ПРАВО НА ОХОРОНУ ЗДОРОВ’Я І ПРАВО НА НЕВТРУЧАННЯ В ОСОБИСТЕ І СІМЕЙНЕ ЖИТТЯ. МЕДИЧНА ТАЄМНИЦЯ

Ст. 32 Конституції України закріплює положення про те, що “ніхто не може зазнавати втручання в його особисте і сімейне життя”. У правовій науці розрізняють таємниці виключно особисті і таємниці професійні — особисті таємниці, довірені представникам різних професій.

Конституційною основою медичної таємниці є ст. 32 Конституції України¹⁸, яка містить заборону втручатись в особисте і сімейне життя, а також передбачає, що збирання, зберігання, використання та по­ширення конфіденційної інформації про особу без її згоди не до­пускається, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини. Ця конституційна норма відтворила положення міжнародних документів, зокрема ст. 12 Загальної декларації прав людини¹⁹ і ст. 17 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права²⁰, ст. 8—1 Конвенції про захист прав людини та основних свобод²¹, які забороняють свавільне чи незаконне втручання в особисте і сімейне життя особи. Норми ст. 40 Основ законодавства України про охорону здоров’я та ст. 286 Ци­вільного кодексу України визначають лікарську таємницю як один з найважливіших деонтологічних принципів. Ця деонтологічна догма закріплена ще у Клятві Гіппократа формулюванням, “щоб при лікуван­ні — також і без лікування — я не бачив чи не почув щодо людського життя з того, що не варто коли-небудь розголошувати, я промовчу про те, вважаючи такі речі таємницею”. У ст. 78 Основ законодавства України про охорону здоров’я²² закріплені професійні обов’язки медичних працівників, зокрема у п.

Міжнародне законодавство про біоетику також закріплює зазначений деонтологічний принцип, зокрема, Міжнародний кодекс медичної етики від 1949 р. у розділі “Обов’язки лікаря щодо хворих”²⁴, Міжнародна клятва лікаря від 1948 р.²⁵, “Дванадцять принципів надання медичної допомоги у будь-якій національній системі охорони здоровая” від 1963 р.²⁶ та ін. '

Закон України “Про інформацію” від 2 жовтня 1992 р.²⁷ інформаці­єю про особу називає сукупність документованих або публічно оголо­шених відомостей про особу. Ст. 23 цього Закону передбачає заборону збирати відомості про особу без її попередньої згоди, крім випадків, передбачених законом. У своєму Рішенні Конституційний Суд України (Рішення Конституційного Суду України від 30.10.1997 р. у справі що­до офіційного тлумачення ст. З, 23, 31, 47, 48 Закону України “Про інформацію” та ст. 12 Закону України “Про прокуратуру” (справа К. Устименка)²⁸, враховуючи норму ч. 2 ст. 32 Конституції України, витлумачив ч. 4 ст. 23 Закону України “Про інформацію” і визначив, що забороняється не лише збирання, а й зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її попередньої згоди, крім випадків, передбачених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту, прав і свобод людини. До конфіден­ційної інформації належать відомості про особу, у тому числі про стан здоров’я. Крім цього, акцентуємо увагу на необхідності розрізняти два терміни — “лікарська таємниця”, тобто інформація про пацієнта, та “медична інформація”, тобто інформація для пацієнта. Питання ме­дичної інформації, вимоги до неї і проблеми реалізації права на медич­ну інформацію будуть проаналізовані у підрозділі 5.3.

У правовій і медичній науковій літературі поняття лікарська таєм­ниця тлумачаться по-різному²⁹.

Аналіз наукових джерел і правової бази свідчить, що вичерпного переліку відомостей, які становлять зміст медичної таємниці, нема. Залежно від позиції автора³¹ обсяг цього поняття змінюється³².

Міжнародне законодавство про біоетику також закріплює зазначений деонтологічний принцип, зокрема, Міжнародний кодекс медичної етики від 1949 р. у розділі “Обов’язки лікаря щодо хворих”²⁴, Міжнародна клятва лікаря від 1948 р.²⁵, “Дванадцять принципів надання медичної допомоги у будь-якій національній системі охорони здоровая” від 1963 р.²⁶ та ін. '

Закон України “Про інформацію” від 2 жовтня 1992 р.²⁷ інформаці­єю про особу називає сукупність документованих або публічно оголо­шених відомостей про особу. Ст. 23 цього Закону передбачає заборону збирати відомості про особу без її попередньої згоди, крім випадків, передбачених законом. У своєму Рішенні Конституційний Суд України (Рішення Конституційного Суду України від 30.10.1997 р. у справі що­до офіційного тлумачення ст. З, 23, 31, 47, 48 Закону України “Про інформацію” та ст. 12 Закону України “Про прокуратуру” (справа К. Устименка)²⁸, враховуючи норму ч. 2 ст. 32 Конституції України, витлумачив ч. 4 ст. 23 Закону України “Про інформацію” і визначив, що забороняється не лише збирання, а й зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її попередньої згоди, крім випадків, передбачених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту, прав і свобод людини.

У правовій і медичній науковій літературі поняття лікарська таєм­ниця тлумачаться по-різному²⁹. Відповідно до ст. 40 Основ законо­давства України про охорону здоров’я, лікарську таємницю станов­лять відомості, що не мають права розголошуватись медичними працівниками та іншими особами, яким у зв’язку з виконанням профе­сійних або службових обов’язків стало відомо про хворобу, медичне обстеження, огляд і їх результати, інтимні та сімейні обставини життя громадянина³⁰.

Аналіз наукових джерел і правової бази свідчить, що вичерпного переліку відомостей, які становлять зміст медичної таємниці, нема. Залежно від позиції автора³¹ обсяг цього поняття змінюється³².

На нашу думку, вичерпного переліку відомостей, що становлять медичну таємницю, не може бути. Об’єктом медичної таємниці по­винні бути усі відомості, отримані у процесі надання медичної допомо­ги. їх умовно можна поділити на дві групи:

1) медична інформація;

2) інформація немедичного характеру, тобто та, що стосується осо­бистого і сімейного життя.

Кожну з цих груп залежно від конкретної ситуації можна розгляда­ти як щодо пацієнтів (діагноз, прогноз, шкідливі звички, сімейне та особисте життя тощо), так і щодо членів сім’ї хворого (спадкові хво­роби, стан здоров’я,родичів, їх особисте і сімейне життя та інше).

Відповідно до ст. 40 Основ законодавства України про охорону здо­ров’я, суб’єктами лікарської таємниці є медичні працівники та інші особи, яким у зв’язку з виконанням професійних або службових обо­в’язків стало відомо про відомості, що є об’єктом лікарської таємниці.

Термін “лікарська таємниця” має глибоке історичне коріння і, як зазначають В. Головченко та Л. Грузова, більш зрозумілий медич­ному персоналові³³. Але аналіз ст. 40 Основ дає підстави для висно­вку про те, що назва статті “Лікарська таємниця” не розкриває зміс­ту, звужує його, оскільки у ній ідеться про медичних працівників та інших осіб, які, виконуючи професійні або службові обов’язки, отри­мали відповідні дані, а не лише про лікарів. Лікарська таємниця — це один з видів медичної таємниці. Тому пропонуємо при розробці нор­мативно-правових актів у сфері охорони здоров’я вживати термін “ме­дична таємниця”. У науковій літературі багато авторів надають перевагу саме терміну “медична таємниця”. В. Головченко та Л. Грузова³⁴,1. Купов³⁵,М. Малеїна³⁶,М. Малеїн³⁷!. Петрухін³⁸ також вважають, що потрібно внести термінологічне уточнення у текст за­кону і правильніше говорити про “медичну таємницю”, а не про “лі­карську”.

Опрацювання нормативних документів, медичної і правової лі­тератури дало змогу виокремити такі групи субєктів медичної таємниці:

I. Медичні працівники (головні лікарі, їхні заступники, лікарі, ме­дичні сестри, акушери, санітари та ін.).

II. Інші особи, яким у зв’язку з виконанням професійних або службових обов’язків стала відома інформація, яку не можна розго­лошувати. Цю групу поділяємо на такі підгрупи:

1. Особи, що не належать до медичних працівників у закладах охо­рони здоров’я (водії, працівники їдалень, працівники медичних архівів, реєстратори тощо).

2. Фармацевтичні працівники.

3. Студенти, які ознайомились з відомостями, що становлять ме­дичну таємницю, при проходженні навчання і практики у закладах охо­рони здоров’я.

4. Працівники страхових організацій.

5. Працівники управлінь охорони здоров’я органів державної влади та органів місцевого самоврядування.

6. Працівники освітніх закладів (дошкільні навчальні заклади, за­гальноосвітні школи соціальної реабілітації, навчально-реабілітаційні центри тощо).

7. Особи, яким відомості були передані у встановленому законом порядку (органи дізнання, досудового слідства, суди тощо).

Медичну таємницю можна розглядати у двох площинах: лікарська таємниця і хворий та лікарська таємниця і треті особи. У першій площині важливе значення має про право пацієнта на медичну інформацію і про­блеми його реалізації. Цей аспект ми розглянемо пізніше. Для другої площини важливо, що медичні працівники та інші особи, які, викону­ючи професійні чи службові обов’язки, отримали інформацію про стан здоров’я, сімейне та особисте життя, не мають права її розголошувати без згоди особи, крім випадків, передбачених законодавчими актами.

За незаконне розголошення лікарської таємниці ст. 145 Криміналь­ного кодексу України передбачає кримінальну відповідальність³⁹. Ст. 286 Цивільного кодексу України закріпила право на таємницю про стан здоров’я, у ч. З передбачено, що фізична особа зобов’язана утри­муватись від поширення інформації про стан здоров’я, факт звернення за медичною допомогою, діагноз, а також про відомості, одержані при медичному обстеженні, яка стала їй відома у зв’язку з виконанням службових обов’язків або з інших джерел⁴⁰. На нашу думку, назва ст. 286 “Право на таємницю про стан здоров’я” не відповідає змісту самої норми, оскільки в самому тексті до “таємниці про стан здоро­в’я” віднесено й інші відомості. Також вважаємо за доцільне замість терміна “медичне обстеження”, який є вужчим за змістом і не відобра­жає, наприклад, обов’язку зберігати у таємниці відомості, отримані у процесі лікування, вживати термін “медична допомога”, що включає діагностику, профілактику, лікування і реабілітацію. Назва “Право на медичну таємницю” для цієї' статті була б точнішою.

Крім цього, хочемо звернути увагу на окремі недоліки викладу змісту норми ст. 40 Основ. У ст. 61 Основ законодавства Російської Федерації про охорону здоров’я громадян⁴¹ визначено, яка інформація становить лікарську таємницю, містить заборону розголошувати лікар­ську таємницю, крім певних винятків, серед яких ч. З визначає таку підставу, як згода громадянина чи законного представника на повідом­лення відомостей, що становлять лікарську таємницю, та ч. 4 статті, яка передбачає можливість надання відомостей, що становлять лікар­ську таємницю, без згоди громадянина чи його законних представни­ків. Розголошення інформації, що становить лікарську таємницю, без згоди особи є законною в Російській Федерації на підставі ч. 4 ст. 61 Основ законодавства Російської Федерації про охорону здоров’я. Стат­тя закріплює такі підстави:

1. З метою обстеження і лікування громадянина, неспроможного внаслідок свого стану виявити свою волю.

2. При загрозі поширення інфекційних захворювань, масових отруєнь та уражень.

3. На запит органів дізнання і слідства, прокурора і суду у зв’язку з проведенням розслідування чи судовим розглядом.

4. У випадку надання допомоги неповнолітньому у віці до 15 років з метою інформування його батьків чи законних представників.

5. За наявності підстав, що дозволяють вважати, що шкода здо­ров’ю громадянина спричинена у результаті протиправних дій.

Норма ст. 40 Основ законодавства України про охорону здоров’я передбачає лише відомості, що становлять лікарську таємницю, і забо­рону їх розголошувати без визначення у цій статті випадків, в яких поширення є законним. Також хочемо зауважити, що наведений у цій статті перелік відомостей, що становлять лікарську таємницю, непов­ний. З норми не випливає, як бути з інформацією, одержаною у процесі лікування чи профілактики, оскільки йдеться лише про медичне об­стеження, огляд і їх результати. Було б доречно уточнити і зміст і вживання терміна “медична допомога”. У статті зазначається, що розголошення допускається у випадках, передбачених законодавчими актами. Відсутність положення про підстави, за яких розголошення лікарської таємниці без згоди особи було б законним, є суттєвою

5. Окремі суб’єктивні юридичні права як гарантія^вдійснення права... прогалиною української правової бази та породжує труднощі при вирі­шенні “медичних справ” і проблеми при застосуванні законодавства. Доречно було б систематизувати та чітко закріпити у законодавстві підстави, за яких медична таємниця може бути розголошена без згоди особи чи її законних представників.

Аналіз законодавства України дає змогу визначити випадки, за яких медична таємниця може бути розголошена без згоди особи чи її закон­них представників, а саме:

? в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини (ч. 2 ст. 32 Конституції України⁴²);

? в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку, з метою запобігання заворушенням чи злочи­нам, для охорони здоров’я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосудця (ч. З ст. 34 Конституції України⁴³);

? при медичному обстеженні осіб, які подали заяву про реєстрацію шлюбу, з метою інформування лише майбутнього подружжя про стан здоров’я кожного з них, із забороною надання відомостей щодо їх сімейного та особистого життя (ст. ЗО Сімейного кодексу України⁴⁴);

? у випадку надання допомоги неповнолітньому, що не досягнув віку 15 років, та особі, що визнана недієздатною у встановленому законом порядку, з метою інформування її батьків (усиновлювачів) чи інших законних представників (ч. 2 ст. 285 Цивільного кодексу України⁴⁵, ч. 1 ст. 43 Основ законодавства України про охорону здоров’я⁴⁶);

? в особливих випадках, коли повна інформація може завдати шкоди здоров’ю пацієнта чи коли пацієнт перебуває у непритомному стані, інформують членів сім’ї або законного представника пацієнта, вра­ховуючи особисті інтереси хворого (ч.З ст.39 Основ законодавства України про охорону здоров’я);

? при організації' надання особі, що страждає на тяжкий психічний розлад, психіатричної допомоги (ч. 4 ст. 6 Закону України “Про психіа­тричну допомогу”⁴⁷);

? при провадженні дізнання, досудового слідства чи судового розгляду, у зв’язку з письмовим запитом особи, що проводить дізнання, слідчого, прокурора та суду (ч. 4 ст. 6 Закону України “Про психіатрич­ну допомогу”, ч.2 ст. 8 Закону України “Про запобігання захворюванню на синдром набутого імунодефіциту (СНІД) та соціальний захист насе­лення”⁴⁸, ч.5 ст. 14 Закону України “Про заходи протидії незаконному обігу наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів та зловживання ними”⁴⁹);

? при загрозі розповсюдження інфекційних захворювань, ухилянні від обов’язкового медичного огляду або щеплення проти інфекцій вста­новленого переліку, з метою усунення підприємствами, установами й організаціями, за поданням відповідних посадових осіб державної сані­тарно-епідеміологічної служби, від роботи, навчання, відвідування дошкільних закладів осіб, які є носіями збудників інфекційних захворю­вань, хворих на небезпечні для оточуючих інфекційні хвороби, або осіб, які були в контакті з такими хворими, а також осіб, які ухиляються від обов’язкового медичного огляду або щеплення проти інфекцій, перелік яких встановлюється центральним органом виконавчої влади в галузі охорони здоров’я (ч. 2 ст. 26 Закону України “Про захист насе­лення від інфекційних хвороб”⁵⁰, п. 5 ч.І ст.7 Закону України “Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення”⁵¹);

? за надзвичайних подій і ситуацій, що становлять загрозу здоров’ю населення, санітарному та епідемічному благополуччю, з метою інформування органів, установ і закладів державної санітарно-епідеміо­логічної служби (ч. 2 ст. 26 Закону України “Про захист населення від інфекційних хвороб”, п. 6 ч. 1 ст.7 Закону України “Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення”);

? у разі звільнення хворого на активну форму туберкульозу з установи кримінально-виконавчої системи, з метою інформування про це орган охорони здоров’я за обраним звільненим місцем проживання (ч.2 ст.17 Закону України “Про боротьбу із захворюванням на туберкульоз”⁵²);

? у разі виявлення ВІЛ-інфекції у неповнолітніх віком до 18 років, а також у осіб, визнаних у встановленому законом порядку недіє­здатними, з метою повідомлення про це батьків або інших законних представників зазначених осіб (ч.2 ст. 8 Закону України “Про запо­бігання захворюванню на синдром набутого імунодефіциту (СПІД) та соціальний захист населення”⁵³);

? при зверненні потерпілого від нещасного випадку без направлення підприємства повідомляється підприємство, на якому працює потерпі­лий, робочий орган виконавчої дирекції Фонду за місцезнаходженням підприємства, на якому працює потерпілий, або за місцем настання нещасного випадку з особою, яка забезпечує себе роботою самостійно, а в разі виявлення гострого професійного захворювання (отруєння) також установа (заклад) державної санітарно-епідеміологічної служби, які обслуговують підприємство, де працює потерпілий, або така установа за місцем настання нещасного випадку з особою, яка забезпечує себе роботою самостійно (п. 9 Постанови Кабінету Міністрів України “Деякі питання розслідування та ведення обліку нещасних випадків, профе­сійних захворювань і аварій на виробництві”⁵⁴);

? у випадку звернення або доставления потерпілих внаслідок нещасних випадків, як із смертельним наслідком, пов’язаним із заподі­янням тілесних ушкоджень іншою особою, так і нещасних випадків, що стались внаслідок контакту із зброєю, боєприпасами та вибуховими матеріалами, або під час дорожньо-транспортної пригоди, з метою повідомлення органів внутрішніх справ, а у випадках з летальним наслід­ком — органів прокуратури (п. 6 “Порядок розслідування та обліку нещасних випадків невиробничого характеру”, затверджений Поста­новою Кабінету Міністрів України⁵⁵).

Ще одне питання, пов’язане з медичною таємницею, — це часові межі збереження таємниці, а саме доля обов’язку після смерті носія права. Існує думка, що медична таємниця має абсолютний характер, тобто залишається такою і після смерті громадянина. Так, в одному з рішень французького суду відзначено, що жодні спонукання не можуть виправдати оголошення лікарем відомостей про хворобу померлого⁵⁶. Це одна з точок зору на цей аспект проблеми. На нашу думку, варто погодитися з М. Малеїною⁵⁷,1. Петрухіним⁵⁸ і А. Савицькою⁵⁹, які, як виняток, допускають розголошення таємниці. Зокрема, А. Савицька вважає, що відомості про хворобу, сімейне та інтимне життя померло­го залишаються об’єктом лікарської таємниці з метою забезпечення охорони його доброго імені і репутації його родичів, однак деяку інформацію можна відкрити, якщо це послужить інтересам рідних, близьких, спадкоємців померлого⁶⁰. І. Петрухін наполягає, що медич­ну таємницю не можна розголошувати і після смерті особи, якої вона стосується, за винятком тих випадків, коли її розголошення необхідне в інтересах реабілітації’ цієї особи. Умова розголошення медичної та­ємниці померлого — згода правонаступників⁶¹.

Немає одностайності і щодо питання медичної таємниці, яка стосу­ється відомих державних і громадських діячів. Чи мають право на медичну таємницю, наприклад, президенти? Один із варіантів відповіді на це запитання проілюструємо випадком, який стався з президентом Франції Ф. Міттераном. Особистий лікар колишнього президента К. Гюблер видав книгу “Велика таємниця”, у якій виклав історію хво­роби (рак простати) свого іменитого пацієнта, яку тому вдалося тримати у таємниці від нації протягом 11 років. За заявою родичів Ф. Міттерана суд визнав лікаря винним у розголошенні медичної таємниці і засудив його до чотирьох місяців ув’язнення (умовно)⁶². Інша точка зору, яку підтримує А. Савицька, полягає у тому, що опублікування у пресі висновку медичної комісії про хвороби і причини смерті відомих дер­жавних і громадських діячів не є порушенням лікарської таємниці⁶³. Аналізуючи наслідки опублікування історій хвороби імператора Фрід- ріха Ш і Лєона Ґамбети, А. Коні писав, шо безумовна заборона посмер­тного оприлюднення таємниць громадських діячів, імена яких належать історії, може суперечити законним бажанням сучасників і нащадків знати причини їхньої смерті й позбавитися сумнівів, породжених чутками⁶⁴.

Відповідно до Конституції України, однією з підстав дострокового припинення повноважень Президента є неможливість виконувати свої повноваження за станом здоров’я (п. 2 ч. 2 ст. 108 Конституції України⁶⁵). Стаття 110 Конституції України встановлює процедуру з’ясування неможливості виконання Президентом України своїх пов­новажень за станом здоров’я. Верховна Рада України при виникненні сумніву щодо можливості Президента виконувати свої повноваження за станом здоров’я готує звернення до Верховного Суду України. Сумнів може бути викликаний симптомами, що свідчать про недієздатність, каліцтво, тривалу хворобу тощо. На підставі зібраних відомостей Верховний Суд України складає спеціальне письмове подання, яке разом з медичним висновком надсилає до Верховної Ради України. Парламент розглядає ці матеріали і в разі встановлення неможливості виконання главою держави своїх повноважень приймає більшістю голосів на­родних депутатів України від його конституційного складу рішення про дострокове припинення повноважень Президента. З цього випли­ває, що інформація про стан здоров’я Президента повинна бути повідомлена населенню. Така практика утвердилася й у інших країнах, зокрема у США, РФ, Франції. На думку М. Малеїної, для стабільності політичного і суспільного життя доцільно повідомляти населенню про

захворювання і деяких інших керівників держави, якщо вони навіть тимчасово за станом здоров’я не можуть виконувати свої офавіязки⁶⁶.

Підсумовуючи важливе значення медичної таємниці для особи, пропонуємо таке її визначення:

Медична таємниця — це уся інформація, отримана у процесі на­дання медичної допомоги, яка не підлягає розголошенню, крім випад­ків, передбачених законодавством, про яку медичним працівникам та іншим особам стало відомо у зв’язку з виконанням професійних або слу­жбових обов’язків.

Для удосконалення правового регулювання медичної таємниці необхідно:

1) на законодавчому рівні уточнити значення терміна “медична таєм­ниця” і вживати його замість терміна “лікарська таємниця”;

2) укласти уніфікований нормативний перелік підстав розголошення відомостей, що становлять медичну таємницю, без згоди особи;

3) у текстах договору на медичне обслуговування обов’язково обумовити питання надання медичної інформації і збереження медич­ної таємниці;

4) у трудових договорах, що укладаються з працівниками закладів охорони здоров’я, у тому числі з обслуговуючим, технічним персона­лом, необхідно передбачити обов’язок збереження медичної таємниці з метою підтримання авторитету медичної установи, створення добро­зичливої атмосфери співпраці та забезпечення довіри пацієнтів.

5.3.