Правова держава: основи концепції

Здійснення буттєвих прав і свобод кожною людиною та всіма спільнотами, які існують у певному суспільстві, може за­безпечити насамперед відповідна держава. Адже тільки вона здатна надати формальну (юридичну) загальнообов'язковість тим умовам і засобам, які необхідні для використання таких прав і свобод.

Більш повна дефініція розглядуваного поняття може виглядати так: правова держава - це держава, в якій юриди­чними засобами максимально забезпечується збалансова­на реалізація буттєвих прав і свобод, а також обов’язків людини та інших суб’єктів суспільства.

Такі права і свободи мають бути пріоритетною, вищою цінністю політики такої держави, а їхні впровадження і захист - її головним покликанням, її визначальним завданням і провідною гуманітарною функцією.

Саме така держава є сьогодні одним із найвизначніших за­гальнолюдських політико-юридичних ідеалів.

Втім, є очевидним, що інтерпретація загального поняття саме правової держави вирішальною мірою залежить від того чи іншого праворозуміння. А воно (як було показано у Вступній частині посібника) не було, не є і, радше за все, не буде односми- словим, уніфікованим. Отож й у цьому випадку (як і в будь-якому іншому), перш ніж вживати прикметник «правова», слід задек­ларувати, з позицій якого праворозуміння він використовується.

Як зазначалося у Вступі, термінопоняття «право» вжива­ється у посібнику з позицій соціального праворозуміння в

аспекті так званого потребового підходу.

Концепція правової держави формувалася в історії політи- ко-правової думки поступово, втілюючи кращі, гуманістичні здобутки соціальної теорії та практики. При цьому, так чи інак­ше, використовувались окремі положення, висловлені такими видатними мислителями, як Платон і Аристотель, Т. Гоббс і Дж. Лок, Ж.-Ж. Руссо і Ш-Л. Монтеск'є. Головним же «фундато­ром» зазначеної концепції цілком слушно вважається видатний німецький філософ І. Кант (хоча сам він вживав дещо інший термінологічний вираз - «правовий державний устрій»). Пер­шим же теоретиком, який запровадив терміносполучення «правова держава», був німецький вчений Р. Моль (ХІХ ст.). Серед тих, хто підтримував і розвивав ідею правової держави наприкінці XIX - на початку XX ст., були й деякі українські вчені (зокрема, Б. Кістяківський, С. Дністрянський, В. Старосольський, М. Палієнко, О. Малицький), а також науковці інших європейсь­ких країн.

Сучасна загальна теорія правової держави ґрунту­ється на таких основних положеннях:

1) В єдності, у «зв'язці» двох явищ - права і держави - пер­винним є «природне» буттєве право, хоч би вже тому, що воно виникає раніше і незалежно від держави.

2) Держава в своїй діяльності повинна бути обмежена саме таким правом. Вона, отже, пов'язана не тільки юридичними законами, які сама встановлює (вони, безперечно, обов'язкові і для неї, доки не скасовані її ж законодавчим органом), а й, на­самперед, людськими буттєвими правами і свободами - пере­довсім у процесі законотворчості.

3) Найголовніше призначення такої держави - забезпечи­ти здійснення, охорону та захист буттєвих прав і свобод люди­ни й інших суб'єктів.

4) Уявлення про правову державу вирішальною мірою за­лежать від того, яким правом прагнуть її пов'язати і як саме інтерпретуються права і свободи людини.

5) Правові держави можуть формуватись у неоднакових соці­ально-економічних устроях, системах. Це пояснюється тим, що всім таким державам притаманні певні однакові змістовні влас­тивості. Наявність таких властивостей - результат того, що у будь-якій сучасній юридичній системі містяться приписи, які ві­дображають визнання певної самоцінності кожної людини, а та­кож необхідність забезпечити виживання всього людського роду.

6) Поряд з тим, оскільки на праворозуміння, поширене се­ред різноманітних соціальних спільнот, груп кожного конк­ретного суспільства, неодмінно накладають відбиток, у кінце­вому підсумку, їхні реальні потреби та інтереси, теорія і прак­тика формування правової держави у різних країнах навряд чи можуть бути повністю уніфікованими. Крім того, на формуван­ня такої держави в окремих країнах завжди впливає низка кон­кретно-історичних факторів (економічний лад і соціальна структура суспільства, політика домінуючої верстви суспільст­ва, історичні, національні, культурні традиції та умови, міжна­родна ситуація тощо). Тому в кожному випадку слід зважати на цю специфіку, відображаючи її, передусім, через визначення конкретної соціальної сутності відповідної правової держави.

7) Задля впровадження у практику пануючого в суспільст­ві праворозуміння держава вдається до різноманітних загаль­нообов'язкових організаційно-юридичних механізмів, проце­дур, соціальних технологій. Усі вони описуються, зазвичай, за посередництвом формально визначених ознак певних дій, фак­тів, ситуацій. І саме для правової держави специфічним є те, що праворозуміння, якому вона підпорядковує свою діяльність, неодмінно охоплює і певний мінімум формальних ознак тих

суспільних відносин, які інтерпретуються як правові. Без пев­них юридичних процедур правова держава не можлива. Тому остання має характеризуватись не тільки соціально-змістов­ними, а й також формальними властивостями.

Отже, державам справді правовим мають бути притаманні як спільні, так і особливі ознаки, властивості. Усі вони можуть бути розподілені, як зазначалось, на соціально-змістовні (або так звані матеріальні) і формальні (структурно-організаційні, процедурні).

4.