Процедури прийняття та реалізації управлінських рішень в органах прокуратури

Належна організація відносин і процесів у будь - якій сфері суспільного життя є неможливою без якісного та ефективного управління. Як зазначено в науковій літературі, «головне завдання управління полягає в тому, щоб найбільш повно відповідати мінливому внутрішньому та зовнішньому середовищу, тим самим зберігаючи якісну визначеність системи, забезпечуючи її вдосконалення та досягнення позитивного ефекту щодо вирішення передбачених чинним законодавством функцій...» [38, с.

Так, за В.Г. Драгановим, управлінське рішення - це перш за все розумово - вольовий акт вибору суб'єктом управління того чи іншого варіанта поведінки системи управління. Автор зазначає, що в рішенні формулюються цілі та завдання, які стоять перед об'єктами управління, міра їх дозволеної поведінки, які ресурси є необхідними для реалізації цілей та завдань [186, с. 78]. М.С. Орлів зазначає, що управлінське рішення - це результат вибору суб’єктом управління найкращої альтернативи, спрямованої на розв’язання певної управлінської проблеми. Основна мета управлінського рішення, на думку автора, полягає у тому, що забезпечити координуючий вплив на об’єкт управління для досягнення цілей організації [185, с.3]. В.В. Четвериков та В.С. Четвериков зазначають, що управлінське рішення - це діяльність керівника, пов’язана з пошуком варіантів дій, викликаних ініціативними пропозиціями виконавців із вирішення певних ситуацій [280, с.67; 78]. За визначенням Г.

В.Є. Гармаш в своєму дисертаційному дослідженні виділяє три взаємопов’язані аспекти управлінського рішення. По - перше, управлінське рішення - це вид діяльності, що проходить в керуючій системі і пов’язаний з підготовкою, знаходженням, вибором і прийняттям певних варіантних дій. В цьому аспекті управлінське рішення - вид роботи в апараті управління, певний етап процесу управління. По - друге, управлінське рішення - це варіант впливу керуючої системи на керовану та формула впливу. В цьому розумінні управлінське рішення є описом передбачуваних дій керуючої системи по відношенню до керованої. По - третє, управлінське рішення - це організаційно - правова діяльність керівника в керованій системі [58, с.53 - 54].

До основних ознак управлінських рішень, на думку В.Ф. Сіренко, можна віднести такі: рішення передбачає наявність можливих варіантів дій та вибору одного з них відповідно до існуючих обставин, інтересів і потреб; вибір прийняття варіанта дій є результатом свідомої, розумово - психологічної діяльності керівника; необхідність та головний зміст рішення визначається метою спільної діяльності. З мети воно виходить, на її досягнення орієнтується; управлінське рішення володіє активізуючою та організуючою силою; в основі управлінського рішення лежить організаційна діяльність людей [19, с 101].

Відповідно до точки зору Л.А. Трофімової, функціонально, управлінське рішення характеризується наступними ознаками: приймається при наявності мети управління, встановлених критеріїв ефективності процесу управління і безлічі можливих способів досягнення мети або варіантів керуючих впливів, що забезпечують досягнення визначеної мети; служить результатом виконання одного з етапів процесу управління та включає вибраний раціональний спосіб досягнення мети, або варіант керуючих впливів на об'єкт управління для досягнення поставленої мети; може періодично коригуватися при зміні цілі (завдання) управління і появі нових умов в обстановці навколишнього середовища [267].

Також в контексті нашого дослідження слід відзначити, що управлінське рішення має відповідати таким загальним вимогам [204, с. 10; 167, с. 5]: наукова обґрунтованість (формування управлінського рішення з урахуванням умов перебігу відповідних процесів і явищ); кількісна та якісна визначеність (відображення результатів рішення залежно від його змісту в кількісних і якісних показниках); правомірність (відповідність рішення чинним правовим нормам); оптимальність (відповідність рішення критерію ефективності: досягнення максимального результату за найменших витрат ресурсів); своєчасність (вибір належного часу для прийняття рішення); комплексність (урахування економічного, психологічного, інформаційного й інших аспектів розробки та прийняття рішення); стислість і чіткість формулювання рішення; гнучкість (можливість коригування рішення) [204, с. 10; 167, с. 5].

Таким чином, узагальнюючи зазначені вище наукові позиції, можемо надати авторське визначення поняття «процедури прийняття та реалізації управлінських рішень в органах прокуратури». Відтак, під зазначеним

терміном слід розуміти встановлений нормами чинного законодавства порядок дій, які має вчинити уповноважений орган чи особа, для організації ефективної діяльності органів прокуратури.

Слід погодитись із думкою С.А. Кулинича [133], який до основних особливостей управлінських процедур в діяльності органів прокуратури відносить, те що:

1) вони передбачені законодавчими та підзаконними актами, які містять норми адміністративного права і у зв’язку з чим регулюють ці адміністративно - правові відносини [133];

2) управлінські процедури в діяльності органів прокуратури пов’язані із практичною реалізацією задач, функцій і владних повноважень їх працівників [133];

3) метою управлінських процедур є упорядкування управлінських відносин в органах прокуратури [133];

4) вони покликані обслуговувати різні види діяльності органів прокуратури, зокрема їх правотворчу та правозастосовчу діяльність [133];

5) управлінські процедури можуть мати зовнішнє та внутрішнє спрямування [133];

6) сутність та зміст управлінських процедур складають дії їх суб’єктів (учасників), однак ні в якому разі бездіяльність [133];

7) одним із обов’язкових суб’єктів управлінських процедур є орган прокуратури (працівник прокуратури), який наділений в переважній більшості випадків владними повноваженнями [133];

8) учасники управлінських процедур в діяльності органів прокуратури можуть бути як юридично нерівними, так і юридично рівними, однак нерівність є домінуючою [133];

9) кожна управлінська процедура в діяльності органів прокуратури має специфічні стадії [133];

10) управлінські процедури обов’язкові для виконання, їх порушення призводить до анулювання прийнятих рішень, притягнення до відповідальності осіб, винних у порушенні процедурних правил [133].

Говорячи про процедури прийняття та реалізації управлінських рішень в органах прокуратури, обов’язково слід розглянути завдання управління зазначеним органом державної влади. Такими завданнями, на думку Н.О. Рибалки, є: підвищення прозорості у діяльності прокуратури, доведення до широких верств населення інформації про соціальне призначення, правовий статус та особливості діяльності прокуратури в Україні; залучення представників громадськості до обговорення напрямків реформування органів прокуратури, шляхів вирішення актуальних проблем, що постають перед її працівниками під час виконання покладених на них повноважень; прогнозування можливості виникнення соціальної напруженості в окремих соціальних групах у сфері інтересів діяльності прокуратури та вжиття заходів щодо їх попередження; підвищення кваліфікації працівників органів прокуратури, насамперед оволодіння ними навичками якісного та ефективного спілкування; удосконалення відомчої нормативно - правової бази; організації постійних соціологічних досліджень громадської думки щодо діяльності органів прокуратури [226, с.212].

Вважаємо, що в контексті питання, що розглядається, слід звернути увагу на функції, що мають виконувати управлінські рішення в органах прокуратури України. Відтак, на основі аналізу існуючих наукових поглядів та чинного законодавства України, на нашу думку, можна виділити наступні функції прийняття та реалізації управлінських рішень в органах прокуратури України:

- спрямовуюча функція. Зазначена функція полягає в орієнтації діяльності органів прокуратури України та їх посадових осіб на досягнення цілей та вирішення задач, які стоять перед зазначеним органом державної влади та закріплені у нормах чинного законодавства;

- забезпечувальна функція. Вона полягає у визначенні шляхів та способів, а також наданні працівникам органів прокуратури відповідних засобів для ефективної реалізації ними своїх обов’язків та повноважень;

- координаційну - встановлюють порядок узгодження діяльності системо - створюваних структурних елементів (службовці, підрозділи, організації тощо) при виконанні даного рішення і визначають нормативно - правовий режим цієї діяльності.

- стимулюючу, тобто визначають такі умови, за яких повністю розкриваються і розвиваються здібності працівників при виконанні конкретних службових завдань [180].

Таким чином, зазначений нами перелік функцій прийняття та реалізації управлінських рішень в органах прокуратури України, на нашу думку, найбільш повно характеризує управлінську діяльність у зазначеному органі державної влади. Крім завдань та функцій, в рамках нашого дослідження обов’язково необхідно визначити принципи прийняття управлінських рішень в органах прокуратури України. Під зазначеними принципами слід розуміти основоположні засади, ідеї на основі та у відповідності до яких мають прийматись та реалізовуватись управлінські рішення у зазначеному органі державної влади. Основними такими принципами, на нашу думку, є:

- принцип законності. Відносно сутності зазначеного принципу слушно зазначає Д.Н. Бахрах, автор вважає, що законність - це, перш за все, наявність достатньої кількості юридичних норм високої якості, а потім, їх суворе дотримання усіма суб’єктами права [30, с.12]. В рамках нашого дослідження принцип законності полягає у тому, що всі управлінські процедури прийняття та реалізації управлінських рішень в органах прокуратури мають бути прийняті та реалізовані суворо у відповідності до Конституції України, законів та підзаконних нормативно - правових актів. Будь - яке відхилення від правових норм є недопустимим та тягне за собою відповідні правові наслідки. Законність - це один із базових принципів, який не може порушуватися з міркувань доцільності та раціональності;

- принцип гласності. Стосовно зазначеного принципу у своєму дисертаційному дослідженні слушно зазначає С.А. Кулинич. Вчений підкреслює, що сутність зазначеного принципу полягає у:

1) забезпеченні правдивого висвітлення справ під час здійснення тих чи інших управлінських процедур в діяльності органів прокуратури;

2) своєчасному доведенні інформації про дійсний стан справ у прокуратурі;

3) доступі до підготовки, обговорення та прийняття управлінських рішень.

- науковості. У загальному розумінні принцип науковості - це обґрунтування доктринальними розробками, висновками, прогнозами заходів щодо підвищення ефективності державного управління [290, с.73]. Сутність вказаного принципу в рамках нашого дослідження полягає у тому, що будь - яке управлінське рішення повинно відповідати об’єктивній необхідності, бути обґрунтованим, та таким, що здатне вирішити нагальні проблеми;

- пріоритетності прав, свобод та законних інтересів фізичних та юридичних осіб. Так, відповідно до статті 3 Закону України «Про прокуратуру» від 14 жовтня 2014 року [219], діяльність прокуратури ґрунтується на засадах верховенства права та визнання людини, її життя і здоров’я, честі і гідності, недоторканності і безпеки найвищою соціальною цінністю. Отже, даний принцип вимагає, щоб прийняття та реалізація управлінських рішень ні в якому разі не порушували основоположних соціальних цінностей, якими є права і свободи людини та громадянина;

- принцип юридичної відповідальності. Авторський колектив підручника «Теорія держави і прав» визначає принцип юридичної відповідальності як положення та ідеї, що мають законодавче закріплення та визначають самостійний і реальний характер відповідальності як засобу гарантування і охорони об'єктивного і суб'єктивного права та суспільного порядку [261]. Тож, принцип юридичної відповідальності полягає у тому, що уповноважені працівники прокуратури несуть відповідальність за прийняття та реалізацію своїх управлінських рішень;

- компетентності. Зазначений принцип вимагає, щоб відповідне управлінське рішення приймалося приймати лише тією особою, яка відповідно до чинного законодавства України наділена такими повноваженнями. Тобто рішення може бути законним лише тоді, коли воно прийнято уповноваженою на те особою.

Зазначений перелік принципів прийняття та реалізації управлінських рішень в органах прокуратури України, який запропонував Кулинич С.А. [134], є основою для здійснення ефективного управління зазначеним органом держави.

Переходячи безпосередньо до розгляду основного питання, що представлено в даному підрозділі дисертаційного дослідження, слід зазначити що відповідно до нового Закону України «Про прокуратур» від 14 жовтня 2014 року [219] було створено нові суб’єкти в системі органів прокуратури, які уповноважені приймати відповідні рішення, що стосуються кадрового забезпечення органів прокуратури. Зокрема мова йде про органи прокурорського самоврядування та про кваліфікаційно - дисциплінарну комісію прокурорів. Цим, на нашу думку, суттєво посилюються колегіальні засади у сфері вирішення кадрових питань.

Більшість процедур прийняття та реалізації управлінських рішень в органах прокуратури були розглянуті нами у попередніх підрозділах дисертаційного дослідження. Саме тому, в даному підрозділі дисертаційного дослідження ми більш детально розглянемо процедури прийняття та реалізації управлінських рішень в залежності від напрямків управлінської діяльності. Основними такими процедурами, на нашу думку, є: правотворчі, правозастосовчі та контрольно - наглядові. Розглянемо більш детально кожну із них.

На думку П.М. Рабіновича, правотворчість - це діяльність компетентних державних органів, уповноважених державою громадських об’єднань, трудових колективів або (у передбачених законом випадках) всього народу чи його територіальних спільностей щодо встановлення, зміни чи скасування юридичних норм» [224, с. 85].

Ю.А.Тихомиров визначає правотворчість як процес пізнання та оцінки правових потреб суспільства і держави, формування та прийняття правових актів уповноваженими суб’єктами у рамках відповідних процедур [176, с. 157].

До правотворчого процесу автор, окрім нормативно визначеної процедури прийняття правових норм, включає ще й діяльність по виявленню потреб суспільства у правовому регулюванні [176, с. 157].

Відповідно до точки зору Л.І. Антонової, правотворча діяльність - це тільки сукупність організаційних дій уповноважених державних органів щодо розгляду і прийняття законопроектів, оскільки саме тут відбувається якісний стрибок у правотворчості, який сприяє появі правового акта [17, с.4; 144].

Д. Керімов у своїх дослідженнях процедури правотворчості приходить до висновку, що ця діяльність передбачає комплексну, конструктивну співпрацю всіх органів державної влади та місцевого самоврядування за сферою правового регулювання, а також інших зацікавлених осіб, що полягає у проведенні спільних нарад, консультацій, обговорень з метою досягнення оптимального змісту та структури нормативно - правового акту та врахування інтересів всіх цих суб’єктів [102, с. 38]. Вчений передбачає участь у правотворчій діяльності досить широкого кола суб’єктів, характеризуючи їх як зацікавлених, проте, перше місце віддає саме органам державної влади відповідної сфери правового регулювання, які, як відомо, реалізують функції держави і забезпечують реалізацію інтересів держави [102, с. 38].

Таким чином, правотворчі процедури застосовуються під час здійснення органами прокуратури та їх уповноваженими особами діяльності видання нормативно - правових актів. Основним суб’єктом, що уповноважений здійснювати нормотворчу діяльність є Генеральний прокурор України, який відповідно до Закону України «Про прокуратуру», має право видавати наступні нормативно - правові акти [219]:

- накази - це загальні нормативно - правові акти Генерального прокурора програмного характеру які мстять основні напрями та пріоритети прокурорської діяльності.

- інструкції - це нормативно - правові акти процесуального характеру які встановлюють порядок виконання тих чи інших дії при реалізації основних функцій прокуратури.

- розпорядження - це індивідуальний акт щодо вдосконалення організації роботи окремої прокуратури.

- вказівка - це індивідуальний акт процесуального характеру в окремому провадження. Вона містить перелік дій обов’язкових для виконання посадовими особами (прокурорами) із зазначенням відповідних осіб, осіб які уповноваженні проконтролювати дії та терміни виконання вказівки.

Зауважимо, що нормотворчі процедури є тривалим в часі, адже прийняття відповідного - нормативно - правового акту, котрий буде спрямовано на регулювання діяльності органів прокуратури, є складним та відповідальним процесом, який потребує відповідного наукового дослідження та обґрунтування, для того щоб забезпечити його корисність та дієвість.

На основі аналізу нормативно - правових актів та наукових поглядів вчених можемо виділити наступні етапи прийняття та видання нормативно - правових актів органами прокуратури України:

1. Виявлення проблемного питання, яке потребує вирішення. Виникнення проблемних питань під час діяльності органів прокуратури можуть бути обумовлені, як об’єктивними так і суб’єктивними факторами. Джерелами інформації про існуючі проблеми можуть бути засоби масової інформації, доповідні записки та рапорти (заяви) підлеглих, контрольні перевірки тощо. Значущість проблемного питання може визначатись за рахунок аналізу статистичних даних (наприклад, на основі аналізу даних щодо рівня злочинності, щодо кількості скарг на роботу працівників органів прокуратури і т.д.). Після того, як було виявлено проблемне питання, визначаються можливі шляхи його вирішення, тобто з’ясовується, який нормативно - правовий акт необхідно видати і яким має бути його зміст.

2. Визначення виконавців, тобто осіб, що володіють достатніми знаннями, вміннями та навичками. Крім того, активно застосовуються пропозиції, що надсилаються від науково - дослідних установ та навчальних закладів. Існування зазначеного етапу обумовлюється тим, що Генеральний прокурор України просто не в змозі самостійно підготувати окремі нормативно правові акти, наприклад, інструкції, адже проведення ретельного аналізу норм законодавства, потребує значних витрат часу.

3. Розробка проекту нормативного акта управління. Даний етап є найбільш тривалим у часі, адже належне оформлення управлінського рішення є результатом прояву владного волевиявлення суб’єкта управлінських відносин [161, с. 215]. На даному етапі відбувається розробка концепції нормативно - правового акту, а також вибір принципового засобу врегулювання винайденої проблеми та обґрунтування даного вибору. надається вичерпний перелік заходів, які мають бути здійснені для впровадження нового нормативно - правового акту (перелік нормативно - правових актів, які потрібно змінити; перелік адміністративних заходів щодо впровадження нових правових норм тощо). Крім того, на даному етапі розробляється повний текст проекту нормативно - правового акту [252].

Р.О. Стефанчук підкреслює, що розробка тексту нормативно - правового акту - процес творчий і має свої досить жорсткі вимоги щодо процедури, правил та засобів, які потрібно при цьому використовувати. Загалом вимоги до розробки нормативно - правового акту називають законодавчою технікою. Законодавчою цю техніку назвали, оскільки вперше до правил складання правових актів прийшли на прикладі законів [252].

4. Прийняття управлінського рішення і оформлення акта. Погодження управлінського рішення дає можливість врахувати думки інших служб і підрозділів, діяльність яких пов’язана з вирішенням питань, суміжних або аналогічних тим, які викладені в ньому. У результаті погодження досягається необхідна одноманітність у регулюванні аналогічних питань, встановлюються чіткі межі регулювання і попереджається «втручання» в компетенцію суміжних підрозділів [161, с. 215].

О.М. Музичук зазначає, що прийняття управлінського рішення в більшості випадків означає підписання або затвердження його відповідним керівником. Крім цього, на стадії прийняття управлінського рішення необхідним є підбір і розстановка виконавців та доведення управлінського рішення до виконавців (деталізація рішення) [161, с. 215].

Зазначимо, що Накази Генерального прокурора України нормативно - правового змісту підлягають державній реєстрації Міністерством юстиції

України та включаються до Єдиного державного реєстру нормативно - правових актів [219].

5. Опублікування акта або доведення до відома всіх зацікавлених осіб. Накази Генерального прокурора України, що є нормативно - правовими актами, після включення до Єдиного державного реєстру нормативно - правових актів публікуються державною мовою в офіційних друкованих виданнях. Усі накази Генерального прокурора України оприлюднюються державною мовою на офіційному веб - сайті Генеральної прокуратури України з додержанням вимог режиму таємності. Накази, що є нормативно - правовими актами і пройшли державну реєстрацію, набирають чинності з дня офіційного опублікування, якщо інше не передбачено самими актами, але не раніше дня офіційного опублікування [219].

Таким чином, прийняття та реалізації управлінських рішень в органах прокуратури у сфері правотворчої діяльності має важливе значення для організації діяльності органів прокуратури. За допомогою видання відповідних нормативно - правових актів є можливість не лише вдосконалити діяльність органів прокуратури, а й покращити якість реалізації повноважень як окремо взятого працівника прокуратури, так і всього органу державної влади взагалі. Зазначимо, що суттєвим недоліком є те, що на законодавчому рівні правотворчі процедури органів прокуратури не отримали належного закріплення. Саме тому ми пропонуємо розробити «Порядок підготовки та видання нормативно - правових актів органами прокуратури України», що в свою чергу значно спростить та покращить якість діяльності органів прокуратури та її посадових осіб у зазначеному напрямку діяльності.

На наступному етапі нашого дослідження розглянемо

правозастосовчі процедури. Правозастосовча діяльність - це юридична цілісна система послідовних, упорядкованих дій по реалізації права, що здійснюється особливим колом суб’єктів (державними органами та деякими недержавними організаціями, їх посадовими особами), наділеними владними повноваженнями і відбувається у певних процесуально - процедурних формах, що забезпечують належне застосування права. Цю діяльність слід розглядати як комплексну, владну, творчу діяльність, яка здійснюється у встановлених законом процедурних і процесуальних формах і покликана забезпечити адресатам правових норм можливість реалізації належних їм прав та покладених на них обов’язків [81, с.93].

На думку В.М. Горшеньова правозастосовча діяльність - це сукупність специфічних організаційних форм та засобів, за допомогою яких досягається забезпечення безперервності процесу здійснення нормативно - правових приписів шляхом наділення одних учасників правовідносин суб’єктивними правами й покладення на інших відповідних юридичних обов’язків або шляхом розгляду питань про наслідки правових спорів. Специфічною рисою такої діяльності є поширення загальних приписів на персонально визначених суб’єктів. У процесі здійснення права застосування як спосіб активного організуючого правового впливу грає роль юридичного факту, що впливає на виникнення, зміну або розвиток правовідносин. оскільки численні соціальні зв’язки між учасниками не зможуть скластися, якщо не буде відповідного втручання відповідних суб’єктів [64, с. 70; 115].

На нашу думку, щодо визначення сутності поняття «правозастосовча діяльність органів прокуратури України» слід погодитись із точкою зору М.Ю. Івчук. Автор вважає, що під зазначеним терміном слід розуміти особливу форму діяльності органів прокуратури та їх посадових осіб з підготовки та прийняття владно - розпорядчих та організуючих рішень на основі юридичних фактів щодо конкретних суб'єктів, а також направлена на конкретизацію правового регулювання і охорону соціальних цінностей. Крім того, М.Ю. Івчук слушно зазначає, що правозастосовча діяльність органів прокуратури має свої притаманні риси [93, с.336]:

по - перше, правозастосовча діяльність являється елементом правової системи суспільства;

по - друге, правозастосовча діяльність має комплексний характер і охоплює, як правило, й інші форми реалізації права, або здійснюється паралельно;

по - третє, ця діяльність має, як правило, владний характер і здійснюється відповідним компетентними державними органами чи службовими особами;

по - четверте, правозастосовча діяльність означає реалізацію законодавства в правовідносинах. Ця форма реалізації змінює ті чи інші правовідносини. Вона конкретизує юридичні права і обов’язки суб’єктів правовідносин;

по - п’яте, вона завжди має активний характер, спрямована на виникнення, зміну, припинення правовідносин;

по - шосте, правозастосовча діяльність завершується прийняттям правозастосовчих актів, де фіксуються індивідуально конкретні приписи [93, с.336].

Щодо визначення поняття «правозастосовча процедура» то в контексті нашого дослідження слід погодитись із точкою зору С.А. Кулинича, який доводить, що зазначена процедура є найбільш поширеною, вона забезпечує безперервність процесу реалізації нормативно - правових розпоряджень через наділення одних учасників правових відносин суб’єктивними юридичними правами, а інших - суб’єктивними юридичними обов’язками. Вона також полягає у розгляді і вирішенні індивідуальних справ, що мають юридичне значення [133, с.18 - 19].

Всім правозастосовчим процедурам, на думку А.Й Сморчкова, притаманний схожий зміст, зокрема:

а) збір доказів;

б) формування оцінки обставин по справі;

в) встановлення конкретних юридичних наслідків [246].

О.Ф. Скакун слушно наголошує, що юридичний зміст правозастосовчої процедури створюють відповідні один одному права і обов’язки їх суб’єктів: право компетентного органу вирішити справу і обов’язок зацікавлених у справі осіб виконати прийняте рішення. Фактичний зміст правозастосовчої процедури полягає в діяльності уповноважених органів і посадових осіб, пов’язаній з вивченням обставин справи, її юридичною кваліфікацією і винесенням акта застосування права, а також у діях зацікавлених у справі осіб у зв’язку з її розглядом [242, с.509].

Слід зазначити, що найбільш повно зміст правозастосовчою процедури органів прокуратури проявляється в актах прокурорського реагування. Так, відповідно до Закону України «Про прокуратуру», працівник прокуратури має право: 1) у разі встановлення ознак адміністративного чи кримінального правопорушення здійснювати порушення відповідного провадження; 2) давати приписи про усунення очевидних порушень закону; 3) вносити подання до державних органів, громадських організацій і посадовим особам про усунення порушень закону та умов, що їм сприяли; 4) звертатись до суду з заявами про захист прав і законних інтересів громадян, держави, а також підприємств та інших юридичних осіб [133, с.17]. Таким чином, акти прокурорського реагування мають своїм завданням запобігати порушенню закону, а коли воно відбулося - усунути його та негативні наслідки такого порушення. Кожен з цих прокурорських актів застосовується залежно від характеру порушення закону [80, с.62 - 63; 227].

Зазначимо, що правозастосовчі процедури органів прокуратури можуть мати як внутрішньоорганізаційне, так і зовнішнє спрямування. Тобто бути спрямовані як на організацію діяльності зазначеного органу державної влади, так і регламентувати їх правоохоронну діяльність (більш детально правоохоронні процедури будуть розглянуті нами у наступному підрозділі дисертаційного дослідження). Розглядаючи правозастосовчі процедури в організації діяльності органів прокуратури, можна виділити наступні її етапи:

1) Встановлення фактичних обставин справи. На цій стадії застосування правових норм необхідно установити, які дії, події відбулися і чи мають вони юридичне значення [50, с.138]. Метою на цій стадії є встановлення об’єктивної істини, і по суті ця стадія являє собою процесуальну діяльність, що знаходить вираження у зборі, перевірці й оцінці даних, які потребують негайного вирішення шляхом прийняття відповідного управлінського рішення.

2) Юридична кваліфікація фактичних обставин. Особливостями юридичної кваліфікації в межах такої форми реалізації права як правозастосування є: а) спеціальна (процесуальна) регламентація взаємодії оціночно - пізнавальної діяльності суб’єкта як складової юридичної кваліфікації зі «створенням» інформаційно - оціночної моделі фактичних обставин [258, с. 24-26; 281]; б) обов’язкова «об’єктивізація» висновку щодо правового змісту окремої фактичної ситуації у відповідному правозастосовному документі; в) дотримання певної форми (кількох форм) такого висновку [281]. Тобто на даному етапі визначаються, наприклад, способи заохочення працівника чи вибір способу притягнення його до відповідальності.

3) Вирішення справи і документальне оформлення ухваленого рішення. Результат вирішення юридичної справи виражається в індивідуальному державно - владному велінні, розпорядженні, акті - документі, який називається правозастосовним актом. Правозастосовний акт може мати подвійну правову функцію: юридичної констатації, тобто визнання існування певних фактів, їх правомірності (неправомірності), визнання того чи іншого права за даною особою або констатації у даній події факту правопорушення; нового юридичного обов'язку, тобто після ухвалення рішення (а саме: накласти покарання, встановити обов'язок, здійснити певні дії у встановлені строки ін.) необхідна додаткова діяльність, новий обов'язок працівника прокуратури і т.д. [50, с.139].

Таким чином, правозастосовчі процедури є невід’ємною складової діяльності органів прокуратури. Правозастосовча діяльність завжди носить владний характер і супроводжується виникненням, зміною та припиненням відповідних правовідносин.

Наступною процедурою прийняття та реалізації управлінських рішень в залежності від напрямків управлінської діяльності є контрольно - наглядові процедури. Адже контроль є найважливішою умовою забезпечення правильного і своєчасного виконання завдань, що стоять перед органами виконавчої влади. Висока вимогливість, систематичний і дійовий контроль та перевірка виконання є ефективним засобом зміцнення дисципліни і законності, виховання у працівників апарату управління відповідальності [111]. Контрольно - наглядова діяльність, на думку О.Ф. Скакун, - це правова форма діяльності органів держави, що виражається в здійсненні юридичних дій у справі спостереження і перевірки відповідності виконання і додержання підконтрольними суб'єктами правових розпоряджень і припинення правопорушень певними організаційно - правовими засобами [244, с. 508]. О. Баклан вважає, що контрольно - наглядова діяльність - це особливий вид управлінської діяльності спеціальних об'єднаних в ієрархічну структуру суб'єктів, спрямований на забезпечення належного стану об'єктів для досягнення найбільш ефективним і безпечним способом поставленої мети управління в певній сфері шляхом реалізації відповідних завдань і функцій контролю та нагляду [24, с. 46; 140].

Контрольно - наглядова діяльність органів прокуратури може бути зовнішньою та внутрішньою. Щодо зовнішньої контрольно - наглядової діяльності, то відповідно до Закону України «Про прокуратуру від 14 жовтня 2014 року прокурор здійснює нагляд за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах, а також при застосуванні інших заходів примусового характеру, пов’язаних з обмеженням особистої свободи громадян в органах та установах, шляхом проведення регулярних перевірок, а також у зв’язку з необхідністю належного реагування на відомості про можливі порушення законодавства, що містяться у скаргах, зверненнях чи будь - яких інших джерелах. У межах реалізації зазначеної функції прокурор має право залучати відповідних спеціалістів [219].

Однак, в рамках нашого дослідження зазначимо, що контрольно - наглядова діяльність є найбільш характерною для організації внутрішньої діяльності органів прокуратури. Внутрішній контроль не лише є способом збирання оперативної інформації про хід досягнення поставлених цілей і функціонування системи органів прокуратури, а й засобом мотивації діяльності працівників [238, с.19]. Г.П. Середа зазначає, що в органах прокуратури використовують різноманітні форми контролю (їх поєднання): контрольні картки, журнали, плани; перевірки діяльності нижчих прокуратур; письмові та усні звіти підлеглих посадових осіб про перебіг і підсумки виконання завдань (доручень); вивчення звернень, що містять думку громадян про роботу підлеглих органів прокуратури, та ін. [238, с.19]. Відтак, на основі аналізу чинного законодавства та наукових поглядів вчених, можна визначити наступні етапи здійснення контрольно - наглядової діяльності в органах прокуратури:

1) Інформаційний етап, на якому суб’єкт, уповноважений на здійснення контрольно - наглядової діяльності отримує інформацію про діяльність підконтрольного об'єкта за допомогою різноманітних методів. Як слушно зазначає О.В. Кузьменко, в даному випадку інформація слугує засобом існування та ефективності контролю. Можливості її одержання визначаються перш за все всеохоплюючим та універсальним характером контролю [130, с. 78]. Отже, від якості зібраної інформації щодо підконтрольного суб’єкта, залежить ефективність подальшої контрольно - наглядової діяльності.

2) аналітичний етап. Даний етап полягає в обробці первинної інформації, детальній перевірці та аналізі всіх фактів, що розглядаються в їх сукупності, у причинному зв'язку; тим самим створюється база для формування висновку стосовно підконтрольного об'єкта, в якому визначено, якою мірою процеси, що відбуваються в об'єкті, відповідають бажаним моделям і зразкам [130, с. 78].

3) етап прийняття рішення. На даному етапі суб’єкт, що уповноважений здійснювати контроль - наглядову діяльність в органах прокуратури за допомогою відповідного правового акту приписує усунути виявлені порушення та недоліки, а також визначає можливі шляхи вирішення цих проблем. Точність у прийнятті рішень є принципово важливою як з теоретичної, так і з практичної точок зору, оскільки відіграє роль основи правильного вибору та обґрунтування правових заходів і процесуальних форм у відповідній діяльності суб'єктів їх застосування [130, с. 78].

Отже, процедури реалізації контрольно - наглядової діяльності органами прокуратури мають суттєве значення як для тих, хто контролює, так і тих, у відношенні кого цей контроль проводиться. Адже для перших вони (тобто процедури) виступають своєрідною схемою, за якою суб'єкти контролю мають будувати свою поведінку реалізуючи свої контрольно - наглядові повноваження, а для других означені процедури є важливою гарантією захисту їх прав і законних інтересів від проявів свавілля та зловживання своїм владним становищем з боку контролюючих

Узагальнюючи все зазначене у даному підрозділі дисертаційного дослідження слід констатувати, що прийняття та реалізації управлінських рішень є невід’ємним аспектом діяльності органів прокуратури України та їх посадових осіб. Основна проблема прийняття та реалізації зазначених управлінських рішень в органах прокуратури, на нашу думку, полягає у тому, що відповідні процедури не дістали належного закріплення ані в новому Законі України «Про прокуратуру», а ні в жодному іншому підзаконному нормативно- правовому акті.