ПРАВО НА ОХОРОНУ ЗДОРОВ’Я І ПРАВО НА ЖИТТЯ

Зв’язок права на життя з правом на охорону здоров’я, вза­ємозалежність їх реалізації вже неодноразово підкреслювалися. Здо­ров’я людини є одним з головних критерій повноцінного життя люди­ни, умовою “якості життя”.

Найважливішим і найціннішим з-поміж особистісних прав і свобод людини є право на життя. Всезагальність цього права і його природний характер закріплені у міжнародно-правових документах, які визнані всіма цивілізованими країнами світу (наприклад, у ст. З Загальної декларації прав людини¹, ст. 6 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права², ст. 2-1 Конвенції про захист прав людини і основних свобод³). Вимоги міжнародно-правових актів повного мірою відображені в Основному Законі України. Зокрема, у Преамбулі Конституції України проголошується, що держава дбає про забезпечення прав і свобод лю­дини та гідних умов її життя, а у ст. З закріплено, що людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Конституційне право на жит­тя проголошено у ст. 27 Основного Закону України: “Кожна людина має невід’ємне право на життя” та гарантується забороною позбавлен­ня життя⁴.

Право на життя є природним і невід’ємним. Без дотримання цього права всі інші права не мають цінності і значення. Саме тому право на життя перебуває під максимальним правовим захистом, що ґрунту­ється на Конституції. Право на життя включає у себе всю сукупність прав людини, але не збігається повністю з жодним з них зокрема⁵. Пра­во на життя означає не лише відмову від війни, заборону вбивств і смертної кари, а й умови гідного існування, необхідні для всебічного розвитку людини. На відміну від інших прав, право на життя є визна­чальною передумовою, основою людської гідності, що гарантує недо­торканність фізичного існування людини, оскільки життя розгляда­ється як єдине і неподільне благо, яке не підлягає обмеженню.

Право на життя забезпечено низкою конституційних гарантій. Серед них однією з основних гарантій права на життя є система охорони здоров’я, її постійний розвиток, прогрес медичної науки, поліпшення медикаментозного забезпечення, удосконалення системи забезпечення санітарно-епідемічного благополуччя. Коли йдеться про медичну допомогу, то слід розглядати не просто право на охорону життя як підтримання фізіологічного існування людини, а враховувати якість життя, внутрішній (психологічний) і зовнішній (матеріальний) стан людини; те, наскільки повноцінно людина почуває себе у суспільстві, якою мірою вона соціально активна; наскільки суспільство адаптоване до сприйняття людей, наприклад, з фізичними чи психічними вадами. Державні органи влади та органи місцевого самоврядування зобов’я­зані вживати заходи, спрямовані на поліпшення якості життя людей. Важливо пам’ятати, що навіть людина, фізіологічне існування якої підтримує апаратура, має право на життя й отримання медико-соціальної допомоги на найвищому рівні, якого досягло суспільство. Життя людини — це фізіологічне і психологічне функціонування її організму як єдиного цілого. Людина має право на життя і за стійкого порушення життєвих функцій (параліч, розлад психіки), причому у цих випадках її життя у правовому відношенні не можна вважати менш цінним, ніж життя будь-якої іншої людини.

Більш детальне дослідження права на життя дає підстави виокремити різні аспекти його реалізації, пов’язані з системою надання медичної допомоги, в тому числі право на збереження життя (індивідуальності) і право на розпорядження життям. Як зазначає М. Малеїна, збереження людської індивідуальності тісно пов’язане з поняттям людини як су­б’єкта права і відмежуванням його від інших осіб, а також об’єктів живої і неживої природи⁹. У цьому аспекті велике значення має ре­гламентація проведення абортів, зміни (корекція) статі людини, вико­ристання методів генної інженерії при створенні людського організму з наперед запрограмованими ознаками, правове регулювання пересадки людям органів і тканин тварин, використання штучних органів і тка­нин тощо.

Право на життя в аспекті розпорядження своїм життям проявля­ється як можливість піддавати себе значному ризику і вирішувати пи­тання про припинення життя. У деяких випадках поведінка громадяни­на з високим ризиком для власного життя державою не забороняєть­ся, а отже, опосередковано визнається.

На шляху реалізації права на життя викристалізувався новий аспект — еутаназія (евтаназія, ейтаназія), що є надзвичайно скла­дною і багатоаспектною проблемою. Питання еутаназії набули особли­вої актуальності в останні десятиріччя, коли людина в її протистоянні зі смертю досягла великих успіхів у галузі реаніматології і трансплан­тологи, були освоєні і продовжують вивчатись нові методики життє­забезпечення і реабілітації хворих, що перебувають у коматозному стані, уточнені критерії настання смерті людини. Успіхи медицини поставили перед людиною низку питань, відповідей на які досі не знайдено. Зок­рема, чи має право людина розпоряджатись своїм життям і взагалі відмовитись від нього, звернувшись до медичного працівника з про­ханням припинити лікування у випадку хвороби чи стану, що загрожує життю? Якщо пацієнт має таке право, то чи може медичний праців­ник, професія якого зобов’язує його до кінця боротися з хворобою, забезпечувати, а не позбавляти життя, задовольнити прохання хворо­го? Чи правомірно і гуманно відмовити безнадійно хворому у проханні раз і назавжди припинити його страждання, позбавити його права поме­рти гідно? Чи не буде така відмова розцінена як застосування до цієї особи катувань, насильства, жорстокого чи такого, що принижує люд­ську гідність, ставлення, передбачених міжнародним законодавством і національною нормативно-правовою базою сучасних держав? Це лише частина з питань, які виникають при дослідженні цій проблеми та ак­тивно обговорюються медиками, юристами, психологами, теологами.

Термін “еутаназія” (від грец. єн — добра + thanatos — смерть) запровадив англійський філософ Френсіс Бекон для позначення легкої і спокійної смерті — без мук і страждань. У науковій літературі та у законодавстві деяких зарубіжних країн подаються визначення цього поняття. В українському законодавстві, зокрема в Основах законо­давства про охорону здоров’я (ч. З ст. 52)^ιu, еутаназія тлумачиться як навмисне прискорення смерті або умертвіння невиліковно хворого з метою припинення його страждань. У Цивільному кодексі України¹¹ закріплено заборону задовольняти прохання фізичної особи про при­пинення її’ життя (ч. 4 ст. 281). На думку В. Грищука, це визначення викликає застереження з кількох причин, насамперед через звуження кола суб’єктів заборони, у ньому також відсутня вказівка на відпо­відальність за порушення заборони еутаназїї¹². У ст. 45 (“Заборона евтаназії”) Основ законодавства Російської Федерації про охорону здоров’я громадян¹³ передбачено, що медичному персоналу забороня­ється здійснювати евтаназію, тобто задоволення прохання хворого про прискорення його смерті будь-якими діями чи засобами, у тому числі припиненням штучних заходів з підтримання життя. Декларація 1987р.¹⁴ визначає ейтаназію як акт умисного переривання життя пацієнта, отже, навіть зроблена на прохання самого пацієнта чи на прохання його близьких родичів, вона є неетичною. Це не означає, що лікар у завер­шальній стадії лікування не повинен прислухатися до бажання пацієнта вмерти природним шляхом. Лісабонська декларація щодо прав пацієнта від 1981 р.¹⁵ проголошує право пацієнта померти з гідністю (п. “д”). В енцикліці ^wEvangelium vitae” еутаназія визначається як дія чи безді­яльність, яка сама по собі та з наміром спричиняє смерть з метою усунути всі страждання¹⁶. В Encyclopedia Britanica поняття еутаназії або милосердного вбивства, визначається як дія чи практика, що викликає настання безболісної смерті в осіб, які страждають від болю при невилі­ковних хворобах чи фізичних розладах¹⁷.

Науковці класифікують еутаназію по-різному. Наведемо кілька прикладів:

1) еутаназія, добровільна еутаназія та “примусова еутаназія”²¹;

2) активна і пасивна²²;

3) позитивна і негативна²³;

4) метод відкладеного шприца і метод наповненого шприца²⁴;

5) медикотаназія, фтоназія (пасивна еутаназія) і активна еутаназія²⁵;

6) активна, пасивна та автоеутаназія²⁶.

Отже, за таким критерієм, як спосіб здійснення, еутаназія поділя­ють на активну (позитивну, чи “метод наповненого шприца”), тобто застосування до невиліковно хворого спеціальних засобів чи інших дій, що тягнуть за собою швидке і безболісне настання смерті, та пасивну (негативну, чи “метод відкладеного шприца”), яка означає відмову від заходів, що сприяють підтриманню життя, тобто полягає у припиненні надання спрямованої на продовження життя медичної допомоги, яка прискорює настання природної смерті. За іншим критерієм — суб'єктом волевиявлення — еутаназію поділяють на добровільну, тобто за­стосування до невиліковно хворого лікарських чи інших засобів, що призводить до легкої і спокійної смерті на вимогу хворого, який усвідомлює свої дії і може ними керувати, та примусову, яка означає спричинення легкої смерті за допомогою відповідних засобів і дій у невиліковно хворого, але за рішенням членів сім’ї, законних представни­ків чи громадських інститутів.

Ця проблема має велике суспільне, соціальне, медичне, теологічне і правове значення. Гострі дискусії, що точаться між ученими — медиками, юристами, представниками духівництва і біоетики, соціо­логами, філософами, — насамперед стосуються того, хто “за”, а хто “проти” еутаназії, причому на підтвердження обох позицій можна навести висловлювання авторитетних учених.

Питання еутаназії є суперечливим і складним. Аналізувати його треба з різних аспектів, а саме морально-етичного, релігійного, біолого- медичного, соціально-економічного і правового³⁴.

Морально-етичний аспект проблеми можна охарактеризувати, вихо­дячи з обов’язку лікаря до останньої хвилини продовжувати боротьбу за життя пацієнта. Лікар — це помічник людини у збереженні життя, його покликання — служити здоров’ю і боротись за життя. Дозволити евтаназію означало б в одній особі поєднати дві виключні функції — носія життя і носія смерті. Потрібно зважити, чи має суспільство право покласти на лікаря таку відповідальність і тягар, чи зможе людина з совістю після цього жити спокійно і продовжувати виконувати свою високу місію. Морально-етичні норми професії лікаря закріплені у де­клараціях Всесвітньої медичної асоціації. Зокрема, у Міжнародному кодексі медичної етики від 1949 р. зазначено, що лікар завжди повинен пам’ятати про обов’язок зберігати людське життя. У Положенні про самогубство за допомогою лікаря від 1992 р. роз’яснено, що лікар, надаючи допомогу, умисно і свідомо спрямовану на створення індивіду можливості покінчити з собою, діє неетично. Проте право відмови­тись від лікування є основним правом пацієнта, і поведінка лікаря не трактується як неетична навіть тоді, коли дотримання такого бажан­ня призведе до смерті пацієнта.

Релігійний аспект проблеми насамперед грунтується на християн­ському вченні, яке і самогубство, і евтаназію вважає гріхом, що не може бути прощеним. Варто пригадати, що однією з Десяти Заповідей Божих є “Не вбий”. Життя дає лише Бог і лише Він визначає, коли місія людини на землі закінчилась і життя можна забрати. Згідно з християнським вченням, життя людини — святе, а страждання невилі­ковно хворих — засіб очищення душі. Іоан Павло П закликав бачити в евтаназії не просто практику, яку слід відкинути, а й драматичний виклик, кинутий усім людям доброї волі, у протистоянні якому вони повинні мобілізувати свої зусилля. Проблема полягає не в евтаназії, зазначає папа римський, і навіть не в жахітті того болю, який мучить вмираючого, а в тому, що ми кидаємо хворих, вважаючи, що не мо­жемо їм нічим допомогти. Християнська, іудейська і мусульманська релігійна мораль підкреслює, що повага до життя і повага до гідності людини нероздільні. Право на гідну смерть — це природне право. Згід­но з цими релігійними поглядами, дозволеним вважається припинення лікування у разі його неефективності, однак звичний догляд за такими хворими, зокрема, харчування у будь-якій можливій формі, втамування спраги, гігієна, підтримання дихання тощо, слід обов’язково продовжу­вати. Укол, зроблений з метою припинення життя пацієнта, є забороне­ною дією. Людина не має права розпоряджатись своїм життям і смертю.

Дещо по-іншому дивиться на проблему евтаназії буддизм: кожний випадок слід розглядати окремо, ухвалюючи рішення, слід спиратися на такі засади: а) уникати прямого втручання, що припиняє життя;

б) полегшити страждання; в) не зловживати терапевтичними засобами; г) якщо нічого зробити не можна (з урахуванням попереднього), варто допомогти спокійно померти (оскільки, згідно з релігійною системою буддизму, думки вмираючого мають визначальне значення для його континууму свідомості).

Атеїзм — ще одна світоглядна система, в межах якої неможливо не визнати правомірність самогубства, якщо чітко слідувати його засадам і нормам, серед яких такі: людина створена для щастя, здійснення бажань, насолоди і таке інше, тому не повинна страждати. За умов неможливості реалізації “права на задоволення” тяжко відмовити люди­ні в “праві на самогубство”, тим більше що людина — самодержавний володар свого тіла, а її право на самодетермінацію — найвища цінність атеїстичного світогляду. Зокрема і принцип прав людини не містить жодних перешкод, які б стримували людей від самогубства³⁵.

А як ставилися до цієї проблеми давні релігії? Давньоримський історик Тіт Лівій описав той величний спокій, з яким галльські і германські варвари добровільно йшли з життя. У язичницькій Данії воїни вважали ганьбою закінчити свої дні на лікарняному ліжку. Відома історії і готська “Скеля предків”, з якої кидались униз немічні старці. Іспанські кельти, досягти віку, який йде слідом за повним фізичним розквітом, закінчували своє життя самогубством. У суспільстві, де панували подібні звичаї, людина, яка їх порушувала, втрачала повагу, позбавлялася похоронних почестей тощо. Таким чином “вільне”, на перший погляд, діяння у язичницьому світі насправді було досить жор­стко регламентоване. Досліджуючи явище самогубства у давніх куль­турах, Е. Дюркгейм дійшов висновку про його надзвичайну поширеність, при цьому на першому місці серед можливих мотивів самогубства сто­ять старість і хвороби.

Біолого-медичний аспект цієї проблеми полягає у визначенні категорій пацієнтів, щодо яких можна застосовувати еутаназію. У нау­ковій літературі виокремлюють дві категорії таких пацієнтів: а) хворі, біологічна смерть яких неминуча і які, вмираючи, зазнають страшних фізичних страждань; б) пацієнти, що перебувають у стійкому веге­тативному стані⁵⁶. Проте з’ясовуючи, до якої категорії належить кон­кретний пацієнт, доводиться шукати відповіді на низку запитань, насам­перед стосовно ступеня тяжкості його хвороби, її виліковності тощо. Також необхідно звернути увагу й на те, що діагноз може бути помил­ковим через особливості перебігу захворювання, і, як свідчать результа­ти “ревізій” практичної медичної діяльності, таке трапляється, на жаль, нерідко. Крім того, розвиток науки і вдосконалення практики, успіхи фармакології і прогрес медицини, плідна співпраця науковців багатьох країн дають можливість сподіватись, що хвороби, які у минулому були абсолютно чи відносно смертельними, на сьогодні чи у найближчому майбутньому можна буде лікувати, досягаючи при цьому максималь­них успіхів.

Соціально-економічний аспект характеризується соціальною та економічною ситуацією у державі, вартістю медикаментів, життєвим рівнем людей тощо. Фінансування охорони здоров’я в Україні є недо­статнім. Конституційна норма про безоплатність медичної допомоги, на жаль, залишається фікцією, формальним положенням. Плата за лікування у зарубіжних країнах не є приводом до еутаназїї, а у разі узаконення “легкої смерті” в Україні могла б стати однією з причин просити про таку “допомогу”.

Правовий аспект проблеми визначається через нормативно-правову базу, тобто законодавче схвалення чи заборону еутаназії. У деяких країнах еутаназія узаконена тією чи іншою мірою, зокрема у Нідерлан­дах, Бельгії, Австралії, у кількох штатах СІЛА (Орегон, Каліфорнія, Вашингтон).

Про законодавче регулювання цієї проблеми в Україні можна судити на підставі Конституції України, Цивільного кодексу України та Основ законодавства України про охорону здоров’я. Відповідно до ст. 27 Кон­ституції України, кожна людина має невід’ємне право на життя. Це право, на відміну від інших прав, є визначальною передумовою, основою людської гідності. Людська гідність є головним критерієм якості змісту життя. Згідно з Основним Законом України (ст. 3), гідність — одна з найвищих соціальних цінностей. Норма ст. 21 Конституції України проголошує, що усі люди вільні і рівні у своїй гідності та правах. Кон­ституція закріплює повагу до людської гідності, у зв’язку з чим пе­редбачає норму, яка визначає, що катування, жорстоке, нелюдське або таке, що принижує гідність, поводження чи покарання, порушує права людини (ст. 28)³⁷. Право на повагу до гідності належить до особисгісних прав і свобод людини, невід’ємних і таких, що належать їй від народжен­ня. Від цього поняття слід відмежувати поняття “достатній життєвий рівень”, визначене у ст. 48 Конституції України, або, іншими словами, “гідний людини життєвий рівень”. Людина, усвідомлюючи свою гід­ність, може жити на соціально-економічному рівні, який не відповідає встановленому достатньому рівню, що забезпечує гідне життя. Водночас рівень життя людини може перевищувати достатній, але при цьому вона може вести не гідний, наприклад, з точки зору стану здоров’я, спосіб життя і не усвідомлювати власної гідності. Гідний людини рівень життя — це соціальна категорія, яка розкривається у змісті правового статусу людини і громадянина.

Фізично і психічно здорова людина спроможна самостійно наповни­ти своє життя відповідним змістом, який відповідає її розумінню гід­ного життя. Якщо з тих чи інших причин людина належить до катего­рії соціально незахищених громадян, то турботу про забезпечення її гідного життя бере на себе держава, яка проголосила себе соціальною, згідно зі ст. 1 Конституції України. У цьому випадку зміст життя люди­ни, визначення його гідного рівня переходить зі сфери особистого у сферу публічного, в обов’язок держави.

Приречену на смерть людину, яка терпить страшні фізичні та психологічні страждання або перебуває у стійкому вегетативному стані, також слід віднести до категорії соціально незахищених громадян. Турбота про таких громадян стає обов’язком не лише родичів, а й суспільства та держави. У соціальній і правовій державі реалізація смертельно хворою людиною права на життя переходить зі сфери особистого у сферу публічного життя.

Якщо хворий не намагається активно покінчити з життям і стійко зносить страждання, то завдання суспільства і держави в особі закладів та органів охорони здоров’я — зменшити ці страждання і намагатись максимально наблизити рівень життя хворого до умов, гідних людини. Але у деяких випадках досягнути цієї мети немає об’єктивної можли­вості ні у державних чи громадських інституцій, ні у самого хворого, і хворий просить про смерть, внаслідок якої зможе позбутися нестерпних страждань і гідно закінчити дане Богом життя. Тоді відмова від еутаназії може розглядатись як застосування до людини катувань, насильства, жорстокого чи такого, що принижує людську гідність, ставлення, а це імперативно заборонено ст. 28 Основного Закону держави ³⁸.

Комплексний аналіз ст. 1, 3,9,21,27,28,48,49 Конституції України дає підстави для висновку про те, що законодавче закріплення пасивної еутаназії не суперечитиме конституційним нормам у нашій державі. Питання про еутаназію постає лише тоді, коли підстави для реалізації конституційного права на охорону здоров’я вичерпані і немає можливос­ті досягнути найвищої мети, а саме — охорони здоров’я і життя, зберегти людську гідність, забезпечити гідний рівень життя. Як зазначає німецький правознавець Д. Лоренц, охорона життя людини не є аб­солютно пріоритетною, оскільки необхідною є продумана підпоряд­кованість усіх правових благ і законних інтересів, що її стосуються. Це призводить до складних ціннісних колізій у суміжних ситуаціях, які прийнято називати еутаназією. На його думку, конституційно-правовий захист життя людини, яка помирає, не обов’язково вважається порушеним внаслідок незастосування або припинення заходів, які штучно його підтримують; за будь-яких умов захист не порушується у випадках, якщо у результаті настання незворотної втрати свідомості людина повністю втрачає здатність подальшої самосвідомості та самоуправ­ління. Захист має унеможливлювати явне вбивство, з яким не можна миритись ні у випадках “смерті з милосердя”, ні з метою порятування третіх осіб, ні з метою вилучення для трансплантації життєво важ­ливих органів³⁹.

Чинне законодавство України забороняє еутаназію, зокрема ч. 4 ст. 281 Цивільного кодексу України забороняє задовольняти прохання фізичної особи про припинення її життя⁴⁰. Відповідно до ч. З ст. 52 Основ законодавства України про охорону здоров’я, медичним праців­никам забороняється здійснювати еутаназію⁴¹.

На нашу думку, узаконення активної еутаназії неприпустиме, оскільки воно порушує принципи права, моральні засади суспільства, християнського вчення, а також суперечить призначенню медицини і покликанню медичних працівників. Вважаємо допустимим застосування пасивної добровільної еутаназії, але з чітким дотриманням певних умов, що слугуватиме гарантією забезпечення соціальної довіри до інституту охорони здоров’я, недопущення криміналізацїї медицини, збереження поваги до медичних працівників, шанобливого ставлення до пацієнтів тощо. На нашу думку, такими умовами повинні бути такі:

1. Прохання пацієнта, що усвідомлює значення своїх дій і може керувати ними, про еутаназію, що оформляється клопотанням у письмовій формі.

2. Надання хворому повної та достовірної медичної інформації, зокрема про діагноз і прогноз можливого розвитку захворювання.

3. Письмова згода членів сім’ї, що посвідчується нотаріально, а в разі необхідності головним лікарем/завідувачем відділення.

4. Наявність висновків про стан здоров’я хворого, проведені дослідження і лікувальні заходи, прогноз можливого розвитку за­хворювання тощо, а саме:

а) лікуючого лікаря за результатами лікування хворого;

б) консиліуму лікарів у складі голови — головного спеціаліста обласного управління охорони здоров’я у певній галузі медицини (за необхідності — головного спеціаліста МОЗ України у певній галузі медицини) та членів — головного лікаря закладу охорони здоров’я, завідувача відділення та не менше двох провідних фахівців у відповід­ній медичній галузі;

в) медичних науково-дослідних закладів про відсутність на момент звернення ефективних методів лікування певного виду захворювання і прогнозу наукових розробок у цій галузі медицини.

5. Висновок етико-правового комітету (етико-правової ради) про до­тримання процедури реалізації пасивної еутаназії, а за певних обставин також вирішення конфліктів у цій сфері.

Отже, еутаназія — це умисні дії чи бездіяльність медичних працівників, до яких вони вдаються на підставі поданого у письмовій формі клопотання пацієнта, який усвідомлює значення своїх дій і може керувати ними, дотримуючись законодавчо встановленихумов і з метою припинення його фізичних, психологічних і моральних страждань, для реалізації права на гідну смерть.

Прикладами організації і координації роботи міждисциплінарної під­тримки й обслуговування, а також вияву уваги до смертельно хворих людей з боку суспільства є хоспіси, заклади охорони здоров’я, які надають паліативну допомогу⁴². Слово “паліативна” походить від латинського palliare-pallium — плащ, що означає засіб, який тимча­сово полегшує, пом’якшує біль. Згідно з Наказом МОЗ України “Про затвердження переліків закладів охорони здоров’я, лікарських, провізорських посад та посад молодших спеціалістів з фармацевтичною освітою у закладах охорони здоров’я” від 28 жовтня 2002 р., лікарня

“хоспіс” — це лікувально-профілактичний заклад для надання медич­ної допомоги невиліковним хворим, що функціонує за рахунок місцевого бюджету, додаткового фінансування підприємствами, спонсорами, до­бродійних пожертвувань організацій, фізичних та юридичних осіб⁴³.

Хоспісний рух зародився у Великобританії, але у США вперше на юридичному рівні була визнана особлива необхідність у хоспісній допомозі для пацієнтів у термінальній стадії життя. Такі заклади створюються і в Україні. Зокрема головний лікар хоспісу у Львові Є. Москв’як переконаний, що хоспіс — це вияв гуманізму. Доцільність існування таких закладів, на його думку, зумовлена і моральними, і економічними причинами: по-перше, до кожного з ЗО смертельно хво­рих (ЗО тому, що лікарня розрахована на ЗО ліжок. — I. C.), які б пе­ребували вдома, треба було постійно по 3—4 рази на добу викликати швидку допомогу, що коштувало б державі чималих грошей; по-дру­ге, лікарня економить з міського бюджету 500—600 тис. грн на рік, а на своє утримання потребує 130—140 тис.; по-третє, хворі перебува­ють на повному забезпеченні — медикаментозному, матеріальному⁴⁴.

При масштабному впровадженні хоспісного руху в Україні слід враховувати:

а) необхідність вивчення соціальних, моральних, психологічних, професійних рис, якими повинні володіти працівники хоспісу;

б) у нашій державі пацієнт і в лікарні, і вдома терпить біль, що переходить реальні межі;

в) заклади відіграватимуть роль своєрідних “соціальних ліків”, гармонійно поєднуючи цілі демократичних, релігійних, екологічних рухів тощо;

г) вплив хоспісів на розвиток усій системи медичного обслуговування населення;

д) можливість оздоровлення психологічного клімату в суспільстві за рахунок подолання тенденції заперечення смерті і приборкання почуттів страху і горя, пов’язаних з нею⁴⁵.

Позитивна практика діяльності хоспісів (у Львові хоспіс працює по­над 10 років) свідчить про їх доцільність та про необхідність розши­рення мережі таких лікарень з одночасним забезпеченням юридичних механізмів контролю з метою недопущення зловживань у цій сфері.

Враховуючи наші традиції і реалії, моральний стан суспільства, економічну і політичну ситуацію у державі, узаконення еутаназїї в

Україні вважаємо недоцільним. Зважаючи на високий рівень корупції і хабарництва, економічну кризу, правовий нігілізм, українське суспільст­во ще не готове до декриміналізації еутаназії. Вирішуючи цю проблему у майбутньому, законодавці повинні діяти в інтересах людини як най­вищої соціальної цінності України.

Питання, пов’язані з еутаназією, діяльністю хоспісів як альтер­нативного розв’язання проблем невиліковно хворих людей, є визнача­льними як при дослідженні права на життя, так і при дослідженні пра­ва на охорону здоров’я. Саме вони творять, так би мовити, “спільну територію” дослідження, що дає підстави обговорювати співвідношення згаданих вище прав. Співвідносяться ж вони так: право на охорону здоров’я виступає однією з гарантій права на життя з огляду на те, що право на життя є визначальним у системі основних прав людини, а здоров’я людини є одним із головних критеріїв повноцінного життя, умовою “якості життя”.

4.2.