Джерела та інститути феодального права

Різноманіття джерел феодального права країн Західної Європи зручно розглядати за умови їх систематизації на основні групи.

Таблиця 6.5. Джерела феодального права країн Західної Європи

Серед зазначених джерел права особливу увагу, з огляду на їх специфічність, звернемо на “загальне право” та “право справедливості” в Англії, магдебурзьке (міське) і канонічне право в країнах континентальної Європи.

Феодальне право Англії відзначалося складністю, заплутаністю та казуїстичністю, що зумовлювалося особливими шляхами його формування. На відміну від права континентальних європейських країн, право Англії не відчуло істотного впливу римського права. Спершу основним джерелом права, як і на континенті, були звичаї. Проте норманське завоювання внесло свої суттєві корективи. Рання централізація влади в Англії супроводжувалася консолідацією звичаїв і традицій в рамках єдиної правової системи.

Королівські роз'їзні суди, запроваджені реформами Генріха ІІ, при розгляді справ керувалися в основному звичаями, а також практикою місцевих судів. Узагальнюючи розрізнені звичаї, судді виробили загальні норми, принципи і підходи до розгляду трудових суперечок, які стосувалися насамперед справ за королівським позовом. Так складалося “загальне право”, неписане і єдине для всієї Англії.

Норми “загального права” закріплювалися шляхом запису звітів по окремих судових рішеннях в так званих згортках тяжб. Наприкінці ХІІІ ст. в Англії розпочалася уніфікація “загального права”.Разом з публікацією матеріалів судових справ стала формуватися теорія судового прецеденту. Суди, вирішуючи спірні, але недостатньо врегульовані законом справи, могли виходити з власних доктрин. При цьому використовували презумпцію, що суддя завжди застосовує вже існуючу норму права.

У діяльності королівських судів велике значення мали також королівські розпорядження, які видавалися позивачеві за плату. Будучи певною формою позову, вони мали значний вплив на розвиток “загального права”.

“Загальне право” як специфічне англійське явище зміцнило англійську державну систему, стало юридичною опорою державності і судочинства, регулятором суспільних відносин. Проте вже наприкінці XIV ст. воно перестало відповідати суспільно- економічним змінам. Як наслідок запроваджено нову систему правових норм - “право справедливості”. Механізм його виникнення полягав в тому, що позивачі, які не отримали захисту своїх прав в судах “загального права”, зверталися за справедливістю до короля. По мірі значного збільшення позовів король перестав розбирати такі справи особисто та почав передавати їх для вирішення лордові -канцлерові. Перший письмовий наказ від імені самого канцлера, а не від імені короля, з'явився у 1474 році. З часом суд лорда-канцлера став набувати все більшого впливу, оскільки його діяльність не була регламентована суворими правилами і процедурами. Розгляд спору проводився без участі присяжних, що значно прискорювало судочинство. При вирішенні справ лорд- канцлер застосовував норми “загального”, римського або канонічного права.

Практично одразу виникли розбіжності в діяльності судів “загального права” і “права справедливості”, що посилювалися правом канцлера втручатися в діяльність судів “загального права”.

В XI - XII ст. в Італії почало формуватися корпоративне міське право. Міські республіки здобували право на власний суд, самоуправління. Згодом у містах Німеччини та Франції купецькі гільдії, ремісничі цехи мали свої суди. Різновидами міського права стали магдебурзьке, гамбурзьке, кельнське, любекське право. У збірках міського права Німеччини підкреслювалося його королівське походження, адже саме королівська влада часто ставала гарантом незалежності міського управління у спільній боротьбі міщан і корони проти сваволі феодалів.

Магдебурзьке право - середньовічне міське право, за яким міста звільнялися від управління і суду великих земельних власників та створювали органи місцевого самоуправління. Воно закріплювало права міських станів - купців, міщан, ремісників, було юридичним виявом успіхів міського населення в боротьбі проти феодалів, встановлювало порядок виборів і функції органів міського самоврядування, суду, купецьких об'єднань, цехів, регулювало питання торгівлі, опіки, спадкування, визначало покарання за різні види злочинів тощо. Вважається, що магдебурзьке право як новий тип міського самоуправління виникло, коли у 1188 р. архієпископ Віхман надав привілей на самоврядування місту Магдебург у Німеччині. Проте слід зазначити, що цей різновид середньовічного права виник не на порожньому місці, а спирався на середньовічні німецькі правові джерела, такі як “Саксонське зерцало”, “Швабське зерцало” і постанови шеффенів (присяжних) Магдебурга.

Одразу ж після своєї появи магдебурзьке право швидко поширилося у Центральній та Східній Європі, всюди приймаючи різні форми відповідно до місцевих умов. У Польщі сформувалися такі різновиди магдебурзького права як шродське право та хелмське право (від назви міст). Магдебурзьке право поширилося в Чехії, Угорщині, Литві, а звідти - на територію Білорусі та України.

Значна увага приділялася встановленню певних правил поведінки міщан. О соба, що переїздила до міста і бажала стати його жителем, повинна була скласти присягу на вірність місту. Вважалося, що повноправним громадянином може бути лише повнолітній чоловік християнського віросповідання, який відрізнявся благочестивою поведінкою. Особлива увага приділялася регулюванню ярмарків і торгівлі, питанням розпорядження власністю і стягнення боргів. Поступово з міського права окремо виділяється торгове право.

Серед джерел феодального права вагоме місце посідає канонічне право. Його формування пов'язане із становленням християнської церкви в цілому, яка у першій третині ХІ ст. розкололася на дві самостійні гілки - західну (римо-католицьку) і східну (греко-православну). Становлення канонічного права в Західній Європі припало на ХІ - ХІІ ст. та пов'язане з активною діяльністю римських пап. Його важливим джерелом стали папські конституції (булли, енцикліки, рескрипти тощо).

Середньовічне канонічне право вирішувало широке коло питань і відігравало важливу роль у правовому житті європейських країн. Католицька церква активно втручалася у майнові, шлюбно -сімейні відносини, визначала свої види злочинів та систему покарання. Характерною рисою канонічного права було те, що воно не мало чітко окреслених джерел, зрозумілих та недвозначних тлумачень. Основним джерелом був Святий завіт, рішення церковних соборів та вищих сановників. Церковні суди та інквізиція також керувалися вченнями апостолів, висловлюваннями релігійних авторитетів. Як наслідок зазнавали масового переслідування т. зв. “єретики”, “віровідступники”.

Правове регулювання власності

У Франції замкнутий характер феодального господарства і територіальна роздрібненість країни тривалий час гальмували розвиток товарно-грошових стосунків та договірного права. У ранній період продаж речей, особливо нерухомості, здійснювався в урочистій формі, яка повинна була забезпечувати стійкість договору. З XII ст. угоди купівлі-продажу почали складати у письмовому вигляді.

Значну увагу регламентації операцій купівлі-продажу землі приділяло звичаєве право. За сеньйорами завжди визнавалося право першості при купівлі майна. Вони, як і родичі продавця, протягом встановленого кутюмами терміну мав право викупу проданої землі.

У Х - ХІ ст. набув поширення договір дарування, що часто приховував операції купівлі-продажу. Він також використовувався для обходу передбачених в багатьох кутюмах обмежень на заповіти.

У період абсолютизму широкого поширення набув договір найму (оренда) землі, що сприяв проникненню буржуазних стосунків в село. Напередодні революції до здачі землі в короткострокову оренду все частіше вдавалися буржуа, нові власники дворянських маєтків.

З XIV - XV ст. серйозні економічні позиції посіли міські лихварі (прототип майбутніх банкірів), які здійснювали операції кредитування, у тому числі позичали гроші крупним феодалам і навіть королю під заставу землі або за право стягувати ренту із залежних селян.

З розвитком міжнародної торгівлі виникла необхідність уніфікованого правового регулювання цієї галузі правовідносин. У 1673 р. видано королівський ордонанс про торгівлю, а в 1681 р. - ордонанс про морську торгівлю. Так у Франції започатковано створення окремих норм торгового права.

Особливості феодальних господарсько-правових відносин середньовічної Німеччині яскраво і найбільш повно відображені у тексті відомої пам'ятки права - “Саксонського зерцала”, яку склав у 20-х роках XIII ст.

Основними принципами організації імперії за “Саксонським зерцалом” були верховенство права і доктрина “двох мечів”, тобто двох влад - духовної (влада церкви, папи римського) і світської (імператора) (див. додаток). Правовий статус людини визначався її становою приналежністю. Засуджувалося кріпосне право.

Значна увага у тексті пам'ятки приділяється угодам (купівлі-продажу, позики, збереження, найму та ін.). Зазвичай угоди з передачею майна засвідчував суд. Докладно регламентувалися зобов'язання із заподіяння шкоди. Передбачена нова форма передачі земельних ділянок у власність - передача “з обтяженням”, за якою при продажі ділянки покупець був зобов'язаний сплачувати попередньому власнику частину доходів з ділянки.

Ретельна регламентація права власності помітна у міському праві, за яким міщани могли вільно розпоряджатися майном, придбаним за власні кошти. Особлива увага приділялася борговим зобов'язанням.

В Англії, як і в інших державах середньовічної Європи, основним об'єктом феодальної власності була земля. Її верховним власником вважався король, від якого землю тримали лорди. Останні передавали землю у тримання своїм васалам.

Таблиця 6.6. Види вільних земельних володінь в середньовічній Англії

З XIII ст. як різновид земельної власності поширилася оренда землі вільними землевласниками. Право надавало визначені засоби захисту орендареві і власник не міг до закінчення терміну договору прогнати його з землі. Мав місце інститут застави землі - передача власності на землю кредиторові за договором з можливим поверненням її боржникові за умови сплати ним боргу. Прострочення платежу з погляду “загального права” було причиною для втрати прав власності на землю.

Англійському праву були відомі зобов'язання з договорів і з деліктів. За формою укладення виділяли формальні і неформальні або прості договори. Гарантії юридичного захисту за “загальним правом” надавалися тільки першим.

Певного розвитку набув новий інститут права - корпоративне право. Статут про монополії 1624 р. детально регламентував діяльність різних видів компаній, їх права, джерела фінансування, порядок отримання прибутків і юридичної відповідальності за правопорушення.

Шлюбно-сімейні стосунки

Значний вплив на реалізацію шлюбно-сімейних відносин у Франції мало канонічне право. Проте з XVI ст. завдяки активній політиці світської влади у цій сфері інститут шлюбу почав розглядатися не лише як релігійне таїнство, але й як акт громадянського стану. Діти, що порушили волю батьків, могли бути позбавлені спадщини. Укладений без їх згоди шлюб не мав юридичних наслідків.

Канонічне право у стосунках подружжя передбачало верховенство чоловіка, безумовне підпорядкування його волі дружини і дітей. Однак існували відмінності в північній і південній частинах країни. На Півночі батьківська влада розглядалася як своєрідна опіка і зберігалася до повноліття дітей. Тривалий час діяв режим спільності майна подружжя. На Півдні під впливом римського права утвердилась сильна батьківська влада, але майно чоловіка і дружини було роздільним.

У спадковому праві панівним інститутом був майорат, тобто успадкування земельної власності померлого старшим сином. На спадкоємця покладався обов' язок допомагати неповнолітнім братам, забезпечувати посаг при заміжжі сестер.

У Німеччині шлюбно-сімейні стосунки відзначалися традиційною нерівністю подружжя на користь чоловіка, який займав панівне становище в сім'ї. “Саксонське зерцало” передбачало принцип спільності майна чоловіка і дружини, яке переходило до повного управління чоловіка. За умови розлучення дружина могла довічно користуватися наданою їй чоловіком власністю і тим, що вона принесла при вступі у шлюб. Те ж саме дружина утримувала по смерті чоловіка, але частка дружини зі спільного майна подружжя могла успадковуватися лише по жіночій лінії. Діти набували права на майно лише з відома батька або після їх виходу з сім'ї.

Принципи спадкоємства мали становий характер, тобто для отримання спадку спадкодавець повинен був мати рівний або вищий статус із спадкоємцем. За ленним правом лен переходив тільки до одного сина. За земським правом спадок отримували рівними частинами всі сини або інші родичі. Майно кріпака по його смерті переходило до пана.

Шлюбно-сімейні стосунки в Англії регулювалися в основному нормами канонічного права. “Загальне право” визначало лише майнові стосунки подружжя. Заміжня жінка не могла самостійно укладати договори, розпоряджатися майном, у тому числі заповідати його, приймати подарунки без згоди чоловіка. Подружня зрада вважалася злочином, за що сторони несли відповідальність. Позашлюбні діти юридично не визнавалися.

Злочини і покарання

Цим правовим інститутам приділялася особлива увага у праві країн середньовічної Європи.

Таблиця 6.7. Особливості середньовічного кримінального права

У Франції з централізацією держави і посиленням королівської влади відбувалося послаблення сеньйоріальної юрисдикції і посилення ролі загальнодержавного законодавства. Розширився перелік справ, які розглядалися як тяжкі злочини (наприклад, фальшивомонетництво). Королі своїм законодавством починають активно втручатися в релігійну сферу, доповнюючи норми канонічного права. Законодавство особливо деталізувало склади злочинів проти короля, держави і католицької церкви. Значною різноманітністю відзначалися релігійні злочини: богохульство, блюзнірство, святотатство, чаклунство, єресь та ін.

Покарання в королівському законодавстві не були чітко визначені. Їх застосування багато в чому залежало від суду, належності винного до певного суспільного стану.

Середньовічне кримінальне право Німеччини розглянемо на прикладі збірника (кодексу) “Кароліна” (1532 р.). Це уложення складалося з двох книг: у першій (103 статті) визначається загальний порядок судочинства та підстави порушення кримінальних справ; у другій (76 статей) на основі класифікації злочинів від найважчих до найменш тяжких вказувалися покарання.

Таблиця 6.8. Категорії і види злочинів за “Кароліною” (1532 р.)

Кодекс передбачав обтяжуючі та пом'якшуючі обставини. Розрізнялися навмисні й ненавмисні злочини. Убивство, заподіяне при необхідній обороні або з необережності, звільнялося від покарання. Також від відповідальності за вбивство звільнялися божевільні. До пом'якшуючих обставин віднесено відсутність умислу, малолітній вік злочинця (до 14 років), вчинення злочину при виконанні службових обов'язків. Обтяжуючі обставини злочину: його здійснення проти осіб високого соціального стану; наявність умислу; рецидивний злочин. Багато уваги приділялося обставинам співучасті.

Смертна кара була головним видом покарання за злочини. Вона поділялася на просту і кваліфіковану (четвертування, колесування, закопування живцем у землю, спалення, утоплення тощо). Як вид покарання застосовувалися каліцтва, тілесні та ганебні покарання, вигнання з держави, грошовий штраф. Виконання вироків здійснювали привселюдно. Як додаткові покарання застосовували тюремне ув'язнення, катування розжареними кліщами, виставлення біля ганебного стовпа, волочіння до місця страти тощо.

В Англії значний вплив на формування норм цієї сфери правового регулювання мали англосаксонські звичаї. Під злочином розуміли порушення вірності королю, незалежно від того, кому була завдана шкода. У покаранні діяв принцип таліону, оголошення поза законом, грошові штрафи. Згодом виділилися два основні види злочинів: проти корони і проти приватних осіб. Злочини проти королівської влади розслідувалися як тяжкі і суворо каралися. До тяжких злочинів належали злочини проти церкви, проти особи і власності.

Набула поширення кваліфікація злочинів на фелонію, тризн та місдімінор. Фелонія означала тяжкі злочини (вбивство, підпал, розбій, крадіжка, зґвалтування). Ці злочини каралися стратою з конфіскацією майна. У XIV ст. сформувалася тричленна класифікація злочинів: з фелонії виділяється зрада (тризн) - найбільш важкий державний злочин; власне фелонія (тяжкий кримінальний злочин), а потім місдімінор - дрібний кримінальний злочин.

Судочинство

Організація судочинства в країнах Західної Європи періоду Середньовіччя мала яскраво виражений становий характер. Представників кожного стану судив рівний йому суд, а селян судили феодали та їх уповноважені.

Основними формами процесу були звинувачувальний та інквізиційний. Перший надавав потерпілій стороні право на порушення справи, а сторони судового спору м али рівні процесуальні права. Головною формою процесу був інквізиційний (слідчо- розшуковий) процес, що поділявся на 2 стадії: попереднє розслідування (попереднє загальне розслідування і спеціальне слідство); судовий розгляд. Головним доказом вини було власне зізнання винного, що зумовлювало широке використання тортур в ході судового слідства і процесу. Судочинство на всіх стадіях велося у письмовій формі. Обвинувачений позбавлявся права знайомитися з доказами до судового розгляду. Визначеного порядку подання доказів і процедури очної ставки зі свідками не існувало. Відсутній захист у справах про державну зраду і тяжкі злочини.

Характерною особливістю судочинства в країнах Західної Європи стало витіснення феодальної знаті з судової діяльності (з Х V ст.) у зв'язку з посиленням королівської влади, утворенням вищих загальнодержавних судів і поширенням писаного права. Право порушення кримінальної справи остаточно перейшло від потерпілого до органів держави.

У Франції остаточне закріплення розшукового процесу відбулося з утвердженням абсолютизму. Першою стадією розшукового процесу було дізнання, тобто збір попередньої таємної інформації про злочин і злочинця. Власне судова справа порушувалася на підставі звинувачення королівського прокурора, а також доносів і скарг, зміст яких залишався невідомим для обвинуваченого. Потім судовий слідчий збирав письмові докази, допитував свідків і обвинуваченого, проводив очні ставки. Судовий розгляд справи проходив на закритому засіданні. У випадку відсутності достатніх обвинувальних доказів суддя міг розпорядитися про повторне проведення тортур.

До XIII ст. судові вироки вважалися остаточними і не підлягали оскарженню. Згодом почали визнавати право оскарження справи сеньйоріального суду в королівському суді. Вищим апеляційним судом у цивільних і кримінальним справах став Паризький парламент.

В Німеччині за “Кароліною” основною формою розгляду кримінальних справ також був інквізиційний процес. Звинувачення пред'являлося суддею від імені держави. Слідство велося за ініціативою суду і не було обмежене термінами. Основними стадіями судового процесу були дізнання і спеціальне розслідування. Підставами для розслідування були затримання злочинця на місці злочину, чутки, явка з повинною. Спеціальне розслідування було визначальною стадією процесу, яка закінчувалася виголошенням вироку.

Процес завершувався судовим засіданням, яке не оформилося у самостійну стадію. Оскільки суд сам провадив розслідування, збирав докази, остаточний вирок визначався вже в ході слідства. Суддя і судові засідателі перед спеціально призначеним “судним днем” розглядали протоколи слідства і складали вирок у визначеній формі. “Судний день” зводився до оголошення вироку та його виконання.

На відміну від континентальних країн Європи, в Англії інквізиції не було. Процес був змагальним, публічним і усним. Сторони наділялися рівними процесуальними правами. Основними видами доказів були зізнання, присяга, свідчення свідків, ордалії (тортури).

Основна маса позовів за “загальним правом” до XIV ст. розглядалася у місцевих або феодальних судах. Свавілля абсолютної королівської влади у сфері судочинства обмежувалося постійно діючим парламентом, органами місцевого самоуправління, автономією міст і прецедентним правом. Продовжував панувати змагальний процес, за якого недоведена вина підозрюваного означала його невинуватість (презумпція невинності).

В Англії вперше виник інститут присяжних засідателів. З Х V ст. зі свідків вони перетворилися на суддів. Під час судового розгляду присяжні не могли відлучатися з приміщення суду. Під час винесення вироку вимагалася їх одностайність.

З XV ст. певного поширення набув слідчо -розшуковий процес. Переслідування за обвинувальним актом складалося з чотирьох стадій: арешту, віддання під суд, судового розгляду, виголошення вироку. До дня судового розгляду обвинувачений утримувався у в'язниці, не маючи права ознайомитися з доказами своєї провини. Допит обвинуваченого часто супроводжувався тортурами. Оскарження судових рішень не допускалося.