<<
>>

Юридичне підґрунтя для інтенсифікації довічної рабської праці в Південному регіоні

Упродовж останньої третини XVII ст. різко скоротилася еміграція до британських колоній унаслідок подій часів англійської революції та реставрації династії Стюартів. Тому проблеми місцевих підприємців, пов’язані із забезпеченням їхніх маєтків робочою силою, розв’язувалися завдяки перевищенню народжуваності над смертністю в самих колоніях, хоча за часів правління Карла ІІ та Якова ІІ на узбережжі великої Чезапіцької бухти осіли майже сорок п’ять тисяч емігрантів.

Здебільшого це були вихідці з південних і західних графств метрополії, котрі залишали манори, які вже не забезпечували їх засобами до існування.

Манори мали щезнути у метрополії, однак великі маєтки лордів вкоренилися в південних колоніях Британської Америки, оскільки без цього не було й мови про зміцнення плантаційного рабовласництва. Що ж стосується робочої сили для американських плантаторів, то водночас з використанням тимчасового рабства білих вони розпочали використовувати рабство довічних невільників-негрів. Такий процес був закономірним для Британської Америки, де поряд зі зростанням продуктивних сил мав відбуватися процес розвитку і зміцнення кабального рабства. На той час різко зросла площа орних земель у великих господарствах капіталістичного типу, де використовувалася примусова праця невільників. Невеличкі натуральні господарства вільної бідноти американського Півдня були поглинені латифундистами, однак кількість населення колоній, яке могло перебувати у стані тимчасового рабства, було явно недостатнім для вирішення проблем підприємців. Кількісне зростання білого населення південних колоній, яке перебувало у стані кабальних служників, не встигало за розвитком сільського господарства. Довічне рабство нового часу як економічний і правовий інститут довело свою придатність для вирішення проблем первісного нагромадження капіталу в іспанських колоніях Центральної Америки ще в XVI ст., однак тільки століттям пізніше воно стало прикладом для плантаторів Британської Америки. Останні використовували працю негрів, яка ставала відносно дешевою. До того ж самі африканці ліпше за будь-яких інших рабів пристосувалися до чужинного природного середовища. Про це свідчать дані переписів населення рабовласницьких колоній, у яких указано, що африканці за тривалістю свого життя зрівнялися з білими рабами. Такий стан справ був корисним для плантаторів, утім дрібні власники напівнатуральних господарств Півдня ранніх США надавали перевагу праці білих наймитів, оскільки коштів на купівлю негрів у них не вистачало.

Маноральна система в самій Англії упродовж XVII ст. поступово підупадала, оскільки не вирішувала завдань, що їх було визначено носіями капіталістичного укладу. Британські лорди мали остаточно перейти до товарного господарства й вирішити проблему робочої сили передусім за рахунок правового оформлення інституту вільних наймитів, тому не випадково, що одразу ж після повернення на трон нащадків Карла I було затверджено акт парламенту про скасування маноральної системи [64, vol. 3, р. 618-619]. Відповідно до цього акта великий маєток напівфеодального типу мав перетворитися на капіталістичне підприємство. Цей складний процес розпочався в Англії раніше, ніж у колоніях, і визначив вищий рівень розвитку економіки метрополії порівняно з Америкою.

Що ж до колоній, то там маноральна система спорадично зміцнювалася в різних регіонах. Враховуючи ту обставину, що в південних колоніях утворювалися передусім великі комерційні плантації, манор ставав у цьому регіоні територіальною одиницею. З усіх привілеїв володарів манору за ними були залишені право на отримання квіт-ренти від орендарів і вимагання саме від них клятви вірності. Однак у південних колоніях орендарів земель великих плантаторів ставало дедалі менше. На перший план виходила система використання рабської праці. Особливо помітним це було у Віргінії й Ме- ріленді, де відсутність ринку найманої робочої сили призвела до зміцнення тимчасового білого рабства, що стимулювало швидкий процес прийняття нових місцевих правових актів про організацію праці як вільних наймитів, так і рабів [206, с. 41].

Плантаційне рабовласництво наприкінці XVII ст. опинилося на «роздоріжжі», оскільки не було в змозі розвиватися тільки екстенсивним шляхом. На океанському узбережжі хижацьке користування землею виснажило гумус, а територіальну експансію рабовласників стримував Алеганський гірський масив. До того ж погіршилася економічна кон’юнктура в Європі, і культури американського південного експорту (тютюн, рис, індиго) вже не так вільно збувалися за океаном. Економіка Віргінії й Меріленду відчувала вплив несприятливих для колоній наслідків британських Навігаційних нормативно-правових актів 1660 і 1661 рр. Ці акти відповідали інтересам буржуазії Англії, утім спричинили банкрутство дрібних фермерів Британської Америки і знизили рентабельність плантаторських маєтків [13, с. 265-268].

Між тим американський Південь уже переріс напівфеодальні засади володіння й користування землею, і рабовласники намагалися розвивати маєтки на засадах буржуазної організації праці тимчасових та довічних рабів і найманих фахівців [105, с. 70]. Вони вимагали прийняття законів, які б сприяли товарному виробництву. Передусім цього прагнула віргінська олігархія, яка мріяла про нічим не обмежене право вільного пошуку робочої сили [196, с. 71-72]. Таке право й було надане їй урядом Англії 1672 р. Віргінський представницький орган ставав корпоративним інститутом, який управляв колонією на договірних засадах в інтересах великих землевласників.

На той час метрополія вже не була спроможна задовольнити потреби колоніальних підприємців у рабах, і можновладці Віргінії вирішили перетворити всіх вільних, але малозабезпечених колоністів на тимчасових рабів. Ось чому з дозволу уряду Великої Британії Палата городян колонії прийняла закон про те, що для Віргінії вводиться у повному обсязі «Тюдорівський індустріальний кодекс». Найважливішим правовим наслідком цього кроку стало те, що кожна особа працездатного віку (від дванадцяти до шістдесяти років), яка не мала власних коштів для «гідного існування», передавалася в служіння певному господарю як тимчасовий раб [87, vol. ІІ, р. 268].

Прийняття такого закону одразу ж призвело до того, що всі вір- гінці, які колись перебували в тимчасовому рабстві, стали довічно носити на собі «тавро неповноцінності». Це означало, що вони, навіть будучи вже вільними, не отримували політичних прав. Віргін- ська олігархія набула статусу, який прирівнювався до правового становища англійських лордів. Вона перетворила колонію на своєрідну корпорацію. Це давало змогу плантаторам вельми гнучко приймати такі закони про організацію праці, які відповідали б інтересам підприємців [379, р. 246].

Клани плантаторів на договірній основі спільно забезпечували розвиток Віргінії й Меріленду як регіону, економіка якого ставала складовою тодішньої світової капіталістичної системи. Про це свідчать постанови представницької Асамблеї Віргінії 1666 р. Вона вирішила, що організація праці в маєтках великих власників є зразком для інших підприємців, до яких входили й власники міських мануфактур [47, vol. 3, р. 1895].

Правова діяльність представницьких органів рабовласницького регіону забезпечувала певну самостійність плантаторських кланів, але метрополія не в усьому погоджувалася з цим [197, с. 126]. Навпаки, у лютому 1673 р. Карл II підписав вищезазначений указ про перехід усієї території Віргінії у власність лордів Арлінгтона і Калпепера строком на тридцять один рік. Цим особам належало підпорядкувати собі місцеві адміністрації, які лише від імені лордів визначали б умови оренди земель колонії та особливості організації праці наймитів і рабів [197, с. 142]. Великі плантатори й далі контролювали хід правового закріплення відносин між панами та рабами, котрі становили більшість населення колонії. Працю останніх було інтенсифіковано, а доступ до землі, який раніше передбачали типові контракти, для них заборонили. Асамблея Віргінії прийняла кілька законів, відповідно до яких наймитів змушували працювати навіть уночі.

Брак робочих рук змушував великих плантаторів пропагувати переваги життя наймита в колоніях над долею жебраків метрополії. Це відобразили, наприклад, «рекламні» праці плантаторів, які маніпулювали офіційними даними магістратів рабовласницьких колоній про умови праці наймитів. Вони оголосили, що зубожілі англійці мали вижити, лише запродавши себе в кабалу щонайменше на чотири роки. За вірну службу звільненим рабам начебто видавали гроші, достатні для купівлі п’ятдесяти акрів землі й реманенту. До того ж майбутніх наймитів сповіщали, що віргінська й мерілендська асамблеї 1662 р. прийняли закони про те, що сервенти зберігали своє право на необмежене володіння, користування та розпорядження своєю власністю [87, vol. ІІ, р. 162]. Автори рекламних проспектів присягалися, що вони правдиво відображають особливості використання рабської праці в колоніях. Проте вони не сповіщали читача, що ті ж асамблеї (віргінська - у 1666 р., а мерілендська - у 1668 р.) доповнили свої закони положеннями, згідно з якими всі операції з власним майном раба мали здійснювати лише з дозволу господарів. Адже таке майно було заставою наймита на випадок його смерті або ж утечі від пана [61, vol. LVII, р. 125].

Враховуючи непоодиноке банкрутство деяких великих плантаторів, законодавці південних колоній дійшли висновку про необхідність передання прав на рабів від банкрута до нового господаря [83, р. 283]. Однак ця переуступка мала здійснитися лише за умови існування відповідних даних про наймита, якого слід було внести у лист податкообкладання того чи іншого плантатора. Після цього виникало питання про те, як оцінювати вартість праці тимчасового служника, якщо буде здійснена переуступка владних прав. Так, наприкінці XVII ст. у Північній Кароліні середня вартість білого раба, який мав відпрацювати на господаря чотири роки, була встановлена в розмірі двадцяти фунтів стерлінгів за чоловіка і дванадцяти - за жінку [69, р. 320].

Сучасна статистика США стосовно колоніальної доби переконує в тому, що більшість колишніх білих рабів Британської Америки так і не перетворилися на фермерів. Як зазначено вище, з великої кількості редемпшинерів, які прибули до католицької колонії впродовж останньої третини XVII ст., лише незначна кількість набула ордери на землю, де було визначено право колишніх рабів на володіння й користування землею, однак без права вільного розпорядження цим загальним засобом виробництва [173]. До того ж усі угоди купівлі-продажу землі в Меріленді укладалися під суворим наглядом посадовців. Таке стримування розвитку фермерства на американському Півдні та позбавлення вільних селян виборчого права вело до збільшення протистоянь. Тож 1660 р. у Меріленді розпочався бунт соціальних низів.

Повсталі оголосили нижню палату Асамблеї єдиним законодавчим органом, а саму колонію - вільною республікою. Саме в ній фермери сподівалися реалізувати свої надії на створення маси ферм [120, р. 349-350]. Утім після реставрації Стюартів лорд ліквідував цю «республіку» і 1666 р. оголосив про намір особисто вирішувати всі проблеми щодо постачання робочої сили в господарства колоністів, не звертаючи уваги на їхнє правове та матеріальне становище [395, vol. 2, р. 208]. Він вважав, що й надалі зберігає юридичну силу базовий акт 1661 р., де зазначався перелік усіх покарань для наймитів, чиє правове становище мало чим відрізнялося від становища античних рабів. Для бунтівних наймитів запровадили суворіші, порівняно з правом інших колоній Англії, заходи юридичної відповідальності за шкоду, заподіяну панам. Так, за кожен день відсутності вони були зобов’язані відробити на господаря десять днів [61, vol. ІІ, р. 147].

Зміцнення політичного режиму обмеженої монархії в метрополії мало певним чином сприяти стабілізації економічних і соціальних відносин у колоніях. Про створення колоніальними підприємцями ринку найманої праці свідчать дані офіційного звіту 1671 р. віргін- ського губернатора Берклі уряду метрополії про діяльність адміністрації Віргінії. Там підкреслено, що загальна кількість населення колонії досягла сорока тисяч осіб, серед яких було шість тисяч тимчасових рабів і дві тисячі довічних рабів-африканців. Така кількість рабів не забезпечувала повною мірою потреб плантаторів. Останні намагалися витіснити з Віргінії конкурентів - дрібних фермерів, які ледве животіли за рахунок натурального господарства й участі в розвитку товарного господарства не брали [87, vol. ІІ, р. 515; 325, р. 68-69]. Річ у тім, що фермери «відтягли» у свої господарства певну частину рабів і змусили рабовласницьку еліту пригнічувати дрібних підприємців. Через це плантатори закріпили право на розподіл землі, «відтятої» від індіанців, лише за собою. До того ж віргінська Асамблея прийняла низку законів про те, що тільки ліцензії, що їх надавали виконавчі органи колонії, дозволяли брати участь у нееквівалентній торгівлі з індіанцями. А це означало, що всі джерела первісного нагромадження капіталу відтепер належали тільки олігархії. Неспроможність дрібних фермерів забезпечити власне існування стала основною причиною їх стихійного бунту на початку 1676 р.

На чолі повсталих став землевласник середньої руки Н. Бекон. Його однодумці вимагали вільного доступу всіх колоністів до експропрійованої індіанської землі. Ці вимоги було сформульовано у двох прокламаціях, автором яких вважається Бекон. Він був освіченою людиною, і тому правовим підґрунтям прокламацій стали ідеї про народний суверенітет і право народу повстати проти влади, яка позбавляє його природних прав. «Маніфест» Бекона містив і звинувачення чиновників у тому, що вони занедбали землеробство, торгівлю й ремесла через надмірні податки й заборону небагатим підприємцям вільно вирішувати питання відносин з рабами [531, р. 123].

Такі політичні ідеї відповідали настроям колоніальних низів, і тому участь у повстанні взяли дрібні фермери, тимчасові і навіть довічні раби, однак у жовтні 1676 р. Н. Бекон несподівано помер, і не- кероване повстання було швидко придушене [125, р. 110-112]. Для розслідування обставин бунту створили спеціальну королівську комісію. Вона мала надати всім вільним колоністам гарантії участі у самоврядуванні та підприємництві. За результатами її роботи уряд Англії дійшов висновку, що участь рабів у бунті загрожувала існуванню Британської Америки. З огляду на це уряд вирішив змінити процес постачання робочої сили до Америки в такий спосіб, щоб згодом тимчасових білих рабів витіснили довічні раби-африканці.

За таких обставин кількість негрів почала зростати, і чорні раби наприкінці XVII ст. становили десяту частину мешканців колоній [47, vol. 3, р. 1779].

Важливим наслідком віргінського бунту стала перебудова процесу оформлення відносин між рабами та панами. Великий вплив на нього здійснювали суди, які вимагали від плантаторів додержуватися певних стандартів оформлення залежності тимчасових рабів та організації їхньої праці. У Меріленді й Віргінії звичайними стали друковані форми контракту між паном і тимчасовим рабом. Укладалися два примірники однакового змісту, один з яких обов’язково давали рабу [61, vol. ХХІІ, р. 198-199]. За дорученням уряду Англії суди в рішеннях про розв’язання трудових спорів зазначали, що пани мали обов’язково затверджувати контракти з тимчасовими рабами власними печатками. Проте зміст контрактів здебільшого був зумовлений не постановами асамблей південних колоній та рішеннями судів, а місцевими звичаями, котрі перетворювалися на закони [358, р. 28; 379, р. 111; 494, р. 108]. Це спричинило повстання під керівництвом В. Девіса та Дж. Пейта у Меріленді (1676). Його причини були подібні до тих, що спонукали пересічних віргінців виступити проти олігархії. Повсталі проголосили декларацію про виборче право для дрібних фермерів. Вони сподівалися, що оберуть таку асамблею, яка прийматиме закони про земельну власність та правове становище вільних наймитів і рабів на користь усіх підприємців незалежно від їхнього майнового стану [216, с. 24]. Це повстання також придушили, однак уряд Англії мав певним чином сприяти дрібним фермерам і послабити режим експлуатації тимчасових білих рабів.

Зниження соціальної напруженості у Віргінії й Меріленді привело до їхнього економічного піднесення і стимулювало територіальну експансію колоній. На той час дев’ять із десяти колоністів існували лише за рахунок землеробства. Вони вимагали доступу до дешевої землі з колоніального земельного фонду, створеного через експропріацію земель індіанців. Міське ж населення зайнялося ремеслом і торгівлею за сприятливіших обставин. Проте багато колоністів були незадоволені умовами свого існування, і відчайдушні переселенці пішли на захід, за Алеганські гори. Панівна ж верхівка південних колоній була не в змозі припинити цей рух. Тому асамблеї Півдня Британської Америки намагалися прийняти місцеві нормативні акти, зміст яких виключав би відмову новоприбулих тимчасових рабів від служіння господарям. Прикладом такого акта є постанова віргінської Палати городян від 9 квітня 1787 р., назва якої «Акт про влаштування наймитів, прибулих до колонії без укладення контракту з господарем» [47, vol. 3, р. 2089].

Переселення скоротило кількість білого населення в колоніях Півдня, і тому їхні можновладці прискорили процес заміни тимчасового рабства білих на довічне рабство африканців. Зміцнення економіки колоній, де провідну роль відігравали маєтки великих плантаторів, вимагало жорстокої експлуатації негрів-рабів. Інститут довічного рабства на південному сході сучасних США оформився загалом в останній третині XVII ст. Доти юридичний статус негрів прирівнювався здебільшого до правового стану білих рабів. Саме на це звернули увагу законодавці «Старого домініону», коли приймали акт про заборону неграм користуватися правами білих рабів [90, vol. 1, doc. № 1, р. 1-4]. Погляд віргінської еліти на негрів закріплював у масовій суспільній свідомості колоністів думку про африканців як про істот, чорний колір шкіри яких символізував гріх. У підсумку всі білі колоністи дійшли хибного висновку, що вони мають поводитися з неграми як вища раса незалежно від власного майнового становища та юридичного статусу підданих Англії. Отже, на побутовому рівні навіть білі раби ставилися до негрів як до істот, неспроможних інкорпоруватися у християнську цивілізацію [196, с. 121-123].

Закони, аналогічні тим, що визначали правовий стан негрів у Віргінії, зрештою з’явилися і в інших рабовласницьких колоніях. Разом вони набули узагальнюючої назви «Чорні кодекси». Ці нормативні акти спочатку були спрямовані лише на те, щоб забезпечити доставку негрів до рабовласницьких колоній під наглядом їхніх плантаторів та урядовців. Згодом у них почали закріплювати вимоги до режиму утримання довічних рабів. Так, неграм не дозволялося підіймати руку на білих людей. Зокрема, «Акт про випадкове вбивство негрів» від 10 жовтня 1669 р. передбачав, що в разі підозри про замах на пана з боку чорного раба всі вільні білі мешканці

Віргінії мають право затримати його і навіть убити в разі непокори. Причому такий вчинок не розглядався як кримінальний злочин. Негрів не визнавали свідками у кримінальних та цивільних справах, які стосувалися вільних колоністів. Африканцям було заборонено укладати договори купівлі-продажу будь-яких речей. За спробу втечі від пана довічного раба били киями або ж вішали. Так африканців поставили поза межі суспільства, яке поряд із соціальним розшаруванням передбачало розшарування за кольором шкіри [350, р. 59].

«Чорні кодекси», рішення судів щодо справ, за якими засуджували африканців, та релігійні заборони призвели до формування в Америці расово відокремленого суспільства. Негри так і не інтегрувалися до нього за колоніальних часів, хоча без їхньої рабської праці вже з останньої третини XVII ст. Британська Америка не могла існувати. Рабство африканців ставало основним компонентом, який визначив особливості еволюції політичних структур і менталітету мешканців усієї Британської Америки, передусім - південних рабовласницьких володінь англійської Корони [519, р. 88].

Славетна революція у метрополії, з одного боку, відкрила колоністам шлях до більш сприятливого розвитку підприємництва, а з іншого - призвела до зростання соціальної напруженості в колоніальному середовищі. Це завадило розвитку великих плантацій через те, що рабовласники-олігархи лише поступово скорочували чисельність тимчасових рабів. Річ у тім, що звільнені наймити вимагали наділення їх землею, однак вона була конче потрібна й самим плантаторам - носіям екстенсивного шляху розвитку землеробства. Тому олігархи-рабовласники, які жорстко контролювали всю виконавчу, законодавчу й судову владу, цілеспрямовано приймали закони, які зміцнювали інститут довічного рабства африканців [454, р. 201].

Плантаторська олігархія вимагала від монархії підтримки первісного нагромадження капіталу саме «південного зразка» та схвалювала більшість законів про довічне рабство, ініційованих рабовласниками. Так, Палата громад Великої Британії затвердила акт мерілендської Асамблеї 1664 р., за яким негри-невільники служили панам довічно. Подібні акти видавалися й Асамблеєю Віргінії [411, р. 220-221]. Ці акти враховували й те, що африканці були поганцями, тому різноманітним християнським конфесіям було дозволено навернення їх до християнства. Місіонерство суперечило інтересам рабовласників, оскільки хрещення негра з формально-юридичної точки зору мало привести до їх звільнення. Цю колізію було розв’язано у вересні 1668 р. Тоді законодавці Віргінії прийняли «Акт, який оголошував, що хрещення негрів не може звільнити їх від рабства» [87, vol. ІІІ, р. 260]. Відповідно до нього та «Акта про те, що діти негритянської жінки мають бути в рабстві відповідно до статусу своєї матері» (грудень 1662 р.) кожен африканець, народжений від раба і рабині, мав перебувати у рабстві довічно [87, vol. ІІІ, р. 260261]. Схожим чином було вирішено проблему юридичного статусу негрів-християн у Меріленді.

Зміцнення інституту довічного рабства знайшло відображення в серії нормативних актів, якими плантаторська олігархія закріпила своє право на найжорстокіші покарання бунтівних рабів. 1680 р. у Віргінії набрав чинності закон, відповідно до якого визнавалося «незаконним, якщо негр або інший раб буде озброєним, чи то києм, чи то палицею, чи то рушницею, чи то мечем або будь- яким іншим знаряддям захисту чи нападу, рівно як і залишить дільницю свого господаря без письмового свідоцтва від останнього, господарки або наглядача. Схожий дозвіл повинен надаватися тільки у виняткових і невідкладних випадках, і кожен негр або раб-індіанець, який залишив пана без зазначеного свідоцтва, повинен бути відправлений до найближчого констебля, який зобов’язаний завдати негру двадцять ударів батогом по голій спині, після чого відправити його додому до зазначеного господаря, господарки або наглядача» [325, р. 63].

Роком пізніше у Віргінії було прийнято закон проти рабів-утіка- чів. Він зобов’язував шерифів округів вживати всіх належних заходів для пошуку втікачів, аж до скликання ополчення округи, якщо йшлося про масовий бунт невільників. У разі опору утікача шериф мав убити його. Збитки господаря загиблого раба компенсувалися з колоніального бюджету в обсязі вартості чотирьох тисяч фунтів тютюну. Нарешті, Асамблея колонії наказала спадкоємцям плантатора, які мали за заповітом батька звільнити деяких довічних рабів, власним коштом висилати їх до Нової Англії. Це рішення ви- кликало побоювання через те, що звільнення раба збуджувало надії інших довічних невільників на особисту свободу [350, р. 60-61]. Зауважимо, що віргінське правосуддя стосовно вирішення проблеми кримінального переслідування бунтівних африканців спиралося на досвід метрополії, де з часів Тюдорів затвердилися близько ста тридцяти видів покарань тимчасових білих рабів за опір власним панам [516, р. 38-39].

Розвиток інституту довічного рабства негрів, який затвердився спочатку у Віргінії, був підтриманий іншими рабовласницькими колоніями. Свій внесок у питання правового та організаційного закріплення інститутів тимчасового й довічного рабства, однотипних для Півдня Британської Америки, зробили й каролінські плантатори. Головним організатором комерційного підприємства став Д. Ілсі, граф Шефтсбері. Він замовив у видатного філософа Д. Локка проекти нормативних актів, які регулювали б різні сторони життя колоністів.

Сукупність зазначених актів була затверджена під назвою «Основні закони». Більшість їхніх статей зафіксували інститути цивільного права в тому вигляді, який був прийнятний для плантаторської верхівки. Особливо помітні статті про відокремленість володіння, користування та розпорядження землею членами плантаторської родини. Це означало, що ліквідують майорат, або ж сімейно-родове володіння нерухомою власністю. Поряд із цими правовими приписами знайшлося місце й для норм, що регулювали питання про купівлю-продаж довічних рабів, особливості укладення типових контрактів з ними і порядок наділення їх землею після звільнення [424, р. 41-42]. Проте законодавчі заходи не пов- ною мірою вирішували проблему робочої сили. Тому Генеральна Рада колонії 1672 р. прийняла постанову про те, що колоністів, які не мали постійного зиску або місця роботи, силоміць притягували до роботи на плантаціях на період від сівби до збору врожаю [51, р. 27].

«Основні закони» закріпили таку організацію політичної влади в Кароліні, яка відповідала інтересам короля і лордів. Вони разом насаджували напівфеодальні інститути володіння і користування землею та позбавляли навіть заможних орендаторів можливості брати участь в управлінні колонією [515, р. 80-89], а без цього не було й мови про вирішення проблеми трудових ресурсів у буржуазному дусі та заміну рабської праці роботою вільних найманих фахівців. Навіть Д. Локк, творець теорії права народу на угоду зі своїм урядом, яка гарантувала б участь підданих короля в управлінні державою, виступив в «Основних законах» як прибічник обмеження демократії, особливо стосовно відносин між власниками й працівниками.

Наприкінці XVII ст. посилилася експансія каролінських рабовласників проти індіанців, під час якої захоплених полонених перетворювали на довічних рабів. Плантаційне господарство пів- деннокаролінського регіону ще переживало процес становлення, а посадовці цієї колонії розпочали планомірне вивчення індіанських племен. Тубільці привертали увагу тому, що володіли величезними земельними масивами. Плантатори наполегливо вимагали створення колоніального резерву незайнятих земель як головної передумови подальшого екстенсивного розвитку комерційних плантацій, що мали пересуватися на захід від Атлантичного океану. Проте такі землі слід було захопити в мускозькомовних племен індіанців, які займалися примітивним землеробством і тому встигли окультурити земельні масиви в долині ріки Міссісіпі та її приток. Це й було невдовзі здійснено. Поява земельного резерву змусила Асамблею колонії приймати лише такі аграрні закони, які ініціювалися великими плантаторами.

Загальна кількість осіб, які отримали ордери на землю за перші тридцять років існування колонії, сягала двох тисяч п’ятисот, однак згодом великими земельними власниками стали лише близько ста родин. Про це свідчать матеріали збірки «Ордери на землю у Південній Кароліні» [93]. Подібна ж ситуація була характерною і для Віргінії. У збірці «Кавалери і піонери: патентна книга» зафіксовано, що великі земельні плантації були передані у власність лише близько сотні рабовласників [24]. Зауважимо, що між наданням патентів на землю для колоніальних аристократів та дрібних землевласників існувала різниця, яка знайшла свій вираз у площі ділянок. Найменші ділянки були площею в кілька десятків акрів, а найбільші, передані рабовласницькій олігархії, сягали майже трьох тисяч акрів.

Спочатку каролінські плантатори використовували працю полонених індіанців, які дуже добре зналися на землеробстві, пристосованому до американського природного середовища, і коштували дешевше за білих рабів. Проте невдовзі плантатори Кароліни врахували досвід рабовласників іспанської Вест-Індії і перейшли до широкого застосування праці негрів. Так довічне рабство африканців витісняло невільництво індіанців і тимчасове рабство білих. Династія ж Стюартів разом із британським парламентом сприяла посиленню работоргівлі, метою якої було забезпечення Британської Америки рабами.

Зростання кількості довічних рабів стимулювало вдосконалення «Чорних кодексів». Ішлося про єдині підходи асамблей південних колоній до формулювання організаційно-правових засад праці африканців та індіанців на великих плантаціях. Водночас зростання кількості негрів погрожувало опором невільників у різноманітних формах - від втеч до вбивства панів та наглядачів. Тому каро- лінські законодавці прийняли такі кримінальні закони, які сприяли швидкій і нещадній розправі панів з бунтівними неграми. Ці закони створювали юридичну основу для того, щоб колоніальні посадовці, не вагаючись, застосовували нечувані тортури до бунтівників задля повного відновлення рабовласницької «законності» [262, с. 152-153].

Слідом за рабовласниками Кароліни вдосконалили свій «Чорний кодекс» і віргінські плантатори. Головний принцип кодексу 1669 р. простий - господар або наглядач не несе юридичної відповідальності за розправу над бунтівним негром, навіть якщо йдеться про садистське вбивство людини. Законодавці виходили з того, що плантатор просто не міг з власної примхи вбити раба, прирівняного до свійської тварини, оскільки це призвело б до суттєвого збитку. Через це вбивство негра чи індіанця розглядалося лише як акт самозахисту господаря [306, с. 45]. І це тому, що раб вважався рухомим майном, яким плантатор міг володіти, користуватися й розпоряджатися без будь-яких обмежень. У цьому плантаторів підтримував уряд Англії. Ось чому законодавча діяльність американських рабовласників і законотворчість Палати громад метрополії у сфері розвитку работоргівлі були двома сторонами одного й того ж процесу. Зиск від работоргівлі об’єднував їх.

Широке використання праці довічних рабів на великих плантаціях Південної Кароліни сприяло виробництву рису для ринків Західної Європи. Водночас це спричиняло банкрутство дрібних фермерів, які скніли на своїх невеличких ділянках у північній частині колонії. Там земля поступалася родючістю тій, якою заволоділи плантатори, а фермери півночі штату не були в змозі налагодити виробництво зернових та овочів в обсягах, достатніх хоча б для власного харчування. Тому дрібні землевласники поступово емігрували до Нової Англії, а в каролінській економіці панували лише плантато- ри-олігархи. Вони прагнули зміцнити систему манорів, яку вже майже ліквідували в Англії, і перетворити зубожілих фермерів, котрі не залишали межі колонії, на наглядачів за рабами [93, р. 581-582]. Останні ж не були згодні з докорінними змінами свого правового стану, і тому у грудні 1677 р. вибухнуло повстання фермерів проти ка- ролінської олігархії під керівництвом Г. Дюранта і Дж. Калпепера.

Під час повстання бунтівники створили власну Асамблею, уряд і суди, конфіскували податки, зібрані чиновниками, і відібрали особисту власність членів губернаторської Ради, створену за рахунок обкрадання фермерів і дрібних торгівців. Зрештою повстання було придушене, але, зважаючи на його обсяг, власники Кароліни не пішли на позасудову розправу над бунтівниками. Вони досить обережно, починаючи з 1680 р., оновлювали систему управління відповідно до інтересів колоніальної еліти. Спираючись на неї, лорди Кароліни вдосконалили «Чорні кодекси», однак Славетна революція надихала дрібних підприємців на повалення губернатора С. Сотела - прибічника Якова II. Фермери сподівалися, що новий режим, який перетворювався на парламентську монархію, обмежить зазіхання великих панів на їхні земельні ділянки [47, vol. 3, р. 2077]. Ці надії були марними, оскільки Лондон розглядав колонії як джерело дешевої сировини і ринок збуту промислових товарів, вироблених у Англії. Тому метрополія віддавала перевагу інтересам лордів колоній.

Нова британська королівська родина співправителів Марії та Вільгельма Оранських після перевороту, в результаті якого король Яків ІІ мусив покинути престол, вважала, що їхня занадто велика залежність від британських лендлордів і банкірів мала бути зменшена за рахунок тісніших зв’язків з великими землевласниками північноамериканських колоній [489, р. 33]. Через це вони підтримали звернення олігархічної верхівки плантаторів-рабовласників про позбавлення влади прихильників Якова ІІ, тим більше, що «американці» позбавили лорда Балтимора владних прав [196, с. 80]. Таємна Рада Англії рекомендувала монархам лишити британські приатлан- тичні володіння у власності минулих володільців, однак фактично усунути їх від управління колоніями, залишивши лордам лише право на стягнення квіт-ренти. Досить важливим було й те, що колоніальні асамблеї самі встановлювали обсяг платежів цим особам і домоглися, аби значні суми, які раніше спрямовувалися до метрополії, залишалися в колоніях для розвитку плантаційного рабовласництва [323, р. 108; 342, р. 56]. Наслідок перетворень у найбільших британських колоніях у Новому Світі був цілком закономірний - підприємці правовими й організаційними заходами забезпечили широке використання праці тимчасових і довічних рабів. В історичній перспективі це значною мірою впливало на збереження правового інституту довічного рабства африканських та індіанських рабів аж до другої американської революції.

2.

<< | >>
Источник: Калашников В.М., Малишко В.М.. Формування інститутів держави і права в США ранньої доби (1607-1775 рр.): Монографiя / В. М. Калашников, В. М. Малишко; за ред. і з передмовою I. Б. Усенка. - К.,2015. - 406 с.. 2015

Еще по теме Юридичне підґрунтя для інтенсифікації довічної рабської праці в Південному регіоні:

  1. Юридичне підґрунтя для інтенсифікації довічної рабської праці в Південному регіоні
  2. ЗМІСТ
- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Арбитражный процесс - Банковское право - Вещное право - Государство и право - Гражданский процесс - Гражданское право - Дипломатическое право - Договорное право - Жилищное право - Зарубежное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Информационное право - Исполнительное производство - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Медицинское право - Международное право. Европейское право - Морское право - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Политология - Права человека - Право зарубежных стран - Право собственности - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Семейное право - Судебная психиатрия - Судопроизводство - Таможенное право - Теория и история права и государства - Трудовое право - Уголовно-исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Ювенальное право - Юридическая техника - Юридические лица -