Заборона катування. Тортури за сталінського режиму

Ніна Залімська

Кожен кат любить червоне вино, нагріте до 36^о

В. Стус

Жалість до катів стає жорстокістю стосовно жертв

Р. Роллан

Тортури чи катування? Часом виникає питання до термінологічного визначення цьо­го поняття, вони є тотожними.

У ХХ столітті катування знову широко використовуються в країнах із тоталітарними, диктаторськими та іншими репресивними режимами. Проте їх застосування ґрунтувало­ся, як правило, вже не на законі, а на таємних наказах і інструкціях.

У даний час катування заборонено конституціями і законами практично всіх держав сучасного світу. В деяких випадках застосування катувань визнається злочином проти людяності.

Катування людей представниками державних органів має недалеке минуле в історії України, йдеться про ще недавні радянські часи. Так, наприклад, працівники НКВС у своїх методах дізнання використовували найпоширеніші способи: звуковий спосіб (двоє слід­чих, підступивши до арештанта впритул, кричать йому в обидва вуха в примітивні рупори із картону, часом арештант міг втратити слух; припікання цигаркою шкіри підозрювано­го; світловий спосіб (різке цілодобове електричне світло в камері або боксі, де міститься арештант, непомірно яскрава лампочка для малого приміщення і білих стін).

Наступники Сталіна називали сталінську добу «періодом культу особи Сталіна». Цей евфемізм натякав на «особисту нескромність» вождя і щонайбільше — на режим його особистої диктатури. Проте це дуже поверхова характеристика.

Владна система, створена Сталіним на ґрунті однопартійної диктатури, була вже не просто його особистою абсолютною владою, а й режимом найвищою мірою тоталітарним. Усі громадські прояви життя кожної людини знаходились під державним контролем, ко­жен справжній, а часом уявний відступ від норм нещадно карався терористичними засо­бами. Були ліквідовані можливості найменшого натяку на опозицію владі, незалежності громадських організацій і товариств від партійного керівництва, встановлено засобами масового терору контроль за всіма сферами життя, включаючи культуру і навіть приват- ність особистого життя. Безпідставні арешти, катування, розстріли, духовні тортури були знаряддям підтримування атмосфери жаху й непевності. Репресовані люди і заборонені твори офіційно не існували, їх не згадували, суспільство жило парадним і прикрашеним життям, але і до святкового карнавалу «країни переможного соціалізму» долітав сморід «зони», «нижнього світу». Але так було потрібно, щоб кожен пам'ятав про небезпеку.

Параноїдальні риси особистості Сталіна проявлялись в його патологічній жорсто­кості. Він не просто знав про розстріли і катування — він прагнув знати деталі, йому доповідали про останні хвилини страчених. Е. Фромм, проаналізувавши садизм Сталі­на, дійшов висновку, що йому хворобливе задоволення давало саме по собі усвідомлен­ня знищеної жертви. В такі хвилини на його обличчі з'являвся вираз понурої вдоволено­сті. З цим пов'язані й характерні сталінські ігри з жертвами — знищення, «порятунок» на краю загибелі, приближення до себе, нове знищення, і так іноді по кілька разів.

Деякі історичні факти. У 1933 р. головним чекістом України став В. Балицький. Маю­чи лише два класи початкової освіти, він з великим задоволенням нищив «українських націоналістів». Балицький узяв активну участь в організації постишевського масового терору в Україні. 1 грудня 1934 р. було вбито С. Кірова. Сталін не лише позбувся супер­ника, а й дістав підстави для розгортання терору, спрямованого проти міфічних «ворогів народу». Спільними зусиллями «вірні учні Сталіна» П. Постишев і В. Балицький в Україні організували масовий постишевський терор, сфабрикували справи «Української військо­вої організації», «Блоку українських націоналістичних партій». У 1935 р. знищили колиш­ніх боротьбистів, відбулися процеси «Національно-терористичного центру», «Національ­но-терористичної групи професора М. Зерова» та ін. У 1936 р. було сфабриковано справи «Українського троцькістського центру», Соціал-демократичної партії України. Упродовж 1929-1937 pp. жертвами сталінських репресій стали 7 млн. чоловік.

Так званий Великий терор припадає на 1937-1938 pp. Він охопив увесь СРСР, усі нації і соціальні групи. Репресували не лише керівних осіб, а й рядових робітників, колгоспни­ків, інтелігентів. Суспільство все глибше опускалося в прірву страху, відчаю, моральної де­градації. Заарештованих піддавали катуванням. Не витримуючи їх, вони давали свідчення і на себе, і на своїх знайомих. Так забезпечувався черговий виток арештів. Лише в одно­му Биковнянському лісі під самою столицею України поховано більш як 120 тис. жертв сталінських репресій. Не врятувалося від репресій навіть партійно-державне керівництво республіки. Із 62 членів ЦК КП(б)У обраних у червні 1937 p., було звинувачено у ворожій діяльності 55 чоловік. З 11 членів Політбюро ЦК КП(б)У репресували 10, а з 5 кандидатів у члени Політбюро — 4. Загинули всі 9 членів оргбюро ЦК КП(б)У включаючи С. Косіора, першого секретаря ЦК КП(б)У

У 1937-1938 pp.

Тирани всіх часів без вагань опускали меч репресій на голови тих, хто пристрасним словом чи життєвим прикладом міг пробудити в гнобленого люду жагу до свободи і волю до боротьби. А ось у звіриній ненависті до цілих народів, зокрема до українського, Сталін не мав аналога в історії світової цивілізації.

За часів хрущовської «відлиги» радянська прокуратура здійснила перевірку низки політичних процесів і групових судових справ. У всіх випадках перевірка розкрила гру­бу фальсифікацію, коли «свідчення» були отримані під катуванням. Спеціальна комісія ЦК КПРС під керівництвом секретаря ЦК П. Н. Поспєлова заявила, що мали місце «фак­ти незаконних репресій, фальсифікації слідчих справ, застосування тортур і катувань ув'язнених». Один із прикладів: під час допитів кандидата в члени Політбюро Р. Ейхе йому зламали хребет, а маршал В. Блюхер помер у Лефортівській в'язниці від систематичних побоїв.

Із доповідної записки міністра держбезпеки Ігнатьєва на ім'я І. В. Сталіна (15 листо­пада 1952 р.):

«Доповідаю Вам, товаришу Сталін, що на виконання Ваших вказівок від 5 і 13 листопада ц. р. зроблено наступне:... 2. До Єгорова, Виноградова та Василенка застосовані заходи фізичного впливу і посилені допити їх, особливо про зв'язки з іноземними розвідками».

До них застосовувалися так звані «стойки», «конвеєрні допити», ув'язнення в карцер, поміщали у спеціально обладнані сирі, холодні або дуже жаркі приміщення, позбавляли сну, їжі, води, били й по-різному катували.

«.Били жорстоко, зі злістю. Десять діб не давали хвилини сну, не припиняючи катувань. Після цього послали в карцер. По 7-8 годин тримали на колінах із піднятими вгору ру­ками або згинали головою під стіл і в такому положенні я стояв також по 7-8 годин. Шкіра на колінах вся злізла, і я стояв на живому м'ясі. Ці тортури супроводжувалися ударами по голові, спині».

У записці до комісії, що розслідувала випадки катувань за часів Сталіна, були приве­дені документи, що свідчать про те, що катування політичних в'язнів застосовувалися з санкції вищого керівництва СРСР і особисто І. В. Сталіна. 10 січня 1939 р., через деякий час після закінчення Великого терору, від імені ЦК на місця було розіслано телеграму, де роз'яснювалося,

«що застосування фізичного впливу в практиці НКВД було допущено з 1937 року з дозво­лу ЦК ВКП», і незважаючи на все це, «ЦК ВКП вважає, що метод фізичного впливу пови­нен обов'язково застосовуватися й надалі. щодо явних і не роззброєних ворогів народу, як абсолютно правильний і доцільний метод».

У деяких випадках катування конкретних осіб проводилися за спеціальною вказів­кою Сталіна. Так, у письмовій інструкції Єжову (13.09.1937) Сталін вимагав «побити Уншліхта за те, що він не видав агентів Польщі по областях (Оренбург, Новосибірськ і т. п.)».

4 квітня 1953 року, через місяць після смерті Сталіна, новопризначений главою міні­стерства внутрішніх справ Берія підписав наказ № 0068 «Про заборону застосування до арештованих будь-яких примусових заходів і фізичного впливу» (1953). У документі за­значалося:

«Міністерством внутрішніх справ СРСР встановлено, що в слідчій роботі органів МГБ мали місце грубі перекручення радянських законів, арешти невинних радянських грома­дян, розгнуздана фальсифікація слідчих матеріалів, широке застосування різних спо­собів тортур — жорстокі побиття заарештованих, цілодобове застосування наруч­ників на вивернуті за спину руки, що тривало в окремих випадках протягом декількох місяців, тривале позбавлення сну, укладення заарештованих у роздягненому вигляді в холодний карцер і ін...

Користуючись таким станом заарештованих, слідчі-фальсифікатори підсовували їм завчасно сфабриковані «визнання» про антирадянську і шпигунсько-терористичну роботу».

Історики ще напишуть «чорну книгу пам'яті Сталіна», ми ж зазначаємо для при­кладу окремі факти з тим, щоб пояснити, що нинішній стан речей із катуваннями тісно пов'язаний із практикою радянського тоталітарного режиму і розірвати ці зв'язки — за­вдання нинішнього суспільства.

Головним міжнародним актом у сфері боротьби з катуваннями є Конвенція проти ка­тувань та інших жорстоких, нелюдяних або принижуючих гідність видів знущання і пока­рання, прийнята Резолюцією 39/46 Генеральної Асамблеї ООН 10 грудня 1984 року. Понад 100 держав світу приєдналися до цієї Конвенції. Документ встановив так звану універ­сальну юрисдикцію. Це означає, що винні в застосуванні катувань можуть кримінально переслідуватися владою будь-якої держави, незалежно від громадянства винних і місця здійснення ними діяння.

Згідно з Римським статутом Міжнародного кримінального суду катування є злочи­ном проти людяності, якщо вони здійснюються в рамках широкомасштабного або систе­матичного нападу на будь-яких цивільних осіб (ч.1 ст. 7), або військовим злочином, коли вони направлені проти осіб або майна, що охороняються згідно з положеннями відповід­ної Женевської конвенції (ч. 2 ст. 8 Статуту).

Норми про заборону катувань також включені в Загальну декларацію прав людини (ст. 5), Міжнародний пакт про цивільні і політичні права 1966 року (ст. 7), в конвенціях про захист жертв війни, про боротьбу з геноцидом, апартеїдом, рабством і т. ін.

Для контролю за дотриманням Конвенції 1984 року на основі її статті 17 був створе­ний Комітет проти катувань, який приступив до роботи з 1 січня 1988 року. Засідання Ко­мітету (дві сесії в рік) проходять у Женеві.

У статті 1 Конвенції надається визначення катування:

«Для цілей цієї Конвенції термін «катування» означає будь-яку дію, якою будь-якій особі навмисне завдається сильний біль або страждання, фізичне чи моральне, щоб отрима­ти від неї або від третьої особи відомості чи зізнання, покарати її за дії, які вчинила вона або третя особа чи у вчиненні яких вона підозрюється, а також залякати чи примусити її або третю особу, чи з будь-якої причини, що ґрунтується на дискримінації будь-якого характеру, коли такий біль або страждання спричиняються державними посадовими особами чи іншими особами, які виступають в офіційній якості, чи з їх підбурювання, чи з їх відома, чи з їх мовчазної згоди...».

Незважаючи на те, що було зроблено значні кроки в боротьбі з катуваннями, факти брутального нехтування своїми зобов’язаннями за Конвенцією в багатьох країнах, у тому числі й Україні, продовжують мати місце.

Комітет ООН проти катувань розглядає періодичні доповіді України про виконан­ня Конвенції ООН проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або принижуючих гідність видів поводження і покарання. Контрольний механізм ООН передбачає, що всі країни-учасниці Конвенції ООН проти катувань зобов’язані кожні чотири роки звітувати про заходи, які мають запобігати катуванням, — змінювати законодавство, переглядати практику, гуманізувати систему виконання покарань тощо. На жаль, періодичні доповіді готуються державними органами в парадному стилі, у них часом навіть не зазначаються проблеми, які існують в Україні в цій сфері, зате стверджується, що Україна неухильно до­тримується політики пріоритетів інтересів особистості.

Варто зауважити, що періодичні доповіді й інші подібні документи готуються держав­ними органами без участі громадськості, не публікуються і не обговорюються. На думку Харківської правозахисної організації та ряду інших громадських організацій (Севасто­польської та Вінницької правозахисних груп, регіональних відділень асоціації «Зелений світ», Донецького і Львівського «Меморіалу», Луганського громадського комітету захис­ту конституційних прав і свобод громадян, Луганського відділення Комітету виборців Ук­раїни, Української секції Міжнародного товариства прав людини, регіональних відділень Союзу солдатських матерів України), процес звітування держави перед контрольними ін­ституціями ООН, Ради Європи й інших міжнародних інституцій обов’язково має бути пуб­лічним.

Для того, щоби дати огляд міжнародних механізмів запобігання катуванням і про­демонструвати їхню дію на прикладі України, ХПГ підготувала книгу «Проти катувань. Міжнародні механізми запобігання катуванням і жорстокому поводженню», в якій надру­ковані Європейська конвенція захисту прав людини та основоположних свобод і Прото­коли до неї, матеріали щодо звернення до Європейського суду з прав людини, Європейсь­ка конвенція запобігання катуванням та нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню, Конвенція ООН проти катувань, періодичні доповіді Украї­ни та матеріали її обговорення в Комітеті проти катувань, коментарі до неї, підготовлені «Міжнародною Амністією» й українськими правозахисними організаціями.

Громадські активісти солідарні в тому, що проблема застосування катувань потребує пильної уваги як державних органів, так і суспільства, що необхідні зміни в законодавстві і практиці, зокрема, введення незалежного органу для розслідування скарг на застосу­вання катувань, законодавча заборона проведення допиту затриманих без адвоката і ви­користання судом зізнання, отриманих за допомогою катування, як доказів та інші.

Влада нібито намагається вжити заходів у законодавчому полі, аби припинити прак­тику катування, однак не можна не бачити, що повідомлення про катування в Україні під час дізнання і попереднього слідства стають частішими, а дії міліції стають більш жорсто­кими. Відомі факти смерті в результаті катувань. Як і раніше відсутня система незалеж­ного розслідування скарг на жорстокі дії працівників органів внутрішніх справ. Службові розслідування проводяться тим же відомством — МВС, і їх важко назвати безсторонніми й ефективними, домогтися ж порушення кримінальної справи прокуратурою надзвичай­но складно. Судовий контроль за діяльністю правоохоронних органів ніяк не можна виз­нати ефективним, а громадський контроль, як і раніше, залишається дуже слабким.

На жаль, часто жорстоке поводження і застосування катувань, які забороняються статтею 28 Конституції України, залишаються безкарними чи, що ще гірше, сприймають­ся як норма.

Такими порушеннями статті 28 Конституції України й Конвенції проти катувань, що мають систематичний, масовий характер, є, на наш погляд:

— катування і жорстоке, нелюдське поводження з особами, підозрюваними в здійс­ненні злочину, в період проведення дізнання і попереднього слідства;

— умови утримання в слідчих ізоляторах (СІЗО), деяких установах виконання пока­рань (УВП);

— так звані нестатутні відносини в армії («дідівщина»), коли старослужбовці знуща­ються із солдатів першого року служби і принижують їх.

Ще у 2001 році Харківська правозахисна група, наприклад, підготувала дані про 174 конфлікти під час дізнання і досудового слідства за період червень 1997 року — ли­пень 2001 року, у яких дії співробітників міліції можна кваліфікувати як застосування ка­тувань, причому в 26 випадках катування призвели до смерті підозрюваних, і дані про 27 конфліктів, дії міліції, в яких можна кваліфікувати як жорстоке і нелюдське поводжен­ня. Найчастіше недозволені методи для «добування» визнань застосовуються на стадії дізнання, ще до пред’явлення обвинувачення. Домогтися покарання працівників міліції за незаконні дії дуже важко. В описаних 202 випадках вдалося домогтися осуду винних тільки в найбільш кричущих і очевидних ситуаціях, при цьому тільки 17 працівників міліції були позбавлені волі, практично усі по статті 166 тодішнього КК «Перевищення влади чи службових повноважень».

На думку ХПГ, ситуацію на краще змінили би законодавчі заборони проводити допити затриманих і арештованих без участі захисника та використання судом в якості доказів зізнання, дані внаслідок катування.

Залишається дуже гострою проблема переповненості СІЗО і деяких УВП, хоча буду­ються нові СІЗО і вводяться в експлуатацію нові камери. Однак, поки що кількість засудже­них, що надходять щорічно в установи виконання покарань, значно перевищує кількість звільнених, і не допомагають навіть амністії, у ході яких звільняється щорічно в середньо­му 35 тис. чоловік. Іншою причиною жорстоких умов утримання позбавлених волі є ка­тастрофічно недостатнє фінансування, особливо якщо врахувати, що кількість персоналу СІЗО й УВП не може бути менше третини від кількості позбавлених волі.

Хоча установи виконання покарань стали більш відкритими, ніж раніше, криміналь­но-виконавча система залишається все ж таки загалом закритою. Наприклад, із засудже­ними важко поспілкуватися віч-на-віч. І коли отримуєш скарги на жорстоке поводжен­ня з засудженими з того чи іншого УВП, важко зрозуміти, що саме відбулося. Звернення до керівництва Департаменту з питань виконання покарань результатів не дає: звичай­но «факти не підтверджуються», а в автора листа неприємності посилюються. Необхідно ввести інспектування таких УВП комісіями, до яких разом із працівниками Департаменту, прокуратури й апарату Уповноваженого ВР з прав людини входили б члени недержавних правозахисних організацій.

Як і раніше, гострою є й проблема «дідівщини». Хоча, здається, випадків нестатут- них відносин усе-таки стало менше. Про це неодноразово писалося й у пресі. На наш погляд, поліпшення ситуації сталося насамперед внаслідок принципової позиції Міні­стерства оборони, що уважно розслідує всі скарги, активно і доброзичливо співробіт­ничає з правозахисними організаціями, зокрема з регіональними відділеннями Союзу солдатських матерів. Представники громадських організацій можуть відвідувати вій­ськові частини, зустрічатися із солдатами, командирами, проводити опитування і т. д. Словом, керівництво Міністерства оборони не замовчує проблеми, а прагне їх обгово­рювати. Про такий рівень відкритості в кримінально-виконавчій системі можна тільки мріяти.

А ось органи прокуратури не поспішають повідомляти про свої успіхи в нагляду за законністю дій правоохоронних органів. Більшість обласних прокуратур на запити сто­совно кількості скарг на незаконні дії працівників органів внутрішніх справ або не від­повідають, або присилають т. зв. «відписки». А прокуратури Севастополя і АРК, при­міром, можуть відповісти, що ця інформація не розголошується, оскільки має гриф «Для службового користування». Отже, дані про те, які правопорушення скоюють працівники міліції — за наші кошти! — становлять таємницю, що охороняється законом. Цікаво, що більшість обласних управлінь МВС, на відміну від прокуратури, на ці питання таки від­повідає.

Для виправлення ситуації необхідна зміна діючого законодавства і правозастосовчої практики:

— уточнити кваліфікацію катування в КК України відповідно до визначення кату­вання, даного в ст.1 Конвенції ООН проти катувань;

— домогтися того, щоб усі затримані особи інформувалися про їхні права, у тому чис­лі право оскаржити жорстоке поводження;

— забезпечити негайне повідомлення близьким про затримання;

— законодавчо заборонити допитувати затриманих і заарештованих без участі адвоката;

— законодавчо обмежити підстави для попереднього затримання;

— законодавчо обмежити терміни перебування під вартою на всіх стадіях розслі­дування і судового процесу, зокрема, знизити максимальний термін попередньо­го ув’язнення з 18 до 9 місяців і обмежити сумарний час перебування під вартою у період слідства і суду до двох років, після чого перебування під вартою має бути замінене на інший запобіжний захід, який не припускає позбавлення волі;

— законодавчо заборонити суду використовувати як доказ зізнання, зроблені під ка­туваннями;

Кримінально-процесуальний кодекс має забезпечувати право на захист на всіх стадіях карного процесу й ефективний судовий контроль над дізнанням і слідством;

— забезпечити своєчасний, неупереджений медичний огляд осіб, які заявляють про застосування до них катувань чи підданих катуванням;

— провести незалежну правову експертизу відомчих нормативних актів у сфері дізнання, попереднього слідства і виконання покарань;

— змінити судову практику, набагато ширше застосовувати міри покарання, не пов’язані з позбавленням волі;

Виправно-трудовий кодекс має відповідати міжнародним стандартам для пенітен­ціарних установ;

— зняти гриф ДСК з інформації про скарги на дії правоохоронних органів і про ре­зультати розгляду цих скарг, публікувати ці дані з інтервалом один раз у 6 місяців;

— ввести в програму професійної підготовки співробітників правоохоронних ор­ганів і військовослужбовців курс прав людини, і зокрема, вивчення документів про катування і жорстоке поводження;

— ознайомити персонал правоохоронних органів і офіцерів української армії з поло­женнями Конвенції проти катувань;

— розширити правові основи судового і цивільного контролю за діяльністю право­охоронних органів.

З набуттям чинності в листопаді 2012 року нового Кримінального процесуального кодексу (КПК) більшість цих рекомендацій виконано: новий КПК містить багато запобіж­ників проти катувань та поганого поводження.

Проте потік повідомлень про катування й жорстоке поводження в правоохоронних органах не припиняється, однак одержати офіційні відомості, на підставі яких можна ро­бити висновки як про ступінь поширеності катувань, так і про реакцію на повідомлення, практично неможливо.

Тому головним джерелом, з якого можна робити висновки про масштаби цього яви­ща, залишається інформація, що поступає до неурядових організацій, преси, а також соціо­логічні дослідження, з яких методом екстраполяції можна зробити попередні висновки.

Аби проілюструвати існуючу проблема, варто навести хоча б кілька прикладів.

Справа неповнолітнього Т (місто Сєвєродонецьк Луганської області), якого затримав слідчий Сєвєродонецького ГВ УМВС Шарапов. Т. доставили у відділення міліції і допита­ли як підозрюваного у скоєнні злочину. Мати дізналася про затримання сина від сусідів і прибула в міськвідділ. До слідчого її не пропустили. Після закінчення допиту мати з си­ном прийшли додому, і мати одразу викликала «швидку», яка відвезла сина до травмпун­кту. Невропатолог поставив Т діагноз — струс мозку. Якби Шарапов керувався би зако­ном, і допитував би Т у присутності матері чи вчителя, проблеми не виникло би.

Справа Вадима Новосада (місто Чоп Закарпатської області). Прикордонника запідоз­рили Вадима в крадіжці шести ящиків олії з вагонів потяга, що прямував з Угорщини в Україну. Його допитували троє міліціонерів. Спочатку, протягом кількох годин вони ви­магали зізнатися в крадіжці олії, а відтак удалися до тортур. Хоча справу по крадіжці олії закрили, після того як з'ясували, що помилка сталася під час завантаження, однак потерпілий прикордонник В. Новосад тиждень лікувався в санчастині. В історії хвороби написано: «струс мозку та забійні рани на ступнях». Це підтвердила й судово-медична експертиза.

Справа Михайла Дем'яна (селище Мельниця-Подільське Борщівського р-ну Тернопіль­ської області). У мешканця селища Мельниця-Подільське І. Полівчака нібито пропала чи­мала, за містечковими мірками, сума грошей — декілька тисяч гривень. Підозра у крадіж­ці впала на сусіда Михайла Дем'яна, і хоча той категорично заперечив свою провину, вранці Полівчаком було подано відповідну заяву у міліцію. Того ж дня, без будь-яких сан­кцій та повідомлень родичів Михайла Дем'яна затримали, привезли до райвідділу і поча­ли «вибивати» в нього зізнання... Увесь день двоє дебелих катів тримали літнього чолові­ка в наручниках, били шлангом та палицею, шантажували, принижували та залякували. І хтозна, чим завершився би процес цього «слідства», якби ввечері до райвідділу не зате­лефонувала дружина І. Полівчака, не вибачилася б чемно та не повідомила, що злощасні гроші. знайшлися. Відпускаючи М. Дем'яна на волю, «слідчі» попередили його, щоб він мовчав про побиття. Але ж на другий день Дем'ян пройшов освідчення в судово-медично­го експерта та подав скаргу на кривдників-міліціонерів до районної прокуратури. Спочат­ку районний прокурор Шаварівський підписав відмову в порушенні кримінальної справи «за відсутністю в діях міліціонерів складу злочину». Лише після кількаразових звернень потерпілого до прокуратури Тернопільської області було порушено кримінальну справу, розгляд справи тривав майже два місяці. Відомо, що на протязі цього часу М. Дем'яна не­одноразово та в різний спосіб намагалися схилити до компромісу зі своїми кривдниками, але той не зламався. У результаті Чортківський районний суд визнав міліціонерів В. Че- песюка та В. Кутасевича винними в «перевищенні влади та службових повноважень» за частиною другою статті 365 Кримінального Кодексу України. Втім, отримати чіткої від­повіді на запитання, чому в даному випадку дії міліціонерів не було кваліфіковано саме як катування, не вдалося.

Справа Олега Дунича (місто Харків). Стався інцидент, під час якого затримали Дуні- ча О. М. й доставили до Червонозаводського РВ живим, здоровим і неушкодженим. Од­нак через деякий час Дуніч О. М. почав скаржитися на стан свого здоров'я, у приміщен­ні РВ судово-медичним експертом Даниленко Є.А. йому було проведено судово-медичне обстеження, за висновками якого на тілі Дуніча О.М. були виявлені численні гематоми та синці, які відносяться до категорії легких тілесних ушкоджень та виникли не менше ніж за 3 доби до огляду. Коли ж стан здоров'я Дуніча О.М. погіршився, йому було виклика­но бригаду „швидкої допомоги», яка доставила його до 4-ї лікарні, де він помер. Як згодом було з'ясовано, смерть настала внаслідок «закритої черепно-мозкової травми».

Тривале обмеження рухів ув'язненого за допомогою наручників, які як засіб тортур можуть одягатися і на руки, і на ноги, є типовою формою катування, бо призначення на­ручників — зовсім інше. Така форма фізичних знущань може тривати багато годин і має на меті зламати волю людини. За нашими даними, цей спосіб катувань є також доволі по­ширеним, принаймні, 37% опитаних це підтверджують, близько 8% — указали на засто­сування наручників одночасно й для рук, і для ніг.

Справжні тортури спричиняють не просто страждання, а часто просто нестерпні муки (на сленгу правоохоронців — це «ластівка», «слоник», «жабка»), у загальному обсязі про­тизаконного насильства займають відносно скромне місце — не більше 13% опитаних указують на ці факти, що мали місце в їхній біографії. Але й ця частка не є такою вже ма­лою з огляду на те, що через «чистилище» попереднього ув'язнення таких тортур підслід­ні нерідко втрачали здоров'я, і саме з цього починалася тяганина скарг до прокуратури, подання до суду та інших інстанцій.

Ознакою позитивних змін у ставленні МВС до захисту прав людини й, зокрема, до проблеми катувань у міліції було створення наприкінці 2005 року Громадської ради при Міністерстві внутрішніх справ та громадських рад при обласних управліннях Міністер­ства з питань забезпечення прав людини. Однак після президентських виборів 2010 року вони були ліквідовані.

За оцінкою соціологів Харківського інституту соціальних досліджень в абсолютних цифрах протягом року, що передував дослідженню (2009), від побоїв та завдання тілес­них ушкоджень під час розслідування потерпіли 355 293 осіб, у тих же обставинах зазнали тортур із застосуванням спеціальних засобів 93 498 особи, а були побиті співкамерника- ми за вказівкою працівників міліції 56 099 осіб. Оціночна кількість осіб, які постражда­ли від поганого поводження в міліції в 2010 році, склала за даними соціологів 890 тис., а в 2011 році — 984 тис., тобто дані 2011 року близькі до результатів аналогічного соціо­логічного дослідження 2004 р., коли оціночна кількість постраждалих склала 1 млн.

Залишається поширеною практика використання «недобровільних» зізнань у кримі­нальному судочинстві. Моніторинг дії нового КПК покаже, наскільки зміниться ситуація в цьому аспекті.

І досі в законодавстві відсутній один з елементів «катування», який згаданий у стат­ті 1 Конвенції ООН проти катувань, а саме «будь-яка причина, що ґрунтується на дискри­мінації будь-якого характеру».

До цього часу в Україні не створений механізм ефективного розслідування заяв про катування. Це не дозволяє відчути на практиці зміну в ставленні держави до вирішення

проблеми катувань у міліції, яка проголошена в багатьох заявах високопосадовців. Тому жорстоке поводження із підозрюваними залишається рутинним елементом боротьби зі злочинністю, а міліція продовжує сприйматися населенням як значний фактор ризику.

Проблеми, з якими стикається людина, яка робить заяву про катування, залишають­ся значною мірою такими ж, як і раніше — небажання органів державної влади відповіда­ти за злочинні дії своїх працівників.

У рішенні за справою «Афанасьев проти України» Європейський суд з прав люди­ни визнав порушення статті 13 Конвенції через те, що «за скаргою заявника державні органи здійснили поверхову перевірку і лише допитали можливих порушників. Вони прийняли заперечення працівників міліції за чисту монету та відмовили в порушенні кримінальної справи проти них попри свідчення заявника та незаперечні тілесні уш­кодження в нього. Кримінальне розслідування скарги заявника почалося лише більш ніж через рік після подання заяви, що органи влади не виконали своїх зобов’язань за статтею 13 Конвенції».

Для того, щоб фундаментальні принципи Ради Європи панували в Україні, потріб­ні конкретні дії, які б відповідали словам Президента. Потрібно, щоб працівники міліції мали необхідне обладнання та підготовку, щоб вони були не тільки «безжалісними пере­слідувачами підозрюваних», які нерідко вибивають зізнання з людей, а «людьми, які роз­слідують справи нейтральними методами та мають на меті встановлення істини».

Відповідно до статті 3 Європейської Конвенції про захист прав людини та основних свобод (далі — Конвенції) жодна людина не може зазнавати катувань чи нелюдського або такого, що принижує її гідність, поводження чи покарання.

Стаття 3 Конвенції стала першою зі статей, за якою Європейський суд з прав людини (далі — Європейський суд) розглянув заяви проти України. Практично одразу після ра­тифікації Конвенції та набрання нею чинності для нашої держави до Європейського суду було надіслано заяви, які в принципі стосувалися права особи на справедливий судо­вий розгляд, Гарантований статтею 6 Конвенції, але торкалися також і питань про умо­ви тримання в місцях позбавлення волі осіб, засуджених до смертної кари — виняткової міри покарання, заміненої в 2001 році на довічне позбавлення волі. У своїх ухвалах щодо прийнятності цих заяв Європейський суд визнав неприйнятними скарги про порушен­ня права на справедливий судовий розгляд, виходячи зі своєї часової юрисдикції, оскіль­ки судовий розгляд у справах заявників відбувся до набрання Європейською Конвенцією чинності для України, але визнав прийнятними скарги на умови тримання. 29 квітня 2003 року у цих справах («Полторацький проти України, «Кузнецов проти України», «Аліев проти України», «Хохліч проти України», «Назаренко проти України», «Данкевич проти Ук­раїни») Європейський суд виніс рішення, у яких було констатовано, серед іншого, пору­шення права, гарантованого статтею 3 Конвенції. Узагальнюючи рішення в цих справах, необхідно звернути увагу на застосування Судом та колишньою Комісією з прав людини критерію оцінки доказів «поза розумним сумнівом» та позиції щодо умов тримання в міс­цях позбавлення волі.

Позиція Європейського суду з прав людини щодо критерію оцінки доказів «поза ро­зумним сумнівом»: комісія констатувала, що розповідь одного із заявників про побиття його працівниками слідчого ізолятора містила ряд деталей, яких не могло бути у вига­даній історії, але попри це, дійшла висновку про недоведеність факту, оскільки не було медичних чи інших суттєвих доказів, які підтверджували б, що заявник зазнав ушкоджень внаслідок жорстокого поводження з боку службовців, тим більше, що деталі побиття, на­ведені заявником та його батьками, були різними. З огляду на це, Комісія не стверджу­вала, що побиття не було як такого, проте зазначила, що неможливо встановити поза розумним сумнівом, що заявника було піддано нелюдському поводженню в СІЗО, як він стверджував. У зв'язку з таким висновком Комісії Суд не констатував порушення стат­ті 3 в частині стверджуваного побиття заявника працівниками слідчого ізолятора, але провів оцінку дій держави з точки зору її позитивних обов'язків за статтею 3 Євро­пейської Конвенції, тобто з'ясував, чи провели державні органи ефективне й належне розслідування скарг заявника та його батьків на нелюдське поводження. Комісія, яка встановлювала факти, поінформувала Суд про відсутність необхідної медичної доку­ментації, про офіційні відповіді органів державної влади на скарги батьків заявника, а також про те, що жоден відповідний орган державної влади не брав участі в розсліду­ванні цих скарг. Виходячи зі своєї власної оцінки фактів, Європейський суд дійшов вис­новку, що за умови проведення ефективного розслідування скарга заявника про застосо­ване до нього насильство могла знайти своє підтвердження. У зв'язку з цим Суд визнав наявність порушення статті 3 в частині проведення розслідування скарги заявника про побиття його працівниками слідчого ізолятора

Позиція Європейського суду з прав людини щодо умови тримання в місцях позбав­лення волі: вирішуючи питання, чи відповідають статті 3 Конвенції умови тримання в місцях позбавлення волі розглядуваної категорії засуджених, Суд керувався принципа­ми, які наводилися вище. Але при цьому Суд також взяв до уваги документи Ради Європи стосовно питання скасування смертної кари в Україні, і звіти Європейського комітету із запобігання тортурам, які стосувались України. Аналізуючи всі ці складові, Суд не знай­шов у діях державних органів України позитивного наміру принизити чи збентежити за­явника. Однак, з погляду Європейського суду, хоча питання про те, чи метою поводжен­ня було прагнення принизити або зневажити жертву, є фактором, який слід брати до уваги, відсутність такої мети не може виключати констатацію порушення статті 3 Кон­венції. В результаті розгляду заяв Суд дійшов висновку, що умови, в яких трималися за­явники мали завдати їм значного психологічного страждання і принизити їхню людсь­ку гідність. І хоча при цьому Суд констатував поліпшення в режимі тримання під вартою зазначеної вище категорії засуджених, він, однак, визнав наявність порушення статті 3 Конвенції.

Наслідки цих рішень Європейського суду дуже важливі. 1) Відповідно до процедури виконання рішень Європейського суду, держава має сплатити заявникам суму справедли­вої сатисфакції за завдані порушення. У цьому випадку кожен із заявників отримує по

2 тисячі євро на відшкодування моральної шкоди; крім того, двоє заявників отримують по 1 тисячі євро за судові витрати. 2) Держава має змінити своє законодавство з огляду на рішення Європейського суду з прав людини, в конкретному випадку — забезпечити законодавчу гарантію заборони катування, нелюдського і такого, що принижує гідність, поводження або покарання в місцях позбавлення волі — відповідно до стандартів, прого­лошених Європейським судом.

Але один із аспектів цих рішень є, безперечно, найважливішим. Усі рішення Євро­пейського суду за статтею 3 Європейської Конвенції про захист прав людини та основних свобод, як і рішення, що були прийняті стосовно українських заяв у квітні 2003 року, спря­мовані на забезпечення поваги до людської гідності, на унеможливлення випадків тако­го поводження, що підпадає під дію статті 3 Конвенції. Отже, наслідком, а загалом і метою статті 3 Європейської Конвенції про захист прав людини та основних свобод стає підви­щення поваги людини до самої себе і захищеність від неналежного поводження або пока­рання навіть у місцях позбавлення волі та під арештом.

«Міжнародна Амністія» також виступає проти катувань та жорстокого поводження

3 1972 року. Організація розробила програму, що складається з 12 пунктів, у якій викла­дено основні практичні заходи, яких мають вжити уряди, щоб повністю викорінити кату­вання та жорстоке поводження.

Наприклад, Олексій Захаркін, за повідомленнями, був підвішений на металевому пруті и побитий, а потім примушений одягти протигаз, наповнений якоюсь рідиною, від якої він задихався. Це спричинило йому такі страждання, що він, наляканий тим, що ці тортури можуть ще повторитися, спробував покінчити життя самогубством. Немає нія­ких сумнівів, що його муки підпадають під визначення катування в Конвенції проти ка­тувань.

Усі форми катувань та інших видів жорстокого поводження є однозначно заборонени­ми згідно з міжнародним правом. Така заборона передбачена численними угодами та ін­шими інструментами, а також є частиною міжнародного звичайного права, яке застосо­вується в усіх державах, незалежно від того, чи є вони учасницями конкретних угод, які передбачають таку заборону. Катування та жорстоке поводження забороняються у будь- який час та за будь-яких обставин. Не дозволяються ніякі винятки, а держави не можуть відмовитися від своїх зобов’язань навіть у надзвичайних ситуаціях або з будь-яких інших причин.

Стаття 5 Загальної декларації прав людини, яка була ухвалена Генеральною Асамб­леєю ООН в 1948 році, символізує одностайну згоду між країнами стосовно того, що нікого не можна піддавати катуванням або жорстокому поводженню. З 1948 року було ухвалено цілу низку міжнародних та регіональних інструментів з питань прав людини, включаючи заборону катування.

Серед цих інструментів — юридично обов’язкові угоди та конвенції, а також декла­рації та інші документи, які хоча і не є юридично обов’язковими мають величезну вагу, завдяки тому, що їх було прийнято Генеральною Асамблеєю та іншими органами ООН, і демонструють згоду між державами щодо дотримання стандартів, викладених у них. Стаття 7 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права (МПГПП), якого було прийнято у 1996 році, забороняє застосування катувань та жорстоке поводження. МПГПП заснував орган незалежних експертів — Комітет з прав людини — який має здійснювати контроль за додержанням державами цих положень. Стаття 3 Європейської Конвенції про захист прав людини та основних свобод (ЄКПЛ), яку було прийнято в 1950 році, забороняє застосування катувань та нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження.

ЄКПЛ дозволяє окремим особам подавати офіційні скарги до Європейського суду з прав людини, якщо було порушено їхні права за цією конвенцією. Суд приймає рішення, які є обов’язковими до виконання, і може давати розпорядження державам щодо надання потерпілим компенсації.

Окрім загальних правозахисних актів, в яких проголошується заборона катувань, іс­нує також низка документів та механізмів, що стосуються саме катування та жорстокого поводження. У 1972 р. Генеральна Асамблея ООН прийняла Декларацію про захист усіх осіб від катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження та покарання. В 1984 році Генеральна Асамблея ООН ухвалила Конвен­цію проти катувань та інших жорстоких або таких, що принижують гідність, видів повод­ження та покарання (Конвенція проти катувань), у якій викладено заходи, яких мають вжити держави, щоб запобігти застосуванню катувань та жорстокого поводження з боку державних посадових осіб, і яка є юридично обов’язковою для тих держав, що ратифікува­ли цю конвенцію. Конвенція засновує Комітет проти катувань (КПК) — орган незалежних експертів, який має спостерігати за додержанням цих положень державами-учасницями конвенції. В 1985 році Комісія ООН з прав людини призначила Спеціального доповідача з питань застосування катувань.

Як на Європейському, так і на міжнародному рівнях, є угоди, які засновують моніто­рингові органи, що мають відвідувати місця позбавлення волі. Європейська конвенція про запобігання катуванням та нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню, яку було ухвалено в 1987 році, засновує комітет, до якого залучаються ек­сперти з країн-учасниць цієї конвенції — Європейський комітет з питань запобігання ка­туванням та нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню та покаранню (КЗК), який має повноваження відвідувати місця ув’язнення з метою посилення захисту затриманих від катувань та жорстокого поводження. КЗК опублікував збірку стандартів, яка охоплює головні питання, що вони їх вивчають під час візитів до місць позбавлення волі у державах-учасницях; серед них є окремий розділ щодо поводження з затриманими в міліції.

2002 року Генеральна Асамблея ООН прийняла Факультативний протокол до Кон­венції ООН проти катувань (Факультативний протокол до Конвенції проти катувань). Фа­культативний протокол до Конвенції проти катувань ще не набув чинності, але, подібно до Європейської Конвенції про запобігання катуванням (дивись вище), встановлює ме­ханізми для відвідування місць утримання під вартою в державах-учасницях Конвенції; він також вимагає, щоб держави-учасниці заснували свої власні національні органи для відвідування місць позбавлення волі з метою запобігання катуванням та жорстокому по­водженню.

На додаток до документів, що стосуються безпосередньо катування та жорстокого поводження, є також два ключових міжнародних документа, що визначають стандарти утримання під вартою взагалі; в них наводяться важливі запобіжні заходи проти застосу­вання катувань та жорстокого поводження: Звід принципів ООН та Мінімальні стандартні правила ООН.

Україна є країною-учасницею всіх вищезгаданих угод, за винятком Факультативного протоколу до Конвенції проти катувань, отже, має зобов’язання дотримуватися їх поло­жень. Після обрання нового Уповноваженого ВРУ з прав людини в квітні 2012 року в Ук­раїні почалося запровадження національних превентивних механізмів відповідно до Фа­культативного протоколу.

Рішення Європейського суду з прав людини надають можливість дещо прояснити його підхід до тлумачення статті 3 Конвенції і зробити певні висновки:

1. Відповідно до Конвенції держава відповідає за дії своїх агентів. Така відповідаль­ність може бути очевидна, наприклад, коли «погане поводження» сталося з боку спів­робітників правоохоронних органів або персоналу закритої установи. У деяких випадках держава може бути визнаною відповідальною також за заборонене поводження, що було завдане (або може бути завдане) агентами іншої держави чи навіть приватними особами, але такі випадки спричиняють досить складні правові питання. Захист від катувань є аб­солютним правом: за жодних обставин порушення статті 3 не можна виправдати.

2. Суд розглядає як «погане поводження» заподіяння страждання з незаконною ме­тою, або — якщо мова йде про застосування насильства з законною метою — заподіяння страждань понад міру, необхідну за даних обставин. У будь-якому випадку інтенсивність заподіюваних страждань повинна сягати «мінімального рівня жорстокості».

3. Суд у ході практики виробив шкалу оцінок «поганого поводження» з погляду його тяжкості. Як «катування» характеризується Судом найбільш тяжке порушення, пов’язане з навмисним заподіянням страждань. Менш тяжкі порушення Суд розглядає як «нелюд­ське» або як «таке, що принижує гідність,» поводження. Іноді Суд кваліфікує поводження одночасно як «нелюдське і таке, що принижує гідність».

4. Як оцінка «мінімального рівня жорстокості», так і кваліфікація тяжкості того чи ін­шого поводження залежать від всіх обставин конкретної справи, однак у практиці Суду можна помітити тенденцію до все більш жорстких оцінок дій агентів держави і зростаю­чий вплив «нематеріальних», психологічних факторів на оцінку Суду.

5. При оскарженні «поганого поводження» у Європейський Суд заявник, як прави­ло, стикається зі значними труднощами в доведенні фактичних обставин справи. На по­терпілому лежить обов'язок повідомити компетентний орган про зазнане ним погане поводження, щоб той міг здійснити необхідні заходи щодо встановлення і покарання винних.

6. Однак вирішальне значення для встановлення факту «поганого поводження» має те, наскільки «негайно» і «ефективно» національні органи провели потрібне розсліду­вання. Оскільки Конвенція не може дозволити, щоб встановлення відповідальності дер­жави цілком залежала від сумлінності її органів, може бути визнане порушення статті 3 тільки тому, що не було проведено належне розслідування.