Південний регіон

На початку XVIII ст. у рабовласницьких колоніях прискорився процес розвитку сільського господарства - основної і майже єдиної галузі економіки. Цей розвиток визначив ряд як внутрішньо-, так і зовнішньополітичних чинників.

Експорт південного регіону було замкнено на метрополію, заінтересовану в постачаннях головним чином тютюну, рису та індиго [372, р. 100]. Статистичні дані показують, що кожне десятиріччя аж до війни за незалежність США кількість сільськогосподарської продукції, експортованої до Європи, зростала. Нарешті, 1758 р. Віргінія експортувала найбільшу кількість тютюну за всю свою історію - сімдесят тисяч хогсхедів (мається на увазі так звана велика діжка - міра рідини та сипких речовин, яка дорівнює 238,67 літра). Проте в середині XVIII ст. орієнтація плантаторів на виробництво тютюну завела економіку південних колоній в тупик. Джефферсон пояснив цю ситуацію так: «Це - культура, здатна приносити нескінченні нещастя. Ті, хто вирощує тютюн, перебувають у стані такої постійної напруги, витри- мувати яку виявляється понад людські сили. Продуктів споживання вони виробляють мало, тому люди і тварини на цих фермах харчуються погано, а земля швидко виснажується» [138, с. 234].

Дещо кращою була ситуація з розвитком рисосіяння, оскільки обсяг рису, вивезеного до Європи, подвоювався кожне десятиріччя. Він став однією з головних експортних культур Британської Америки, поступаючись за обсягами вивезення лише цукру, тютюну та пшениці [446, р. 172-174]. У XVIII ст. тютюн залишався основною культурою на південному сході США. Щорічне вивезення його до Європи напередодні першої американської революції до- сягло сорока трьох мільйонів тонн. Повністю забезпечивши себе продуктами харчування, колонії Півдня вивозили також за океан і пшеницю, причому одна лише Віргінія постачала до Європи в чотири рази більше зерна, ніж середні колонії.

У той же час досить поволі розвивалася промисловість, оскільки плантатори забезпечували свої потреби в мануфактурних товарах за рахунок довозу з Англії. Лише близько середини XVIII ст. підприємці Віргінії і Каролін відкрили мідні й залізні копальні, утім їхня розробка явно відставала від виробництва металів у Новій Англії [196, с. 176]. Проте напередодні революції залізоплавильні американського Півдня стрімко збільшили виробництво металу. Так, з Віргінії вивозили до метрополії дві тисячі двісті тонн чавуну на рік, що перевищило експорт цієї продукції із середньоатлантич- ного району в тринадцять разів. Причому експорт становив лише чверть виробленого металу, а інше задовольняло потреби плантаторів і верфей, що будували торговельні кораблі [308, с. 35-36].

Життя плантаторського маєтку, який орієнтувався на постачання продукції до Європи, різко відрізнялося від функціонування дрібного фермерського господарства. На плантаціях були зайняті сотні рабів, наглядачів, білих ремісників і торгівців. Усі вони забезпечували виробництво продуктів харчування, виготовляли інструменти і сільськогосподарське знаряддя, одяг для мешканців плантацій і для продажу на міських ринках.

Велика плантація була містом у мініатюрі, і, щоб управляти нею, плантаторська олігархія повинна була володіти діловою хваткою й запасами практичних знань у різноманітних галузях науки.

Так, майбутній «філософ американської конституції» Дж. Медісон, судячи з його праць, був передусім не юристом, а економістом, математиком і землеміром [2]. Це ж випливає зі щоденника Т. Джефферсона за 1767-1770 рр. На його сторінках великий політик і просвітник постає в ролі дбайливого плантатора, який прискіпливо фіксував події, що були пов’язані зі збитками або ж із зиском від експлуатації чорних рабів [7, reel 58, serie 4]. Щоправда, працюючи юристом, який захищав власні майнові інтереси в судах, Джефферсон зафіксував у своїх паперах зміст ряду цивільних судових справ. Вони зовнішньо відповідали канонам англійського звичаєвого права і супутнім йому судовим процедурам. Насправді ж у судах Віргінії сторони частіше практикували так званий здоровий глузд. Це він підказував суддям із плантаторського середовища, як обстоювати права своєї замкненої касти [7, reel 58, serie 4].

Помітні успіхи в розвитку сільського господарства регіону були забезпечені за рахунок територіального розширення колоній. Кожен рік плантатори виснажували ґрунт у межах своїх володінь. Старі поля віддавалися під будівництво шкіл або церков, а ощадливі плантатори використовували будь-яку можливість для придбання нових земельних ділянок. Тому кордони південних колоній просувалися все далі від океану на захід, і тільки у Віргінії з початку XVIII ст. і до війни за незалежність США виникли сорок два нових графства [7, reel 58, serie 4; 216, c. 26]. При цьому експансія плантаторів дещо знижувала соціальну напруженість на Півдні Британської Америки, оскільки надавала фермерам певні можливості для купівлі ділянок із земельного фонду колоній.

Плантаційна система унеможливлювала наявність у південних колоніях великих міст. Як відзначалося в одному з джерел того часу, «мешканці цієї місцевості живуть відокремлено одне від одного; в країні немає селищ, бо через кожні двадцять або тридцять років потрібно обробляти нову землю» [196, c. 132].

Віргінські міста були скоріше адміністративними центрами колоній, ніж осередками промисловості. Виняток становило лише місто Вільямсбург, де були розташовані основні державні установи Віргінії, серед яких помітну роль відігравав місцевий представницький орган - Асамблея плантаторів. Комерційні поставки тютюну, рису та індиго до Європи загалом визначили буржуазний розвиток Півдня Британської Америки, й елементи капіталізму, які зміцнилися у XVIII ст., відігравали велику роль. Адже на той час, коли в Європі капіталістичні відносини зростали з феодальних у гострій соціальній боротьбі, в Новому Світі емігранти користувалися землею на буржуазних засадах. Водночас доступ до землі для фермерів всіляко обмежувався плантаторами, а скватерство було небезпечною справою, оскільки землі біля Алеганських гір належали войовничим індіанцям.

Тубільці неодноразово знищували ферми дрібних землевласників, що вело до постійних війн проти індіанських племен [107, p. 114], залишки яких перетворювалися на рабів [102, p. 61; 121, p. 53]. У підсумку чверть рабів на американському Півдні була з числа індіанців, однак на плантаціях постійно зростала кількість негрів [378, p. 385]. Тому на початку XVIII ст. відбулися істотні зміни в соціальній структурі суспільства південного регіону і менш помітною стала участь в економіці сервентів [87, ѵо1. ІІ, p. 34-37; 296, т. 1, c. 30].

Усвідомивши економічний ефект від застосування довічної праці негрів, торгівці з метрополії, а слідом за ними і купці Нової Англії налагодили чітку систему забезпечення плантацій раба- ми-африканцями через довіз на суднах піратів і приватирів. Для цього їм довелося вступити в жорстоку боротьбу проти панування португальських та іспанських купців у світовій работоргівлі, що забезпечувалося наданим їм правом асієнто.

Цей колоніальний економічний і правовий інститут закріпив монополію на работоргівлю за суперниками англійців, і лише 1713 р. після війни за іспанську спадщину Англії вдалося вирвати право асієнто з рук суперників. Тому незабаром тільки у Південній Кароліні чисельність негрів-рабів перевищила кількість білих поселенців. Негри забезпечили функціонування рисових плантацій [533, p. 206-209]. Їх доставляли до колоній на британських суднах, однак проти монополії англійців виступили торгівці Нової Англії, які наполягали на вільній работоргівлі. Тиск цих осіб на британський парламент та адміністрацію колоній сприяв створенню необхідної законодавчої бази. Продаж негрів-рабів регулювався законом 1698 р., відповідно до якого будь-яке судно, що плавало під британським прапором, набувало право вільної торгівлі в Америці [362, p. 78]. Самостійне заняття работоргівлею дало змогу купецтву Нової Англії забезпечити плантаторів відносно дешевими рабами, і численна армія чорношкірих невільників стала основним засобом виробництва для плантаторів.

Унаслідок цього відбулися істотні зміни в соціальному статусі сервентів, які отримували особисту свободу, однак не землю. Поширюючи площі плантацій, лендлорди практикували придбання прав на земельну ділянку в сервентів, які закінчили свою кабальну службу [283, c. 259]. Як правило, це було зумовлено відсутністю в колишнього сервента коштів для ведення власного господарства, і він годував себе роботою наглядача за рабами плантатора або різноробочого в портах південного регіону [296, т. 1, c. 33]. Так розпочався процес розмиття дрібного фермерства, і в суспільстві американського Півдня було помітно лише два соціальних полюси - плантаторська олігархія і чорні довічні раби. Різке збільшення кількості рабів потребувало істотної зміни основ цивільного права, що відобразили віргінські акти про рабовласництво, відомі під назвою «Чорні кодекси». Основні принципи цих кодексів були запозичені іншими колоніями.

«Чорні кодекси» зафіксували перетворення африканців у вічну спадкову власність плантаторів. Діти рабів належали господарю їхньої матері. Вводилася заборона на укладення шлюбів між білими й африканцями. Рабам заборонялося влаштовувати збори, носити зброю, вживати горілчані напої і без дозволу господаря залишати плантацію навіть для молитви в церкві. Африканці не могли їз- дити на роботу групами більш ніж п’ять осіб без супроводу білого наглядача. За непослух їх вкрай жорстоко карали, а в разі спроби опору раба треба було вбити. Закони Віргінії і Каролін закріпили використання звичайних засобів утримання рабів у покорі тільки на каторзі. На плантаціях існували казарми, куди на ніч заганяли африканців. Під час роботи до ніг непокірливих рабів чіплялися важкі дерев’яні колодки або свинцеві гирі [297, c. 228-229].

Адміністрація південних колоній вимагала від вільного населення уважно стежити за рабами, які викликали підозру в тому, що вони порушують приписи «Чорних кодексів», і повідомляти про це їхнім господарям [377, р. 300]. Саме плантаторам місцева влада передала деякі повноваження щодо управління населенням, яке мешкало в їхніх володіннях. Раб, який вчинив втечу, оголошувався поза законом, і обов’язком білих було повернути його господарю силою або вбити африканця в разі опору [326, p. 8-9]. Розправи з рабами були зумовлені навіть не особистою жорстокістю плантатора, а економічною необхідністю, закріпленою «Чорними кодексами» [34, vol. 2, p. 93]. Милосердя ніколи не було серед чеснот плантаторів, які виходили з голого розрахунку. Африканці працювали шість днів на тиждень, і лише у неділю плантатори дозволяли їм працювати на себе, що знижувало витрати на утримання рабів [107, p. 23, 38, 44, 51, 66, 109].

Рабство мало наслідком збройні повстання африканців, особливо у Південній Кароліні, де практикувалися найдошкульніші форми експлуатації негрів на рисових чеках. Бунти рабів завжди нещадно придушувалися плантаторською олігархією, адже вони викликали жах білих колоністів і вимагали прийняття асамблеями рабовласницьких колоній нових антинегритянських законів. Після однієї з невдалих змов рабів віргінська Палата городян у травні 1723 р. прийняла спеціальний акт, що вводив негайну і винятково жорстоку розправу з бунтівниками - неграми, мулатами та індіанцями [47, vol. 3, p. 2080-2083]. Це неухильно здійснювалося на практиці. Так, коли в 1767 р. раби вбили у Віргінії кілька наглядачів, «їхні голови були відтяті й укріплені на димових трубах будинку суду». Асамблея Меріленду, члени якої зазнавали постійного страху через загрозу негритянських бунтів, 1715 р. прийняла постанову про те, що для негрів вводився довічний каторжний режим роботи й утримання.

У законі підкреслювалося, що нащадки рабів є довічними рабами і навіть прийняття ними християнства не веде до зміни їхнього статусу [47, vol. 2, p. 1187-1191].

У 1739 р. в південнокаролінському містечку Стоно відбувся особливо запеклий бунт. Придушивши його, плантатори влаштували дику різанину, вбиваючи і бунтівників, і абсолютно не причетних до заколоту осіб [196, c. 156-158]. Цей бунт став причиною прийняття законодавцями Південної Кароліни «Негритянського закону», норми якого опустили рабів до становища тварин. Закон був великий за обсягом і ретельно перераховував усе, що зобов’язані були робити стосовно бунтівників навіть «людинолюбні» рабовласники.

Страх перед негритянськими бунтами примусив законодавців внести до «Негритянського закону» положення про те, що за навмисне вбивство раба білий колоніст повинен сплатити штраф у розмірі семисот фунтів стерлінгів. Значно меншим, лише сто фунтів стерлінгів, був штраф, що його сплачували пани за садистське поводження з рабами. Таку відповідальність несли лише найзапеклі- ші садисти, якщо вони «навмисно відріжуть язика, каструють або безжально обварять окропом раба». Реальної кари для них закон не вводив, тим більше, що їм дозволялося «відводити душу» січенням раба батогами з волячої шкіри або побиттям палицею [47, vol. 3,

р. 2102-2117].

Повстання рабів змусили органи влади Півдня вдосконалити систему організації загонів міліції. У Південній Кароліні «патруль», тобто тимчасовий загін білих чоловіків, який розшукував і карав негрів-утікачів, став частиною міліції. Військові функції поширювалися на все вільне населення. Військове командування очолили керівники громад. Так, у Віргінії ввели посаду лейтенанта округи, якому довіряли керівництво ополченням і патрулями, а в інших колоніях існували посади полковників міліції, служба в якій була обов’язковою для всіх повнолітніх білих чоловіків [197,

с. 393].

Захищаючи свої економічні й політичні інтереси, віргінська, каролінська, мерілендська та джорджійська рабовласницька аристократія формувала прошарок юристів, далеких від незалежних суджень. Однак різноманітність природних умов, економічних проблем і місцевих традицій в Америці потребувала великої професійності від правників. На практиці ж у колоніях виникла проста форма юриспруденції без розподілу юристів за галузями права, хоча в метрополії діяльність юристів була ретельно розроблена й розмежована.

Монополією на ведення справ у залах Верховного суду Англії володіли члени старовинних корпорацій баристерів. Лише старшинам судових «інів» - «Лінкольнз ін.», «Грейз ін.», «Інер темпл», «Мідл темпл» - було надане право представництва інтересів фізичних осіб у суді в ролі адвокатів. Повсякденні ж юридичні проблеми регулювалися завдяки діяльності двох особливих груп. Аторнеї від імені клієнта лише запускали «судову машину» в дію, а солісі- тори (тобто стряпчі) не мали повноважень брати участі в судовому процесі, проте стежили за юридичними питаннями в інтересах своїх клієнтів. У метрополії працювали також патентні агенти, нотаріуси й інші фахівці, однак у колоніях крім адвокатів існували лише нотаріуси, які готували юридичні документи, що засвідчувалися печаткою [197, c. 231-232].

Громіздку систему правосуддя в метрополії намагався реформувати ще Кромвель. Він стверджував: «Ми не можемо замовчувати необхідність реформ у галузі права, хоча юристи й волають, що ми прагнемо знищити власність. Між тим право в тому вигляді, як воно існує, служить лише інтересам юристів і заохочує багатих утискувати бідних... Містер Коук свого часу, будучи суддею в Ірландії, шляхом спрощеного та швидкого розгляду розв’язав за тиждень більше судових справ, ніж Вестмінстерські суди за роки» [12, c. 147]. Навіть революція не змінила системи діяльності юристів, що не відповідала інтересам колоніального суспільства, яке йшло буржуазним шляхом. Тому в Америці суди створювалися на відносно вільній і невизначеній основі. Колонії могли існувати без баристерів, солісіторів та аторнеїв, однак без законів, що захищали інтереси можновладців колоніального суспільства, вони не могли розвиватися.

Багато суддів у колоніях не були професіоналами і не звертали уваги на англійську судову практику. Так, Джефферсон, не здобувши систематичної юридичної освіти, створив власне уявлення про юриспруденцію під час короткотермінового стажування в конторі професійного правознавця Дж. Віта. Джефферсон згадував, що генеральний прокурор Віргінії Дж. Рендолф завжди мав під рукою лише три рукописних томи звітів про судові справи, заслухані в Асамблеї колонії між 1730 і 1740 рр. [138, c. 22-23]. Рішення вищих судових інстанцій колоній не були дійсно професійними, оскільки судді, призначені членами королівської Таємної Ради, обиралися залежно від суспільного стану, а не юридичних знань [138, c.

205206], тому вони завжди стояли на захисті інтересів плантаторів.

Плантаційне рабовласництво було варварським юридичним та економічним інститутом, утім досить прибутковим підприємством. Ним займалися особи, які мислили не біблійними, а суто економічними категоріями. Дух ділка жив у колоніях навіть серед нащадків британської земельної аристократії, які стояли на сторожі напівфеодальних інститутів власності. Тому носії буржуазних відносин власності постійно конфліктували з колоніальною адміністрацією, що не поступалася монополією на вирішення агарних проблем. Рендолф у 1696 р. так описав земельну політику адміністрації: «Члени Ради й інші особи в уряді Віргінії час від часу надавали великі земельні пожалування: отже, упродовж багатьох років у колонії не залишилося вільної землі, яку могли б узяти люди, що привозили з собою слуг, або ж самі слуги, які чесно відслужили свій термін у панів; уся земля була розподілена або придбана оптом заздалегідь» [197, c. 128].

Не дивно, що наприкінці XVII ст. плантатори перетворилися на замкнену корпорацію, яка не припускала появу в її складі нових осіб. Губернатор Віргінії Ф. Нікольсон 1701 р. в доповіді Раді торгівлі й поселень «Старого домініону» відзначав: «Ніщо не залучає до нас людей скільки-небудь гідних. Раніше гідні люди приїздили сюди, щоб зайняти зручні землі; їх залучали до нас і наші досить заможні вдовиці. Тепер усю або майже всю гарну землю зайнято, а заможні вдови або дівчата з посагом дістануться місцевим чоловікам, оскільки жіноча стать тут почала виявляти щось схоже на огиду до всіх інших, називаючи їх чужинцями» [197, c. 126].

Віргінське колоніальне суспільство було в стані стагнації. У ньому сформувалася вузька верства олігархів, які тільки й управляли колонією. З 1699 р. голосувати на виборах представницьких органів могли лише ті фригольдери, які володіли землею без обмежень і мали у власності більше сотні акрів неосвоєної землі або ж плантацію площею не менше ніж двадцять п’ять акрів, на якій було збудовано «палац» плантатора. Така система представницької демократії повторювала в основних рисах англійську й була притаманна іншим рабовласницьким колоніям. Правлячий клас Віргінії, Меріленду та обох Каролін ставився до виконання своїх суспільних обов’язків із завзяттям плантатора, який цікавився всіма дрібницями життя людей, що залежали від нього. Він керував ними виходячи з того, що велика плантація - це мініатюрний зліпок з південних колоній. Плантатори просто зобов’язані були виробляти в себе навички управління не лише плантацією, а й усією колонією. Серед них здійснювався жорсткий відбір еліти, здатної до цього, яка служила своєму класу, починаючи від кар’єри мирового судді або члена парафіяльної ради й закінчуючи кар’єрою члена губернаторської ради. Не було жодної заможної плантаторської родини, члени якої не засідали б у губернаторській раді, Палаті городян, суді округи й інших представницьких органах південних колоній.

Люди, які володіли великою земельною власністю, не припускали порушення своєї монополії на володіння політичною владою. Тому в усіх рабовласницьких колоніях постійно переглядалося існуюче виборче право, аби максимально обмежити доступ простолюдинів до важелів влади [351, p. 127-129]. Форма правління у Віргінії відрізнялася винятковою приземленістю, ототожненням економічної та політичної влади. Це давало змогу земельній аристократії здійснювати ефективне управління, яке відповідало характеру й рівню розвитку плантаційної економіки. Екстенсивна система землекористування, відсутність твердих цін на сільськогосподарську продукцію, що збувалася в Європі, і контроль купецтва метрополії над економічною діяльністю плантаторів змушували віргінську аристократію приділяти особливу увагу розвитку земельного законодавства. Тому Палата городян Віргінії регулярно розглядала спеціальні біллі про забезпечення плантаторів землею за рахунок експропрійованих територій індіанських племен, хоча це було прерогативою уряду метрополії.

До складу віргінської Палати городян аж до першої американської революції входили представники лише п’ятдесяти семи родин плантаторів. При тому лише п’ятнадцять прізвищ склали дві третини списку її членів. Кожен член представницького органу водночас обіймав і кілька інших посад в органах управління колонією, а разом з тим у межах своєї округи виступав в особі члена парафіяльної ради, члена Палати городян, командира місцевого ополчення й мирового судді. Кандидатами в депутати Палати городян були найбагатші плантатори. Обирали їх фригольдери, однак самі вибори були поставлені під контроль шерифів, які вирішували, хто відповідав виборчим цензам, встановлювали дату виборів і визначали час проведення процедури обрання депутатів. Віргінські закони давали підстави плантаторам голосувати в тих округах, де були їхні плантації, що забезпечувало політичний успіх аристократичних родин Вашингтонів, Гарісонів, Генрі, Пейджів, Манів, Картерів, Ч’ю, Нелсонів або Маршалів.

Віргінський зразок використовували плантатори інших колоній, зокрема останнього (за часом формування) британського володіння - Джорджії. Перші кроки до створення Джорджії було здійснено 1717 р., коли англійський лорд Р. Монтгомері, автор «Трактату, що стосується задуму нової колонії на півдні від Каро- ліни в найчарівнішій місцевості Всесвіту», оголосив про початок нового комерційного підприємства колоніальних експансіоністів [90, vol. 1, doc. № 1]. Однак лише в січні 1733 р. Георг II надав хартію на створення нової колонії членам британської Палати громад графу Егмонту, Д. Персівалю і Д. Оглторпу [47, vol. 3, p. 1822-1832].

В американській і британській історіографії виникнення Джор- джії пояснюється лише прагненням короля надати тисячам підданих, які зубожіли в Англії, засоби для існування через роздачу в оренду експропрійованих англійцями індіанських земель. Насправді ж монарх піклувався лише про плантаторів, підтримавши подальше захоплення земель індіанців [161, с. 47]. У травні 1733 р. Оглторп нав’язав племенам конфедерації криків договір про перехід аборигенів під колоніальний протекторат [219, c. 301-303].

Столицею колонії стало нове місто Огаста, яке Оглторп розглядав як «ключ до всієї індіанської країни та до володінь Іспанії (Флорида) і Франції (Луїзіана)» [21, p. 7].

Значну роль відігравало також місто Саванна як великий центр ремісничого виробництва і морської торгівлі. Крім того, це місце було відоме як центр піратства і приватирства.

Британські лорди Персіваль та Оглторп були відомі на батьківщині філантропічною діяльністю і неодноразово заявляли про прагнення позбавити боржників кримінального переслідування, переселивши їх до Джорджії. Однак заселення нової колонії показало, що умови імміграції до неї більше нагадували відбування терміну покарання в зразковій в’язниці або службу в армії професійних найманців, ніж життя вільних людей, які сповідували буржуазні цінності.

Управління колонією здійснювала Рада, якій належало право на реалізацію адміністративних і представницьких повноважень. На чолі Ради був президент, якого призначали власники Джорджії, хоча формально-юридично цю посадову особу обирали заможні колоністи. Президент Ради спирався на помічника та інтенданта колонії, яких підбирав самостійно. Утім влада зазначених осіб була суттєво обмежена Оглторпом, який мешкав у своєму володінні й особисто керував ним аж до 1743 р. [511, p. 29].

У 1735 р. інтендант Ради колонії Ф. Мур сформулював для колоністів «Правила на 1735 рік» (далі - «Правила»). Цей акт повністю обмежив ділову активність осіб, зацікавлених у вкладенні капіталів у різноманітні сфери економіки. Навпаки, у «Правилах» було ретельно розписано обов’язки більшості колоністів, які перебували в статусі сервентів. Для тих із них, кого доправляли у Джорджію за рахунок «благодійності», встановили і розміри харчових пайків, і стандартний набір знарядь праці, і режим роботи, й організацію дозвілля. У «Правилах» зазначалося, що «будуть видані кожному чоловікові шинель, мушкет і багнет, сокира, молоток, ручна пил- ка, грабарка або штикова лопата, широка мотика, вузька мотика, свердло, рубанок, залізний горщик і два рогачі до нього, сковорода та для кожного населеного пункту або села - суспільне точило» [197, c. 212]. Піклуючись про реноме філантропів, власники колонії прийняли в січні 1735 р. акт про запровадження «сухого закону», оскільки «горілчані напої загрожували колоністам небезпечними хворобами і розладом розуму» [197, c. 211].

Зі змісту названих актів випливало, що власники Джорджії намагалися перетворити її на казарму для сервентів. Останніх розселяли біля кордонів колонії, передавши їм в оренду ділянки розміром п’ятдесят акрів, недостатніх для того, щоб прогодувати патріархальну родину. Сервенти працювали на землі без надії на зміну свого економічного й соціального статусу. Їм заборонялося володіти, користуватися і розпоряджатися землею, виготовляти та споживати горілчані напої і використовувати працю рабів, «оскільки бунти африканців загрожували миру та спокою в колонії». Однак проекти засновників колонії суперечили основам плантаційного рабства і були приречені на провал.

Власники Джорджії вирішили переселити до неї сорок тисяч сервентів, здебільшого з числа «бідолах, які жили у Великобританії на благодійну допомогу» [47, vol. 3, p. 2123]. Однак за перші десять років існування Джорджії ліцензії на оренду земельних ділянок одержали лише вісім тисяч вісімсот десять сервентів, перевезених до колонії за контрактами з її власниками, а також тисяча двадцять одна особа, що дісталися до Нового Світу власним коштом. Усі вони перебували під гнітом колоніальної адміністрації, яка заважала підприємництву, що вело Джорджію в економічний і соціальний тупик.

У червні 1752 р. закінчився строк, наданий опікунам колонії для управління нею, і Джорджію було переведено під юрисдикцію монархії. Це сприяло економічному прогресу і зростанню еміграції до колонії, зокрема за рахунок увезення до неї чорних рабів. У 1755 р. Асамблея колонії надала чинності кодексу про рабство, що був лише дещо видозміненим варіантом південнокаролінсько- го «Негритянського закону». Розвиток Джорджії вимагав правового закріплення інституту довічного рабства негрів, звичайного для сусідніх із нею колоній. Практично всі заможні колоністи Джор- джії до середини XVIII ст. перетворилися на рабовласників, однак лише п’ята частина білого населення володіла плантаціями розміром понад тисячу акрів. Саме їм належала реальна влада в колонії [196, c. 208; 197, c. 107; 216, c. 29].

Подальший розвиток плантаційного рабовласництва олігархія американського Півдня пов’язувала із захопленням сусідніх іспанських і французьких володінь та «придбанням» земель, що належали племенам криків, чироків, чоктавів та чикасавів. Території, що були куплені у них, згодом склали основу державного земельного фонду незалежних США. Засоби придбання земель індіанців, які практикувалися можновладцями Віргінії, Джорджії та Каролін, ґрунтувалися на «договірних відносинах» з аборигенами. На практиці це означало насильницьке відчуження племінних територій. Його результат ілюструють хоча б угоди про поступку Каролінам земель чироків, яких змусили «передати» прибульцям угіддя загальною площею у 1 676 000 акрів [499, p. 368].

Експропріюючи індіанські землі, британці захоплювали колонії інших європейських держав. Так, під час Семирічної війни Англія захопила Кубу, і за Паризьким мирним договором іспанський уряд в обмін на цей острів віддав Флориду Лондону. Усупереч очікуванням колоністів король Георг ІІІ своїм указом заборонив переселення на захід від ріки Апалачикола, яка розділяла нову колонію на дві частини. Однак дозвіл метрополії на купівлю цих земель великими плантаторами [421, p. 69] обурив значну кількість фермерів «середньої руки». Отже, біла біднота американського Півдня розпочала скватерство, переселяючись на землі, що перебували під юрисдикцією уряду метрополії. Коли ж колоніальна адміністрація спробувала вигнати скватерів з освоєних ними земель, розпочався рух регуляторів [448, p. 263]. Ними були дрібні фермери, які зі зброєю в руках відстоювали право на володіння обробленими власною працею земельними ділянками. Придушення регуляторів силою загонів міліції й адміністративними заходами можновладців колоній так і не вдалося завершити повною мірою до початку першої американської революції [361, р. 350].

Завершення Семирічної війни, під час якої віргінським ополченням командував майбутній перший президент США Дж. Вашингтон, різко змінило ситуацію в південних колоніях Англії внаслідок заборони на колонізацію індіанських земель. Переважна більшість білого населення регіону була зайнята сільським господарством (до 90%), однак аграрна політика метрополії та колоніальних адміністрацій перешкоджала реалізації намірів дрібних фермерів. У них були свої рахунки з великими плантаторами, які явочним порядком захоплювали землі, не доступні для засвоєння рядовими підданими англійського короля. Тому ще до початку першої американської революції фермери сформулювали для себе гасла, під якими пізніше взяли участь у цьому великому заворушенні, і передусім - вільний доступ до захоплених індіанських земель [503, p. 46-47].

Фермери південних колоній були також зацікавлені у справедливому оподаткуванні, однак вони ще не «визріли» для висування вимог про представництво колоністів у англійському парламенті і про свою участь у роботі органів самоврядування [308, c. 149-150].

Рух регуляторів став також протестом проти існуючої системи колоніального управління і правосуддя, яка не захищала фермерів прикордоння від захоплення їхньої власності з боку «всіляких безземельних зайд», що існували лише завдяки сезонному мисливству та грабунку ферм. Через те фермерам довелося зорганізувати власні збройні загони для вигнання безземельних злидарів. Вони також створили власні органи для судового переслідування декласованих колоністів, і тільки внаслідок цього 1769 р. асамблеї обох Каро- лін прийняли, нарешті, акти про переслідування бандитів.

Державне переслідування правопорушників було надто обмеженим через те, що самі ж фермери не платили податків на утримання адміністративних органів, оскільки мешкали на великій відстані від міст колоній і не були в змозі продати свою продукцію [9, № 122; 515, p. 301-303; 533, p. 209]. До того ж значну частину сплачених фермерами податків протизаконно привласнювали шерифи прикордоння. Це відверто визнав, наприклад, губернатор Північної Кароліни В. Трайон, утім не зробив жодного кроку для припинення порушень права.

Спроби фермерів захистити свої інтереси поданням петицій до законодавчих зборів колонії не мали бажаних для них наслідків [421, p. 28-29]. Авторів петиції звинуватили в наклепі й ув’язнили без визначення строків перебування за ґратами. Розправа з петиціонерами була здійснена, бо вони, з точки зору чиновників, вчинили злочинний замах на основні принципи функціонування органів влади колонії. Адже регулятори вимагали права пропорційного представництва в місцевих органах влади, ліквідації феодальних аграрних інститутів, відміни системи майорату й заборони відчуження майна великих земельних власників [473, p. 76, 78-79].

Послідовної програми руху регуляторів не було. Проте у 1768 р. вони створили асоціацію фермерів, члени якої відмовилися платити податки і почали силою визволяти всіх дрібних власників, кинутих до в’язниці за неплатоспроможність.

Регулятори навіть вирішили силоміць повернути свою власність, відібрану шерифами як сплату заборгованості за податками. Їхні вимоги було викладено в петиції двохсот п’ятдесяти фермерів графства Енсон так: 1) ввести систему таємної реалізації виборчого права; 2) привести розміри податків у відповідність з майновим становищем фермерів; 3) надавати грошові позички під земельні ділянки; 4) ввести фіксовану заробітну платню чиновникам і суддям замість високих гонорарів, які вони призначали собі довільно; 5) справедливо і гласно наділяти земельними ділянками всіх осіб, зацікавлених у цьому; 6) скасувати фіксовану ренту; 7) проголосити свободу совісті; 8) призначити представника інтересів колонії Північна Каролі- на при королівському дворі [40, vol. 1, p. 69-70]. Аналогічні вимоги було висунуто й у інших колоніях, що наближалися до війни за незалежність, оскільки конфлікт між колоніями та метрополією в економіці і політиці набував значних обертів.

2.

<< | >>
Источник: Калашников В.М., Малишко В.М.. Формування інститутів держави і права в США ранньої доби (1607-1775 рр.): Монографiя / В. М. Калашников, В. М. Малишко; за ред. і з передмовою I. Б. Усенка. - К.,2015. - 406 с.. 2015

Еще по теме Південний регіон:

  1. 2.1. Поняття та класифікація суб’єктів, які надають послуги у сфері освіти
  2. Південний регіон
  3. Південний регіон
  4. ВИСНОВКИ
  5. ЗМІСТ
  6. Державна організація давньоруського суспільства
  7. Розділ 2. Державна служба Великого князівства Литовськог
  8. Приєднання західноукраїнських земель до складу УРСР
  9. Правоохоронні органи
  10. Скіфська держава та її право
- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Арбитражный процесс - Банковское право - Вещное право - Государство и право - Гражданский процесс - Гражданское право - Дипломатическое право - Договорное право - Жилищное право - Зарубежное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Информационное право - Исполнительное производство - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Медицинское право - Международное право. Европейское право - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Политология - Права человека - Право зарубежных стран - Право собственности - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Семейное право - Судебная психиатрия - Судопроизводство - Таможенное право - Теория и история права и государства - Трудовое право - Уголовно-исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Ювенальное право - Юридическая техника - Юридические лица -