Поняття, ознаки та особливості цивільних правовідносин у сфері здійснення медичної діяльності

На сьогодні відсутні глибокі наукові дослідження про поняття цивільно- правових відносин у сфері здійснення медичної діяльності при наданні медичної допомоги або послуги, що не відповідає зростанню потреб громадян на участь у цих відносинах.

Однак, перед тим як перейти до правового аналізу цих відносин, необхідно звернутися до загальних понять правовідносин.

Як неодноразово зазначалось в літературі, в юридичній науці в цілому і окремих її галузях, мабуть, немає більш дискусійного питання, ніж питання про сутність і особливості правових відносин. Це пояснюється тим, що проблема правових відносин взагалі є кардинальною для правової теорії і, крім того, дає уявлення про предмет відповідної галузі. Саме у правових відносинах найбільш яскраве відображення знаходять специфічні особливості механізму правового впливу на суспільні відносини.

То ж природним є те, що на всіх етапах розвитку юридичної науки цим питанням приділялася значна увага як у контексті дослідження загальних проблем визначення поняття та встановлення його сутності, так і у тих наукових розвідках, спеціальним предметом яких були власне правовідносини як правова категорія, співвідношення останніх з іншими видами суспільних відносин, структура, підстави виникнення та механізм їхнього функціонування.

Звернення до теоретичних проблем однієї з найменш досліджених категорій цивільного права - цивільно-правових відносин у сфері здійснення медичної діяльності, їх всебічний аналіз має прискорити адаптацію вітчизняного

цивільного права до найкращих його моделей, що склалися у світі.

Необхідність дослідження і всебічного аналізу сутності цивільно-правових відносин у сфері здійснення медичної діяльності зумовлена також появою нових категорій у цивільному праві, внаслідок інновацій у галузі медичної діяльності (наприклад, медична діяльність, медичні правовідносини). Змінюються правові засоби та методи впливу на медичну сферу і зв’язки суб’єктів у сфері здійснення медичної діяльності, тому змінюється і характер взаємозв’язку правових норм та медичних відносин, що також знаходить прояв у зміні сутності цивільних правовідносин.

Слід зазначити, що, попри наявність досліджень у цій сфері, вони стосувалися окремих видів правових відносин, на рівні дисертації на здобуття наукового ступеню кандидата юридичних наук.

Що ж до обставин, з якими пов’язані виникнення, зміна, припинення або інші трансформації правовідносин, то спеціальні дослідження у цій галузі також мають лише поодинокий характер, без дослідження особливостей, що властиві їм у цивільному праві. Такий стан речей у зазначеній галузі й досі залишається практично незмінним.

Таким чином, існує нагальна необхідність заповнити прогалини в наукових розвідках сутності цивільно-правових відносин у сфері здійснення медичної діяльності на сучасному етапі, дослідити підстави їх класифікації, уточнити критерії такої класифікації та встановити специфіку їх суб’єктного складу та об’єкта.

Вчення про правові відносини (юридичні відносини) було започатковано у другій половині ХІХ століття [526, с. 9-11]. У 20-30-х рр. ХХ століття виникнення правових суспільних відносин пов’язувалося з вольовою, усвідомленою і цілеспрямованою діяльністю людей, в основі якої лежить певний спосіб матеріального і духовного виробництва. Правовідношення розглядалося не тільки як головна, а й як первинна категорія теорії права. Юридичне відношення, - писав Є.Б. Пашуканіс, це первинна клітина правової тканини, і тільки в ній право здійснює свій реальний рух. Право як сукупність норм поруч з цим є не більше як безжиттєва абстракція. Реальне значення ця сукупність норм отримує тільки завдяки тим відносинам, що розуміються як такі, які виникають згідно з цими правилами [357, c. 78-79]. Характерною особливістю юридичного відношення є те, що в основі нього лежить одно або декілька суб’єктивних прав, тому властивості юридичних відносин залежать від тих прав, на яких вони базуються [98, с. 135]. У тих умовах на потребу практики теоретиками права допускалася і обґрунтовувалася можливість виникнення та існування правовідносин навіть за відсутності відповідних правових норм [148, с.

Розробка проблеми правовідносин активізувалася у 50-х роках ХХ ст. [204; 206, с. 21-64; 507], коли в теорії права були висловлені думки про необхідність позначати поняттям «право» не тільки юридичні норми, а й інші правові явища, насамперед правовідносини як форму реалізації цих норм [92, с. 35]. Ю.К. Толстой наголошував, що якщо суспільні відносини виступають як предмет правового регулювання, то ці відносини з самого початку виникають у правовій формі [506, с. 34]. Правові норми втілюються в життя у поведінці конкретних суб’єктів. Загальні приписи норм права індивідуалізуються через правовідносини для суб’єктів права і обумовлюють їхню правову поведінку. Правовідношення виступає як форма здійснення права. Вони впливають на волю і поведінку учасників суспільних відносин і, таким чином, на самі суспільні відносини.

Правові відносини є вузловою проблемою як загальної теорії права і держави, так і галузевих юридичних наук.

При цьому під правовим відношенням зазвичай прийнято розуміти врегульоване правом суспільне відношення, що охороняється державою, учасники якого наділені суб’єктивними правами і юридичними обов’язками. З цього визначення випливають такі основні риси будь-якого правовідношення: вони є суспільними відносинами між суб’єктами; є зв’язком між суб’єктами, наділеними суб’єктивними правами і юридичними обов’язками; засновані на нормах права; охороняються державою.

Суспільні відносини, що потребують юридичного оформлення на різних стадіях існування, передбачають різні види правових відносин як умови свого руху. Правові відносини, опосередковуючи рух відносин суспільних, є в той же час способом конкретизації як суб’єктного складу цих відносин, так і тих функцій, котрі їхні учасники повинні виконувати одне перед одним [201, с. 522523].

Загалом можна зробити висновок, що розуміння сутності правового відношення на цьому етапі полягає в тому, що воно розуміється як ланка, котра опосередковує норму права і ті суспільні відносини, які є предметом правового регулювання [507, с.

Наступний етап у розробці теорії правових відносин припадає на 70 -ті - початок 80-х років ХХ ст. Його особливостями є своєрідне підбиття підсумків попередніх наукових розвідок - на початку етапу, та зміна методологічних засад дослідження - наприкінці.

Якщо в 70-х роках дослідження загалом проводяться у достатньо звичній для соціалістичного радянського права системі координат [9, с. 7-53; 10; 13, с. 4663; 149; 192; 324; 518], то у грудні 1988 р. у промові на сесії Генеральної Асамблеї ООН М.С. Горбачов сформулював нову концепцію радянської зовнішньої політики. Центральне місце в ній відводилося пріоритету загальнолюдських цінностей над класовими [372, с. 162].

Підсумовуючи викладене, можна зробити загальний висновок, що попри невдачу «перебудови» як політичної акції, спроби трансформації радянського суспільства [132, с. 110-111], її позитивним результатом стосовно розвитку галузі юридичної науки було закладення підвалин нового бачення місця права в правовій системі, підготовка юридичної спільноти до сприйняття нових засад правового регулювання відносин в пострадянському суспільстві тощо [523, с. 246- 258].

Саме на цих засадах відбувається подальший розвиток теорії правових відносин у вітчизняній правовій думці в наступний період, який починається в останні роки «перебудови» і набуває сили у незалежній Україні.

На цьому етапі формування концепції правових відносин виступає як складна за своєю структурою, багатоаспектна проблема, що охоплює різноманітні питання: про форму, структуру, зміст правових відносин, про їх співвідношення з нормами права та багато інших актуальних питань теорії права [526, c. 43].

При цьому правове відношення і норма права розглядаються як форма та зміст. Модель правового відношення, що міститься у нормі права, може відповідати, а може й не відповідати змістові правового відношення. Це може статися, наприклад, внаслідок не досить чіткого розуміння вимог правової норми або не врахування деяких з них. Така розбіжність може знаходити прояв у тому, що правове відношення або зовсім не виникає, або ж буде здійснюватися не так, як це передбачено правовою нормою.

Правовідносини - це право у дії, в житті, це перетворення абстрактного правила поведінки (норми) на конкретну дію або бездіяльність конкретного індивіда, або колективних утворень. Правовідносини розуміються як один з видів суспільних відносин: це, власне, ті суспільні відносини, які врегульовані нормами права. Реальне життєве відношення взагалі існує саме по собі, але, потрапивши у сферу дії права, має здійснюватися відповідно до приписів правової норми.

При цьому іноді уточнюється, що правове відношення є особливим видом суспільного відношення: воно виникає у відповідності з вимогами норм права, а його учасники мають певні права та обов’язки, реалізація яких (забезпечення належної поведінки учасників правовідносин, характер котрої визначається залежно від обставин) гарантується можливістю державного примусу.

Правові відносини визначають як врегульовані правом суспільні відносини, учасники яких є носіями суб’єктивних прав та юридичних обов’язків і які перебувають під охороною держави [527, с. 81].

Специфіка правовідносин, таким чином, полягає в тому, що, існуючи між конкретними особами, взаємна поведінка яких юридично закріплена, вони регулюються правовими нормами, а їх здійснення забезпечується силою державного примусу. Юридичний характер можуть і повинні мати ті суспільні відносини, здійснення яких відповідно до державних інтересів може бути забезпечене лише в тому разі, якщо вони виражаються у вигляді відносин між конкретними особами, якщо поведінка їх учасників буде закріплена юридично і якщо реальність цієї поведінки буде забезпечена силою державного примусу. Правовідносини, що виникають у зв’язку з охороною особистих немайнових прав громадян, зовсім не обумовлені тими ж обставинами, якими обумовлюється виникнення правовідносин, пов’язаних з охороною майнових прав.

Але навіть в тих випадках, коли суспільне відношення з потреби повинне прийняти правову форму, воно стає не взагалі правовідношенням, а відношенням, регульованим певною галуззю права. Тому, разом із загальними ознаками всякого правовідношення, останнє набуває низки специфічних рис, що зумовлюються характером тієї галузі права, до сфери регулювання якої воно належить. І цивільне правовідношення має такі специфічні риси, які і повинні бути виявлені для того, щоб з цілої сукупності найрізноманітніших правових зв’язків виділити відносини, регульовані нормами цивільного права.

Враховуючи те, що цивільне право (законодавство) визначають як сукупність концепцій, ідей і правових норм, які встановлюють на засадах диспозитивності, юридичної рівності та ініціативи сторін підстави придбання та порядок реалізації й захисту прав і виконання обов’язків фізичними і юридичними особами, що постають як суб’єкти цивільних відносин з метою задоволення матеріальних духовних потреб приватних осіб та захисту їх інтересів [524, c. 52], відповідно цивільні відносини також набувають свого нового змісту.

Так, під цивільними правовідносинами у контексті даного дослідження буде розумітися такий, що ґрунтується на нормах цивільного права (законодавства) правовий зв’язок між юридично рівними суб’єктами, які є носіями цивільних прав і обов’язків [524, с. 63].

Відносини у сфері здійснення медичної діяльності, що виникають між лікарем і пацієнтом, є за своїм характером цивільно-правовими.

Будь-яке правовідношення є способом перетворення або умовою існування відносин при здійсненні медичної діяльності. Медичні відносини існують тривалий час і тому можемо стверджувати, що з часом вони можуть врегульовуватися нормами права та стати медичними правовідносинами. Цивільні правовідносини є умовою руху і способом конкретизації медичних відносин у суспільстві, а також вони є засобом закріплення медичних відносин, які виникають між усіма суб’єктами права.

В деяких країнах правовідносини між лікарем та пацієнтом регулюються не на договірних засадах, а так, що права пацієнта (меншою мірою - обов’язки) закріплюють поряд з обов’язками лікаря (разом з переліком їх прав). Ці положення закріплюються в законах, Основах законодавства про охорону здоров’я. Прикладом таких країн служать Австрія, Польща, Словаччина, Словенія, Україна, Грузія, Білорусь, Греція, Швеція, Китай, Тайвань, Узбекистан, Сальвадор. Є країни, де прийняті окремі закони про права пацієнта - наприклад, Данія, Норвегія, Фінляндія, Естонія, Литва, Ісландії, Росія, Туреччина, Ізраїль, Японія, Канада, Уругвай і Еквадор. Є країни, де прийняли окрему Хартію про права пацієнта та закон (наприклад, Чехія, Великобританія, Ірландія, Португалія, Південноафриканська республіка, Нова Зеландія, Франція [617, с. 600].

В Угорщині Верховний Суд неодноразово наголошував, що відносини між лікарем та пацієнтом мають ознаки правовідносин доручення і пацієнт доручає послугонадавачу з використанням досвіду та обладнання надати відповідне медичне обслуговування. У рішеннях Верховного Суду Угорщини Pfv.L20.943/1955, обласного суду Бикиш 1.Pf.20.750/1989 та обласного суду Гойду Бігор 2.Pf.20.976/1992 зазначено, що у медичних правовідносинах обслуговування спрямоване не на результативне обслуговування, а на обов’язок піклування [602, с. 112].

Водночас є такі медичні обставини, які більше мають ознаки підприємницьких договорів. У таких договорах пацієнт чекає від лікаря, щоб він здійснив рутинне втручання - при відсутності специфічних обставин - без шкоди пацієнту, тобто виникають обов’язки досягнення позитивного результату для споживача послуги [624, с. 264].

Однак при цьому виникають дві суперечливі обставини:

1) до обов’язку результату відносилося б право пацієнта давати інструкції. При медичному обслуговуванні для пацієнта це неприйнятно, неможливо. Пацієнт має право просити від лікаря, щоб він вирвав зуб, але не може вирішувати, які ліки той має використовувати для усунення болю, якими знаряддями буде виривати зуб, протягом якого часу тощо. Все, що пацієнт може зробити - це відмовитися від стоматологічної допомоги, якщо запропонований спосіб не буде його влаштовувати. Право пацієнта відмовитися від певних видів медичного втручання не означає, що він може керувати, наказувати лікарю;

2) людське тіло дуже складне для проведення навіть рутинних втручань; ні лікар, ні пацієнт не можуть передбачити результат наперед, оскільки будь-яке втручання може мати непередбачувані наслідки.

Однак, якщо пацієнт погоджується на рутинне щоденне втручання з нормальним результатом, в такому випадку він дає не вказівки, а дозвіл лікареві провести втручання так, як це зазвичай прийнято. Така згода не відрізняється від втручання, коли пацієнт укладає з лікарем договір про втручання, після того, як лікар надав всю інформацію про втручання (маніпуляції). Таким чином, для більш простих процедур, замість обов’язку піклування, треба застосовувати зобов’язання результату. Лікар і пацієнт перебувають в особливих договірних цивільно-правових правовідносинах. Таким чином, правовідносини при здійсненні медичної діяльності є цивільно-правовими.

Сьогодні у науковій літературі точаться дискусії з приводу того, чи існує медичне право як галузь. У системі права цивілізованої держави медичне право як правовий інститут посідає особливе місце. Однак медичне право лише формується як галузь права, вона не має поки тривалої історії існування на теренах України [65, c. 24-27].

Питання про галузеву належність відносин у галузі охорони здоров’я і правових норм, що їх регулюють, тобто - «медичного права», досить жваво обговорюється у наукових колах. Слід зазначити, що одностайної позиції з цього питання досі не вироблено. Одна група науковців відносини з приводу надання медичної допомоги відносить до предмета цивільно-правового регулювання. Так, зокрема, В.Л. Суховерхий, В.А. Ойзенгіхт, A.M. Савицька, М.С. Малеїн обґрунтовують свою позицію тим, що основою надання медичної допомоги є договір і цей договір за своєю природою є цивілістичним [433, с. 33-47; 491, с. 106].

Другий підхід полягає в тому, що відносини щодо медичного обслуговування є адміністративно-правовими. Г.І. Петров включав такі відносини до сфери адміністративного права [364, с. 106].

Третій погляд був сформульований у 70-80-х роках XX ст., коли було зроблено спробу доведення самостійності такої галузі права, як право соціального забезпечення, а медична допомога розглядалась як один із видів соціального забезпечення. Зокрема, B.C. Андреєв вважав, що медичне право регулює комплекс суспільних відносин, які складаються з приводу лікування захворювань громадян, їх профілактики та способів лікування, а суб’єктами цих відносин є державні медичні установи і громадяни. До числа норм медичного права вчений включав норми, які стосуються діагностики, складної діагностики, лікування, хірургічного втручання, лікування особливо небезпечних захворювань, охорони материнства і дитинства (до суто медичних норм він відносив охорону материнства і дитинства, починаючи з періоду вагітності, народження дитини, медичної допомоги дітям та підліткам), спрямовані на профілактику захворювань (санаторно-курортного лікування, лікувального відпочинку), медичної експертизи працездатності, забезпечення ліками і протезної допомоги. При цьому норми, які стосуються пільг та переваг при видачі ліків і протезів, автор відносив до права соціального забезпечення. Однак на той час, на думку B.C. Андреєва, ще не було достатніх підстав, передусім належного законодавчого забезпечення, для виокремлення медичного права у самостійну галузь права, і норми про медичне право є лише складовою частиною навчальної дисципліни «права соціального забезпечення» [14, c.19; 15, с. 32-36].

Ряд інших вчених - Р.І. Іванова, В.А. Тарасова, М.Ю. Федорова - розглядають медичне право як підгалузь права соціального забезпечення, аргументуючи цей висновок тісним зв’язком охорони здоров’я з державою і розглядаючи медичне обслуговування як форму державних соціальних гарантій, подібну до пенсійного забезпечення [199, с. 107-108; 512, с. 9].

Четверта позиція розглядає право охорони здоров’я як комплексну галузь права (законодавства). Така думка обґрунтовується М.М. Малеїною, яка вважає, що «лікарське (медичне, охороноздоровче) право» або право про охорону здоров’я - це система нормативних актів (норм), що регулюють організаційні, майнові, особисті відносини, що виникають у зв’язку з проведенням санітарно - епідеміологічних заходів і наданням лікувально-профілактичної допомоги громадянам [298, c. 5].

У сучасних дослідженнях поширеною є думка про комплексний характер медичного права як галузі права [376, с. 25-27; 531, с. 118-121]. Зокрема А.Б. Литовка і П.І. Литовка вважають, що з фактичним включенням медицини до цивільного обігу вичерпав себе й погляд на медичне право як підгалузь права соціального забезпечення, а медичне право - це погранична комплексна галузь національного права, яка регулює охороноздоровчі та інші, тісно пов’язані з ними відносини [270, с. 81]. С.Г. Стеценко вважає, що медичне право - це комплексна галузь права, що включає сукупність правових норм, які регулюють суспільні відносини у галузі медичної діяльності, і дозволить на більш високому рівні здійснювати розробку принципів (основних засад) державної політики у галузі охорони здоров’я, якісніше проробляти питання захисту права громадян при наданні медичної допомоги, детально визначити медичні правовідносини в галузі охорони здоров’я, якщо її буде виділено в окрему галузь [212; 481, с. 30; 605, с. 13-15]. Медичну діяльність автор розглядає як таку, що має комплексну природу, в рамках якої виділяються: процеси надання медичної допомоги, система медичного страхування, виробництво лікувальних засобів та виробів медичного призначення, організація реабілітаційно-відновлювальних заходів і «багато чого іншого» [510, с. 301]. Р.А. Майданик вважає, що медичне право - це комплексна сфера (галузь) законодавства й інших допустимих джерел права (правові звичаї, судові прецеденти тощо), що являє собою систему правових норм, які регулюють неоднорідні відносини з надання медичної допомоги, і пов’язаних з ними відносин (цивільні, адміністративні, кримінально-правові, трудові) та пов’язаних з ними відносин щодо здійснення діяльності з медичною і немедичною метою [480, с. 21-22].

Для того щоб надати характеристику «медичного права» як окремої галузі права, в першу чергу, потрібно визначити коло питань, які належать до поняття, предмета та методу цієї галузі [65, с. 24-27; 67, с. 184-188; 76, с. 47-49]. Одним із найважливіших критеріїв для виділення галузі права є предмет і метод правового регулювання. Причому, якщо перший з них є основним, то другий - допоміжним. Предмет правового регулювання - це якісно однорідні суспільні відносини, які регулюються нормами права. У загальному предмет правового регулювання відповідає на питання: що регулює ця галузь права. Виходячи з цього, предметом медичного права у літературі називають суспільні відносини, що виникають у процесі здійснення медичної діяльності. У свою чергу під медичною діяльністю розуміють комплексну систему, що включає організацію надання громадянам медичної допомоги, її безпосереднє надання в рамках діагностичних, лікувальних

і профілактичних заходів, а також контроль якості медичних послуг, що надаються. Таке визначення медичної діяльності акцентує увагу на тих процесах, під час яких виникають численні суспільні відносини, що становлять предмет медичного права. Перелік таких процесів не може бути вичерпним, оскільки медична наука розвивається, надання медичної допомоги постійно удосконалюється, з’являються все нові і нові галузі охорони здоров’я, що зумовлює появу нових суспільних відносин.

Як відомо, рух суспільства по шляху прогресу породжує нові галузі права, які сьогодні прийнято іменувати галузями четвертого покоління: інформаційне, страхове, спортивне, медичне та деякі інші, що нині формуються. Розвиток науки та техніки, особливо в галузі медицини, біотехнологій та євгеніки, ставить перед суспільством проблему формування та розвитку медичного права як самостійної галузі права, що має свій предмет, метод, систему та найголовніше - набір джерел.

Слід зазначити з цього приводу, що поки що немає підстав стверджувати, що медичне право сформувалося як галузь, оскільки ті відносини, що виникають у сфері здійснення медичної діяльності, регулюються різними нормами різних галузей права за допомогою різних методів. Немає єдиного предмета і єдиного методу регулювання цих відносин. Там, де йдеться про відносини, що виникають з договору або при відшкодування шкоди, ці відносини регулюють норми цивільного законодавства або загальні засади цивільного права. Адміністративно - правові норми або норми кримінального права регулюють іншу групу відносин у цій сфері, пов’язану з порушенням відповідних норм або державним управлінням охороною здоров’я. Можливо, у подальшому складуться умови для формування такої галузі, особливо враховуючи той факт, що суспільні відносини, котрі виникають у галузі медичної діяльності, регулюються не тільки нормами права. Йдеться про те, що історично склалося ставлення до медицини як до мистецтва, а не ремесла, а до медичних працівників - як до людей, що керуються у своїх професійних діях перш за все уявленнями про добро, користь, благо хворого, тобто категоріями, пов’язаними з морально-етичними цінностями. Така ситуація зумовлює становище, за якого відносини між пацієнтами і представниками медичних закладів перебувають під значним впливом етичних і моральних норм. Шанобливе, гуманне ставлення, турбота при наданні медичної допомоги не можуть бути регламентовані законом.

Потрібно зазначити, що 1 вересня 2011 р. успішно завершила свою діяльність робоча група з розробки навчальної програми з курсу «Медичне право» для студентів вищих навчальних закладів, які готують професіоналів за напрямом «Право», затвердженої наказом МОЗ України від 23.09.2010 р. №808. Отже, слід вважати, що медичне право як навчальна дисципліна вже існує та стрімко розвивається [88, c. 55-58]. Про це свідчать розроблені навчальні програми, велика кількість наукових статей, їх систематизація, видання монографій з медико-правового спрямування та друк підручників. Про розвиток цієї галузі свідчить проведення науково-методичних конференцій та науково-практичних семінарів, на яких активно розглядають викладання «Медичного права» для студентів, які навчаються за напрямом підготовки «Право».

У загальному вигляді метод відповідає на питання: як, яким способом норми цієї галузі права регулюють суспільні відносини, що становлять її предмет. З визначенням методу правового регулювання в медичному праві пов’язані деякі складнощі, що і є додатковим аргументом прихильників несамостійності галузі медичного права. Дійсно, медичне право як таке не володіє власним унікальним методом правового регулювання. Мотивуючи наявність медичного права як самостійної галузі права, пропонується орієнтуватися на другорядний характер такого критерію як метод при обґрунтуванні будь-якої галузі права, у тому числі й медичного. Отже, методи регулювання відносин у сфері здійснення медичної діяльності являють собою нині сукупність правових способів, за допомогою яких відбувається регулювання відповідних відносин. Враховуючи, що адміністративно-правовому методу властиві відносини «влади - підпорядкування» за рахунок наявності як сторони правовідносин уповноваженого органу держави, а цивільно-правовому методу властива рівність сторін правовідносин, необхідно відмітити комплексне використання саме цих методів правового регулювання. Як приклад використання адміністративно - правового методу в правовому регулюванні суспільних відносин у сфері медицини можна навести організацію і управління системи охорони здоров’я, коли керівники вищих органів управління охорони здоров’я взаємодіють з підпорядкованими ним представниками лікувально-профілактичних установ. У той же час правові відносини між пацієнтом і лікарем при наданні медичної допомоги регулюються за допомогою цивільно-правового методу, проявом чого служить рівність суб’єктів правовідносин і можливість самостійного визначення своєї поведінки, такий метод допомагає будувати партнерську модель правовідносин.

Приступаючи до характеристики цивільних правовідносин у сфері здійснення медичної діяльності, слід зазначити, що діяльність галузі охорони здоров’я на сучасному етапі спрямована на удосконалення та подальше реформування системи охорони здоров’я відповідно до програми Міністерства охорони здоров’я. Назва її досить амбітна - «Національна стратегія побудови нової системи охорони здоров’я в Україні на період 2015-2025 рр.» [326]. Здоров’я нації є базовою умовою нормального розвитку країни, її благополуччя, запорукою національної безпеки.

Вже понад десятиліття життя в Україні офіційно характеризується складною медико-демографічною ситуацією та незадовільним станом здоров’я населення. Непроста ситуація склалася і в системі охорони здоров’я, яка успадкована з радянського часу, і фактично попри багаторазові намагання так і не була адаптована до сучасних вимог та суспільних потреб.

У той же час можливості нинішньої медичної галузі України суттєво відстають від необхідних потреб, якості медичних послуг та, відповідно, середньоєвропейських показників.

У суспільстві існує багато різних за змістом відносин, серед яких медичні правові відносини займають своє особливе місце. Правові відносини є результатом дії вимог норм права щодо відносин між різними суб’єктами медичних правовідносин. Вони мають низку ознак, що у своїй сукупності роблять їх подібними до інших видів суспільних відносин [85, с. 198-201]. Отже, можемо виділити ознаки правовідносин, які характерні і для медичних правовідносин. Крім того, можна назвати такі ознаки цивільно-правових відносин з надання медичної допомоги: 1) юридична рівність сторін, якими виступають пацієнт та лікувальний заклад у договірних відносинах з надання медичної допомоги та їх не підпорядкованість одна одній; 2) вільний вибір пацієнтом лікаря та методів лікування; 3) наявність в обох сторін суб’єктивних цивільних прав та обов’язків, у випадку порушення яких, виникає можливість застосування цивільно-правової відповідальності та звернення до суду за захистом порушеного права; 4) правовідносини з надання медичної допомоги регулюються нормами цивільного законодавства та договором.

Особливості медичних правовідносин полягають у такому:

1. Надання медичної допомоги має на меті поліпшення здоров’я пацієнта і його видужання, яке залежить від рівня знань та досвіду лікаря. Лікар є фахівцем своєї справи і сам вибирає метод лікування, а пацієнт, якщо довіряє лікареві, зобов’язаний дотримуватися рекомендацій лікаря. Таким чином, пацієнт дотримується умов лікування або відмовляється від лікування.

2. Позитивний результат лікування не може бути повністю гарантований лікарем або лікувальним закладом, оскільки результат залежить від індивідуальних особливостей організму пацієнта.

3. При наданні медичної допомоги відсутній речовий та майновий результат.

4. Держава бере участь та втручається у правовідносини між лікарем та пацієнтом шляхом встановлення державних стандартів у формі клінічних протоколів.

5. В окремих випадках лікар не несе відповідальності за результат своєї діяльності.

Згідно зі ст. 34 Основ законодавства про охорону здоров’я України (далі - Основи) лікар має право відмовитися від подальшого лікування пацієнта, якщо останній не виконує медичних приписів або правил внутрішнього розпорядку закладу охорони здоров’я, за умови, що це не загрожуватиме життю хворого і здоров’ю населення. Лікар не несе відповідальності за здоров’я хворого у разі відмови останнього від медичних приписів або порушення пацієнтом встановленого для нього режиму, результат лікування часто залежить від ускладнень під час лікування, від віку хворого, складності хвороби тощо. Але це не означає, що не існує норм, які все ж притягують лікаря до відповідальності. У процесі лікування лікар зобов’язаний дотримуватися професійних і етичних правил. Недотримання цих правил розцінюється як безпосереднє порушення закону. Пацієнт має бути поінформований про наслідки медичного втручання.

6. Домінуючим у відносинах між пацієнтом і лікарем є довіра. Обов’язок лікаря - це збереження життя та здоров’я пацієнта, у пацієнта є право - самостійний вибір лікаря, підписання і розірвання договору за власним бажанням. Лікар повинен зберігати у таємниці стан здоров’я пацієнта. Елемент довіри у відносинах між лікарем і пацієнтом має велике значення в процесі лікування, тому договір між ними є набагато важливішим, ніж інші комерційні договори. На лікаря покладаються недоговірні зобов’язання і він немає права відмовити пацієнту у наданні медичної допомоги.

7. Лікар вільний у виборі методу лікування хворого. І саме це є ознакою «піклувального» зобов’язання.

У правовідносинах, де головним є цивільне право уповноваженої особи (право на здоров’я), якому відповідає обов’язок іншої особи або осіб не порушувати це право (юридичний обов’язок пасивного типу), об’єкт правовідносин у багатьох випадках має самостійне значення. Саме щодо нього складаються цивільні правовідносини. Загибель об’єкта означає й припинення або зміну відповідних цивільних правовідносин. Наприклад, природна смерть пацієнта в разі надання якісної медичної допомоги лікарем, що є об’єктом особистих немайнових правовідносин, означає, що регулятивні цивільні правовідносини припиняються. Смерть пацієнта, здоров’я та життя якого є об’єктом особистих немайнових правовідносин, з вини лікаря (медичного працівника), тобто через надання неякісної медичної допомоги означає, що регулятивні цивільні правовідносини власності змінюються в охоронні цивільні правовідносини компенсації моральної шкоди.

Аналіз книги ІІ Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) та ст. 201 ЦК України свідчить, що особисті немайнові блага є об’єктом охоронних цивільних правовідносин, а відносини, що складаються у зв’язку з використанням особистих немайнових благ, є об’єктом цивільно-правового регулювання. При цьому об’єктом регулятивних цивільних правовідносин є не самі немайнові права, а поведінка і відносини людей, пов’язані з такими правами - з реалізацією власних прав (права на здоров’я) або з дотриманням прав інших осіб (не шкодити здоров’ю інших).

У відносинах з надання медичної допомоги зобов’язаним суб’єктом є лікувальний заклад, який не може реалізувати свій обов’язок з надання медичної допомоги поза правовідношенням [229, с. 32]. Таким чином, права людини, пов’язані з медичним втручанням, безумовно, є складовою її приватного життя, а відносини з надання медичної допомоги - становлять предмет цивільно-правового регулювання. Безумовно також, що публічно-правовий елемент у зазначених відносинах існує, але він присутній у контролі з боку держави за станом медичної галузі, її фінансуванням, дотриманням стандартів якості медичної допомоги, запровадженням розгалуженої системи медичних закладів тощо.

Таким чином, оскільки право на медичну допомогу є елементом особистого немайнового відношення, врегульованого інститутом права на немайнові блага, то і відносини з надання медичної допомоги становлять предмет цивільно-правового регулювання.

Слід зазначити, що актуальність проблеми правового регулювання медичної діяльності пов’язана з різними підходами юристів та лікарів до розуміння тих чи інших явищ при наданні медичної допомоги, послуги, обслуговування з одночасним посиленням юридичного контролю якості медичних послуг, допомоги, обслуговування, забезпечення захисту прав людини при втручанні у сферу її здоров’я.

Аналіз чинного законодавства, правозастосовної практики, наукових досліджень свідчить про те, що існує чимало прогалин у регулюванні відносин, пов’язаних із забезпеченням медичної діяльності, а медичні правовідносини в системі цивільних відносин потребують більш детального визначення. Зазначимо, що медичні правовідносини визначають або як врегульовані нормами медичного права й гарантовані державою суспільні відносини у сфері медичної діяльності, суб’єкти яких є носіями юридичних прав і обов’язків [310, с. 20], або як результат впливу норм медичного права на поведінку суб’єктів медичного права, внаслідок якого між ними виникають правові зв’язки [483, с. 12]. Специфічною рисою суспільних відносин, які існують в медичних правовідносинах, є те, що вони виникають і розвиваються переважно із приводу особистих немайнових благ людини - життя й здоров’я. Враховуючи викладене, можна сказати, що зазвичай при визначенні поняття медичних правовідносин базуються на окремій галузі права - медичній. Однак, не підтримуючи цю думку, хочемо зазначити, що медичні правовідносини - це суспільні відносини у сфері здійснення медичної діяльності, а саме в медицині, які врегульовані нормами цивільного права, адміністративного тощо, тобто нормами різних галузей права, що може свідчити про певну комплексність законодавства у цій сфері. Медичні відносини можуть бути короткострокові - здійснення разової дії, середньострокові - проведення лікування, довгострокові - закріплення за особою лікаря, тобто пацієнт може в будь-який час до нього звернутися. Об’єктом правовідносин є засіб здійснення інтересу, наприклад проведення лікувального процесу лікарем. Взаємовідносини лікаря й пацієнта представляються як різновид правових відносин, при яких і той, і інший є носіями суб’єктивних прав і юридичних обов’язків. На сьогодні відсутня галузь медичного права, тому медичні правовідносини можемо визначити як врегульовані нормами цивільного права й гарантовані державою суспільні відносини у сфері медичної діяльності, суб’єкти яких є носіями юридичних прав і обов’язків, які діють за власним волевиявленням та на засадах юридичної рівності сторін.

Необхідно зазначити, що відсутність стратегії законотворчості у сфері медицини має наслідком те, що нормативно-правові акти у цій сфері приймаються без урахування довготривалої концепції законотворчості у сфері охорони здоров’я, без попереднього наукового опрацьовування. Одна з причин подібної ситуації - відсутність фахівців, що мають знання як в області юриспруденції, так і у сфері медицини. Поява медиків, які разом з базовою медичною освітою отримали і юридичні дипломи, як уявляється, є важливою і, слід сподіватися, послужить прогресу правового забезпечення медичної діяльності [484, с. 85].

Так, законодавство України тривалий час не виділяло поняття медичної діяльності. Існують поняття «охорона здоров’я», «медицина» і «охорона», але не було визначення цього поняття як особливої, суспільно і особисто корисної, незалежної за змістом і творчої за характером діяльності. На нашу думку, охорона здоров’я - це виявлення, запобігання та припинення захворювань, рання діагностика, лікування, покращання стану хворої людини, запобігання погіршення самопочуття шляхом профілактичних оглядів та лікування, професійний догляд, піклування, медична реабілітація, забезпечення хворого ліками та іншими засобами лікування.

Для більш точнішого розуміння цивільних правовідносин у галузі медичної діяльності слід розмежувати поняття «медична діяльність» та «діяльність». Необхідно наголосити, що вся медична діяльність здійснюється у сфері медицини, тобто це система наукових знань і практичних заходів, які об’єднані метою розпізнавання, лікування і запобігання хвороб, збереження і зміцнення здоров’я і працездатності людей, продовження життя [47, с. 521].

Разом з тим слід врахувати, що якщо Бекон ставив перед медициною тільки три завдання: збереження гарного здоров’я, лікування хвороб, продовження життя, то в сучасній літературі указується на п’ять основних напрямів розвитку медицини: підтримка і збереження стану здоров’я, корекція нормальної і патологічної життєдіяльності, регуляція життєвих процесів, управління людською життєдіяльністю і певною мірою її конструювання. Таким чином, формується тенденція, коли зміст медичної діяльності виходить за межі досягнення найвищого рівня фізичного і психічного здоров’я [463, с. 19, с. 25].

Медицина є системою наукових знань, спрямованих на запобігання хвороб, лікування хворих, збереження і зміцнення здоров’я людей, продовження життя. Стан та рівень розвитку медицини, зміст і методи медичної діяльності залежать від матеріальних умов життя, загального рівня культури [287, с. 645]. Отже, медицина - це система наукових знань і практичної діяльності, метою якої є зміцнення і збереження здоров’я, продовження життя людей, запобігання, діагностика і лікування хвороб.

Медицина неоднорідна як за складом, так і за змістом. Існують два види медицини: народна медицина (цілительство) і медицина традиційна (наукова).

Народна медицина відповідно до ст. 74-1 Основ - це методи оздоровлення, профілактики, діагностики і лікування, що ґрунтуються на досвіді багатьох поколінь людей, усталені в народних традиціях і не потребують державної реєстрації, тобто нетрадиційна медицина. Право на заняття цілительством мають особи, які отримали спеціальний дозвіл на заняття народною медициною, виданий Міністерством охорони здоров’я України (далі - МОЗ) або уповноваженим ним органом. Кваліфікаційні вимоги до осіб, які займаються народною медициною, порядок заняття народною медициною, порядок видачі та анулювання спеціального дозволу на заняття цілительством встановлюється МОЗ України.

Слід зазначити, що традиційна медицина - це сукупність прийомів і методів впливу на людину, в основі яких лежить низка філософсько-релігійних вчень, теорій. Наукова медицина і її методи не є традиційними, тобто пов’язаними з якоюсь культурою і її традиціями, вона заснована на чітких принципах наукового пізнання, тобто наукова (буденна в нашому розумінні) медицина є нетрадиційною в своєму історичному контексті [320, с. 60].

Вперше термін «медична діяльність» з’явився в липні 1993 року в Основах (стаття 74), де зазначається, що медичною і фармацевтичною діяльністю можуть займатися особи, які мають відповідну спеціальну освіту і відповідають єдиним кваліфікаційним вимогам. Єдині кваліфікаційні вимоги до осіб, які займаються певними видами медичної і фармацевтичної діяльності, встановлюються МОЗ. Відповідальність за дотримання зазначених кваліфікаційних вимог несуть керівники закладу охорони здоров’я і ті органи, яким надано право видавати ліцензію на провадження господарської діяльності в галузі охорони здоров’я. Особи, які пройшли медичну або фармацевтичну підготовку в навчальних закладах іноземних країн, допускаються до професійної діяльності після перевірки їх кваліфікації у порядку, встановленому МОЗ, якщо інше не передбачено законодавством або міжнародними договорами, в яких бере участь Україна.

У контексті даного дослідження доцільно проаналізувати категорію «медична діяльність» як певний вид людської діяльності. Слід зазначити, що діяльність взагалі - це застосування своєї праці до чого-небудь, праця, дії людей у якій-небудь галузі [99, с. 228]. За своїм характером діяльність поділяється на практичну та інтелектуальну. Медицина стосується практичної діяльності, тобто є впливом на організм пацієнта з метою отримання позитивного результату. Об’єктом медичної діяльності є організм людини в цілому, а також його окремі органи і тканини [180, с. 130; 181, с. 29].

Слід зазначити, що медична діяльність може регулюватися нормами як приватного, так і публічного права. Зокрема, нормами публічного права регулюються організаційні питання медичної діяльності, вертикальні відносини за участі державних органів охорони здоров’я, участь держави у цих відносинах також відіграє не останню роль, наприклад порядок здійснення ліцензування господарсько-правових суб’єктів у сфері охорони здоров’я чи питання епідемій, епозоотій тощо, однак ці правові питання виходять за межі даного дослідження. Зазначають, що суспільні відносини у приватній сфері (цивільні відносини) є первинними стосовно правовідносин, оскільки можуть виникати на підставі домовленості сторін, внаслідок фактичних дій учасників таких відносин тощо. На існування цивільних відносин не впливає наявність або відсутність актів цивільного законодавства [525, с. 10].

Предметом наукового аналізу даного дослідження є лише приватно-правове регулювання відносин у сфері медичної діяльності. Тому саме цим питанням і буде присвячено інші розділи даного дослідження.

Під поняттям «медична діяльність» розуміють виконання медичних робіт і послуг з надання долікарської, швидкої і невідкладної, амбулаторно- поліклінічної, санаторно-курортної, стаціонарної медичної допомоги по відповідних медичних спеціальностях, включаючи проведення профілактичних медичних, діагностичних та лікувальних заходів і медичних експертиз, застосування методів традиційної медицини, а також заготовлення органів і тканин в медичних цілях [179, с. 104]. На нашу думку, визначення поняття «медична діяльність» через перелік окремих її видів завжди страждатиме неповнотою. Зазначимо, що спеціальне визначення будь-якої діяльності не може обмежуватися тільки переліком її видів, а повинно включати науковий аспект, визначений предметом діяльності, з вказівкою, на що спрямована така діяльність.

Дещо вужче окреслює предмет медичного права Л.М. Дешко. На її думку, його складають суспільні відносини, що виникають у процесі здійснення медичної і фармацевтичної діяльності. Під медичною діяльністю вона розуміє комплексну систему, яка включає як організацію надання громадянам медичної допомоги, так і її безпосереднє надання в рамках діагностичних, лікувальних і профілактичних заходів, контроль якості медичних послуг, що надаються, а під фармацевтичною - діяльність, спрямовану на створення (розроблення) нових лікарських засобів, їх виробництво і реалізацію, як у формі збуту, так і у формі оптової або роздрібної торгівлі цими товарами [174, с. 123].

Пріоритетним при здійсненні медичної діяльності є виконання соціальної функції з відновлення та підтримки здоров’я пацієнта, що відповідає його інтересам, а також інтересам суспільства і держави.

А.О. Сироткіна вважає, що «медична діяльність» - це медична послуга, яку необхідно відрізняти від дій, пов’язаних з використанням медичних знань і умінь, і медичного устаткування, зокрема послуг з проведення косметологічної операції. Дані дії не захищають інтереси суспільства та держави, не публічні і не є соціально значущі. Мета косметологічних послуг заснована виключно на потребах в естетичному поліпшенні зовнішнього вигляду і не спрямована на відновлення і підтримку здоров’я [452, с. 9].

З цим важко погодитися. Нагадаємо, що «здоров’я - це стан повного фізичного, духовного і соціального благополуччя, а не тільки відсутність хвороб і фізичних дефектів» [347]. Для когось косметологічна операція - лише примха, а для когось - можливість після операції реалізувати всі свої можливості. Не слід забувати і про косметологічні операції, які дають можливість після спотворення особи дістати можливість зняти маску і не ховатися від людей.

Медична діяльність є різновидом професійної діяльності, в результаті якої виникають відносини, сторонами яких є лікар (медичний заклад) і пацієнт. У цих відносинах дії лікаря вважаються діями його працедавця (медичного закладу). Наказом МОЗ довідник кваліфікаційних характеристик професій працівників випуск 78 Охорона здоров'я, пред’являються підвищені вимоги до кваліфікації виконавця при здійсненні медичної діяльності. Організм людини як предмет медичної діяльності і цільовий вплив на стан здоров’я як її об’єкт істотно відрізняють медичну діяльність серед інших видів професійної діяльності.

Медичну діяльність визначають як сукупність дій медичних працівників з надання медичної допомоги пацієнтові, як свого роду єдиний технологічний процес відповідно до стандартів якості медичної допомоги, встановлених виконавчим органом виконавчої влади в області охорони здоров’я [182, c. 135].

На нашу думку, медична діяльність - це сукупність дій медичних та фармацевтичних працівників з надання медичної допомоги чи послуги пацієнту в межах правових (за умови отримання ліцензії) та етичних (клятва Гіппократа) норм, як свого роду єдиний технологічний процес відповідно до стандартів якості медичної допомоги, встановлених МОЗ в галузі охорони здоров’я, яка здійснюється на платній чи безоплатній основі.

Необхідним елементом медичної діяльності є допуск до здійснення медичної діяльності. Вона є об’єктом дозвільної системи. Таке право надається державою на підставі дозволу (ліцензії). Але тут виникають правовідносини публічного права, що не є предметом даного дослідження.

Ще однією з проблем медичних відносин є формування ринку надання медичних послуг, яка пов’язана з усталеною думкою про те, що поняття ринку в медичній діяльності не існує, ринкова термінологія властива господарській і підприємницькій діяльності, пов’язана з виробництвом і збутом товарів і послуг, а головне - з обігом грошей і прибутком. Медична професійна діяльність лікаря і медичного закладу має особисте, суспільне і державне значення. Лікарі обурені тим, що в нинішній час зіткнулися з тим, що знехтуваними є поняття суспільного служіння і обов’язку.

Медична допомога як різновид медичної діяльності регулюється в основному нормами спеціального законодавства, що вимагає юридичного оформлення на рівні закону.

Медичну діяльність з точки зору цивільного права можна визначити як підприємницьку або непідприємницьку діяльність з надання медичної допомоги чи послуги, тобто сукупність дій з надання послуг і (або) виконання робіт по дослідженню, зміцненню (підтримці) і збереженню (відновленню), запобіганню та профілактиці здоров’я людини в цілому, а також її окремих органів і тканин та забезпечення репродуктивних прав. Формою реалізації медичної діяльності є надання медичної послуги та медичної допомоги, які різняться за характером платності.

На підставі аналізу наукових положень і норм цивільного законодавства України можна назвати такі характерні особливості цивільних правовідносин у сфері медичної діяльності: 1) відносини виникають на основі юридичного факту - договору або завдання майнової чи немайнової шкоди; 2) методом регулювання цих відносин є в більшості випадків диспозитивний, а у випадках, передбачених законом, застосовується імперативний метод; 3) об’єктом медицини є життя і здоров’я людини, а також суспільне здоров’я; 4) основними засадами участі сторін є рівність, незалежність та вільне волевиявлення учасників цих відносин; 5) медична діяльність здійснюється як з метою отримання прибутку, так і без останньої; 6) метою є відновлення стану здоров’я особи, покращення самопочуття, відновлення психічної рівноваги та надання первинної швидкої медичної допомоги.

Необхідно також співвіднести цивільні правовідносини в сфері здійснення медичної діяльності і особисті немайнові правовідносини.

Особисті немайнові відносини є видом суспільних відносин, які виникають між їх учасниками щодо юридичного закріплення за ними особистих немайнових благ та використання цих благ. За своїм характером ці правовідносини є первинними і самостійними в структурі предмета цивільного права, ґрунтуються на засадах юридичної рівності та вільного волевиявлення їх учасників, спрямовані на забезпечення приватного немайнового інтересу їх учасників, позбавлені економічного (майново-грошового) змісту, а також характеризуються абсолютним характером.

У літературі склалося декілька концепцій особистих немайнових відносин. Так, зокрема, Л.В. Федюк пропонує такі теорії розуміння особистих немайнових відносин: 1) скептична теорія - не відносить до предмета цивільного права особисті немайнові відносини, заперечує як охорону, так і регулювання цих відносин цивільним правом; 2) консервативна теорія - стверджує, що цивільне право не регулює, а лише охороняє особисті немайнові права лише у випадку їх порушення; 3) класична теорія - відповідно до якої особисті немайнові відносини охороняються цивільним правом, а регулюються тільки ті з них, які пов’язані з майновими; 4) моністична теорія - говорить про те, що правове регулювання й охорону не протиставляють, оскільки регулювання означає охорону прав, а їх охорона реалізується шляхом регулювання суспільних відносин; 5) реформаторська теорія (прихильником якої є і Федюк Л.В.) - зазначає, що особисті немайнові відносини є предметом цивільного права, до того ж цивільне право може здійснювати як охорону, так і регулювання всіх без винятку особистих немайнових відносин [513, с. 124]. Розглядають право на охорону здоров’я з соціально-економічної точки зору [462, с. 171].

Дослідження концепцій особистих немайнових прав, яке свого часу блискуче виконав Р.О. Стефанчук, дозволяє зробити висновок про те, що домінуючою з них є та, відповідно до якої особисте немайнове право є різновидом суб’єктивних цивільних прав. Враховуючи те, що суб’єктивне цивільне право науковцем розуміється як заснована на нормах об’єктивного цивільного права міра дозволеної поведінки конкретного суб’єкта у взаємовідносинах з іншою особою (особами), особисте немайнове право як різновид суб’єктивного цивільного права повинно містити в собі насамперед як базові саме вказані ознаки суб’єктивного цивільного права [478, с. 103].

Р.О. Стефанчук виділяє спеціальні особисті немайнові права, які не є універсальними і тотожними, а саме: особисті немайнові права фізичної особи в галузі медичної діяльності, тобто загальні особисті немайнові права пацієнта - право на згоду на надання медичної допомоги чи відмову від її надання, право на вибір лікаря; інформаційні права пацієнта - отримання повної, доступної інформації про стан здоров’я, методи діагностики та лікування тощо та права, що пов’язані із медичною таємницею [476, с. 138-139].

Правовідносини, що виникають при здійсненні медичної діяльності, стосуються таких особистих немайнових прав, які забезпечують природне існування людини: права на життя і права на здоров’я, особисті немайнові права, що забезпечують репродуктивне відтворення фізичних осіб (репродуктивні права).

Характерною особливістю особистих немайнових відносин є те, що вони не мають безпосередньо економічного змісту. Навіть у договірних правовідносинах у сфері здійснення медичної діяльності предметом є немайнове благо - право на життя і здоров’я, що накладає певний відбиток і на характер цих відносин.

Відносини, що виникають при здійсненні медичної діяльності, достатньо складні і багатогранні.

Серед них спочатку треба виділити два основні види - регулятивні правові відносини (або, як їх ще називають, правоустановчі правові відносини) та охоронні. Регулятивні правовідносини - це такі правовідносини, через які здійснюється безпосереднє регулювання суспільного життя - встановлення прав та обов’язків. Охоронні правовідносини - це ті, котрі «оформляють» кримінальну, адміністративну, дисциплінарну та інші види юридичної відповідальності, застосування інших юридичних санкцій. Серед регулятивних правових відносин, у свою чергу, виокремлюють загальні (загальнорегулятивні) та конкретні правові відносини. І регулятивні, і охоронні правові відносини поділяються, крім того, на види залежно від галузей права - конституційні, адміністративні, трудові тощо. І нарешті, розрізняються правові відносини активного та пасивного типів [410, с. 252].

С.С. Алексєєв зазначає, що розподіл правових відносин на регулятивні та охоронні відповідає двом напрямам впливу права на суспільне життя - безпосередньо регулятивному та охоронному, а також двом однопорядковим різновидам юридичних норм. До регулятивних він відносить більшість цивільних, трудових, сімейних та інших правових відносин, котрі складаються з встановлених для осіб юридичних прав та обов’язків. Охоронні правові відносини мають змістом застосування до правопорушника засобів державного примусу, санкцій. Вони мають місце зазвичай у кримінальному та адміністративному праві і пов’язані з юридичною відповідальністю [12, c. 67].

М.І. Матузов та О.В. Малько до регулятивних правовідносин відносять правові відносини, що виникають з правомірних дій суб’єктів, до охоронних - такі, що виникають з протиправних дій і пов’язані із застосуванням державного примусу [308, с. 477].

Такої ж точки зору дотримується з цього питання Л.С. Явич, котрий регулятивні правові відносини називає правоустановчими, тому що тут йдеться про нормальний процес реалізації об’єктивного та суб’єктивного права, про відповідне виконання юридичних обов’язків. Охоронні правові відносини спрямовані на здійснення юридичної відповідальності або на поновлення порушеного правопорядку, охорону суб’єктивних прав, застосування санкцій норм права. Такі правові відносини пов’язані, на його думку, з правовою патологією [572, с. 219].

Охоронні правові відносини - свідчення наявності правопорушень. Ці відносини, пов’язані з реалізацією санкцій правових норм, є настільки важливими, що мають ще й форму процесуальних правових відносин. Питання про роль охоронних правових відносин вперше було порушено М.Г. Александровим [7, с. 91], але й досі не є повністю дослідженим, хоча останнім часом і з’явилась низка публікацій з цієї проблеми.

Найголовнішою відмінністю між регулятивними та охоронними правовідносинами є те, що у правоохоронному відношенні є можливість примусового впливу на особу для здійснення нею певної поведінки, що покладена на зобов’язану особу [571, c. 56], а регулятивні правовідносини спрямовані на досягнення певних позитивних результатів. За допомогою охоронних правовідносин нічого не створюється - спрямовані на охорону досягнутого. У регулятивних правовідносинах не може здійснюватися охорона суспільних відносин, і навпаки - за допомогою охоронних правовідносин не може бути нічого створено, хоча обидва види правовідносин доповнюють один одного і слугують задоволенню інтересів як суспільства, так і громадян та організацій [554, с. 60].

Конституційні та цивільні правовідносини мають регулятивний характер, оскільки є першою стадією механізму реалізації диспозиції норм об’єктивного права і встановлюють суб’єктивні юридичні права та обов’язки їх учасників у сфері охорони здоров’я і медичного обслуговування громадян. Регулятивний характер можуть носити не тільки конституційні та цивільно-правові, але й адміністративно-правові відносини, що виникають у сфері медичного обслуговування населення. До таких правовідносин можна віднести, зокрема, відносини, що виникають із Закону України «Про дорожній рух» [386], який передбачає проведення комплексу заходів щодо медичного забезпечення безпеки дорожнього руху та контроль за їх реалізацією. Суб’єктами цих правовідносин є з одного боку, органи виконавчої влади, юридичні та фізичні особи, у веденні яких перебувають автомобільні дороги, а з іншого - органи внутрішніх справ в особі державної автомобільної інспекції.

Значне місце у сфері відносин з надання медичних послуг займають охоронні відносини. Вони виникають у разі необхідності захисту права громадян на охорону здоров’я і медичне обслуговування та залучення винних в порушенні цього права до юридичної відповідальності. Суб’єктивному праву на захист в охоронних правовідносинах відповідає юридичний обов’язок, тобто міра належної поведінки особи, необхідна для задоволення визнаного законом інтересу уповноваженої особи [552, с. 31].

За галузевою ознакою охоронні правовідносини, що виникають у сфері надання медичних послуг населенню, можуть бути кримінально-правовими, адміністративно-правовими, цивільно-правовими правовідносинами.

Особливостями кримінальних і адміністративних правовідносин є те, що, по-перше, вони носять владний, публічно-правовий характер, оскільки виникають по волі конкретного державного органу на підставі закону і у разі порушення права особи на охорону здоров’я та медичне обслуговування, встановленого порядку здійснення цієї діяльності. Прикладом кримінально-правових відносин такого роду можуть служити випадки незаконного заняття приватною медичною практикою або приватною фармацевтичною діяльністю, порушення санітарно- епідеміологічних правил, приховування інформації про обставини, що створюють небезпеку для життя або здоров’я людей, випуску або продажу товарів, виконання робіт або надання послуг, що не відповідають вимогам безпеки. Як приклад адміністративно-правових охоронних відносин можна назвати адміністративні правопорушення в галузі охорони здоров’я населення (Розділ 5 Кодексу України про адміністративні правопорушення).

Свою специфіку мають і цивільні охоронні правовідносини, що виникають у сфері охорони здоров’я і медичного обслуговування громадян. Даний вид правовідносин має приватно-публічний характер. Тобто для їх виникнення необхідне волевиявлення принаймні одного з учасників правовідносин. Прикладами таких правовідносин є зобов’язання з відшкодування шкоди, заподіяної здоров’ю внаслідок недоліків товарів, робіт або послуг (ст. 4 Закону України «Про захист прав споживачів»), відшкодування моральної шкоди (ст. 22 Закону України «Про захист прав споживачів»).

Таким чином, підсумовуюче проведене дослідження, цивільно-правові відносини у сфері здійснення медичної діяльності можна визначити як врегульовані нормами цивільного права особисті немайнові відносини, пов’язані з майновими, що виникають між юридично рівними учасниками (медичними або фармацевтичними працівниками і пацієнтом), що є носіями суб’єктивних цивільних прав та обов’язків, які виникають на підставі юридичних фактів з приводу надання медичної послуги (допомоги).

1.2.