішень згадує людську гідність як цінність, яка потребує захисту. Стаття 14 ЄСХ(п) (ратифі­кована Україною) гарантує право на користування послугами соціальних служб. Комітет зазначає, що держава зобов’язана контролювати якість таких послуг з метою забезпечення прав споживачів, поваги до людської гідності та основних свобод людини. Стаття 26 ЄСХ(п) (ратифікована Україною) гарантує право всіх працівників на захист їхньої гідності на роботі. Ці­каво, що Комітет насамперед виокремлює рівне (недискриміна- ційне) ставлення до усіх працівників як передумову визнання ставлення гідним. Стаття 30 ЄСХ(п) (ратифікована Україною) гарантує право людини на свободу від бідності та соціального відчуження. Комітет зазначає, що проживання в умовах біднос­ті порушує, насамперед, гідність людини [298, с. 68, 103, 109]. Пункт 1 ст. 31 ЄСХ(п) зобов’язує державу сприяти доступові до житла належного рівня. Комітет терміном «житло належного рівня» позначає конструктивно безпечне помешкання, безпечне з точки зору санітарно-епідемічних норм та охорони здоров’я, не перенаселене, зі статусом, визначеним чинним законодав­ством.

Отже, загальнолюдські цінності знайшли своє відображен­ня у ЄСХ(п) та практиці Комітету, діяльність якого є стандар- тотворчою в галузі соціально-економічних прав для держав - учасниць цього міжнародно-правового механізму. Вивчення за­сад, принципів, які покладені в основу їхньої діяльності, дасть можливість уточнити та доповнити універсальну (синтетичну) модель економічних і соціальних прав людини.

Завдяки концепції універсальних прав міжнародному спів­товариству вдалося дійти згоди відносно необхідності підтрим­ки та уваги до окремої людини. Це підтверджує міжнародна стандартизація прав людини, метою якої є вирівнювання рівнів життєдіяльності людей, і бажання націй і влад дотримуватися її у внутрішніх правопорядках.

Універсальні права людини є фіксацією інтернаціонально­го розуміння значущості збереження людини і домовленості про втілення цього завдання у життя різними національними юридичними, політичними та моральними способами.