Право на життя. Позасудові страти за радянських часів

Ніна Залімська

Людські права в дослівному розумінні цього сло­ва — це ті права, що належать особі з огляду на те, що вона є людиною.

Д. Донеллі

Право на життя — найголовніше з усіх прав людини.

Так, Друга світова війна явила світові найпотворніше обличчя війни: в Україні діяли каральні підрозділи нацистів (СС, СД, гестапо), що проводили масовий терор проти мир­ного населення. Гітлерівським командуванням був прийнятий план фізичного знищен­ня євреїв на окупованих територіях. Масове знищення єврейського населення нацистами та їх прибічниками отримало назву Голокосту (грец. — спалені повністю). Нацисти засто­совували жахливі засоби страти: отруєння у газових камерах, спалення в крематоріях, ць­кування собаками. Масові знищення євреїв відбувалися в Києві (Бабин Яр), Харкові (Дро- бицький Яр), а також у Львові, Бердичеві, Одесі та інших містах. За три дні німці стратили 195 тисяч київських євреїв у Бабиному Яру. Голокост загалом забрав 6 мільйонів європей­ських євреїв.

Насправді ж Друга світова стала останньою краплиною, що переповнила чашу тер­піння людства, яке страждало насамперед від свавілля держави, від того, що в Європі з’явилася Країна Рад (СРСР), у якій поступово й планомірно нівелювалося життя людини.

Тоталітаризм утверджувався планомірно, міцно, «навічно», хоча всім відомо, що він як явище існує там, де порушують основоположні конституційні норми. Людина повин­на бути під захистом конституції, а не конституція під захистом людини, а отже, і свого ілюзорного, за такого стану речей, права на життя. Папа Римський Іван Павло Другий ко­лись казав, що Просвітництво XVIII ст. довело до абсурду поняття розуму, зробивши його абсолютним, при цьому проігнорувавши існування моральних цінностей. Власне, якщо йти тільки за розумом, то можна пояснити всі злочини. До речі, і напис на вході в концта­бір «Робота робить вільними» можна сприйняти як нормальне гасло. Однак у концтабори фашисти заганяли маси людей (у тому числі й дітей) і нищили їх там під цим суто раціо­налістичним гаслом. Тож контролювати розум має мораль, право, конституція, суспіль­ний договір, що впорядковують життя суспільства. Якщо не буде порушень моральності (власне, моральність сповідує загальнолюдські цінності), тоді неможливими стануть то­талітарні режими в Європі. До таких висновків і думок дійшли дослідники порівняно не­давно, пройшовши шлях пошуку документів.

А тоді, коли тоталітарний режим з усіма його ознаками утвердився в СРСР, тривалий час політики, громадські діячі світу не надавали особливого значення тим процесам, що відбувалися в цій країні. Навіть після війни (1939-1945) історики (в основному європей­ські) продовжували вивчати тоталітарні режими у світі, переважно досліджуючи пробле­ми нацизму, а комунізм, як найбільш страхітлива світова практика й ідеологія ХХ ст., ще й досі не має міжнародного морального та кримінального засудження. Хоча деякі авто­ри, вивчаючи комуністичні злочини, наводять багато спільних рис між більшовизмом та нацизмом, що говорить про схожість і одночасно унікальність, наприклад, феноменів ні­мецьких таборів та ГУЛАГу. Висновки інтелектуальних змагань та наукових спорів поки що не потрапляють до навчальної літератури чи, принаймні, мало публікуються окреми­ми збірками статей. Проте в сучасному українському суспільстві є цілковите розуміння необхідності побудови правдивої картини історії України ХХ століття, включення її в єв­ропейський контекст, історичної оцінки жахливих геноцидів цього періоду, адже від то­талітарного комуністичного режиму постраждала вся Європа, а не тільки Україна.

Дослідники, котрі наважилися відкрити світові очі на злочини комуністичної дикта­тури різних країн, подають страхітливі дані втрат людства, завданих комуністичними ре­жимами: за підрахунками авторів вони дорівнюють 100 млн. осіб, а це значно переви­щує кількість жертв, спричинених діяльністю фашизму: 1) Радянський Союз — 20 млн. убитих; 2) Китай — 65 млн.; 3) В'єтнам — 1 млн.; 4) Камбоджа — 2 млн.; 5) Північна Ко­рея — 2 млн.; 6) Східна Європа — 1 млн.; 7) Африка — 1,7 млн.; 8) Афганістан — 1,5 млн.; 9) Латинська Америка — 150 тис; 10) міжнародний комуністичний рух і неурядові ко­муністичні партії — 10 тис.^[311]

Наприкінці листопада в Україні вшановують пам'ять жертв голодоморів і політичних репресій. Цій темі присвячені праці ряду іноземних дослідників. З-поміж них варто насам­перед виокремити дослідження згаданого Стефана Куртуа та ін., Алена Безансона «Лихо століття.

Право людини на життя було знецінене особливо в найжахливіші періоди: проведен­ня колективізації; штучні голодомори; червоний терор 1937-1938 рр.; виселення та де­портації; створення імперії ГУЛАГу; боротьба Сталіна із сіонізмом^[312]. Коли ж порівнюва­ти нацистський (Німеччина) і комуністичний (СРСР) режими, то останній вражає своїм цинізмом: це передача нацистській Німеччині із СРСР німецьких, австрійських комуністів та антифашистів, а то й просто відомих європейських учених із єврейським прізвищем^[313]. Показово: дослідники С. Куртуа та Ж.-Л. Панне наводять факти відвертого антисемітизму в середині Комінтерну, який декларував «пролетарський інтернаціоналізм» та рівність усіх націй та народів. Феномен комінтернівської юдофобії проявився перш за все у пере­слідуванні та знищенні активістами ФКП євреїв-троцкістів (і не тільки їх!) навіть... в умо­вах нацистської окупації у Франції, а також у загибелі на засланні в радянському ГУЛАГу 400 тис. польських євреїв з приєднаних до СРСР у 1939 році західноукраїнських і захід- нобілоруських земель та втікачів із Генеральної Губернії.

.Джон Кеннеді одного разу сказав: «Якщо людство не покінчить з війнами, то війни покінчать із людством». Важко з ним не погодитися. Відомий європейський вчений Цвє- тан Тодоров зазначав, що нам нікуди не сховатися від тієї дійсності, що минуле століття, крім іншого, стало часом геноцидів та винайдення концентраційних таборів, ми маємо це знати та відповідати на виклики минулого, можливо, заради майбутнього. Зокрема, він писав:

«.у ХХ столітті європейці стали свідками зла, якого ще не зазнавали взагалі... Зло це ви­явилося таким важким не лише через кількість смертей, а й через страждання жертв та деградацію катів.

Друга світова війна продемонструвала жахливі факти порушення прав людини, зни­щення цілих груп за ознаками расової чи етнічної належності, релігійних переконань. І, нарешті, порушення найголовнішого права людини, яке є ніби стержнем інших прав і свобод, їх першоосновою, — права на життя. Концтабори та численні розстріли склали найтрагічнішу сторінку Війни. Світ побачив ще одну сутність політики геноциду.

В Україні тоталітарні режими Гітлера і Сталіна вчинили величезні злочини — Голо­домор, Великий терор, Голокост. Ця історія важлива і жахлива. На жаль, ми ще недостат­ньо розуміємо її. Як усе це сталося? Чому? Що повинні знати про ці події громадяни Украї­ни та інших держав Європи? Як викладати цю проблематику? Це коло питань, довкола яких ще триватимуть дискусії, пошуки шляхів створити умови неповернення минулого в новітній інтерпретації.

Тяжким і кривавим був шлях до усвідомлення людською спільнотою необхідності захищати людські права, розробляти дієві механізми такого захисту. Право на життя ви­знано основоположним і невід’ємним правом людини. Право на життя, безперечно, є тим джерелом, із якого стають можливими всі інші права людини, саме тому воно вимагає максимальної поваги й максимуму зусиль для його реалізації. Підтвердивши визнання «гідності, притаманній усім членам людської сім'ї, та їх рівних і невід'ємних прав», Гене­ральна Асамблея Організації Об'єднаних Націй проголосила право на життя у статті 3 За­гальної декларації прав людини, де йдеться, що «кожна людина має право на життя, сво­боду та особисту недоторканність».

Таким чином, після закінчення світових війн і початку процесу деколонізації міжна­родне співтовариство заклало основи для заохочення й захисту прав людини. Згодом пра­во на життя було закріплене в Міжнародному пакті про громадянські й політичні пра­ва, у статті 6 якого підтверджується, що «право на життя є невід'ємним правом кожної людини».

Як наслідок цих подій, заохочення і захист права на життя, що гарантується цілою низ­кою міжнародних документів, уже розглядаються не як питання, що належить виключ­но до внутрішньої юрисдикції держави, а як питання міжнародного значення. Держави зобов'язані забезпечувати, щоб їх органи поважали право на життя осіб, що знаходяться під їх юрисдикцією.

У 1980 році шостий Конгрес Організації Об'єднаних Націй із попередження злочин­ності та поводження з правопорушниками засудив «практику вбивств і страти політич­них супротивників або підозрюваних правопорушників, що здійснюються збройними силами, органами підтримки правопорядку або іншими урядовими установами, воєнізо­ваними, напіввійськовими чи політичними групами», що діють при прихованій або інший підтримці з боку офіційних сил або державних установ.

Генеральна Асамблея, будучи стривожена випадками страти без судового розгля­ду і свавільних страт у різних частинах світу і будучи стурбована випадками вбивств з політичних мотивів, ухвалила резолюцію 35/172 від 15 грудня 1980 року, в якій вона наполегливо закликала держави-члени дотримуватися в якості мінімального стандарту зміст положень статей 6, 14 і 15 Міжнародного пакту про громадянські й політичні пра­ва, які стосуються права на життя, та вжити різних заходів, що гарантують справедливе й об'єктивне судочинство.

Зважаючи на збільшення числа повідомлень про випадки страти і вбивств із полі­тичних мотивів Підкомісія з попередження дискримінації і захисту меншин, яка до по­чатку 80-х років пов'язувала страти без судового розгляду з практикою насильницьких або недобровільних зникнень осіб, вирішила розглядати такі страти як окреме питання, і в 1982 р. винесла це питання на розгляд Комісії з прав людини.

Ці та інші кроки, а також положення, стосовні до права на життя і які мають універ­сальний характер, також інтерпретуються в контексті інших договорів, резолюцій, де­кларацій, прийнятих компетентними органами ООН, а також документів регіональних організацій. До таких належить, у першу чергу, європейська Конвенція про захист прав людини та основоположних свобод, у статті 2 якої йдеться про право людини на життя та про захист цього права. Конвенція з прав людини визначає, що право кожного на жит­тя охороняється законом. Нікого не може бути умисно позбавлено життя інакше, ніж на виконання вироку суду, винесеного після визнання його винним у вчиненні злочину, за який законом передбачене таке покарання (стаття 2). А протокол № 6 до цієї Конвенції визначає скасування смертної кари, однак держава може передбачити у своєму законо­давстві смертну кару за діяння, вчинені під час війни або неминучої загрози війни; таке покарання застосовується тільки у випадках, передбачених законом і згідно з його поло­женнями. При цьому держава повідомляє Генерального секретаря Ради Європи про від­повідні положення цього закону. Україна 28 листопада 2002 року ратифікувала Протокол № 13 Європейської конвенції про захист прав людини, яким забороняється застосування смертної кари за будь-яких обставин.

Відзначаючи це, слід зауважити, що ні в статті 2, у якій закріплено це право, ні в Про­токолі № 6, у якому міститься вимога скасувати смертну кару, не забезпечується захист самого життя або певний його рівень. Ці положення мають на меті тільки захист особи від будь-якого свавільного позбавлення життя державою.

У пункті 1 статті 2 Європейської конвенції визначається, що «право кожного на жит­тя охороняється законом». Згідно із цим правом держави мають застосовувати таке зако­нодавство, за яким навмисні вбивства, що вчинені фізичними особами або державними службовцям, які діють поза межами наданих їм повноважень, кваліфікуються як кримі­нальний злочин. Однак це зовсім не означає, що держава зобов’язана забезпечити пер­сональним захистом тих осіб, яким загрожує насильство (наприклад, жертв, за якими полюють терористи), або всіх тих, хто проживає в зонах політичної нестабільності (гео­графічна карта таких зон стрімко змінюється).

Був період, коли гостро постало питання про скасування смертної кари в Україні. Смертна кара — навмисне і холоднокровне вбивство людської істоти державою. Проду­мане позбавлення життя є вищим проявом влади держави над людиною. Тому головним доказом за скасування смертної кари є питання, чи варто наділяти державу таким пра­вом. Шлях до ухвалення рішення про скасування смертної кари в багатьох країнах світу був складний, в Україні також. Єдиний аргумент, що його наводили прихильники смерт­ної кари, — смертна кара буде стримуючим чинником для потенційних злочинців — не витримує критики. Адже наявність чи відсутність смертної кари ніяким чином не впливає на рівень злочинності. Стримуючим моментом зростання злочинності мають бути ефек­тивні методи розкриття злочину та невідворотність покарання за нього. До того ж прак­тика застосування смертної кари яскраво підкреслює ризик несправедливості й помилок, що існують в усіх системах кримінального правосуддя, жодна із них не дає і не може дати гарантій того, що рішення про те, хто повинен жити і хто мусить померти, завжди будуть справедливими, послідовними й неупередженими. Вагомим аргументом на користь суп­ротивників страти є давньоримська істина: Errare humanum est / Людині властиво поми­лятися. Проблема застосування страти — це питання на межі права і моралі.

Україна скасувала смертну кару, у Конституції (стаття 27) зазначено: «Кожна особа має невід’ємне право на життя. Ніхто не може бути свавільно позбавлений життя». Рішен­ням від 29 грудня 1999 року Конституційний Суд України у справі за належним консти­туційним поданням депутатів Верховної Ради України визнав смертну кару такою, що не відповідає Конституції України.

Право на життя зобов’язує державу (у тому числі й Україну): не позбавляти будь-яку особу життя свавільно та не на підставі закону; забороняється екстрадиція особи до дер­жави, у якій до неї може бути застосована смертна кара; забороняється вислання особи до держави, в якій буде існувати загроза її життю; криміналізувати вбивство та інші ви­падки насильницького свавільного позбавлення життя. Ясна річ, що зобов’язання держа­ви мають бути спрямовані на захист громадян від свавільного незаконного позбавлення життя, зокрема, це стосується насамперед вчинення злочинів проти життя, що знайшло законодавче підтвердження в Кримінальному кодексі України. Однак статистика остан­ніх років зовсім не свідчить про ефективність захисту права громадян України на жит­тя, особливо якщо врахувати, що ефективність розслідування злочинів, пов’язаних із правом на життя, залишається низькою. Люди шукають захисту своїх прав поза межами своєї країни.

У другій половині ХХ ст. проблема прав людини, зокрема, права на життя, з чисто внут­рішньої почала перетворюватися в міжнародну, а на Конституцію з часом стали вплива­ти міжнародні стандарти. Сьогодні, в якій країні б не жила людина, її права знаходяться під захистом світового співтовариства. Для того, щоб ефективно захищати права людини і правильно реагувати на їх порушення, були створені органи контролю: Комісія з прав людини, Центр прав людини, Європейський суд, який розглядає порушення прав людини у взаєминах із державою.

На жаль, у багатьох країнах, у тому числі й Україні, справи з розвитком конституцій­ного права, особливо з його здійсненням знаходяться не в найкращому стані. Навіть в Ук­раїні трапляється, що громадяни і зараз не знають своїх прав і свобод. При цьому слід не лише декларувати право на неприпустимість утиску права людини на життя, але й докла­дати всіх зусиль для реалізації цього на практиці. У вирішенні цієї проблеми норми права не можуть зіграти вирішальну роль, хоча вони і регулюють вказане право, основним дже­релом реалізації права є мораль і гуманність суспільства.

Власне, що Україна як держава може зробити, аби право на життя було ефективно захищене? Насамперед змінити кримінально-процесуальне законодавство для надання більших прав потерпілим, у тому числі родині загиблих, та збільшення їхнього впливу на хід розслідування. Наступне: запровадити ефективні незалежні механізми розслідування смертей, особливо тих, що сталися внаслідок дії представників правоохоронних органів і працівників медичних закладів. Слід запровадити незалежну медичну експертизу (при президентові Кучмі вона була скасована). Необхідно прийняти закон України «Про права пацієнтів», що буде забезпечувати правові гарантії дотримання прав пацієнтів на життя, таємницю приватного життя та обсягу надання мінімальної безкоштовної медичної до­помоги. Щорічно слід оприлюднювати звіт стосовно розслідування злочинів проти жит­тя. Є потреба збільшити ефективність державного і громадського контролю над діяльніс­тю правоохоронних органів.

Чи прагнуть державні інституції України досягти прогресу в цій сфері? Нібито якісь заходи вживаються, проте ефективність від цього явно не простежується. Зупинимося на найбільш важливих. Суттєвою проблемою є небажання правоохоронних органів порушу­вати кримінальні справи за фактом убивства. При цьому часто дізнання проводиться по­верхово, не враховуються різні обставини, не допитуються всі свідки, причетні до справи. Це пов'язано частково з небажанням відкривати справи щодо вбивств, котрі важко роз­крити, що надалі псуватимуть загальні показники роботи правоохоронного органу.

...Співробітники міліції в м. Житомирі побили до смерті 36-річного чоловіка, особу якого не встановлено, затриманого за звинуваченням у дрібному хуліганстві (2005). Засоби масової інформації повідомили, що прокурор Житомирської області порушив криміналь­ну справу проти кількох (точну кількість не вказано) міліціонерів за фактом «умисного завдання тілесних ушкоджень» та «перевищення повноважень».

..Газета «Киевские ведомости» повідомила, що вм. Херсоні було побито до смерті особу, підозрювану в крадіжці. Газета зауважила також, що співробітник міліції, причетний до цього інциденту, був затриманий.

.О 4-й годині ночі (грудень, 2005) співробітники міліції Червонозаводського районного відділу внутрішніх справ м. Харкова затримали Олега Дунича і доставили його до рай­відділу, звідси о 8-й годині ранку він був вивезений машиною швидкої допомоги до лікарні, де помер через добу від травм, несумісних із життям.

..Згідно з повідомленнями ЗМІ17 грудня 2005 р. в Харківському СІЗО побили до смерті 21-річного Армена Мелконяна, який перебував під слідством. Преса писала, що началь­ник слідчого ізолятора Сергій Ткаченко намагався приховати інцидент. Вищі поса­довці Харківської області повідомили представникам Харківської правозахисної групи (ХПГ) результати розтину, які підтвердили, що Мелконян помер внаслідок фізичного насильства, що суперечить твердженням Ткаченка, буцімто смерть потерпілого була викликана природними причинами. Безпосередньою причиною смерті стала «асфіксія внаслідок обтурації дихальних шляхів блювотними масами». Крім того, результати судово-медичного дослідження вказували на те, що Мелконян зазнав серйозної череп­но-мозкової травми. Після наполягань представників ХПГ і родичів загиблого 23 грудня у зв'язку з цим інцидентом прокуратура все-таки порушила кримінальну справу.

...Не зареєстровано просування в справі загибелі мешканця м. Мелітополя Миколи Зага- чевського, який за підозрілих обставин помер у квітні 2004 р., перебуваючи під вартою в очікуванні суду.

Слід констатувати, що продовжують траплятися смертельні випадки в армії, проте посадовці запевняють, що фізичне насильство не стало причиною смерті жодного війсь­ковослужбовця. Міністерство оборони України повідомляє, що переважна більшість смер­тей в армії — це самогубства.

Незважаючи на те, що армійські чиновники сповіщають про відсутність фактів смерті військовослужбовців внаслідок фізичного насильства, Спілка солдатських матерів Украї­ни (ССМУ) переконана, що насильство в армії залишається поширеним явищем, і повідом­ляє, що одного солдата з Житомирської області, який відбував строкову службу в м. Києві, було побито до смерті під час такого інциденту в січні 2005 року. Старші солдати часто б'ють новобранців і відбирають у них гроші та інші речі, що їм присилають із дому, — яви­ще, відоме як «дідівщина». Прокурори часто не реагують на скарги щодо знущань, беруть хабарі за невтручання або зволікають з початком розгляду справи, аби дочекатися демо­білізації свідків чи навіть учасників злочину. ССМУ також звертає увагу на щонайменше три випадки — у містах Сімферополі, Луганську і Сумах, — коли зусиллями гарнізонних прокурорів військовослужбовці, які скаржилися на знущання, опинялися в психіатрич­них лікарнях.

...Відсутні прояви намірів влади продовжувати розслідування низки вбивств, які були скоєні за часів Кучми і стали підставою для звинувачень колишньої влади у криміналь­ності. Правоохоронні органи відмовляються надавати як громадськості, так і спеціаль­ній парламентській слідчій комісії будь-яку додаткову інформацію з приводу загибелі в серпні 2003 року заступника голови Української народної партії Івана Гавдиди.

..Зовсім немає ознак того, що правоохоронні органи розслідують обставини загибелі в листопаді 2003 року лідера партії «Реформи і порядок» у Хмельницькій області Юрія Босака, якого було знайдено повішеним у лісі. Його смерть було кваліфіковано як само­губство.

...Генеральна прокуратура України (ГПУ) продовжує ухилятися від розслідування об­ставин смерті в грудні 2003 року Володимира Карачевцева — голови незалежної спілки журналістів у м. Мелітополі та заступника головного редактора незалежної газети «Кур'єр». Тіло Карачевцева, який неодноразово писав про корумпованість місцевих чинов­ників, було знайдене в зашморгу, зробленого зі светра і зачепленого за ручку холодиль­ника. Попри наявність чітких свідчень, що спростовують версію самогубства, місцева влада стверджує, що журналіст наклав на себе руки.

...Було здійснено кілька серйозних кроків у розслідуванні досі нерозкритого вбивства Георгія Гонґадзе, тіло якого без голови було знайдене в листопаді 2000 року через два місяці після зникнення відомого журналіста. 2 березня 2005 року ГПУ оголосила, що заарештовано трьох співробітників міліції, які брали участь у викраденні Гонґадзе і детально розповіли про обставини вбивства журналіста. Згодом був затриманий і нині засуджений четвертий високопоставлений співучасник злочину — генерал міліції Олексій Пукач. Владні джерела повідомили також, що 4 березня колишній міністр внут­рішніх справ Юрій Кравченко застрелився у своєму будинку в Києві вранці того самого дня, коли мали допитати про його роль у справі Гонґадзе. Незважаючи на наявність на голові Кравченка двох ран від вогнепальної зброї, офіційною версією причини смерті Кравченка є самогубство. На думку засобів масової інформації та вдови Гонґадзе, саме колишній міністр Кравченко був тим посадовцем, котрий, виконуючи розпорядження тодішнього президента Леоніда Кучми, віддав наказ знищити Гонґадзе. При цьому за­мовники вбивства залишаються невідомими, а належне розслідування щодо їх пошуку надалі не проводиться.

Тим часом Європейський суд з прав людини в рішенні від 5 листопада 2005 р. у справі Гонгадзе проти України одностайно визнав, що українська влада неодноразово порушува­ла права вдови Георгія — Мирослави Гонґадзе, зокрема, не забезпечила захист журналіс­та, коли він ще був живий, і неадекватно провадила розслідування обставин його смерті. Європейський суд з прав людини визнав порушення Україною статей 2, 3 та 13 Конвенції й присудив виплатити Мирославі Гонгадзе компенсацію в розмірі 100 тисяч євро за за­вдані збитки. Насправді, з правозахисної точки зору дана справа є класичною щодо за­собів гальмування та неефективності правоохоронних органів у справах з розслідування вбивств.

Бізнес, політика і кримінал переплітаються в Україні настільки щільно, що буває важ­ко простежити справжні мотиви злочинів. Так, наприклад, преса повідомила, що колиш­ній губернатор Львівської області Степан Сенчук був застрелений 29 листопада 2005 року невідомими особами — ймовірно найманими вбивцями — в одному із сіл на околиці Льво­ва. Бізнесмен Сенчук на початку року приєднався до Народного Союзу «Наша Україна».

...Відсутній поступ у розслідуванні зникнення в грудні 2003 року Василя Грисюка, журналі­ста газети «Народна справа», що видається в районному центрі—місті Радехові Львівсь­кої області. Ознак активних слідчих дій з боку влади в цій справі не спостерігається.

.У справі Тетяна Петрівна Муравська проти України (заява № 249/03) заявниця скаржиться на неефективне та явно затягнене розслідування вбивства її сина, який зник 23 січня 1999 року. 1 лютого мати дізналася, що її сина було побито і він помер внаслідок цих побоїв. Тіло сина було знайдено в озері 18 березня 1999 року. Наступного дня була призначена експертиза, проте експерт не зміг установити причину смерті. З того часу заявниця намагається відкрити справу щодо експерта за винесення заві- домо неправдивої медичної експертизи. Прокуратура 26 березня відмовила в порушенні кримінальної справи за фактом убивства. Ці рішення були пізніше скасовані. Додатко­вим розслідуванням 11 листопада 1999 року було встановлено насильницьку смерть особи. З того часу проводилися численні медичні експертизи. Тоді заявниця в березні 2005 року звернулася до Ворошиловського районного суду м. Донецька зі скаргою на дії слідчих, проте суд відмовив у прийнятті заяви. Ця відмова була оскаржена до апеляцій­ного суду Донецької області. Генеральна прокуратура 8 квітня 2005 року повідомила, що розслідування в справі затримується через проведення медичних експертиз, які ще не закінчено. Таким чином, у даній справі медичні експертизи проводяться вже протя­гом 6 років (!). І таких прикладів можна ще навести багато.

Часом українці порушують питання розміру пенсій як порушення права на життя. На жаль, доводиться констатувати, що після опублікування Концепції розвитку охорони здоров'я України позитивних кроків в охороні здоров'я зроблено дуже мало. І це яскраво демонструють показники народжуваності і смертності. Тож розмір пенсій часом ставить людину за межу можливості вижити.

Суттєвою проблемою є численні порушення права на життя в місцях позбавлення волі чи тимчасового затримання особи (СІЗО, установи виконання покарань тощо). Жах­ливі умови перебування, часто практично відсутнє чи неефективне медичне лікування призводить до смерті людей. Актуальними проблемами залишаються насильство з боку адміністрації пенітенціарних установ та практика примусу або навіть катування право­охоронцями, що в деяких випадках призводить до смерті затриманих та засуджених. Час­то розслідування випадків позбавлення життя відбувається з порушенням принципів оперативності, невідкладності, ефективності та незалежності. Особливо тоді, коли у вчи­ненні злочину підозрюються представники державних органів.

Неналежна організація надання медичної допомоги, недостатнє фінансування сфери охорони здоров'я, а також відмова в наданні можливості лікуватися в установах Мініс­терства охорони здоров'я призвела до численних порушень права на життя осіб, які зна­ходяться в місцях несвободи. Яскравим прикладом може слугувати справа Олександри Робейко, яка страждала на туберкульоз, СНІД та інші важкі хвороби. 15.08.2011 р. керів­ництво СІЗО звернулося до Шевченківського районного суду про надання їй медичної до­помоги за межами СІЗО, оскільки в СІЗО їй не могла бути надана належна медична до­помога. Однак суд проігнорував це звернення. Лише 12.09.2011 р. її було доставлено до Київської міської лікарні № 9, де 15.09.2011 р. вона й померла.

На жаль, Україною не було розроблено окремої програми для ефективного поліпшен­ня стану осіб, позбавлених волі. Очевидно, що заходів, які вживалися Україною для зни­ження рівня смертності серед ув'язнених, було недостатньо, адже кількість смертей у пе­нітенціарних установах зростає.

Залишається актуальною проблемою насильство з боку адміністрації пенітенціарних установ, що в деяких випадках призводить до смерті засуджених. Так, прокуратурою Во­линської області направлено до суду кримінальну справу за обвинуваченням службових осіб Маневицької виправної колонії № 42 та Управління ДПСУ у Волинській області у вчи­ненні ними катування та перевищення службових повноважень, що потягло смерть за­судженого.

Почастішали випадки смертей осіб в міліції за нез'ясованих обставин. За інформацією ЗМІ, у 2009 році був зафіксований 21 смертний випадок в установах МВС, а на початок жовтня 2010 року була зафіксована вже 41 смерть. За 2011 рік нараховується 35 смер­тельних випадків, що трапилися з громадянами під час їх перебування під юрисдикцією органів внутрішніх справ. У 2012 році ці показники явно зросли.

...Наприклад, Ігор Індило помер у Шевченківському райвідділі міліції м. Києва від закри­тої черепно-мозкової травми (відео з камер спостереження потрапило в Інтернет). Ко­лишній омбудсман Ніно Карпачова назвала цей випадок убивством.

.Дмитра Ящука знайшли повішеним у Святошинському райвідділі міліціїм. Києва.

.Ласло Коломпаров під час допиту в Лозівському міськвідділі міліції Харківської облас­ті вистрибнув із четвертого поверху та від отриманих травм помер у лікарні. Родичі загиблого стверджують, що правоохоронці катували Ласло та його дружину на очах їхньої маленької дочки, а зрозумівши, що чоловік після побоїв може не вижити, викину­ли його у вікно.

Чи вживає держава загальних заходів щодо охорони життя? Сумна констатація, але, наприклад, працівники міліції часто не вживають жодних заходів для охорони життя лю­дей у випадках, які потребують втручання правоохоронців. Так, 25.09.2010 р. в м. Харкові вболівальники місцевого футбольного клубу на очах працівників міліції закидали камін­ням автобус з гравцями команди-суперника, проте міліція не зробила жодної спроби при­пинити напад, а лише спостерігала з відстані.

Серйозне занепокоєння викликає також ситуація з охорони життя людей міліцією під час проведення спецоперації для затримання підозрюваних. Яскравим прикладом є про­ведення спецоперації із затримання п. Дикаєва, який підозрювався у вчиненні подвійно­го вбивства. Дикаєва та його спільників було оточено в пансіонаті в одному з густона- селених районів Одеси. В спецоперації брали участь близько ста бійців правоохоронних органів та військових із використанням бронетехніки. Проте мешканців прилеглих бу­динків ніхто не попередив про проведення спецоперації. Їм довелося ховатися у ванних кімнатах під час обстрілу. Операція проводилася чотири години. Будинок, у якому пере­ховувалися підозрювані, було розстріляно з великокаліберного кулемета та гранатомета. У результаті п. Дикаєва та одного з його спільників було вбито, а ще одному спільникові вдалося втекти. Особливо серйозне занепокоєння викликає те, що в ході проведення опе­рації під загрозу було поставлено життя мирних жителів.

Обов’язком держави є забезпечити ефективне розслідування позбавлення життя лю­дини. Відповідно до національного законодавства без формального акта про порушення кримінальної справи неможливо провести повноцінне розслідування. Тому поширеною є ситуація, коли орган розслідування відмовляє в порушенні кримінальної справи, щоб не проводити розслідування. Особливо часто відмови в порушенні кримінальної справи від­буваються у випадках позбавлення життя працівником правоохоронного органу, смертей у лікарнях, смертей унаслідок ДТП, смертей у місцях позбавлення волі. Пізніше зазначені відмови можуть скасовуватися судами, проте частіше це не впливає на ефективність роз­слідування, оскільки на початковому етапі не були зафіксовані докази.

Розслідування вже порушених кримінальних справ дуже часто проводиться повіль­но і неякісно, особливо тоді, коли у вчиненні злочину підозрюються представники де­ржавних органів. Особливої уваги заслуговує розслідування смертей в місцях позбавлен­ня волі, а також унаслідок застосування державними агентами летальної сили.

У 2009-2011 роках Європейським судом з прав людини (ЄСПЛ) було постановлено вісім рішень щодо порушення статті 2 Конвенції з прав людини та основоположних сво­бод, у яких констатовано неналежне розслідування випадків смерті.

На жаль, Україна не підписала Міжнародну конвенцію ООН щодо захисту всіх осіб від насильницького зникнення. У цьому аспекті слід зазначити, що одну з найбільш резонан­сних справ 2010 року — справу зникнення редактора харківської газети «Новий стиль» Василя Климентьєва — й досі не розслідувано.

Щоб припинити практику неналежного виконання службовими особами своїх обо­в’язків, державі слід докласти чимало зусиль: запровадити ефективні механізми розслі­дування смертей, особливо тих, що були викликані діями представників правоохоронних органів; законодавчо передбачити додаткові гарантії та процедуру виключення свідчень, отриманих під примусом та закріпити презумпцію того, що орган розслідування має до­водити добровільність надання таких свідчень. Варіантами реалізації таких гарантій мо­жуть бути судовий контроль — на стадії розслідування всі допити підозрюваних та обви­нувачених мають проводитися лише в присутності судді, або ж проводити допити лише в спеціально відведеному приміщенні для допитів з автоматичною відеофіксацією; перед­бачити можливість проведення незалежної судово-медичної експертизи для оцінки при­чин заподіяння смерті особі; проводити систематичні навчання та інструктажі працівни­ків міліції, які задіяні у спецопераціях щодо затримання осіб, підозрюваних у злочинах; провести реформи у сфері охорони здоров'я для попередження зростання показників смертності населення, у тому числі дитячої та малюкової; законодавчо передбачити мож­ливість для осіб, які знаходяться в установах МВС, лікуватися в закладах МОЗ, особли­во в тих випадках, коли в установах МВС відсутня можливість для надання ефективно­го лікування; підписати та ратифікувати Міжнародну конвенцію щодо захисту всіх осіб від насильницького зникнення, прийняту 20.12.2006 р. (Резолюція Генеральної Асамблеї ООН A/RES/61/177).

У контексті пошуку нової європейської ідентичності активізувалися ініційовані як різними політичними секторами, так і осередками громадянського суспільства, спроби активніше винести уроки з нещодавнього минулого Європи. Задля цього — втілити знан­ня про злочинні вчинки тоталітарних режимів у систему освіти в різних країнах, розро­бити спільні методологічні підходи з цього приводу, аби в майбутньому унеможливити порушення права на життя. Красномовним прикладом цього є ухвалена 25 січня 2006 р. резолюція Парламентської асамблеї Ради Європи № 1481 із закликом до засудження зло­чинів тоталітарних комуністичних режимів. Цим документом запровадили загальний підхід на рівні органів та інституцій ЄС щодо вшанування дня пам'яті жертв сталінізму й нацизму.

Сьогодення порушує нові питання щодо права на життя людини, розширюючи аспек­ти розгляду. Якщо донедавна йшлося лише про фізичне збереження життя індивіда, то за­раз це коло розширилося. Наприклад, право на життя чи свобода життя?^[314] Держава не має права позбавляти людину життя. А сама людина? Ще зовсім недавно у Великобританії існував закон, на підставі якого каралися спроби самогубства. Цінується життя, і тому ко­жен замах потрібно присікати. Але є інше пояснення: самогубство — це провина перед державою, тому на цю користь свідчать додаткові положення про те, що власність само­губця переходить у державну казну. Якщо людина вчинила самогубство, то ніхто не наслі­дує її майно, воно належатиме державі. Ці положення, хоча й не застосовувалися останнім часом, але ще років 20 років тому діяли у Великобританії.

Самогубство (суїцид) і право на життя це — проблема, оскільки вона тісно пов'язана з евтаназією. Це, наприклад, пов'язано з доктором Карвакяном у США, який побудував «машину», що дає можливість зробити безболісне самогубство. І цю «машину» він пропо­нує використовувати в лікарнях для вмираючих, які самі хочуть припинити свої страж­дання. Легалізувати евтаназію в умовах сучасного суспільства неможливо, це створить ґрунт для зловживань: при небажанні або складності лікування хворого, при складному економічному становищі держави чи матеріальному стані певної родини. Легалізація ев- таназії — це порушення заповідей християнської моралі й насамперед «Клятви Гіппок­рата». У той же час нечітке регулювання підстав застосування евтаназії призведе до при­тягнення судами медичних працівників до кримінальної відповідальності за навмисне вбивство. При цьому можна зрозуміти і точку зору прихильників такого відходу з життя, але все-таки подібна легалізація вимагає дуже високого рівня самосвідомості кожного, не лише медиків, але й родичів, які дають згоду, і самих хворих, що насправді не знахо­дить підтримки в більшій частині суспільства. Незважаючи на те, що право на евтана- зію знайшло своє закріплення в нормативній базі деяких європейських держав, у стат­ті 2 (1) європейської Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод немає подібної підстави для позбавлення людини життя. Світова спільнота давно розділилася на прихильників і противників такої реалізації права на смерть, але з упевненістю можна сказати, що українське суспільство на сучасному етапі свого розвитку не готове до легалі­зації евтаназії з указаних вище причин.

Проблеми клонування і донорства найтісніше пов'язані з питаннями закріплення і реалізації права на життя. Ці суто медичні проблеми розділили суспільство на прибічни­ків технічного прогресу і так званих «консерваторів». Йдучи вперед і розвиваючи техніч­ні сторони життя, людство забуває про суто моральний і культурний розвиток кожного окремо взятого індивідуума. Звідси виникає питання, чи потрібне клонування людини, якщо досі неможливо забезпечити право на життя усім людям, які вже живуть на Зем­лі? Можна погодитися з тим, що потрібний розвиток клонування у напрямі вирощування людських органів і стовбурових клітин для можливості продовження життя безнадійно хворих людей, тим самим реалізовуючи їхнє право на життя. Найтісніше з клонуванням органів пов'язана проблема донорства і трансплантації, адже саме слабкий розвиток ос­танніх, а іноді й негативне ставлення до них, залишає реципієнтам шанс вижити, реалізу­вати право на життя, тільки завдяки розвитку цього напряму клонування.

З правом на життя тісно пов'язана обов'язкова військова повинність і небажання лю­дини бути готовою до вбивства, навіть заради захисту своєї країни. Або ще проблема: аборти й право на життя? Чи проблема, з якою зараз вимушена працювати Рада Євро­пи, — Конвенція про захист людського ембріона, адже важко сформулювати такого роду конвенцію.

Для реалізації цих прав потрібне не лише нормативне регулювання, але і культиву­вання ідей високого рівня самосвідомості в суспільстві, що у свою чергу допоможе зруй­нувати тенденцію знецінення людського життя. При цьому кожен повинен пам'ятати, що необхідно не лише самому мати права, але й цінувати право на життя кожної людини.