Економічні і соціальні права людини: «українська мо­дель».

Конституція України (як і конституції деяких інших по- сттоталітарних держав) закріплює соціально-економічні права разом з іншими основними правами у розділі II “Права, свободи і обов’язки людини і громадянина”.

На таке “урівнювання” прав і свобод у Конституції Украї­ни вплинула, мабуть, попередня радянська ідеологічна традиція (соціалістична модель прав), про яку вже згадувалося, а також прагнення України узгодити перелік конституційних прав і сво­бод з міжнародним каталогом, який, як відомо, після Другої світової війни значно розширився, - зокрема за рахунок вклю­чення до нього саме соціально-економічних прав (універсальна модель прав).

Відомо, що такі акти були прийняті внаслідок ідеологічного й дипломатичного впливу СРСР, політичні сили якого прагнули збагатити права людини “соціалістичними досягненнями”. Отже, поповнення каталогу прав людини соціально-економічними пра­вами було зумовлене, насамперед, масштабними соціальними змінами, що відбулися у світі: наростанням соціалізації держав, їх еволюцією від “ліберальної” моделі до моделі “ліберально- соціальної” - еволюцією, яка почалася у першій чверті XX сто­ліття (про це свідчить, зокрема, заснування у 1919 році та актив­на діяльність Міжнародної Організації Праці) й особливо по­мітно проявилася у його середині. Саме в цей час відбувається поступове і все ширше включення до конституцій багатьох дер­жав соціально-економічних прав і свобод, які б гарантували ін­тереси насамперед тих, хто працює за наймом, - права на працю і пов’язаних з ним гарантій, включаючи соціальне забезпечення трудящих, а також прав і свобод соціально-культурного характе­ру, у конституційному гарантуванні яких зацікавлені переважно ті ж наймані працівники, - права на освіту, на доступ до досяг­нень науки і культури тощо [70, с.

Варто звернути увагу на концепції соціальних прав люди­ни, які постали на теренах України після вказаних світових пе­ретворень. Як зазначається в літературі, у радянській державі

панувала соціалістична концепція, яка засновувалася на патер- налістський моделі взаємовідносин держави та особистості. Задоволення громадян деякими “безкоштовними” для них со­ціальними благами (освіта, охорона здоров'я, житло) розгляда­лося як найважливіша мета держави та “найвищий прояв со­ціалістичної демократії”, що, своєю чергою, виправдовувало монополію держави на розподіл матеріальних благ, сприяло відсуненню на другий план особистих і політичних прав, а в кінцевому підсумку оберталося ілюзорністю й самих соціаль­них прав. Характерною стала зрівняльність (принцип утопічно­го соціалізму) та номенклатурна елітарність, відомчі привілеї у формах “безкоштовних” розподілі житла, санаторно-курортного й медичного обслуговування та ін. Відсутність ринку зумовлю­вала не економіко-правові, а адміністративні способи розподілу соціальних благ, як і залучення людини до праці. За цих умов важко було говорити про реальність соціально-економічних прав людини як вираження соціально-економічної свободи осо­бистості; крім того, вони були декларативні, подекуди перетво­рювалися на обов'язок, не захищалися та й не могли захища­тися судом [16, с. 216]З проголошенням незалежності України постала проблема формування нової концепції соціального захисту громадян та, зокрема, концепції прав соціальних, еко­номічних і культурних. І якщо формально-юридично соціальні права нині закріплені на вищому правовому (конституційному) рівні, то проблема їх реалізації та захисту потребує єдиного формально-юридичного підходу. Наприклад, законодавча влада нерідко дає приклади суто популістського вирішення соціаль­них проблем за допомогою фінансово незабезпечених законо­давчих актів, що у більшості випадків є відображенням глибоко закорінених у масовій свідомості минулих радянських уявлень про роль держави у соціальному захисті населення.

У кінцевому підсумку мова йдеться про вибір між двома концепціями гарантування економічних і соціальних прав лю­дини в Україні:

а) класичною ліберальною концепцією соціальних прав, яка передбачає мінімальну участь держави у соціальній допомо­зі, що виключає юридично зафіксовані у конституції соціаль­ні обов'язки держави перед громадянином, а також стимулює, по можливості, розвиток державних і комерційних соціальних програм [268, с. 5-6];

б) концепцією “соціально - орієнтованої свободи” грома­дян у соціальній правовій державі [16, с. 219]. Таке тлумачення соціальних прав передбачає закріплення за державою кореспон­дуючих їм юридичних обов'язків з метою підтримання певного рівня соціальної захищеності усіх членів суспільства, що є при­родною умовою гідного життя та вільного розвитку кожної лю­дини. Категорія “гідності” у цьому випадку нібито інтегрується у концепцію соціальної держави, захист же людської гідності виступає вже не певною альтернативою соціальних прав в їх традиційному розумінні як прав “другого покоління”, а навпа­ки, соціальні права розглядаються як конституційний інститут забезпечення гідного життя людини.

Саме другий підхід, вважаємо, знайшов втілення у статті 3 Конституції України, де зазначено, що “людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю, а права і свободи лю­дини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави”. Статті 21 та 22 Конституції України закріпили прин­ципи невідчужуваності, невичерпності та непорушності прав і свобод людини.

Отже, Конституція України чітко не розмежовує права людини “першого” та “другого” поколінь, фіксуючи однакове їх значення у демократичній, соціальній та правовій державі. Звідси випливає, що держава зобов'язана гарантувати усі без винятку права, які вона визнає, та нести відповідальність перед своїми громадянами незалежно від того, про дотримання і за­хист яких саме прав йдеться.

Це, зрозуміло, не означає, що дискусія стосовно природи соціально-економічних прав нині вже вичерпала себе.

Визнання соціальних, економічних і культурних прав кон­ституційно рівноцінними з особистими та політичними права­ми передбачає їх однаковий юридичний захист, у тому числі за­собами правосуддя. Водночас, соціальні права забезпечуються тією мірою, в якій це потрібно для того, щоб підтримати соці­альний спокій та не призвести до надмірного обмеження кла­сичних особистісних і політичних прав і свобод.

Варто зазначити, що правове регулювання в галузі прав лю­дини спрямоване на встановлення, визнання та захист усього комплексу прав людини. Права “другого покоління” “з одно­го боку, мають гарантувати кожній людині гідні умови життя, а з іншого - визначають обов’язок держави забезпечити усім нужденним такій мінімум соціальних можливостей і соціаль­ної захищеності, який є необхідним для підтримання гідності людини, нормального задоволення їх матеріальних та духовних потреб” [64, с. 41].

Водночас забезпечення реалізації соціальних та еконо­мічних прав людини ще не можна визнати заловільним. Вар­то погодитись з академіком В.Ф. Сіренком у тому, що право на працю (ст. 43 Конституції) нівелюється зростанням безробіття у сфері виробництва безпосередньо національного продукту, що пов’язується, зокрема, з подекуди невиправданою прива­тизацією [248]. Право на відпочинок кожного (ст. 45 Консти­туції) ставиться під сумнів скороченням мережі державних (а, відтак, доступних кожному громадянину) культурно-освітніх і оздоровчих установ, спортивних споруд і майданчиків.

Декларативність проголошених Конституцією України еко­номічних і (особливо) соціальних прав людини і громадянина, на жаль, є характерною ознакою Основного Закону. Проголо­шення права на папері та заперечення такого права в реальному житті через матеріальні умови буття українського суспільства - таке становище України констатують дослідники [248, с. 282].

Сьогодні усі три загальнотеоретичні моделі економічних і соціальних прав людини співіснують, продовжують свій розви­ток. При цьому жодна не заперечує специфічної раціональності іншої, кожна інтерпретує права у певному ракурсі та викорис­товується залежно від ідеологічних переконань дослідників. Наприклад, прихильники ліберальних і неоліберальних ідей частіше звертаються до класичної моделі прав людини, пред­ставники соціалістичних і соціал-демократичних переконань апелюють до соціалістичної моделі прав, дослідники, яким близькі культурологічні та універсалістські погляди, орієнту­ються на універсалістське тлумачення прав.

Історично загальнотеоретичні моделі прав людини демон­струють загальне розширення поняття прав людини. Класична модель обмежується лише юридичним баченням прав. Соціа­лістична окреслює співіснування двох гілок прав: прав, які ма­ють легістську природу та можуть бути захищені судом, і гру­пу соціально-економічних прав, які є результатом солідарності (взаємодопомоги) людей та позитивних обов’язків держави. Універсальна (синтетична) інтерпретація, враховуючи соціо- культурне розмаїття, осягає права людини у загально гумані­тарному змісті.

Попри численні відмінності, усі моделі прав людини одна­ково пов’язані із світоглядом етичного гуманізму, є його необ­хідним компонентом, стороною та формою конкретизації, ін­струментом втілення гуманістичних ідей в життя.

1.2.