Міжнародно-правові докази чинності Будапештського меморандуму як міжнародного договору, обов’язкового до виконання всіма сторонами-підписантами

Попередня «аргументація» не витримує серйозної професійної кри­тики, бо, по-перше, у прикінцевих положеннях цього документа зазна­чено, що «Цей меморандум набуває чинності з моменту підписання» [6] і тому не потребує ратифікації.

Незважаючи на те, що згідно з підпунктом «г» статті 15 згаданого За­кону міжнародні договори Росії з питань роззброєння чи міжнародного

контролю над озброєннями, забезпечення міжнародного миру та без­пеки, яким можна вважати й Будапештський меморандум, підлягають ратифікації, оскільки останній було підписано раніше, ніж Федераль­ний закон про міжнародні договори РФ набрав чинності, зазначена норма щодо обов’язковості ратифікації не має зворотної дії в часі (за- гальноправовий принцип незворотності дії закону в часі закріплено, зокрема, у частині 1 статті 54 Конституції РФ) і не поширюється на Меморандум. Крім того, цей Закон спеціально не передбачає застосу­вання його норм до відносин, що виникли до дати набрання ним чин­ності [12, 13].

Відповідно до підпункту «а» пункту 1 статті 2 Віденської конвенції поняття «міжнародний договір» визначається як «...міжнародна до­мовленість, укладена між державами в письмовій формі, яка регулю­ється міжнародним правом... незалежно від її конкретного наймену­вання» [14]. Як наслідок, Будапештський меморандум є міжнародним договором РФ, обов’язковим для виконання.

Слід також зазначити, що в офіційних пошукових системах РФ щодо законодавчої бази й актів міжнародного права Будапештський меморандум фігурує як «міжнародний договір». Його текст уміщено в офіційному «Збірнику документів МЗС РФ» [15], а також у посібнику «Ядерне нерозповсюдження», офіційно рекомендованому для студен­тів ВНЗ, аспірантів, дипломатів і фахівців Росії [16].

Важливим міжнародно-правовим підтвердженням/доказом чин­ності й обов’язковості для виконання сторонами Будапештського ме­морандуму, зокрема для Росії, окрім вищезазначених, є два офіційних документа ООН: 1) документ ГА і РБ ООН А/49/7б5*8/1994/1399* від 19 грудня 1994 року у формі листа від імені постійних представ­ників України, Великої Британії, РФ і США (А. Зленко, Д. Ханней, С. Лавров і М. Олбрайт) на адресу 59-ї сесії ГА з проханням поширити текст Будапештського меморандуму як офіційний документ Генераль­ної Асамблеї та Ради Безпеки ООН [17]; 2) документ постійно діючої Конференції ООН із роззброєння СН/1285 від 21 грудня 1994 року у формі листа постійних представників зазначених чотирьох держав із проханням реєстрації Будапештського меморандуму та супровід­ного листа «офіційних документів Конференції з роззброєння та їх розповсюдження серед усіх держав... що беруть участь у роботі Кон­ференції» [18]. Отже, представляючи Меморандум як офіційний до­кумент найвпливовішої міжнародної організації у світі, якою є ООН, держави-учасниці цього міжнародно-правового документа тим самим підтверджують його чинність та обов’язковість. Сам факт реєстрації ООН Меморандуму як офіційного документа цієї організації також є підтвердженням.

Важливо також зазначити, що відповідно до статті 6 Закону Укра­їни «Про приєднання України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї від 1 липня 1968 року», ухваленого 16 листопада 1994 року, «цей Закон набирає чинності після надання Україні ядерними державами гарантій безпеки, оформлених шляхом підписання відпо­відного міжнародно-правового документа» [19]. Таким чином, якщо Будапештський меморандум не є тим документом, що надає Украї­ні гарантії безпеки, тобто є «юридично нікчемним», як того хотіли би деякі російські «теоретики», то це значило би, що Україна не є стороною ДНЯЗ як неядерна країна й має право на власну ядерну зброю. Воднораз, очевидно, що останнє твердження, будучи своєрід­ним міжнародно-правовим казусом, не є досить актуальним та реа­лістичним і не стоятиме на порядку денному принаймні в осяжній перспективі.

Якби твердження щодо «юридичної нікчемності» Будапештського меморандуму були справедливими, вони автоматично дискредитува­ли б усі дії високих сторін на найвищому рівні, пов’язані з укладанням договору, оскільки це означало би, що вони підписували заздалегідь «юридично нікчемний» документ. А це суперечило б логіці тодіш­ніх подій та основоположному й загальновизнаному принципу між­народного права — принципу сумлінного виконання міжнародних зобов’язань («pacta sunt servanda» — договори мають виконуватися).

Водночас на офіційному рівні російська сторона все ж визнає обов’язковість виконання Меморандуму, хоча частково й опосеред­ковано. У Заяві M3G Росії від 01.04.2014 у відповідь на звинувачення в порушенні нею зобов’язань, зазначено, зокрема, що «РФ суворо дотримувалася та дотримується передбачених у Будапештському ме­морандумі зобов’язань щодо поважання суверенітету України... чого не можна сказати про політику західних країн, які під час подій на Майдані цим суверенітетом відверто знехтували», і підкреслено, що «загальним елементом Будапештського меморандуму з концепції “не­гативних гарантій” у класичному її розумінні є лише зобов’язання не застосовувати й не погрожувати застосуванням ядерної зброї проти неядерних держав. Таке зобов’язання Росії перед Україною не було порушено». Проте ці висловлювання суперечливі, адже якби країни- підписанти Меморандуму зобов’язувалися лише «не застосовувати й не погрожувати застосуванням ядерної зброї», це б суперечило по­передній сентенції («...чого не можна сказати про політику західних країн, які під час подій на Майдані цим суверенітетом відверто знех­тували»), адже російська сторона, очевидно, не мала на увазі засто­сування чи погрозу застосування з боку західних країн ядерної зброї проти України.

Деякі зауваження критиків, які, опираючись на положення части­ни 2 статті 7 Закону України «Про міжнародні договори України» від 22.12.1993 № 3767-ХІІ (що був чинним на дату підписання Мемо­рандуму й до 03.08.2004), схильні вважати, що цей міжнародний до­говір нібито треба було ратифікувати, можна також однозначно й аргументовано відхилити, адже Меморандум не належить до жодно­го з видів договорів, які визначено у вичерпному переліку в частині 2 статті 7 цього Закону як такі, що мають бути ратифікованими.

Отже, Україна, розглядаючи Будапештський меморандум як між­народний договір, відповідно до Закону погодилася на набуття Ме­морандумом чинності з моменту його підписання, без визначення умови щодо його ратифікації [14]. Слід також наголосити на тому, що Будапештський меморандум, як офіційний міжнародний договір України, наведено під № 1034-1994 (1886) в офіційному багатотом­ному виданні МЗС України «Збірник чинних міжнародних договорів України» [21].

Часто можна почути, що хоча Будапештський меморандум і надає певні «віртуальні» гарантії Україні, вони не є конкретно визначени­ми. Але ж у більшості інших міжнародно-правових документів такі га­рантії теж не прописано детально. Яскравим прикладом, на нашу дум­ку, може бути Північноатлантичний (Вашингтонський) договір 1949 року, який справедливо вважають чи не найбільш зобов’язальним та обов’язковим для виконання його сторонами. У славнозвісній статті 5 цього Договору йдеться про таке: «Сторони домовилися, що зброй­ний напад проти однієї чи більше сторін... буде нападом проти всіх і, відповідно... кожна зі сторін... надаватиме допомогу сторонам, що зазнали нападу, шляхом ужиття негайних необхідних індивіду­альних і колективних заходів, включно з використанням збройної сили, для відновлення та забезпечення безпеки в регіоні» [22]. Як бачимо, навіть у цьому «класичному» прикладі зобов’язального до­кумента в міжнародному праві зобов’язання та гарантії сторін про­писано не досить конкретно й однозначно. На нашу думку, такою є загальноприйнята світова практика міжнародних договорів. Лише в юридичних документах вузьких розділів права, зокрема таких, як корпоративне право, можна знайти приклади детально прописаних зобов’язань і конкретних дій сторін, а також відповідних санкцій за невиконання цих зобов’язань.

На думку Б. Кельмана, професора права й директора Міжнародно­го центру контролю над озброєнням Університетського коледжу пра­ва ДеПоль (м. Чикаго, США), у міжнародному праві Будапештський меморандум є юридично зобов’язальним документом, але ним не пе­редбачено жодних засобів забезпечення його належної імплемента­ції. Зобов’язання в рамках Меморандуму юридично підтверджують і доповнюють зобов’язання в рамках Гельсінського заключного акту ОБСЄ 1975 року. Крім того, існує низка інших джерел міжнародно­го права, які зобов’язують Росію поважати територіальну цілісність України [23].