Масовий розстріл польських військовополонених та цивільних в квітні-травні 1940 р.

Світлана Філонова

«Їду з Козельска через Смоленськ в невідомість. Люблячий вас Маріан...»

Пам'ятаю, влітку 1995 року я в черговий раз приїхала до Катині. З першого погляду на професора Маріана Глосека — керівника групи польських експертів, що проводили тут ексгумацію, — я зрозуміла, що сталося щось екстраординарне.

— Ми знайшли обручку! — урочисто оголосив професор. — Усередині викарбувана дата весілля і ім'я нареченої. На жаль, тільки ім'я, але ж не може бути, щоб в один і той же день у Польщі вінчалися сотні Малгожат. Ми обов'язково знайдемо її.

Думаю, я нікого не здивую, якщо скажу, що в той момент я подумала про тисячі на­ших Маргарит і Марусь, які прожили життя, так і не дізнавшись про своего єдиного нічо­го, крім того, що він «пропав безвісті». Ось так пропав і все — без вісті, без сліду, немов би ніколи і не було. Вони звикли до цієї «безвісті», стали вважати її майже нормальною. Можливо, в цьому одна з причин того, що про Катинський злочин ми ось уже без малого двадцять років говоримо майже виключно в контексті великої політики.

У квітні-травні 1940 року за рішенням Політбюро ВКП (б) було розстріляніо понад 21 856 полонених поляків; в тому числі чотирнадцять з половиною тисяч в'язнів трьох спецтаборів — Козельського, Осташковського і Старобільського. Про це сьогодні відомо усім. Навіть школярам. Але чи багато можна згадати публікацій російською чи українсь­кою мовою, які дозволяли б глянути в обличчя цим людям, щось дізнатися про їх думки, надії; іншими словами, — за лісом побачити дерева?

7 січня 1940 р. полковники, що знаходились в Старобільському таборі, підписали на­ступну заяву:

«Просимо з'ясувати нам, яке ставлення до нас Уряду СРСР, а саме:

1. Чи вважаємося ми військовополоненими?

Якщо це так, ми просимо поводитись з нами на підставі прийнятих всіма урядами пра­вил щодо військовополонених (...)

2.

Тоді просимо повідомити нас, за який злочин ми позбавлені волі і пред'явити нам фор­мальне звинувачення.

3. Якщо ми затримані (інтерновані):

Просимо з'ясувати нам, які наші дії викликали це обмеження нашої свободи, тим більше, що ми були затримані на польській території.

II. Просимо з'ясувати, чому в таборі знаходяться старі і хворі, які не мали нічого спіль­ного з останньою війною, і просимо відпустити їх додому (...)»

Хороше питання поставили полковники! І через 70 років на нього все ще не можуть знайти відповіді.

Отже, ким були ці люди?

«Розстріл польських офіцерів» — так зазвичай говорять про катинський злочин. Але це не цілком точно. Кадрові офіцери становили приблизно третину від загальної кіль­кості розстріляних. Далеко не всі були навіть офіцерами запасу; далеко не всі були взяті в полон на полі брані — було чимало арештованих, в тому числі і заарештованих у влас­них квартирах. У спецтаборах для військовополонених виявилися і ті, кого ні на якій вій­ні в полон не беруть, — близько ста журналістів і понад 800 лікарів, серед них — чимало вчених зі світовим ім'ям.

Чи були вони всі до одного «заклятими ворогами радянської влади», як стверджував Лаврентій Берія? Це з якого боку подивитися. Серед розстріляних були польські комуніс­ти, були два журналісти, які попросили у СРСР політичного притулку, були щирі прихиль­ники ідей, декларованих Радами.

Вважатимемо, що саме щирих радянська влада в 30-ті роки безжально розстрілюва­ла, вважаючи їх заклятими своїми ворогами. І не без підстав. Жодна система, заснована на помилковій теорії, не зможе встояти, якщо цій теорії вірити, або — вже тим більше! — на­магатися їй слідувати. Це приблизно те ж саме, що намагатися розвести справжній вогонь в намальованому на полотні каміні.

Але зараз не про те мова. Польща не бачила в СРСР ворога. 25 липня 1932 року між двома країнами був підписаний Договір про ненапад. Спеціальний Протокол продовжу­вав термін дії цього договору до 1945 р.

Про зміни в радянсько-німецьких відносинах в Польщі, звичайно ж, знали; було відо­мо на Заході і про секретний протокол до пакту Молотова-Ріббентропа. Але відомо про факт його існування, а не про його конкретний зміст. Особливого занепокоєння в Польщі це не викликало. Міністр закордонних справ Бек згодом згадував, що на початку вересня «поведінка радянського посла не залишала бажати кращого».

Коли вторгнення радянських військ на територію Польщі стало доконаним фактом, головнокомандувач Ридз-Смігли віддав свій знаменитий наказ:

«З Радами в бій не вступати (...) вести з ними переговори з метою домогтися виведення наших гарнізонів до Румунії і Угорщини».

Такий пункт — зобов'язання радянської сторони надати можливість піти до Румунії або Угорщини — містився в актах про капітуляцію. Але досягти цих країн вдалося лише тим, хто не виконав наказ свого головнокомандувача, хто пробився туди з боями. Всі, хто підкорилися наказові, опинилися в радянських таборах. Чи завжди це пояснювалося зай­вою довірливістю?

Якось у генерала Волковіцького запитали, чому він, перебуваючи в ситуації, коли по­лону уникнути було неможливо, не здався німцям, а віддав перевагу більшовицькому по­лону. Адже вибір у нього був, а оскільки генерал служив у царській армії, він повинен був виробити досить стійкий імунітет проти ілюзій.

Генерал відповів приблизно так:

— Ті, хто потрапив у полон до німців, ні за що не зможуть взяти участі у війні. У тих же, хто опинився в Росії, є хоч якісь шанси в цій війні ще брати участь.

Генерал виявився правий. В'язні радянських таборів таки билися з німцями на всіх фронтах Європи. Але, як правило, в'язні інших таборів і в'язниць — Луб'янки, таборів Комі і Крайньої Півночі, у порівнянні з якими і Козельськ, і Старобільськ, і Осташково могли здатися будинками відпочинку.

Сьогодні значна кількість цих загадок істориками розгадані, і можна сказати, що причин було майже стільки ж, скільки врятованих життів. Так, наприклад, за князів Лю- бомирського, Мирського та Радзивілла клопотали європейські правлячі династії. Граф де Кастель врятував життя відомому художнику Юзефу Папському, тому самому, який з 1941 року за завданням Андерса буде шукати зниклих польських офіцерів і напише про ці пошуки книгу «На нелюдській землі». Розповісти тут 395 історій порятунку, зрозумі­ло, неможливо, але зрозуміле одне: спроба представити всіх уцілілих як таємних агентів спецвідділу — це ще одна брехня про Катинь, так би мовити, останній подарунок польсь­ким офіцерам від радянської пропаганди.

Але все це буде пізніше. А поки полонені тими, з ким не воювали, люди живуть в атмо­сфері гарячкового очікування швидкого від'їзду. У обіцяну Румунію-Угорщину, або просто додому. Доводом, що підтверджує, що від'їзд не за горами, стає буквально все: протити­фозні щеплення, фотографування, повторна реєстрація. Вони самі над собою іронізують, придумують для звісток про від'їзд смішне слівце jop (jeden officer powiedzial — один офі­цер сказав), і тим не менше кожен день починається з обговорення нових «йопов» і тим же закінчується.

Вони, звичайно, не могли знати, що цей самий «один офіцер» носить радянські пого­ни; що начальники таборів на початку жовтня отримали по прямому проводу директиву Берії: «Роз'яснювати всім військовополоненим, що вони залишені тимчасово до вирішен­ня питання про порядок повернення — всім їм буде забезпечено повернення на батьків­щину».

По ходу справи полонених в простоті душевній намагалися перетворити у свою віру.

З політдонесення «Про політико-моральний стані Старобільського табору НКВС за грудень місяць 1939 р.»:

1. Обслужено політмасовою роботою 3916 військовополонених.

Шляхом бесід та лекцій намічено роз'яснити серед військовополонених:

1. СРСР — найдемократичніша країна в світі.

2. Братерський союз народів СРСР — здійснення ленінсько-сталінської національної політики (...)

Одним із засобів пропаганди та агітації вважалася робота в зразково-показових кол­госпах.

«Завтра йдемо молотити (...) Подивлюсь на їх організацію праці. Це з моєї спеціаль­ності. Зможу оцінити», — записав у своєму щоденнику Влоджімеж Вайда. До батька всес­вітньо відомого режисера він ніякого відношення не мав, просто однофамілець. Той — ка­пітан Якуб Вайда — був бранцем Старобільського табору і нині покоїться під Харковом. Автор цитованого щоденника — був у Козельську, і тіло його було знайдено при першій ексгумації в 1943 р. в Катині.

Наступного дня Влоджімеж Вайда залишає у своєму щоденнику наступний запис:

«Халтура і неохайність. Кидають гроші в бруд. Так хазяйнуючи, вони далеко не виїдуть».

Як було в тому окремо взятому колгоспі, не знаю, але стосовно до всієї колгоспної сис­теми суд польського хлібороба доводиться визнати суворим, але справедливим.

Взагалі оцінка реалій радянського «раю» вражає перш за все своєю схожістю з нашою власною оцінкою його ж у кінці 70-х — початку 80-х років, коли стали очевидні не тільки жах, але також убозтво і безсилля радянської системи. Схожим був навіть спосіб виражен­ня цієї оцінки — в анекдотах.

У нас все є. — А колібрі у вас є? — Калібри — ну звичайно. У нас багато калібрів. (З що­денника Станіслава Бакули).

27-річний Станіслав Бакула був шкільним учителем. На невеликих листочках паперу він робив чорнові записи, потім редагував їх і переписував набіло в саморобний блокнот.

«Молодий поручик, лікар, посперечався з товаришами, що принесе їм хвіртку від головних воріт, до яких заборонено було наближатися (...) Я пішов з ним. Він сказав солдатові, що начальник наказав йому полагодити хвіртку, тому він повинен її забрати. Часовий до­поміг нам звалити хвіртку на плечі, і ми принесли її туди, куди поручик і обіцяв. Трошки пошкребли осколком скла і віднесли назад»^[264].

Генрик Гожеховський був у Козельскому таборі разом зі своїм батьком — також Генрі­хом і теж Генріховичем Гожеховським, біографію якого, варто, як мені здається, переказа­ти хоча б в двох словах.

Він народився в 1892 році у Варшаві. Коли прийшов час відслужити визначений тер­мін в царській армії, юний Гожеховський зник. «Знайшовся» він в якості осавула Кавказь­кої туземної кінної дивізії, що жив в аулі серед інгушів. Формально пред’явити йому пре­тензії не могли: як шляхтич він мав право обирати рід військ, ну от він і обрав.

Після революції дивізія була розбита більшовиками, і Генріх Гожеховський опинився на Луб’янці. Що доброго може там зустріти людина? За визначенням, нічого. А ось Генрі­ху Гожеховському саме там зустрілася дівчина з чудовими східними очима і чудовим го­лосом — висхідна зірка московської опери Юлія Прохніцька. Дуже скоро вона, яка кіль­ка років входила до складу Комітету допомоги ув’язненим, стала дружиною ув’язненого. Може бути, вона так би нею і залишилася, але до гарячих прихильників її таланту входи­ла сама Надія Крупська. У нареченого теж абсолютно дивним чином з’явився всемогут­ній покровитель. Якось одного разу, коли Генріх Гожеховський працював на тюремному дворі, повз проходив Фелікс Дзержинський.

«Ти поляк? — Запитав він. — Так. Генріх Гожеховський. — А чи немає в тебе брата на ім'я Ян, у якого був псевдонім Юр?

Так, легендарний Ян Юр-Гожеховський був його рідним братом. Шляхи Юра і Заліз­ного Фелікса давно розійшлися, але, мабуть, якась частка сентиментальності відвідує деколи і металеві серця. Одним словом, молоду пару обміняли на Карла Радека і його дружину.

До слова, в той день на тюремному дворі Генріх Гожеховський був зайнятий роботою, яку навряд чи можна назвати похвальною. Він розпилював церковні дзвони, реквізовані більшовиками. Але саме йому, Савлу ХХ століття, судилося стати творцем однієї з польсь­ких святинь — образу Козельської Божої Матері.

Він вирізав його на невеликому — 13,5 ? 8, 5см — шматочку соснової дошки, відріза­ною від нар, і подарував на 19-річчя своєму сину — Генріху Гожеховському молодшому.

11 травня 1940 року з Козельського табору відправляли в невідомість чергову пар­тію. Зачитували список. «Гожеховський Генріх Генріхович» — «Батько і син?» Після хви­линної паузи енкаведешнік сказав: «Та все одно... Давай батька».

Судячи з того, як Гожеховський молодший пізніше про це розповідав, він багато років мучився неотвязним і абсолютно несправедливим почуттям провини. Але в той момент поступитися батькові правом від'їзду з табору означало проявити синівську любов.

Генріх Гожеховський молодший дивом врятувався і вдруге — коли під час Другої сві­тової війни будучи моряком англійського флоту опинився на затопленому кораблі. І що найдивовижніше — уцілів, незважаючи на всі обшуки в таборі і негаразди військового життя, і сам образ.

Нині він знаходиться в Кафедральному соборі Війська Польського у Варшаві. Перед ним моляться про те, щоб Господь допоміг пробачити Катинський злочин.

* * *

Шок перших днів пройшов. Люди стали приходити в себе. Тобто буквально — знову ставали такими, якими їх створив Господь Бог. Художники почали малювати, поети писа­ти, професора ділитися знаннями.

«Моя різьба по дереву у багатьох викликала великий ентузіазм. Мені довелося зроби­ти дві гравюри для майора Голомба (Гураль та Божа Матір), хрест для ротмістра Дешерта, шкатулку для тютюну та (...) Але найбільше захоплювалися моїми шахами. Я дуже за них боявся, оскільки ходили чутки, що при обшуку забирають всі вироби з дерева. На щастя, це були тільки чутки. Ніж, однак, забрали».

Цей запис Вацлав Крук зробив вже в поїзді, що віз чергову партію в'язнів Козельська до останньої станції їх земного шляху. Під час ексгумації 1943 р. при його тілі знайшли кілька окремих листочків паперу з віршами і блокнот, перші сторінки якого заповнені вправами з вивчення російської мови.

3 грудня керівництво Старобільського табору відправило Нехорошеву наступне до­несення:

«1. Інструктором політвідділення тов. Каганер встановлено, що в. п. кол. капітан поль­ської армії Еверт Мечеслав Йосипович організував групу з офіцерського складу — майо­ра Домель Людвіга Яновича, Кволег Станіслава Яновича та інших з метою проведення контрреволюційної роботи під виглядом «культосвітроботи» (читання лекцій з сан- гігієни, вивчення іноземних мов, про техніку в капіталістичних державах і т. ^...Ор­ганізатори групи в кількості 3-х осіб — Еверт, Домель і Кволег — вилучені з табору.»

Інший інструктор, тов. Михайленко, розкрив ще один жахливий злочин — у таборі діяла каса взаємодопомоги. Вилучати було нікого, оскільки керував справою вже вилуче­ний Людвік Домель, і начальник табору бадьоро рапортував:

«Наразі контрреволюційна діяльність під виглядом «каси взаємодопомоги» та «культ- комісії» припинилася».

Чи дезінформував він начальство, чи щиро приймав бажане за дійсне, але згадана вище діяльність і в Старобільському, і в Козельському таборах не тільки не припинилася, але, навпаки, з кожним днем набирала обертів і тривала аж до останнього дня «розванта­ження таборів». Організовувалися курси іноземних мов, був свій хор, проходили літератур­ні вечори і концерти. І все це на найвищому рівні. Не забудемо: в спецтаборах були зібрані вершки інтелектуальної та творчої інтелігенції. Тадеуш Хернес, наприклад, дуже популяр­ний у довоєнній Польщі сатирик, в перші ж дні війни рвонув на фронт піднімати дух поль­ського воїнства і... розділив долю польських офіцерів. І таких у спецтаборах було чимало.

До кінця січня 1940 р., поки особливому відділу не вдалося розкрити цей «злочин», в Козельскому таборі виходили дві рукописні газети — «Меркурій» і «Монітор». І аж до останнього дня існували так звані «живі газети»: ввечері, коли в бараках вимикали елек­трику, починали вимовляти співучо заздалегідь приготовлений текст. Але найпоширені­шою формою інтелектуального життя в таборах були лекції на самі різні теми.

«Не існувало, здається, жодної сфери людських знань, яка не була б представлена в цій стихійній акції, — згадував фізик Тадеуш Фельштин. Бажання почути живе слово було на­стільки велике, що особисто мені, наприклад, довелося завести календар, де я шифром за­писував час і місце проведення своїх лекцій — їх часто бувало по три-чотири в день»^[265].

В кінці грудня 1939 р. начальник Управління НКВС СРСР у справах військовополоне­них майор Сопруненко констатував:

«В одному з корпусів табору (Старобільського — С. Ф.) з нагоди польського загально­національного свята військовополоненими офіцерського складу було організовано моле­бень (таку документі — С. Ф), який тривав 15 хвилин, а також спроба вивісити в при­міщенні хрести та ікони. Вжитими заходами молебень і вивішування ікон негайно було попереджено і надалі категорично заборонено».

Товариш явно не володів питанням. Богослужіння в усіх трьох таборах відбувалися не тільки на честь загальнонаціонального свята, вони проходили щодня і навіть по кілька разів на день. Були святі меси, були сповіді, були Причастя, були спільні молитви, не ка­жучи вже про індивідуальні, чого ніхто проконтролювати не в змозі.

Про ризик, з яким було пов'язане інтелектуальне і духовне життя полонених, ні в од­ному з їхніх щоденників немає ні слова. Про концерти, лекції, богослужіння згадується просто, як про щось абсолютно природне.

З щоденника Броніслава Вайса:

«Доктор Могильницький прочитав бесіду «Посмішка дитини» — чудесно.

О 8 св. Меса у підвалі (...) В 12.30 недільна молитва.

З щоденника Збігнєва Пшісташа:

01.III.40. Увечері спільна дискусія про доктора Соньчковкома. Увечері слухав бесіду про Виспянського з декламацією (...) з «Варшав'янки».

02.III.40. Слухав (...) професора Кави «Про політичні стосунки (...)». Обіцяних листів не було. Можуть бути (...) з Барановським. Був на двох лекціях, одна «Про гормони», друга «Генезис конфліктів і воєн».»

Не усвідомлювати небезпеки вони, звичайно, не могли, але навряд чи вважали себе героями. Вони поводили самим природним для себе чином: залишалися людьми, тобто істотами люблячими і мислячими, що знаходяться в безперервному процесі розвитку і зберігають почуття людської гідності. Якщо хтось скаже, що тим самим вони наноси­ли чутливий удар системі, спрямованій на дегуманізацію земного існування; що це якраз і є «контрреволюційна», або користуючись більш пізньою термінологією, антирадянська діяльність, то я, мабуть, з ним погоджуся.

Мені завжди здавалися образливими для пам'яті катинських жертв спроби пред­ставити їх у вигляді гранітних монументів, намалювати їх портрет в техніці чорно-біло­го агітаційного плаката. Ні, вони були живими, справжніми, а стало бути, дуже різними, і в кожному відбувалася складна, неповторна і прекрасна гра світла і тіні. До них цілком були застосовні мудрі слова Окуджави — «Так чарівні для тих, хто розуміє, всі наші дурощі і дрібні злодійства».

«27.Х Сніг — зима — світ білий — слизько. Вранці годинна прогулянка — молюся і меди- тую. Потім цілий день граю в бридж.» (З щоденника Анджея Регера)

Що робити! Грішили в Козельскому таборі і спіритичними сеансами, хоча потойбічні співрозмовники або були не обізнані в самих животрепетних питаннях, або були за одне з спецвідділом НКВС.

«Духи» стверджують, що завтра виїде перша партія. Решта — через 5-6 днів», — напи­сав у своєму щоденнику 4-го грудня 1939 року Генріх Штеклер.

Умови радянського полону цей юнак переносив важко. Небогатирське, ймовірно, від природи тіло реагувало хворобами на все — погану їжу, холод, жорсткі нари. Але йому було всього 26 років, і він був твердо впевнений, що майбутнє вже пакує йому подарунки у вигляді щастя, слави, великих звершень. Намагався не втрачати часу дарма — вивчав в таборі російську, німецьку та французьку мови. Кожен день сам собі задавав уроки і — на жаль! — майже кожен день, як суворий вчитель, констатував: «Сьогодні план не вико­наний». Нарешті, щоденник йому набрид.

31 березня 1940 року: «Сьогодні закінчую вести свій щоденник. Може бути, прийде посил­ка, тоді почну знову!»

Неволя, що так мучила його тіло, для юнацької душі незважаючи ні на що — пригода. І він закінчує свій щоденник наступними підрахунками:

«Війна 23 дні Wiez. Idg. [?] 11 днів

Полон 30 «Павліщев»

150 «Козельск» 214 — «Історія 214 днів»!

Цікаво, що буде далі!»

* * *

На початку листопада полоненим дозволили листування.

«Треба бачити, як люди збираються біля дошки зі списком (отримали листи), — писав у своєму щоденнику Ян Женкевіч, 43-річний педіатр. — Я теж ходжу до кожної дошки, але ні!»

Він жив очікуванням листа від тієї, про яку написав у своєму щоденнику:

«Я закохався в Неї заново по фотографії. Ох ти, Дружино!»

У цьому нестерпному чеканні живуть практично всі. Листи були вітальною потребою і деколи ними ділилися, як хлібом.

«9.03.

Кремпський отримав лист, який я читав, коли читав про дітей, так мені стало не по собі, що я повинен був вийти, щоб не розплакатися. Сьогодні я теж писав листа — до­дому. Незважаючи на те, що відповіді, як і раніше немає, я не втрачаю надії, але так важко чекати, я стаю нервовим, реагую на кожне слово. Якщо так далі піде, буде досить важко...».

Дозволялося написати один (!) лист на місяць і один отримати. Якщо табірна цензу­ра знаходила щось, що їй не подобалося, як в листі в'язня, так і в листі, надісланому йому, лист вилучали, не повідомляючи про це ані адресата, ані одержувача. І тоді...

«Що з вами, не знаю, а це мучить мене жахливо. Чи живі ви та як справляєтеся. Ви теж про мене нічого, Марись, не знаєте (...) Сподіваюся, що під час війни ти сиділа в Сосновці, що Бобас не переконав тебе бігти і що ти не поїхала сама в Липини, які, як я чув, сильно розбомбили. Дай Боже, щоб було саме так, Марись».

Це не лист. 25-річний Добіслав Якубович в такій формі — звертаючись до дружини і новонародженої дочки — щодня робить записи в своєму щоденнику. По-іншому він не вміє — ні писати, ні думати. Без них його просто немає. З думкою про них він зустрічає все, що приносить йому новий день неволі, а коли приходить вечір пише: «Доброї ночі, Марисенька, йду спати. Приснися мені сьогодні, кохана».

З щоденника Анджея Регера:

«10.II. Лист. Голюся. Мороз близько 16 градусів. Сенсація, більше 1000 листів. О восьмій годині вечора я отримую листа. Плачу перед цим, під час цього і після. Я не смів навіть мріяти про такі добрі вісті. Маленька ти моя! Яка подія. Весь цей день! Перша спокій­на — добра ніч.

11.II. У мене все співає в душі. Тепер можу сидіти (у неволі — С. Ф.). Нінусь, будь благосло­венна за цей лист. Дякую Тобі, Всевишній Боже!»

Таки отримає лист від дружини і Ян Женкевіч. Єдиний. За три дні до розстрілу.

«14.04. Отримав перший лист від Марисі. Що за щастя тримати в руках лист, на який стільки часу чекав. Кохана моя Марись, мучиться там одна, а я тут байдикував на на­рах. Ой, хотів би, щоб було інакше!»

Ці дорогоцінні листи знаходили при ексгумації не тільки в 1943, але і в 1994, і в 1995 році. Рядки деяких з них було можливо прочитати.

«(.) Не уявляєш собі, скільки ночей я не спала, як (...) поїхав, я весь час думала, де ти, що робиш і взагалі — чи живий (...) це було нестерпно, але все це пройшло, і тепер я буду спати спокійно (...) ти живий, ти повернешся (...) хай через два, три, чотири (...) але ж повернешся, правда, коханий? І нам знову буде так само добре, як раніше, правда? Збишек кричить: мама (...) напиши, щоб (...) приїхав (...) Вітольд (...) Лешек тільки кричить: па, па, па; навіть не дає мамі листа написати. Ну що ж, я закінчую. Я дуже тебе люблю і сумую (...) Цілую тебе разом з дітьми. Збишек (...) Лешек (.)»^[266].

* * *

По білому скрипучому снігу (зима 39-40 рр. видалася особливо суворою, морози дохо­дили до 45 градусів) наближалося Різдво.

«Святвечір — але який! — повний сліз прихованих і явних».

Професор Стефан Пеньковський, невролог з світовим ім'ям, член-кореспондент Поль­ської Академії наук, директор клініки неврології і психіатрії при Варшавському універси­теті зробив цей запис у своєму щоденнику, який в 1943 р. був знайдений під час ексгумації в Катині при його останках.

Різдво для поляків — свято особливе, ніч, коли кожен заново переживає святість сі­мейних уз, усвідомлює, що всі ми існуємо завдяки любові і в ім'я любові. Опинитися в цю ніч поза сімейного кола — для поляка катастрофа. Для тих, з ким це все-таки сталося, за давньою традицією залишають за святковим столом вільне місце.

У Різдвяну ніч 1939 року у багатьох польських будинках порожнім виявилося і місце голови сім'ї — батька.

«.1939 рік. Перший Святвечір без батька, пронизаний тривогою про його долю і одночас­но — надією на його повернення. (...) Ми прибрали маленьку ялинку скромними паперо­вими прикрасами і намагалися співати колядки, які колись красивим, сильним голосом співав наш тато. Але — «не виходило». Маленька 6-річна сестричка Зося плакала, а ма­ма її заспокоювала, казала, що тато обов'язково повернеться.

Пам'ятаю цей святий різдвяний вечір і в 1940 році, коли ми були вже володарями листа з Козельська; єдиного, яке прийшло 13 січня 1940, а написано було 30 листопада 1939 ро­ку. Як же ми тоді спокушались надією, не знаючи, що батька вже давно немає в живих. Пам'ятаю, як ми шукали на мапі цей Козельськ. Пам'ятаю, як намагалися розшифрува­ти кожну фразу, кожне слово листа, намагаючись розгледіти між рядків дуже стислої інформації якісь приховані думки. (...) Святвечір 1943 року був найтрагічнішим у житті нашої родини. Минуло вже кілька місяців з тих пір, як «Краківський кур'єр» почав пуб­лікувати списки убитих в Катині польських офіцерів. Серед них під номером 3341 було прізвище мого батька: «Дец Ігнацій, поручик резерву. При ексгумації знайдена поштова листівка від ЮліїДец з Жешова».^[267]

Ретельно готувалися до Різдва 1939 р. і спецвідділи НКВС. Уже знайомий нам Влоджі- меж Вайда пише:

«22 (12). Сьогоднішнім наказом наша влада заборонили нам завтра співати колядки. Ну, нехай поцілують нас в дупу. Будемо співати весь вечір.

23 (12). Від 16.30 збирають поліцейських, жандармів і священиків (...) Чорт знає куди їх відвозять. Поки їх тримають в кіно (тобто в клубі — С. Ф.) і, зрозуміло, ретельно обшукують. Цікаво, що вони шукають у людей, яких тримали вже три місяці і яких вже стільки разів обшукували.»

І було все так, як у відомому фільмі, знятому сином іншого Вайди, Якуба.

Оскільки священиків вивезли, а рідні батьки були дуже далеко, відкривати вечір до­велося старшим за званням.

— Панове, ви повинні витримати.

Може бути, дійсно, саме ці слова були сказані генералами Сморавіньским, Мінкеви- чем, Волковіцьким, Бохатеревічем? У будь-якому випадку без такого побажання в ту різд­вяну ніч обійтися не можна було.

«Бог народжується — сила відступає». Тільки геніальний режисер міг вибрати із со­тень відомих колядок саме цю! Яка сила? Це потім поети всіх заплутали, говорячи про силу любові, силу ніжності. А в стародавні часи сила вона і була сила — нахабна, п'яна від своєї безкарності, ощерена списами римських легіонерів і сторожовими вежами та­борів НКВС.

«Вчора нас всіх фотографували. Повертаючись через ліс, ми збирали ялинкові гілки, щоб зробити ялинку. Змайстрував її майор Подоський. Сьогодні Святвечір — облатка, зроб­лена колегами. Стіл накритий скатертиною — крихітна ялиночка, прикрашена пряни­ками і сигаретами. Кімната моя — 40 колег — ділимося облаткою і серед сліз і зітхань приймаємо один від одного різдвяні побажання, а кожен всім серцем і душею рветься до тих, хто найдорожчий (.)

Опівночі, я вже засинав, коли мене розбудив задушевний, неголосний хор колядок. Цей хор колег був такий прекрасний і сумний, такий проникливий, що з усіх нар чується здавлений плач.»^[268]

Але Бог народжується — сила відступає.

Не бійтеся тих, хто вбиває тіло і більше нічого вже зробити не може...

* * *

«Мені сьогодні наснився поганий сон», — записав у своєму щоденнику Генріх Штеклер 5 березня 1940р. Настрій в ті дні у багатьох був кепський.

«5/03. Погода жахлива, сніг сипле вже третій день поспіль, замети страшні, снігу дуже багато. Життя протікає в страшній тузі, яка з кожним днем все зростає, адже не відо­мо, що з нами буде, куди, в які краї поїдемо». (З щоденника Тшепалки Максиміліана).

Той день був не тільки непогожим, він був фатальним. 5 березня в Москві на за­сіданні Політбюро ЦК ВКП (б) було прийнято рішення відправити на розстріл 14 700 бранців таборів для військовополонених та 11 000 в'язнів тюрем західних областей Ук­раїни і Білорусії.

Дмитро Токарев: «...Нас викликали в Москву для того, щоб оголосити, що ми візьмемо участь в операції; це було приблизно в березні 1940 року. (...)

Отже, коли ми приїхали. туди, нас відразу направили до Кобулова (заступник наркома внутрішніх справ СРСР, член «трійки», якою виносяться рішення про розстріл — С. Ф). (...)

Коли ми увійшли, там було напевно близько 15-20 чоловік, точно не пам'ятаю (...) Ко- булов роз'яснив, що є вказівка вищої інстанції — не вимовив назви цієї інстанції, пізні­ше, однак, я дізнався, що це була постанова Політбюро — стосовно питання розстрілу представників каральних органів Польської Республіки (...) Коли я дізнався про масштаб операції, чесно кажучи я перелякався, хоча не з боязких — адже з прикордонників».

Дмитро Токарев, колишній начальник УНКВС по Калінінській області; Петро Со- пруненко, начальник Управління у справах військовополонених НКВС СРСР і Митро­фан Сиром'ятніков, рядовий службовець НКВС, який брав участь у розстрілах у Харкові, в 1992 році були допитані Головною Військовою прокуратурою РФ в якості свідків^[269].

Сьогодні ми знаємо, що ця нарада, на яку з тією ж метою були викликані також на­чальники УНКВС по Смоленській і Харківській області, відбулася 15 березня.

З щоденника Генріха Штеклера:

«16 березня. Урра! Перші ластівки! Сьогодні вперше наполовину офіційно комбриг заявив нам, що ті, хто має родину за кордоном (в нейтральних країнах), може найближчими днями подати заяву в Ком. Внутр. Справ. про виїзд!! Може, дійсно проясниться наша безнадійна ситуація. Гуло сьогодні в бараку, як у вулику.»

З щоденника Казімєжа Шчіковського:

«Березень. 16. Наша влада спішно закінчує наш облік. Щось висить у повітрі, але що — цього ніхто не знає, хоча домислів маса.»

Генерал Мінкевич переконує товаришів по зброї: потрібно вимагати відправки в ней­тральні країни. Згода на від'їзд до Німеччини, або в окуповану нею частину Польщі буде розглядатися командуванням польської армії як дезертирство. А найголовніше — не під­писувати жодних декларацій. Втім, генерали виїдуть в невідомі країни одними з перших...

З щоденника Анджея Регера:

«23.111!. Страсна субота. Дивно — погода — в повітрі відчуття свята. Так, немов би і справді має бути щось «освячене». Боже мій! Як і раніше дискусії про листи. Море чуток. Кажуть, що, здається, 27-го повинна виїхати перша партія! Подивимося.»

Першу партію — 74 людини — відвезли з Козельського табору 3 квітня. 5 квітня від­везли перші 195 осіб зі Старобільського табору.

Того ж дня Меркулов отримав від Токарєва донесення: «[За] Першим нарядом викона­но № 343». Це означало, що були розстріляні перші 343 в'язня Осташковського табору.

З щоденника Збігнєва Пшісташа:

«3 (квітня) Я б дуже хотів, щоб Бог дозволив мені повернутися (разом з усіма) до Польщі, до нормальних умов роботи — щоб я закінчив юридичний факультет і міг реалізувати свої плани щодо родини — а потім — потім (.) займатися науковою роботою, нехай навіть як аматор, але якщо це буде можливо — професійно. І при цьому життя своє так влаштувати, щоб воно давало мені максимум користі моральної, фізичної та ма­теріальної, щоб я міг розвивати свій характер, свій розум, своє тіло, щоб я одружився з красивою, доброю і коханою жінкою, і щоб у нас були діти — такі, про яких я інколи мрію; — прошу Тебе, Боже, і про те, щоб у мене був клаптик своєї землі з садибою де-не­будь в моїх улюблених Саноцьких краях, де б я міг відпочити далеко від (...) і міського шуму. Щоб цей мій будинок і те, що навколо нього, відповідали тому ідеалу, який я давно плекав, щоб у ньому була гарна, велика бібліотека, мною влаштована, частину якої я міг би пере­дати в суспільне користування, а частину — своїй сім'ї. Боже! Прошу Тебе про те, щоб мої батьки, мій брат і сестра — також вели своє життя у відповідності зі своїми самими прекрасними намірами, зі своїми задумами і своєю волею. Але перш за все прошу Тебе про те, щоб все це було — якщо це можливо, Боже! — У Великій, Новій та Могутній Польщі!»

Гефсиманським садом Збігнєва Пшісташа, який так і не встиг закінчити курс студен­та, були дерев'яні нари до самого купола профанірованої церкви Оптиної Пустелі. Крізь відвалені шматки радянської побілки зі стін дивилися на нього лики святих. А за вікном стояла весна — північна, несмілива, але все-таки весна...

Зі свідчень Токарєва:

«...На мене справило надзвичайне враження, коли вони вперше увійшли до мене в ка­бінет: Блохін, Синєгубов і Кривенко. Ну підемо, почнемо, йдемо! Відмовитися було важко. (.): Це було вже першого дня. Отже, ми пішли. І тут я побачив весь цей жах. Прийшли туди. Через кілька хвилин Блохін натягнув свій спеціальний одяг: коричне­ву шкіряну кепку, довгий шкіряний коричневий фартух, шкіряні коричневі рукавички з крагами вище ліктів. На мене це справило величезне враження — я побачив ката (...) Перший раз привезли 300 осіб. Виявилося, занадто багато. Ніч була коротка, а потрібно закінчувати вже на світанку. Потім стали завозити по 250.»

З щоденника Анджея Регеля:

4.IV. Цілий день від'їжджають все нові партії. Гарячкове прання, шиття,упаковка речей тощо.

Н.МВранці холодно — потім дивне сонце. Їде Станкевич. Тужливо. Коли, нарешті, і ме­не заберуть?! Велика партія від'їжджає (...)

Цілк. таємно. Заст. наркома тов. Мєркулову. 22 квітня виконаний 296. Токарєв.

З щоденника Добіслава Якубовича:

«05.04.Знову вивозять. Вчора. кохана, нічого не відомо, куди нас знову везуть. У будь- якому випадку — ближче до тебе.

09.04. Вивозять. Всього виїхало 1287. Коли ж прийде моя черга.

19.04. Вивозять. Все менше нас. Перед від'їздом давали листи. Може, і я отримаю.»

Цілк. таємно. Заст. наркома тов. Мєркулову. 23 квітня виконаний 292

З щоденника Адама Сольського:

«9.04. За кілька хвилин п'ята ранку — підйом у тюремних вагонах і приготування до виходу. Ми повинні кудись їхати на машинах. І що далі?

П'ята ранку. З світанку день почався по-особливому. Від'їзд в тюремних машинах з каме­рами (страшно!). Нас привезли кудись у ліс; щось схоже на дачу. Тут ретельний обшук. У мене забрали годинник, на якому було 6.30 (8.30). Питали мене про обручку, яку (...). Забрали рублі, пояс, складаний ніж (...)

Ще кілька хвилин і його, як і 4420 його товаришів по Козельському табору, поведуть че­рез цей ліс до краю рову смерті.»

Так було в Катині. В'язнів Осташковського табору привозили до внутрішньої в'язниці НКВС в Калініні.

Зі свідчень Токарева:

«До камери, де відбувалися розстріли, я не входив. Там технологія була вироблена Блохі- ним та комендантом нашого Управління Рубановим. Вони оббили повстю двері, що ви­ходять у коридор, щоб не було чути пострілів в камерах. Потім виводили засуджених — так ми будемо говорити — по коридору, звертали ліворуч, де був червоний куточок. У червоному кутку перевіряли по списку: чи сходяться дані, особисті дані, чи не є якої-не- будь помилки, так., а потім, коли було засвідчено, що це та сама людина, яка має бути розстріляна, негайно надягали йому кайданки і вели в камеру, де відбувалися розстріли. Стіни камери також були оббиті матерією, крізь яку не проникав звук. Ось і все.»

Приблизно та ж «технологія» була і в харківському НКВС.

«Сиром'ятников говорив, що хоча в підвальному приміщенні було щось на кшталт зву­коізоляції, звідти доходили відзвуки пострілів. Казав, що коли він приводив у підвал чергового поляка, там уже чекали своєї черги ще два-три. На думку Сиром'ятникова, ці люди знали, що на них чекає. «Як вони поводилися?» — запитав присутній на допиті польський прокурор. «Вони були спокійні», — відповів старий.»^[270]

І Сиром'ятніков, і Токарєв, само собою, категорично заперечували свою участь у роз­стрілах. Перший всього лише (чи справа це!) виводив в'язнів з камер на розстріл і потім допомагав закопувати трупи в П'ятихатках. Другий, Токарєв, взагалі тільки пару разів був присутнім при звірці особистих даних. Навіть запитань сам не задавав, якщо не рахува­ти того єдиного випадку, коли в «червоний куточок» увійшов блакитноокий хлопчина. Він був з непокритою головою і весь час посміхався. «Скільки тобі років?» — «Вісімнад­цять» — «Де служив?» — «У прикордонній охороні. Був телефоністом» — «Скільки слу­жив?». Хлопчина почав рахувати по-польськи, загинаючи пальці і не перестаючи посміха­тися. Нарахував 6 місяців...

Цілк. таємно. Заст. наркома тов. Мєркулову. 25/IV виконано 295.

28 квітня виконано 294.

29 квітня виконано 188

Пекельна машина працювала без перебоїв. І нарешті, захлинулася, видихнувши наос- танок:

22 травня виконано 64. Токарєв.

* * *

У спорожнілих спецтаборах спалювали листи. Ті, яких полонені так і не дочекалися, — тепер їх нікому було читати; і не відправлені листи самих полонених. 13 квітня за рішен­ням Політбюро ЦК ВКП (б) в один день були депортовані до Казахстану родини усіх поля­ків, що підлягають розстрілу. Стало бути, адресати вибули.

27 травня 1940 року до ЦК ВКП (б) надійшов лист. Його проштампували, як годиться, і відправили в Секретаріат НКВС СРСР.

Дня 20. V [19] 40 р. Розовка

Коханый Ойчэ Сталине. Мы малые деци з балшым прошэнием до Великаго Отца Стали­на просим з гарачэго серца, чтоб нам вирнули нашых отцов, которые работають в Ос­ташкове. Нас переслали з Западней Беларуси на Сибир и нам нивилели чьо небуть взяць з сабой. Нам сичас цяжко жывецца,у всех децей мать нездоровые и немагут работаць, и вопшэ нигто пронас не думае, как мы жывем и работы никакой недають. За это мы малые деци голодам прымераем и еничо просим отца Сталина штов про нас не забыл. Мы всегда будем в Совецким Союзе, харошими рабочыми народем, только нам цяжко жыць без наших отцов.

Досвиданя, ойчэ.

Денышын Иван Енджейчик Збигнев Завадцки Фигей Ковалевска Барбара

Не всі повернулися з Казахстану. Далеко не всі. Але ті, кому це було призначено, стануть катинськими сім'ями. Спочатку просто сім'ями, що живуть без батьків, з тим став­ленням комуністичної влади до себе, яке Лев Толстой висловив у формулі «чим більше роблю зла, тим більше ненавиджу». Потім — розгалуженою громадською організацією «Катинські Сім'ї», силу впливу якої на польську громадськість і уряд нам важко собі уя­вити, оскільки у нас настільки потужної неурядової організації поки просто немає.

Удов в живих залишилося небагато, посивіли діти й онуки ростять своїх дітей.

...Мені здається, нам з ними є про що поговорити...