3. Система римського права

Римське право у стародавньому Римі — це складне правове явище, яке складалося з трьох правових систем:

jus civile — цивільне право;

jus gentium — право народів;

jus praetorium — преторське право.

Вказані системи виникли не водночас, а складалися послідовно, доповнюючи одна одну. Характеризуючи римське цивільне право, слід враховувати те, що воно відповідало періоду становлення сус­пільства і держави.

Цивільне право — це національне і найдавніше право, яке регу­лювало майнові відносини виключно між римськими громадянами.

Підкорені Римом народи мали високий рівень правової культури, яка справляла зворотний вплив і на римське цивільне право. Ділові відносини римлян з перегринами зумовили необхідність введення посади претора (тобто магістрату) для перегринів, до юрисдикції якого належав розгляд спорів між самими перегринами, а також між римськими громадянами та перегринами. У своїй практичній діяльності претор звертався до норм інших національних правових систем і звідти запозичував ті юридичні підстави, які були відсутні у цивільному праві. Так виникла ще одна правова система римського права — право народів. Сприймаючи все краще з правової культури сусідніх держав, право народів було прогресивнішим і доступні­шим для простих людей, оскільки відповідало вимогам часу та чутли­во реагувало на зміни в суспільстві. Воно вигідно відрізнялося від цивільного права більшою рухливістю, відсутністю обтяжливого формалізму та національної обмеженості, властивих римському цивільному праву.

Дві системи (цивільне право і право народів) існували і розвива­лися паралельно, проникаючи одна в одну, взаємозбагачуючись. Але згодом ці системи стали безнадійно відставати від вимог ци­вільного обороту.

Претор перегринів, розглядаючи цивільні спори і не знаходячи опори у цивільному праві і праві народів, надавав судовий захист, виходячи із уявлень про справедливість, добросовісність, чесність, порядність, здоровий глузд та інше, тобто усього того, що можна об'єднати під поняттям "природне право". Так, поступово поряд з цивільним правом і правом народів виникає ще одна правова сис­тема під назвою преторське право.

Всі три правові системи в сукупності становили римське право. Врешті-решт зазначені системи зблизились настільки, що втратили свої відмінності. На їх основі було вироблено поняття — римське приватне право (jus privatum) та публічне право (jus publkum).

Давньоримський юрист Ульпіан (кінець II — початок III ст. н. є.) так визначив ці поняття: "Публічне право — це право, яке стосується положення Римської держави, приватне право — це право, яке сто­сується користі окремих осіб".

У подальшому доля цих галузей римського права складалася неод­наково. Римське публічне право не пережило Римської держави, від нього залишилися лише деякі терміни. А римське приватне право, навпаки, відіграло значну роль в розвитку приватного права в Серед­ньовіччя і в Новий час, воно лягло в основу законодавства багатьох країн шляхом прямого запозичення або прийняття його принципів.

Приватне право означає автономію сторін, але обмежену публічним правом. Норми приватного права мають не примусовий характер, а диспозитивний. Людина може захищати своє право або відмовитися від нього; вона може подати позов до суду, але може цього й не робити; зміст договору визначається вільним власним міркуванням.

Але суворого розмежування між двома сферами інтересів бути не може. Інтереси приватні й публічні тісно пов'язані між собою. Сферу приватних прав інколи важко відрізнити від сфери публічних прав, та й самі галузі приватного і публічного права на різних етапах історичного розвитку у різних народів визначалися по-різному.