«Правове життя» як філософсько-правова категорія

Одне із основних завдань, котрі виникають у дослідженні права як феномена суспільного буття, - пошук відповіді на питання: як універсальні закони буття пов’язані з законами суспільства, зокрема правовими законами, за допомогою яких вони регулятивно впливають на соціальне буття людей.

Ці філософсько-правові проблеми ускладнюються ще й тим, що право специфічний феномен соціального буття, поєднаний з іншими суспільними сферами.

На перший погляд, може видатися, що онтологічні питання права не такі, які зазвичай вирішують юристи-практики та юристи-теоретики. Окрім того, вони містять онтологічний аспект. За будь-яким питанням про те, що є правом у кожному конкретному випадку, слідує фундаментальне запитання: «Що є право як таке?».

Складне питання про природу права трансформується в питання про те, що означає «бути» для права взагалі? Іншими словами, до якого типу реальності воно належить?

Питання такого ґатунку лише на перший погляд не містить проблеми, а відповідь на нього не потребує жодних зусиль, оскільки право за дві з половиною тисячі років свого існування має бути досконало вивчене. Проте відомий філософ і юрист Євген Спекторський підкреслював: «Юристам здається, що вони знають, з якою реальністю мають справу, тільки до тих пір, поки їх про це не запитають. Якщо ж їх запитають, то їм вже доводиться або самим питати й дивуватися, або ж за необхідності вирішувати одне з найскладніших питань теорії пізнання» [94, с. 23].

Щоб людині зорієнтуватися в тій чи іншій сфері, вона повинна зважати на відчуття реальності цієї сфери, яке виникає і через теоретичний опис цієї сфери, і через практичний досвід, воно допомагає осмислити, зрозуміти, що відбувається з таким об’єктом, і що треба робити.

Наприклад, видатний російський юрист початку XX століття, засновник психологічної школи права Лев Петражицький вважав, що право ініціюється індивідом, народжується в глибинах людської психіки як інтуїтивне, яке, на відміну від позитивного, не залежить від значної кількості зовнішніх факторів і визначається його внутрішніми переконаннями, індивідуальним сприйняттям людини свого становища.

На думку Л. Петражицького, первинний психологічний пласт правових явищ представлений інтуїтивним правом; до іншого, соціологічного, входить позитивне право. Обидві форми правового буття належать до емпіричного рівня, зводяться до досвіду, що осягається психологічними чи соціологічними засобами. Отож, Л. Петражицький зводить «правове буття» до суб’єктивних переживань прав і обов’язків окремих людей. Однак із таким визначенням складно погодитись.

Інший погляд на природу «правового буття» мав відомий український правознавець і філософ Богдан Кістяківський, який критикував Л. Петражицького за недооцінку інституціонального буття права [56].

Як зазначалося, він вирізняв чотири основні підходи до розуміння права, які відповідали чотирьом основним концепціям права і по-різному трактували «правове буття»: аналітичний підхід, характерний для догматичної юриспруденції і відповідної позитивістської концепції права як державно-наказового явища; соціологічний підхід, що відповідає поняттю права як формі соціальних відносин; психологічний підхід, який відповідає психологічному поняттю права; та нормативний підхід, який відповідає аксіологічному поняттю права.

Згодом Б. Кістяківський акцентував на соціокультурній реальності права як бутті ідей, уявлень, цінностей, вкорінених у культурі народу.

Сучасна філософія права також неоднозначно вирішує проблему природи «правового буття». Важливо зазначити, що наявні підходи до розуміння «правового буття» виступають як моменти істини, оскільки поширюють на реальність лише приватні компоненти логічної моделі становлення права.

«Правове буття» не представляє якусь субстанціальну частину реальності, а постає як спосіб організації певних аспектів соціального життя, людського буття. Бо світ права - це світ повинностей, а не існування. Категорія «правового буття» дозволяє розглядати право не тільки як надісторичне явище (форми суспільної свідомості), а як особливий світ, автономну сферу людського буття, що має власну логіку, на яку не можна не зважати.

Розрізняють «широкий» і «вузький» сенси поняття «правового буття». У першому випадку під правовою реальністю розуміють сукупність правових феноменів: норм, інститутів, правовідносин, концепцій, цінностей, ідеалів, культури, освіти, явищ правового менталітету і т. д. У іншому випадку (тобто у вузькому сенсі) йдеться тільки про базові правові реалії, щодо яких інші правові феномени виявляються похідними. Відтак «правове буття» в різних напрямах і наукових школах прийнято розуміти або як правові норми (нормативізм), або як правовідносини (соціологічний напрям), або як правові «емоції» (психологічний напрям).

Також до базових феноменів належать установлені державною владою норми права (позитивізм), об’єктивні суспільні відносини (об’єктивізм), ідея, або сенс права (суб’єктивізм), ідеальна взаємодія суб’єктів.

Розуміння поняття «правового буття» у «широкому» і «вузькому» сенсах не слід абсолютно протиставляти, оскільки загальна картина правової реальності залежать від того, що приймають базовим феноменом.

Тому перспективнішою, очевидно, буде інтегральна концепція «правового буття», під якою розуміють світ права, що конструюється з правових феноменів, упорядкованих залежно від ставлення до базового феномена.

Правові інститути - це спеціально створені державою органи та організації, які регулюють правові відносини громадян, правову свідомість, що забезпечують правопорядок, функціонування права, прийнятого в державі. До них належать суд, виправно-трудові установи, органи дізнання та ін.

Правові відносини - це всі соціальні взаємодії, детерміновані правом. Вони охоплюють і матеріальну частину суспільства. Наприклад, право через законодавчу діяльність вплетене в економічні відносини - споживання і розподіл матеріальних благ, закріплення юридичних прав на власність та ін. Вони формуються в процесі діяльності індивідів, соціальних груп і регламентуються суб’єкт-об’єктними відносинами, тому що залежать від об’єктивних умов і від суб’єктивного права.

Правова свідомість - це усвідомлене «правове буття», життєвий світ людини, відображений із законної точки, зору в теоріях, наукових та емпіричних знаннях, звичаях і традиціях, почуттях і емоціях.

За природою правосвідомість ідеальна, це відображення правової реальності, матеріальних відносин. Вона матеріалізується в практичних учинках, у діяльності людей. Як свідомість узагалі, правова свідомість залежить від суспільства (індивіда, соціальної групи).

Правова свідомість формується на таких фундаментальних людських якостях, як почуття власної гідності, взаємної поваги і довіри людей один до одного, духовна самостійність, волелюбність, взаємність.

У структурному розумінні правосвідомість можна розглядати з двох позицій:

1) глибини і точності відображення «правового буття»;

2) носія «правового буття».

За глибиною і точністю відображення «правового буття» правова свідомість функціонує на двох рівнях: теоретичному і буденному. Теоретичний рівень - це система наукових знань про право (науку) і правову ідеологію. Правова наука (юридична) утворює систему соціальних норм і різні аспекти діяльності із застосування права. Правова ідеологія - це система правових ідей, теорій, поглядів, норм, що регулюють поведінку людей у суспільстві. У будь-якому суспільстві правова ідеологія виступає захисницею інтересів (насамперед економічних і політичних) правлячої еліти, класу, етносу, релігійних конфесій. Тому в конкретному суспільстві завжди наявні різні правові свідомість та ідеологія можновладців і знедолених.

Буденний рівень - це відображення «правового буття» у вигляді емпіричних знань і правової психології. Емпіричні правові знання - це знання, отримані соціальним суб’єктом на основі власної соціально-правової свідомості. Це, наприклад, знання про відплату за вчинений проступок. Правова психологія - сукупність правових почуттів, емоцій, настроїв, переживань, обрядів, звичаїв, навичок тощо. На відміну від ідеології, в правовій психології менше групового інтересу, але більше людського.

За носієм «правового буття» можна виділити громадську (групову) та індивідуальну правову свідомість. Громадська ( групова ) правова свідомість - це свідомість суспільства (групи), а індивідуальна - окремої людини.

Індивідуальна правова свідомість суб’єктивна, а громадська - існує незалежно від волі і бажання людини: народжуючись, вона застає вже прийняті правові норми, звички. У суспільній та індивідуальній свідомості можуть бути різні ціннісні правові орієнтації: що водночас заохочуються суспільством і не завжди індивідом.

Правосвідомість, як і будь-яка форма свідомості, виконує низку функцій. Онтологічна функція правової свідомості виявляється в тому, що саме вона формує людське буттям, існувала до і незалежно від конкретної людини як визначені правила. Гносеологічна функція правової свідомості виявляється в тому, що через пізнання правових ідей, теорій, законів формується правове знання як фундаментальна передумова правової поведінки. Аксіологічна функція правової свідомості допомагає оцінити правові явища, зміст юридичних законів, законності та правопорядку в суспільстві, правову культуру індивіда. Щодо регулятивної функції правової свідомості, то у повсякденній реальності люди керуються тими правами та виконують ті обов’язки, які не тільки зафіксовані «на папері», але й закріплені суспільною свідомістю. Завдяки цьому здійснюється узгодження дій членів суспільства, регулювання поведінки індивідів і соціуму, громадських інститутів, правовідносин.

На жаль, доволі важливою соціальною проблемою в Україні є також стан професійної правосвідомості юристів (осіб, які реалізують правотворчу діяльність, працівників міліції, прокуратури, слідчих, суддів). З різних причин руйнуються їхні первісні правові погляди, настанови, почуття, переконання, виникають нові псевдоправові та неправові конструкції, що негативно впливають на професійну поведінку юристів.

Якщо «правове буття» розглядати у межах двох основних класів цінностей, матеріальних і духовних, то право належить до других, тобто є духовною цінністю, поряд із такими як моральні, релігійні, художні (чи естетичні), наукові, світоглядні цінності.

Правові цінності та оцінки (у сфері правосвідомості) мають регулятивне значення. Правові норми, своєю чергою, набувають значення цінностей і стають об’єктом оцінки. Їх не можна точно і повно пояснити, не застосовуючи поняття аксіології. Як філософська категорія, цінність - це те, що почуття і розум людей диктують визнати особливо важливим серед того, до чого можна прагнути, ставитися з повагою і визнанням як обов’язкового.

Статусу цінностей у праві можуть набувати різні факти і явища матеріального та ідеального характеру: матеріальні предмети і блага, суспільні відносини, людські вчинки, вольові феномени (мотиви, спонукання), ідеї, ідеали, соціальні інститути, що допомагають нам осмислити його як феномен суспільного буття. Це правові цінності, оскільки становлять основу права і правопорядку, виступають як ідеальне обґрунтування норм права, закріплюються й охороняються правовими нормами, утворюють мету права та його інститутів. Тому вони, як правило, стосуються чинного права.

Також треба наголосити на значущості деяких соціальних цінностей, що з часом набули характеру правових цінностей. Як високі ідеали, вони пронизують суспільну правосвідомість і стають основними принципами права. Такими є: свобода, рівність, справедливість, демократія, порядок, безпека, світ. Водночас існують і специфічні правові цінності загального значення, такі як ідея права, ідея стабільної законності і т. д. Такі цінності водночас є ідеалами і реальною людською практикою. У праві вони закріплюються у тій чи іншій якості. Але в низці випадків суспільна й індивідуальна правосвідомість можуть сприймати їх лише як цінність ідеальну, як ідеальні цілі політичної (і правотворчої) програми.

Основною і специфічною функцією правових цінностей є регулювання правовідносин. Саме тому вони призначені для створення, підтримки та зміцнення соціального порядку і дисципліни, нормального функціонування суспільства. Правові цінності становлять елемент системи соціального (соціально-політичного) керування суспільством. Попри це, вони відрізняються чітко вираженим деонтичними характером, що наказує та обумовлює їх приналежність до сфери належного. Водночас правові цінності, на відміну від інших деонтичних цінностей, закріплюються формально й охороняються державою та її органами.

Також правові цінності як деонтичні відрізняються й іншою функціональною особливістю - мають ймовірний характер. Властиво, ця особливість, пов’язана зі здатністю свідомого, вольового вибору соціальними (правовими) суб’єктами об’єктивно наявних у дійсності поведінкових варіантів.

Розглядаючи «правове буття» в контексті аксіології права, можна вирізнити три основні форми цінностей:

- суспільні цільові цінності й ідеали;

- предметно втілені цінності;

- особисті (чи екзистенціальні) цінності.

Основоположною формою правових цінностей виступає їх існування у вигляді цінностей, сформованих суспільною і правовою свідомістю. Вони наявні у правовій свідомості у вигляді узагальнених уявлень про справедливість, волю, рівність у різних сферах суспільства.

В основі деонтичних правових цінностей - правові ідеали, котрі також утворюють структуру «правового буття». Під ідеалом, звичайно, розуміють те, до чого прагнемо, нормативно-ціннісний зразок належного в його найвищій, досконалій формі. Необхідність в ідеалі як особливій формі регулювання людської діяльності пов’язана з наявністю в природі людини того, що розуміється як «відкритість світу», такого моменту, що у класичній філософії розглядається як момент духу.

Представники німецької класичної філософії Іммануїл Кант і Йоган Готліб Фіхте визначили, що «ідеал - це вища, кінцева мета на шляху поступового «морального самовдосконалення», усвідомлення «гідності людини як вищого і єдиного принципу «ідеального» законодавства» [135]. Згідно з твердженням І. Канта, право - ціль суспільства, що перебуває в цивільному стані. Право для людей - вищий принцип, на якому повинні ґрунтуватися всі максими, що стосуються суспільства.

Водночас ідеал духовного життя перекривається ідеєю права. Право є лише одним із моментів духовного ставлення до світу, який однак не охоплює його повністю. В такому випадку правовий ідеал виступає лише моментом ідеалу суспільного й ідеалу духовного життя, до якого входять істина, добро, краса. Вищі цінності виражають унікальні й екстраординарні ознаки щирості, людяності, додають правосвідомості глибокого особистісного спрямування. Вони виступають в індивідуальній та правовій свідомості найважливішими ціннісно-змістовними орієнтирами. Відтак право як феномен суспільного буття - основа самовдосконалення особистості, форма реалізації активності, творчості людини, гарантія волі й огородження від зла й несправедливості.

Осмислюючи право як феномен суспільного буття та правовий ідеал, аксіологія повинна орієнтуватися на створення умов для принципового цивілізованого урегулювання соціальних суперечностей. Це, своєю чергою, означає збереження суспільством цілісності, недопущення чварів чи варварства.

Саме «правове буття», формуючи правову нормативність як провідний елемент, реалізується у системі правових відносин - у вигляді взаємин формально рівних, вільних і незалежних один від одного суб’єктів права, у правових процедурах і механізмах, що закріплюють норми і закони в правовій культурі.

Достеменно відомо, що «правове буття» також тісно пов’язано з таким суспільним феноменом, як культура. У науковій літературі співвідношення права та культури досі розглядається переважно крізь призму категорій «право та правова культура», «правосвідомість і правова культура». «За такого «вузького» або нормативістського праворозуміння правова культура розглядається як зовнішнє щодо права явище» [116, с. 63]. Властиво ж культурологічний підхід передбачає осмислення феномена права не тільки в контексті взаємодії з культурним середовищем, а й як невіддільногокомпонента культури в структурі суспільного буття. На думку відомого російського культуролога А. Гуревича, «культура втілюється в політичних і правових цінностях, постулатах та інститутах, владних відносинах, що в концентрованому вигляді відображено саме в контексті політичної культури» [105, с. 9]. У діалектичному зв’язку з нею перебуває правова культура.

Як складова загальної культури, «правова культура як система духовно-моральних і правових цінностей охоплює найважливіші компоненти «правового буття» в його фактичному функціонуванні та розвитку (право, правосвідомість, правовідносини, правопорядок, нормотворча та інша діяльність)» [23, с.691].

Правова культура будь-якої країни покликана акумулювати прогресивні досягнення всіх типів правових культур і сучасної, і минулих епох. Вона, виступаючи компонентом правової свідомості та буття в їх органічній єдності, нерозривно пов’язана не тільки з відображенням суспільного буття, а й із активним зворотним впливом на нього. Притаманні їй ідеали, правові норми, принципи, традиції та зразки поведінки мають важливе значення для консолідації людей, концентрації їхніх зусиль на формуванні правової держави. «А серед пріоритетних напрямів підвищення політичної культури громадян і суспільства загалом на шляху формування правової держави слід назвати розвиток правової освіти та правового виховання населення; належне забезпечення його інформацією про чинне законодавство і практику його застосування; боротьбу з правовим нігілізмом і видання енциклопедичної та словникової юридичної літератури, коментарів чинного законодавства; розширення правознавчих наукових досліджень тощо» [23, с.690].

Правова освіта - невід’ємна частина правової культури громадянина, умова формування його правосвідомості;сукупність правового виховання і навчання. Сутність правового виховання полягає у формуванні правових установок, відносин, мотивів діяльності у сфері «правового буття». За допомогою правового виховання у людини розвивається почуття поваги до права, звичка дотримуватися законів, повага до держави як до стабілізуючого суспільного феномена, прагнення сприяти державним органам і громадським організаціям у зміцненні законності та правопорядку. Правове виховання виступає запорукою того, що право стане регулятором життя індивіда та сприятиме реалізації його особистих завдань. За допомогою правового навчання поглиблюються знання права, його норм і принципів; глибокі знання сприяють зміцненню позитивного ставлення до права та законів, необхідності їх виконання. У сучасних умовах саме правова освіта може стати найважливішим чинником розвитку особистості, становлення громадянського суспільства і демократичної правової держави в сучасній Україні, громадяни якої зможуть жити в соціально-правовій згоді один з одним і з державою.

Отож, «правове буття» як взаємодія повсякденної реальності й системного світу - складне утворення, зумовлене правовими відносинами, установами, правовою свідомістю, цінностями, культурою, освітою і правовими ідеалами. Кожен із цих елементів виконує певну функцію. «Правове буття» - це правовий світ людини, який, з одного боку, - об’єктивний, а з іншого, - нею же формується.

«Правове буття» не є субстанціальною частиною реальності, а виступає певним способом організації та інтерпретації певних аспектів соціального життя, буття людини. Цей спосіб настільки істотний, що за його відсутності руйнується людський світ. Тому представляємо його як реально існуючий. Саме в цьому виявляється відмінність між «правовим буттям» і буттям соціальних об’єктів. Бо світ права - це світ повинності, а не існування. Тому введення в контекст методологічних і світоглядних проблем філософії права категорії «правове буття» дозволяє розглядати право не тільки як явище надбудови (суспільного ставлення, інституту, форми суспільної свідомості), а як особливий світ, автономну сферу людського буття, що має власну логіку і закономірності, на які не можна не зважати. Відтак сенс проблеми «правового буття» полягає у з’ясуванні питання про буття права, тобто його вкоріненості в людському існуванні. Водночас слід ураховувати специфічність онтології права, оскільки буття права - це «буття-повинність». Право - це сфера належного, тобто того, чого в звичному сенсі немає, але реальність якого, попри те, надзвичайно значуща для людини.

«Правове буття» як моменти повинності проявляється лише тоді, коли буття однієї людини перетинається з буттям іншої, і цим взаєминам загрожує свавілля одного із суб’єктів правовідносин. Тому не будь-яка людська взаємодія може становити основу права («правового буття»), а лише та, яка містить моменти повинності, що обмежують це свавілля.

Взаємодія суб’єктів є підставою права не в субстанціональному, а в соціально-ідеальному, деонтологічному сенсі. Деонтологічний світ, тобто права і моральності, можливий лише в тому випадку, якщо дотримано як мінімум дві умови: по-перше, визнання свободи волі, тобто можливості кожної особи чинити так чи інакше і виконувати або ні свій моральний або юридичний обов’язок; причому для права ця вимога особливо значуща; подруге, визнання принципової можливості існування критерію належного, справедливості і несправедливості.

Головним у «правовому бутті» загалом, і в кожному з правових феноменів зокрема виступає особливий спосіб його прояву, котрий полягає в тому, що воно діє на людину. Це особливий вид дії, яка детермінується не зовнішніми причинами, а внутрішнім бажанням. Воно належить до сфери значущості, що відрізняється від сфери емпірично-соціальних проявів.

Таким чином, на рівні сутності правове є ідеальною реальністю відносин між людьми. Вона представляє особливий рід буття - ідеального, сутність якого - повинність (і ця сфера повинності конституює людину як таку). Смисли права також виражаються в ментальних настановах, ідеях і теоріях, у знаково-символічній формі норм та інститутів, людських діях і взаєминах, тобто в різних виявах «правового буття».

З точки зору генезису правової природи людини (водночас твердження про виникнення права і правопорядку в житті народів), «визначальне значення має усвідомлення якраз тієї обставини, що в абстракціях права йдеться про найголовніше й найістотніше в житті індивіда і всього соціуму - про свободу, справедливість, рівність, про те, що у праві умовності - це насправді абсолютно необхідні засади гідного життя» [94, с. 43]. А без інтеграції з «правовим буттям», як низкою імперативних велінь, математикою свободи люди, народи приречені животіти під гнітом і сваволею деспотизму, тиранії і тоталітаризму.

Право, як відомо, самостійно не діє, діють люди. І саме вони, наділені свободою волі, виступають як суб’єкти права. Правоздатність і правосуб’єктність людей - не тільки правові характеристики вільних індивідів у їх відносинах (правових відносинах), але і необхідні форми здійснення «правового буття». Особа виступає правовим суб’єктом (правовою особистістю) тільки тому, що уособлює «правове буття», принцип права, реалізує правову ситуацію.

«Світ правових явищ (правовідносини, суб’єкт права, правова норма і т. д.) - це лише різні прояви принципу формальної рівності. Вони, незалежно від прийомів їх філософсько-правової та теоретичної систематизації, мають однакову формалізовану основу» [94, с. 43]. І взагалі «правове буття» наявне скрізь, у всіх тих випадках і формах, де дотримується і застосовується принцип формальної рівності.

В умовах правової держави і панування правового закону роль вихідного правового початку, що визначає об’єктивний зміст і значення всіх правових явищ і форм, виконує принцип права, якому повинні відповідати всі нормативні акти, джерела діючого права, правові відносини, феномени тощо.

2.3