5.1. Загальні зауваження щодо виконання міжнародних договорів

Статтею 26 Віденської конвенції закріплено ма­буть найстаріший принцип міжнародного права – pacta sunt servanda. Зрозуміло, що цей принцип має для пра­ва міжнародних договорів фундаментальне значення: укладення договору без наміру його виконання робить безглуздим саме укладення відповідного договору, і, як наслідок, унеможливлює існування міжнародного права взагалі.

У зазначеній статті Конвенції вказано, що кожен чинний договір є обов'язковим для його учасників і повинен добросовісно виконуватись ними. Проте, на мій погляд, дана вимога сформульована дещо широко. З викладеного у попередній главі випливає, що чин­ний міжнародний договір може бути недійсним (супе­речити нормі jus cogens, наприклад) або його дію при­пинено (за згодою учасників). Тому, вважаю, наведене положення слід розуміти наступним чином: кожен чинний, дійсний і діючий міжнародний договір пови­нен добросовісно виконуватись його учасниками. До речі, зазначені міркування обговорювались і на самій дипломатичній конференції, коли пропонувалось те­рмін "чинний" замінити на "дійсний".

Центральним питанням даного положення є вимо­га щодо добросовісного виконання міжнародного до­говору. Добросовісним слід вважати належне, точне, своєчасне і якісне виконання всіх вимог договору, тобто таке виконання умов договору, що націлене на повне досягнення об'єкту і цілей договору, яких нама­гаються досягти його учасники внаслідок узгодження своїх воль. Власне, багато наступних статей Конвенції розкривають тією чи іншою мірою зміст положення, що аналізується, наприклад, коли мова йде про забо­рону одностороннього припинення дії чи зміни умов договору.

У зв'язку з питанням, яке розглядається, принци­повим уявляється і положення наступної (27) статті Віденської конвенції, за якою учасник не може поси­латись на положення свого внутрішнього права як на виправдання для невиконання ним договору (за ви­ключенням, передбаченим статтею 46 Конвенції, про що говорилось раніше).

У зв'язку з порушеним питанням дуже гостро по­стає загальна проблема щодо співвідношення міжнаро­дного права та національного (внутрішньодержавного) права, тому на цьому питанні слід зупинитися окремо. Справа в тому, що в сучасному світі об'єктивно існу­ють система міжнародно-правових норм та система окремих національних законодавств. А вже із самого факту одночасного існування різних правових систем випливає поставлене раніше питання: яким чином спів­відносяться (чи повинні співвідноситись) ці різні, але реально існуючі правові феномени?

В нашій міжнародно-правовій доктрині це питан­ня одним з перших розглядав В. А. Василенко, який слушно зауважив, що хоча існують істотні відмінності міжнародного права від систем національного права, вони не тільки не виключають, а, навпаки, передбача­ють їх взаємопов'язаність і взаємодію друг з другом. Це, на його думку, пояснюється тим, що саме держави є творцями і національного, і міжнародного права та використовують їх норми у якості інструментів забез­печення своїх потреб. Саме завдяки цій ідентичності головних суб'єктів національної та міжнародної правотворчості у міжнародному праві здавна затвердився принцип, за яким держава не може посилатися на по­ложення свого внутрішнього права у якості виправ­дання для невиконання принципів міжнародно-правових норм. Більш того, саме спеціальні націона­льно-правові акти та передбачувані в них заходи слу­гують, кінець-кінцем, засобами, що забезпечують за­вершення процесу імплементації (здійснення) конкре­тних норм міжнародного права.

Принципова єдність призначення норм міжнарод­ного права та норм національних правових систем пе­редбачає необхідність приведення приписів внутріш­нього права з настановами створюваних державами міжнародно-правових норм, наслідком чого є взаємодоповнюваність та узгодженість обох зазначених сис­тем права.

Тут не місце розглядати доктрину, яка стосується пи­тання пошуку конкретних моделей співвідношення сис­тем міжнародного та національного права (дуалістична, моністична тощо) або форм, у яких здійснюється узго­дження норм цих систем в певних національних правопорядках. До того ж подібні питання останнім часом рете­льно розглядаються у вітчизняній літературі. Див., напри­клад: Мироненко Н. М., Сергієнко Н. М. Теоретичні заса­ди щодо співвідношення норм міжнародного права і норм національного законодавства. //Дія норм міжнародно-правових документів у національному законодавстві. Міжнародний семінар 6-9 жовтня 1998 р. - Львів. - С. 1-18. Головне, на мою думку, полягає в тому, що зазначене узгодження повинно бути досягнуто і, як зазначено у Конвенції, посилання на своє внутрішнє право не звіль­няють учасника від відповідальності за їх невиконання.

Взагалі у випадках, коли національне право не відповідає положенням певного міжнародного догово­ру, держава може:

Не ставати учасником такого міжнародного дого­вору або, за дотриманням всіх застосовних до випадку положень договору чи міжнародного права, перестати бути таким учасником, денонсувавши його, наприклад.

Виконувати договір без внесення змін у націона­льне законодавство на підставі положення про примат міжнародного права перед нормами національного за­конодавства, якщо зазначене правило відтворено в за­конодавстві учасника договору.

Внести такі зміни у національне законодавство, які необхідні для виконання своїх зобов'язань за між­народним договором. До речі, у багатьох випадках міжнародні договори самі передбачають зобов'язання держав приймати внутрішньодержавні заходи на ви­конання цих договорів - прийняти нові закони, скасу­вати попередні, внести до них відповідні зміни і т.

Принцип pacta sunt servanda за Віденською конве­нцією є настільки суттєвим, що його ще раз підкрес­лено в статті 63 наступним чином: розрив дипломати­чних або консульських відносин між учасниками до­говору не впливає на правові відносини, встановлені між ними договором, за виключенням випадків, коли наявність дипломатичних або консульських відносин необхідна для виконання договору.

Питання про те, у яких випадках наявність дип­ломатичних або консульських відносин необхідна для виконання договорів, залежить від конкретних обста­вин і тому потребує окремого вирішення у кожному випадку. Проте можна вважати беззаперечним, що за­значені відносини чи їх відсутність ніяк не впливають на необхідність виконання договорів у галузі прав лю­дини, гуманітарних конвенцій і т. ін.

Незважаючи на всю імперативність встановленого статтею 26 Конвенції правила, випадки порушень між­народних договорів все ще не залишаються поодино­кими, в зв'язку з чим деякі автори роблять досить сумні висновки. Наприклад, пані Е. Б. Вейс зауважує: "У нас більше 33 тис. угод, розроблених та прийнятих в межах ООН. Це означає, що ми повинні все більше і більше приділяти уваги виконанню угод та ставити питання: чи варто нам вести нові переговори, коли ми не вико­нуємо вже укладених угод".