Великий терор

Світлана Філонова

Період з 1936 по 1938 рік має в сучасній історіографії два імені — «єжовщина» і «Ве­ликий терор». Особисто мені більше подобається перше. Воно видається мені просто ві­хою, такою собі жердиною, що стирчить над безкраїм полем людських страждань, крові, свавілля і безумства, для того, щоб дослідникам було трохи легше по цьому полю про­суватися, орієнтуючись хоча б у часі.

По-перше, чому терор великий? Хіба до 1937 р. він був малим? Але селянський ге­ноцид, навіть якщо говорити тільки про голодомор, занапастив куди більше людських життів; а до цього слід додати селянські висилання, арешти і страти під час колективі­зації. Більшовики взагалі ніколи не займались дрібницями. Велика кров була з самого початку.

У громадянській війні 1918-1920 рр. загинуло 10 180 000 чоловік. Якщо додати до цих втрат 5 053 000 чоловік, загиблих від голоду в 1921-1922 рр., то виходить, що за перші 5 років свого існування країна втратила 10 відсотків населення. Для порівняння: в Іспанії в 1936-1939 рр. загинуло 1.8% населення, у США під час війни Півночі з Півднем — 1,6%.

По-друге, чому в окремий період внесені саме ці роки, якщо багато з того, що трапи­лось протягом цього часу, починалося раніше, і багато чого з того, що відбувалося, закін­чилося пізніше? За точку відліку найчастіше приймають вбивство Кірова, що дозволило розпочати репресії проти видатних діячів партії, таких історичних особистостей як Бу- харін, Зінов'єв, Каменєв, Риков, Радек, П'ятаков і, нарешті, Ягода.

Але хіба всі вони, разом узяті, варті Дмитра Сергійовича Ліхачова, Юрія Володимиро­вича Готьє, Володимира Миколайовича Бенешевича? Хто із засуджених на трьох показо­вих московських процесах міг зрівнятися за масштабом людської особистості з Миколою Онуфрійовичем Лоським, князем Сергієм Євгеновичем Трубецьким, Семеном Людвігови- чем Франком? А між тим ми не вважаємо, що час «філософського пароплава», або «справи академіків» складають окремий історичний період.

А може бути, велич цих двох з гаком років у тому, що вони дають нам, далеким нащад­кам, можливість пробачити цих колишніх зроблювачів революції, героїв громадянської війни і червоного терору, глянувши на них як на жертв ними ж створеного чудовиська?

Але це вже мої домисли, до того ж ніяк із завданнями цієї книги не пов'язані.

Тому залишимо питання, на які я, зізнаюся чесно, не в змозі дати відповіді, які б мене задовольнили, і повернемося до першого визначення періоду, що нас цікавить — єжовщи­на, — щоб розглянути кілька його епізодів.

Епоха Єжова почалася просто. 25 вересня 1936 року Сталін і Жданов, відпочиваючи в Сочі, надіслали звідти телеграму такого змісту: «Вважаємо абсолютно необхідною і тер­міновою справою призначення тов. Єжова на пост Наркомвнусправ. Ягода явним чином виявився не на висоті свого завдання у справі викриття троцькістсько-зінов'євського бло­ку. ОГПУ запізнився в цій справі на чотири роки».

Ось і все. Наступного дня, 26 вересня, Микола Єжов став наркомом внутрішніх справ СРСР. А ще вчора всесильний Ягода повторив долю тих, кого тисячами вбивав. 18 берез­ня 1937 року Єжов сказав присутнім в клубі НКВС офіцерам, що їх нещодавній начальник з 1907 року був агентом царської охранки та німецьким шпигуном (Ягоді було в 1907 р. 10 років). Уявіть собі, ніхто навіть не здивувався.

Почав Єжов з чищення власних рядів, яке, щоправда, тривало майже весь час, поки він був на чолі НКВС. З 1 жовтня 1936 року по 15 серпня 1938 року в органах безпеки було за­арештовано 2273 людини, з них за «контрреволюційні злочини» — 1862.

У липні 1937 року «за видатні успіхи в справі керівництва органами НКВС по вико­нанню урядових завдань» Єжов був нагороджений орденом Леніна Він хапав на льоту і з блиском втілював у життя всі криваві фантазії свого господаря, здавалося, як супер- шпигун, він знав його сни. І тому попереду у Миколи Єжова було ще багато видатних ус­піхів у виконанні урядових завдань і прямих вказівок товариша Сталіна.

При ньому відбулися два з трьох показових «Московських процесів», що засудили ве­ликих керівників партії.

Рік потому, 2-13 березня 1938 р., відбувся Третій процес над членами так званого «Право-троцькістського блоку». Миколу Бухаріна, колишнього члена Політбюро і главу Комінтерну, Олексія Рикова, також колишнього члена Політбюро і голови РНК, а також Генріха Ягоду, Християна Раковського, Миколу Крестинского та інших (загалом 21 особу) звинуватили «у тому, що вони за завданням розвідок ворожих Радянському Союзові іно­земних держав склали змовницьку групу під назвою «право-троцькістський блок», яка поставила за мету шпигунство на користь іноземних держав, шкідництво, диверсії, терор, підрив військової могутності СРСР, провокацію військового нападу цих держав на СРСР, розчленовування СРСР і відрив від нього України, Білорусії, Середньо-Азіатських респуб­лік, Грузії, Вірменії, Азербайджану, Примор'я на Далекому Сході — на користь згаданих іноземних держав, нарешті, повалення в СРСР існуючого соціалістичного суспільного і де­ржавного ладу і відновлення капіталізму, відновлення влади буржуазії»...

Усі підсудні були визнані винними і 18 з них розстріляно.

Уявіть собі, що було б, якби хоч половина цих задумів здійснилася. Адже вороги були всюди, і кожен виношував не менш підступні плани. У цьому радянських громадян пере­конували 24 години на добу радіо, газети, численні брошури, що роз'ясняють лінію партії, і, нарешті, сам товариш Сталін у своїй промові на знаменитому «лютнево-березневому» пленумі ЦК 1937 р., присвяченому питанням терору. Одним словом, вся надія була на Ми­колу Єжова, який умів виявити та знешкодити будь-яких ворогів, — колишніх, теперіш­ніх, майбутніх, потенційних, гіпотетичних, міфічних.

Наш огляд досягнень Єжова почнемо, мабуть, з розгрому колишніх.

Принцип «хто був нічим, той стане всім», один з головних, як я вже зазначила, при­нципів побудови радянського суспільства, над природою влади не мав.

Висилання селян, власне, ще не завершилися, ще йшли на північ ешелони з розкур- куленими, а вже встала на весь зріст ще одна проблема, створена «куркулями». Більшість з них, як відомо, направлялися на великі будови в якості практично безкоштовної робочої сили, де вони повинні були померти від непосильної роботи, поганого харчування і не­людських побутових умов, звільняючи місце для наступної партії страждальців. Однак стало інакше.

Колишні «куркулі» швидко опановували будівельні та робочі спеціальності, стали цінними кадрами не тільки і навіть не стільки для іноземних фахівців, скільки для ра­дянських начальників будівництв, адже такому колишньому куркулю, який виконував ту ж роботу, що й іноземний робітник, платити можна було в 20-25 разів менше. Тро­хи відгодувавшись і прийшовши до тями, «колишні» одружувалися на вільнонайманих (і зрозуміти цих дівчат неважко), всіма правдами і неправдами отримували паспорти і... «розчинялися в місцевому робочому класі».

Про все це гнівно писав у своїй доповіді, що датується серпнем 1936 року, Рудольф Берман, начальник ГУЛАГу, особливо наголошуючи на тому, що керівництво будівництв, замість того, щоб виявляти такі потворні випадки, потурає їм.

Рудольфу Берману довелося торкнутися ще однієї вкрай болючої для його відомства теми — втеч спецпереселенців. За інструкцією їх належало селити в спеціально створе­них селищах, що знаходяться не ближче ніж за 200 кілометрів від залізниці та населених пунктів. Це було в рази дорожче, ніж розміщувати засланців у вже наявних селищах та їх околицях, не кажучи вже про те, що значно скорочувало шанси спецпереселенців вижити. Проте вважалося, що з таких селищ ніхто навіть не спробує втекти, і той, хто їх придумав, ймовірно, дуже пишався собою.

Однак з цих селищ бігли. І досить часто. Перевірка, проведена восени 1936 року виб­ірково в деяких комендатурах, виявила ситуацію, закрити очі на яку було досить складно.

Прикро це було радянській владі, Рудольфу Берману і Йосипу Сталіну.

31 липня 1937 року Єжов підписав наказ НКВС СРСР № 0447 «Про операцію з репресу- вання колишніх куркулів, уголовників та інших антирадянських елементів».

«Перед органами державної безпеки стоїть завдання — самим нещадним чином роз­громити всю цю банду антирадянських елементів, захистити трудящий радянський народ від їх контрреволюційних підступів і, нарешті, раз і назавжди покінчити з їх підлою під­ривною роботою проти основ радянської держави», — гриміло у вступній частині наказу.

До «банди», яку треба було терміново розгромити, відносились не лише колишні кур­кулі, які «втекли з таборів і трудових поселень; ховаються від розкуркулення і викриті в антирадянській діяльності», але й ті, хто вже отримав своє — «повернулися після від­буття покарання».

Далі слідував абсолютно безглуздий пункт, що, власне, не було рідкістю в подібних документах тих років: арешту підлягали «колишні куркулі і соціально небезпечні елемен­ти, які перебували в повстанських, фашистських, терористичних і бандитських форму­ваннях». Виходило, що з «терористичних і бандитських формувань» слід було вилучити тільки колишніх куркулів, а іншим побажати подальших творчих успіхів. Якщо ж це не так, якщо терористів треба було знешкодити, тому що вони терористи, то яка різниця, чи були вони в минулому куркулями?

Подальше читання наказу переконує в тому, що укладач цього документу просто на­низував один на одний всі епітети, що позначають редисок, нехороших людей, які йому приходили в голову; грав ними, як дитина фантиками, абсолютно не замислюючись про сенс написаного: «члени антирадянських партій, реемігранти, що ховаються від репресій, ті, хто втік з місць ув’язнення і проводить активну антирадянську діяльність; учасники козацьких та білогвардійських організацій, найбільш активні антирадянські елементи з колишніх куркулів, карателів, бандитів, білих, сектантських активістів, церковників та інші, хто знаходиться у в’язницях, таборах, трудових поселеннях і колоніях, уголовни­ки, а також злочинці, які утримуються під вартою, але чиї особисті справи судовими ор­ганами ще не розглянуті; уголовники, що знаходяться в таборах і трудових поселеннях, і чинять там злочинну діяльність».

Цей стиль, народжений співробітниками Єжова, можливо, просто по безграмотності, утвердився потім у радянській законотворчості на весь час існування СРСР.

Не тільки накази, але і юридичні закони писалися мало не віршами, кожне слово було настільки багатозначним, а кожне формулювання допускало таку кількість тлумачень, що кожен розумів написане, як йому більше подобалося, і навіть взаємовиключні речі могли бути рівно законними.

В даному випадку велика кількість незрозумілих формулювань означала, що брати можна абсолютно всіх — пара гнівних слів знайдеться для кожного. За ступенем небез­пеки для трудящого радянського народу антирадянські елементи поділялися на дві кате­горії. Тих, хто належить до першої, розстрілювали, до другої — відправляли в табори.

Засуджували заарештованих методом, випробуваним під час колективізації та роз- куркулення — трійками, до складу яких традиційно входили місцевий начальник НКВС (голова), місцевий прокурор і перший секретар обласного, крайового або республікансь­кого комітету ВКП (б): Наказом визначалася також кількість засуджених по обом кате­горіям. Кількість ця найчастіше потім коригувалася, як правило, — у бік збільшення. Не тільки не виконати, але й не перевиконати планові показники ніхто з керівників респуб­лік і областей не насмілювався. У Москву з місць йшли прохання про збільшення лімітів. Наприклад, народний комісар внутрішніх справ України Ізраїль Леплевський відправляв подібні прохання кілька разів. Найчастіше йому не відмовляли.

По всій країні встановлені ліміти були перевищені в кілька разів. На виконання нака­зу № 0447 з серпня 1937 року по листопад 1938 року було розстріляно 390 тисяч чоловік і 380 тисяч відправлено у табори ГУЛАГу. Це була наймасштабніша терористична акція з4усіх, що були досі; свого роду бурхливий фінал боротьби з контрреволюційними воро­жими елементами — в першу чергу, звичайно, з «куркулями».. Радянські трудящі нарешті могли спати спокійно. Вороги народу були розгромлені. Але залишилися, як з’ясувалося, вороги-народи. За Єжова була відкрита нова сторінка трагічної історії репресій — тепер уже не за класовою, а за національною ознакою.

Американський історик Тімоті Снайдер писав^[257]:

У1937-1938 роках чверть мільйона радянських громадян було вбито через суто етніч­ні причини. П'ятірічній план мав привести Радянський Союз до розквіту національніх культур при соціалізмі. Насправді Радянський Союз напрікінці 1930-х років став країною небачених національних переслідувань. Саме коли національні фронти представляли СРСР Батьківщиною толерантності, Сталін віддавав накази про масові репресії проти певних радянських національностей. Найбільш переслідуваною національною меншиною у Другій половині 1930-х у Європі були не 400 тисяч німецькіх євреїв (їхня чісельність зменшувалася через імміграцію), а 600 тисяч радянських поляків (їхня кількість змен­шувалася через репресії). Сталін був першопрохідцем у справі масових національних вбивств, а поляки стали головною жертвою серед радянських національностей.

Дійсно, з усіх «національних» операцій найкривавішою була польська — було засуд­жено 139 815 чол., з них 111 071 засуджено до розстрілу.

11 серпня Єжов підписав попередньо затверджений Політбюро ЦК ВКП (б) наказ № 00485. Він був розісланий в усі місцеві органи НКВС разом з закритим листом «Про фашистсько-повстанську, шпигунську, диверсійну, поразницьку і терористичну діяль­ність польської розвідки в СРСР», також попередньо схвалений Сталіним і підписаним Єжовим.

Лист містив 30 сторінок і докладно описував діяльність Польської військової органі­зації (ПВО) на території СРСР. Картина вимальовувалася моторошна.

Як мінімум, 20 років ця організація тисячами засилала в СРСР своїх агентів. Тут вони вербували радянських громадян, головним чином, осіб польської національності, і ство­рювали з їх числа шпигунсько-диверсійні групи, які густою мережею вкрили всю країну, так що вже й державних таємниць на всіх не вистачало. Люди ПВО були всюди: на заводах і фабриках, на залізниці, пошті, телеграфі, в пивних, комунальних квартирах, під лавками скверів і навіть — жахливо подумати! — серед командного складу Червоної Армії, в нар­коматі закордонних справ і НКВС (!). Ось так дивишся на людину — енкавеесник енкаве- есником, а насправді — польський шпигун.

Безпосереднє керівництво всім цим здійснював московський центр, отримуючи вказівки з Варшави. Але деякі повідомлялися з Польщі безпосередньо — через консуль­ства.

До серпня 1937 р. «головка» організації була вже розгромлена. Завданням дня була «повна ліквідація незачепленої досі широкої диверсійно-повстанської низівки ПВО і основ­них людських контингентів польської розвідки в СРСР», як було заявлено в преамбулі до наказу.

Повне знищення людських контингентів, тобто просто всіх поляків?

Холодок пробіг по спині навіть бувалих службистів. Національна проблема була од­нією з найболючіших в Російській імперії. Приниження національної гідності, дискримі­нація, міжнаціональна ворожнеча і взаємна антипатія на всіх рівнях російського суспіль­ства — це все було в порядку речей. Але щоб людей знищували, тільки за те, що вони інородці; та не в шинку по п'яній справі, і навіть не під час погромів чорної сотні, а холод­нокровно, за планом, затвердженим вищими органами правління і по наказу, відданому главою держави, — такого ще не було.

До того ж в СРСР до кінця 30-х рр. інтернаціоналізм дійсно був реальністю. У керів­ництві самого НКВС до кінця 1936 р. представники національних меншин, та проститься мені мимовільний каламбур, становили явну більшість — 70 відсотків. Поляків було не­багато — всього 5 осіб (4,5 відсотка). Але загрозу відчули всі.

Грім грянув не серед ясного неба. Вже на початку 30-х рр. думка про те, що німець і поляк радянську владу любити не можуть, а кожний представник національних мен­шин — потенційний ворог, матеріалізувалася в акцію, яку було названо зачисткою кор­донів. Німців, поляків та фінів на заході, курдів і вірмен на півдні, китайців і корейців на сході виселяли з прикордонних районів і депортували вглиб країни, але найчастіше — в Казахстан. Депортація проходила дуже важко, люди жили потім в таких же умовах, що і засланці спецпереселенці, але при цьому старанно підкреслювалося, що операція по за­чистці кордонів — це вимушене переселення, але ніяк не репресія. Ніхто ні в чому пере­селенців не звинувачує. Іноді їм, немов у насмішку, навіть виплачували якісь копійчані компенсації.

Було в цьому якесь витончене приниження. Мовляв, гусей ріжуть не тому, що вони за­винили, а тому що свята на носі. Господар має право розставити належні йому речі не по ранжиру — яка на яке місце заслужила, а так, як йому заманеться. І якщо влада переміщує київських поляків в казахське село, значить, їй так треба, на що ж тут ображатися!..

Акція була досить масштабною. За даними професора Миколи Бугая навесні 1935 р. з Ленінградської області було виселено 30 000 фінів, а з прикордонних в ті часи Київської та Вінницької областей України близько 40 тисяч поляків і німців. Ще 35 820 українсь­ких поляків було відправлено з України до Казахстану в наступному, 1936 р. Однак, пов­торюю, в ту пору здавалося, що це біда на чужій вулиці. Зрештою, це стосувалося тільки жителів прикордонних районів, інші могли спати спокійно.

Наказ № 00485 створював іншу ситуацію. Пропоную заглибитися в його формулю­вання, щоб визначити ступінь його небезпеки і радіус дії в просторі людського життя.

Отже, у наказі були названі шість категорій громадян, яких належало негайно зааре­штувати.

1. «Виявлені в процесі слідства і найактивніші члени ПВО, які до цього часу не були розшукані, з наведеного списку».

2. «Всі військовополонені польської армії, що залишилися в СРСР».

Тобто полонені радянсько-польської війни 1919-1920 рр. Таких було небагато — від півтори до трьох тисяч. Але ось наступний пункт обіцяв рясні жнива.

3. «Перебіжчики з Польщі, незалежно від часу переходу їх в СРСР»

Зжити протягом неповних двох десятиліть всі господарські, культурні, сімейні зв'язки, які склалися за час входження Польщі до складу Російської імперії, неможливо. Так само як і перерахувати причини, в силу яких комусь приходило в голову податися до роди­чів, або до залишеної у 20-му рідної хати. Переважна більшість перебіжчиків належала до найбідніших і найменш освічених верств польського суспільства. Найчастіше вони не розуміли, що чинять протиправні дії, заявляючи про себе владі після переходу кордону. Подальша їх доля складалася за одним з нижченаведених сценаріїв.

Могли заарештувати за підозрою в шпигунстві або контрабанді; могли вислати назад до Польщі; могли зустріти з розпростертими обіймами, особливо якщо була рекоменда­ція, і дозволити жити в будь-якій точці СРСР; могли дозволити оселитися в Радянському Союзі, але тільки у визначеному начальством місці. Протягом трьох років вони перебува­ли на оперативному обліку (тобто під наглядом), потім їх знімали з обліку, оформляли їм радянське громадянство, і вони, нічим не примітні і мало кому крім найближчих родичів цікаві, що називається, розчинялися в натовпі. Точної їх кількості і місцезнаходження не знав ніхто, навіть Єжов. Але з іншого боку, вони ж не ховалися, не підозрюючи про небез­пеку, жили абсолютно відкрито...

4. «Політемігрантів та політичні, які піддалися обміну, з Польщі».

Хто такі ці останні, особисто мені зрозуміти важко. Рідні і улюблені товариші, цінні кадри розвідки, які потрапили в польський полон,заради яких відмовляли собі в задово­ленні познущатися над ченцями (найчастіше «наших людей» обмінювали на польських католицьких священиків і ченців, що залишилися в СРСР)?

У Листі стверджувалося, що підступні поляки спеціально все так підлаштували; що замість радянських шпигунів вони заарештовували власних, щоб потім за обміном заки­нути їх у СРСР. Виходить, що у всевідаючій Луб'янці не знали власної агентури.

Наступний пункт бентежить ще більше.

5. «Колишні члени ППС та інших польських політичних партій».

Після Січневого повстання 1862-1863 рр. в державі російській утвердилася думка, що кожен революціонер — це поляк, а кожен поляк — революціонер. Це було не меншим, і навіть більш помилковим, ніж сучасний погляд на кожного поляка як на католика і на кожного католика як на поляка. І все-таки якщо визнати, що зв'язок, навіть в дореволю­ційному минулому, з ППС, або з будь-якою іншою польською партією — достатня підстава для арешту, то брати можна було всю стару гвардію радянських партійців не залежно від національності

І останній, шостий пункт — самий простий і самий підступний.

6. «Найбільш активна частина місцевих антирадянських і націоналістичних елемен­тів польських районів».

Це означало, що якщо не вийшло зробити польського шпигуна з колеги, не вдалося знайти перебіжчика, не зуміли виявити зв'язок з польською партією, а кривавий план ви­конувати треба, то можна сміливо їхати в місця компактного проживання поляків і брати будь-якого або всіх підряд. Що, власне, і робилося.

Найбільше жертв «польської операції» було в Білорусії і на Україні, де поляки жили століттями. Пройди межа на півсотні метрів праворуч, і вони були б польськими піддани­ми. Але вона лягла ліворуч, і вони стали будівельниками комунізму.

У Білорусії проведення «польської операції» збіглося з чищенням республіканських партійних рядів. У начальника білоруського НКВС, таким чином, був вибір: він звинувачу­вав своїх жертв або в тому, що вони «білоруські націонал-фашисти», або в тому, що вони польські шпигуни, засудивши таким чином 19 931 людини, з них 17 772 розстрілявши.

Але найбільше польської крові пролилося на українській землі, де проживало 70 відсо­тків радянських поляків. Там було заарештовано 55 928 осіб, з них 47 327 осіб розстріляні.

Примітно, що страшна казка про Польську військову організацію народилася саме в Україні. Автором її був Всеволод Балицький, голова українського ГПУ який в 1933 р. на­магався пояснити голод в Україні підступними діями ПВО.

Польська військова організація колись дійсно існувала. Це була розвідувальна група польської армії, що діяла під час польсько-більшовицької війни 1919-1920 рр. Але в 1921 р. вона припинила своє існування.

Треба віддати належне Всеволоду Балицькому — вигадка була вдалою; в той момент на роль цапа-відбувайла найбільше підходила неіснуюча організація. Але потім сталося щось непередбачене — породження фантазії відокремилося від свого творця і зажило власним життям, на яке Балицький впливати вже не міг.

У тому ж році було заарештовано декілька польських емігрантів. В одного з них, Ві- тольда Вандурського, вдалося вибити зізнання в тому, що він є членом ПВО. Таким чи­ном, Польська Військова Організація потрапляє в протоколи допитів. Уявлення про її міць і, відповідно, небезпеку зростають як на дріжджах. Ще б пак! Адже не хто-небудь, а сам Єжов довірив міфічній ПВО важливу місію — стати виправданням і зрозумілим для широ­кої громадськості мотивом підготовлюваних масових репресій. Істинний (перший) бать­ко фікції, який абсолютно точно знає всі обставини її появи на світ, в таких випадках яви­ще небажане. У липні 1937 р. Балицького заарештували, звинувативши його в шпигунстві і членстві в ним же вигаданій Польській військовій організації. Через чотири місяці він був розстріляний.

Наступник Балицького Леплевський виявляв особливу старанність, прагнучи таким чином довести свою відданість. Однак це його не врятувало. У квітні 1938 р., ще до того, як польська операція в Україні була закінчена, його також заарештували і розстріляли. Олександра Успенського, який змінив його, спіткала та ж доля.

Взагалі в Україні відбувалося щось, що нагадує міфічну відплату. Долю своїх жертв розділили не лише три керівника НКВС, але й кілька десятків інформаторів. У певний момент хтось з центру, або дійсно прийнявши за чисту монету фантасмагорію про поль­ських шпигунів, або захотів похмуро, по-Воландські пожартувати, поставив запитання: якщо ПВО діяла на території СРСР так давно і так активно, то чому мовчали інформато­ри? Зрозуміло, що вони весь цей час або даром їли свій хліб, або були заодно з польськи­ми шпигунами.

«Польська операція» була свого роду моделлю, за якою будувалися інші національні операції — ті ж звинувачення, та ж схема пошуків «винних».

З 6 серпня по 21 грудня 1937 року НКВС за прямою вказівкою Політбюро запустило принаймні 10 операцій того ж типу. Полювання на «шпигунів і диверсантів» різних націо­нальностей тривало 15 місяців, до листопада 1938 року.

20 вересня 1937 нарком внутрішніх справ своїм наказом № 00593 санкціонує аре­шт тисяч харбінців. 30 листопада Єжов наказує почати. «латиську операцію», в ході якої було засуджено 21 300 чоловік, 16 575 з них розстріляні. У грудні вона поширюється на естонців — засуджено 9735 чоловік, до розстрілу засуджено 7998; та фінів — засуджено 11 066 чоловік, до розстрілу засуджено 9078. У тому ж місяці починається «грецька опе­рація»; потім репресують болгар і македонців. У ході «румунської операції» були зааре­штовані 8292 емігранта з Румунії до Молдавії і на Україну, 5439 з них розстріляні. У січ- ні-лютому наступного, 1938 р. засуджено 13 297 осіб, з яких 2046 засуджені до розстрілу в ході «іранської лінії». За «афганською лінією» засуджено 1557 осіб, з них 366 засуджено до розстрілу.

«Німецька операція» по масштабам жорстокості поступається тільки польській — 55 005 радянських німців було засуджено, з них 41 898 розстріляно. І це — на жаль! — був тільки пролог до тієї великої трагедії радянських німців, яка розігралася наступними роками.

У країні, де швидкоплинний контакт з іноземним дипломатом був достатньою під­ставою для арешту (а так було, починаючи з 1937 р.), етнічна спільність з тими, хто був не в ладу зі Сталіним, розглядалася як тяжкий злочин. І якщо стосунки з керівництвом сучасної йому Німеччини можна визначити як складні, неоднозначні, про які поки істо­рикам не все відомо, то ставлення до німців, які знаходяться на території СРСР, були про­сті, як ріг будинку, — знищувати, а якщо це неможливо, гнати. Стосувалося це практично в рівній мірі як своїх, так і іноземних громадян.

Ще 9 березня 1936 року Політбюро ЦК ВКП (б) видає постанову «Про заходи, що ого­роджують СРСР від проникнення шпигунських, терористичних і диверсійних елементів». Створюється комісія для перевірки міжнародних організацій на території СРСР. Усклад­нюється в'їзд в країну для всіх, в тому числі для іноземних фахівців, що працюють на ра­дянських заводах і будівництвах.

Але це було ще при Ягоді. Єжов пішов далі. 25 липня 1937 він видав наказ № 00439, згідно з яким всіх німецьких підданих, у тому числі і тих, кому СРСР надав політичний притулок, що працюють в даний час або працювали в минулому на залізничному транс­порті, на військових заводах і заводах, що мають оборонні цехи, належало заарештувати протягом найближчих 5 днів. Преамбула цього закону свідчила:

«Агентурно і слідчими матеріалами останнього часу доведено, що німецький Гене­ральний штаб і Гестапо в широких розмірах організують шпигунську і диверсійну роботу на найважливіших, і в першу чергу оборонних, підприємствах промисловості, використо­вуючи для цієї мети кадри німецьких підданих, які там осіли.

Агентура з числа німецьких підданих, здійснюючи вже зараз шкідницькі і диверсійні акти, головну увагу приділяє організації диверсійних дій на період війни і в цих цілях го­тує кадри диверсантів».

Операція почалася 30 липня, за радянською традицією, перед світанком. 6 серп­ня Єжов доповідав Сталіну: «Всього по СРСР заарештовано 340 осіб німецьких підданих. Москва і Московська область — 130 осіб, Ленінград і Ленінградська обл. — 45, Українська РСР — 52, Горьківська обл. — 20, Свердловська — 26, Сталінградська — 12, Азово-Чорно- морський край — 13, Орджонікідзевський — 18, інші республіки і області — 24 людини. В результаті слідства вже в даний час розкрите 19 шпигунсько-диверсійних резидентур на ряді найбільших промислових підприємств. За отриманими до 5 серпня показан­нями німецьких підданих заарештовано 43 німецьких агента з радянських громадян і до­датково було заарештовано 52 людини».

Це був тільки початок. Арешти тривали до кінця серпня і, за повідомленнями того ж Єжова, всього було заарештовано 472 німецьких підданих.

23 березня 1938 року Політбюро ЦК ВКП (б) приймає постанову «Про очищення обо­ронної промисловості від осіб, що належать до національностей, щодо яких проводяться репресії». Само собою, очистили і досить ретельно. А через три місяці, 24 червня 1938 року, директивою Наркомату Оборони звільнили з РККА військовослужбовців, які належать до тих національностей, які «не представлені на території СРСР».

Не тільки сучасники Сталіна, а й історики наступних поколінь часто якщо не виправ­довують, то пояснюють цю шпигуноманію, що забрала мільйони життів, війною, що на­сувалась. Так, неправильно, так, жорстоко, але Сталін, який віддавав собі раду в тому, що війна неминуча, намагався таким чином захистити країну.

Вальтер Кривицький, один з керівників радянської резидентури в Європі, втікши на Захід, розповів про значну кількість сталінських секретів. У тому числі про те, що доку­менти, що слугували підставою для арешту Тухачевського, за завданням Сталіна підроб­лені НКВС у співпраці з гестапо.

Після війни це підтвердив Альфред Науекс, безпосередній виконавець цієї операції. Однак ні йому, ні Гейдріху, шефові гестапівської служби безпеки (СД), ні Гітлеру, який дав дозвіл на операцію, в голову не приходило, що вони виконують план Сталіна. Навпаки, Гейдріх, потираючи руки, говорив, що «якщо справа вдасться, це буде для Росії найбіль­шою після революції катастрофою».

Поза сумнівом, він був правий. Він знав толк у війні. Але такі катастрофи Росія рахува­ла вже навіть не десятками — сотнями.

13 червня 1937 року «Правда» опублікувала наказ наркома оборони Ворошилова про арешт групи вищих радянських військових начальників. Повідомлялося, що вони зізна­лися у «зраді, шкідництві та шпигунстві» й розстріляні за вироком військового суду.

На двадцять другому з'їзді КПРС було розкрито, що ніякого суду не було. Рішення про страту командирів Червоної Армії прийняло Політбюро.

Разом із заступником наркома оборони Тухачевським були розстріляні командувач Київським військовим округом Якір, Білоруським — Уборевич, заступник командувача Ленінградським військовим округом Примаков, військовий аташе СРСР у Лондоні — Пут- на, комкори Ейдеман і Фельдман, командарм Корк. Про заступника наркома оборони, на­чальника ПУРа Гамарника, було сказано, що він застрелився.

Вирок був винесений Спеціальною судовою колегією Верховного Суду СРСР у складі: армвійськюріста В. В. Ульріха, маршалів В. К. Блюхера, С. М. Будьонного, командармів Я. І. Алксніса, Б. М. Шапошникова, І. П. Бєлова, П. Ю. Дибенка і Н. Д. Каширіна. Всі вони крім Ульріха, Будьонного та Шапошникова незабаром, протягом 1938 року, самі були роз­стріляні.

За два роки єжовщини Червона Армія втратила: 3 маршалів з 5 (Тухачевський, Єго- ров, Блюхер); 13 командармів з 15; 8 флагманів флоту з 9; 50 комкорів з 57; 154 комдивів з 186; 16 армійських комісарів з 16, 25 корпусних комісарів з 28.

З травня 1937 року по вересень 1938 року були заарештовані 35 020 офіцерів. За да­ними д. і. н. Олега Федосійовича Сувенірова, після репресій середини 1930-х тільки 5% офіцерського складу РСЧА мали радянську академічну освіту, а з офіцерів дореволюцій­ного часу, що пішли на службу до більшовиків, які закінчили Миколаївську академію Ге­нерального штабу, залишилися лише кілька людей^[258].

Поразки в перші місяці війни в такій ситуації дивувати не можуть, разюче, що така армія взагалі могла воювати.

Навіщо? В ім'я чого? Питання про мотиви сталінських злочинів в переважній біль­шості випадків відносяться до розряду нерозв'язних. Багато хто намагається знайти на них відповіді, але при цьому виходять зі своєї логіки. А це шлях тупиковий.

Людина — істота обмежена і може осягнути тільки дуже невелику частину дійсності. Ми відділені від світу злочинів глухою стіною. Стіна напівпрозора. Ми бачимо за нею якісь неясні тіні, але механізм, що приводить їх в рух, від нас прихований. Для того, щоб зрозуміти у всій повноті, за якими законами там все працює, нам довелося б самим опи­нитися по той бік, перейти межу, тобто вчинити злочин. Але тоді нам перестануть бути зрозумілі закони світу, який ми залишили. Чому люди жертвують собою заради інших? Що таке співчуття, любов, лицарство? Ці питання будуть для нас складними, як сьогодні питання, чому Сталін так методично знищував країну, якою правив?

А може, і не треба ворожити, принаймні — поки? Може, куди ефективніше було б роз­ставити все по місцях на своїй території — пояснити собі й іншим, що відбувалося з нами, коли всі ці злочини скоювалися? Які механізми всередині нас спрацювали, позбавляючи нас можливості чинити опір злу? Що ми повинні полагодити, які проломи закрити, щоб надалі жити безпечно?