Розділ 1. РЕГІОНАЛЬНА ВЛАДА БРИТАНСЬКИХ КОЛОНІЙ

Англійське колоніальне панування у Північній Америці упродовж XVIII ст. було засноване на збереженні там напівфеодальних політичних інститутів. Водночас сама метрополія вступила на шлях капіталістичного розвитку, зумовленого перемогою буржуазної революції та компромісом 1689 р.

Витоки революції були забезпечені передусім швидким економічним розвитком колоній, який штучно стримувався метрополією. Американська економіка тривалий час розвивалася традиційним для колоній шляхом. Це означало, що вони мали бути ринком збуту промислових виробів британських мануфактур, а також джерелом дешевої сировини для них. Неабияку роль відігравала й податкова політика метрополії, яка захищала інтереси монархії, лендлордів і буржуазії Англії. Торгівля з колоніями здавна була засобом збагачення метрополії, яка насаджувала таку систему управління і права в американських володіннях Корони Англії, котра забезпечувала збереження сприятливого для неї торгового балансу. Він існував тому, що вартість товарів, вироблених у метрополії, була більшою, ніж вартість сировини і виробів колоніальних підприємств, які ввозилися до Альбіону.

За три чверті сторіччя, що пройшли до початку першої американської революції, посилилося ввезення негрів-рабів до колоній. Водночас продовжувалося постачання величезної кількості білих кабальних наймитів. За весь колоніальний період (за неповними даними) на територію сучасних США прибули понад триста п’ятдесят тисяч сервентів. З них упродовж 1700-1775 рр. туди потрапило близько ста двадцяти тисяч підданих англійського короля, неспроможних прогодуватися на батьківщині. Ще п’ятдесят тисяч осіб було насильницьки відправлено до Америки як засуджених за крадіжки, жебрацтво та політичні злочини. Основним заняттям більшості американців у XVIII ст. залишалося землеробство. Се- редньоатлантичні і північні колонії експортували збіжжя пшениці, а південні - тютюн, рис та індиго, з якого вироблялися барвники для англійських мануфактур. Проте економічний розвиток колоній у буржуазному дусі стримувався наявністю великої земельної власності, орієнтованої на здобуття додаткової вартості на напівфеодальних засадах. Це підривало фермерське господарство, яке тоді лише починало буржуазний шлях розвитку.

Монополізувавши земельну власність у первісних районах колонізації, лорди силоміць примушували фермерів осідати на цілині без одержання земельних патентів, розраховуючи згодом прибрати їхні ділянки до своїх рук. Така самостійна земельна політика великих землевласників іноді призводила до їх конфлікту з колоніальною адміністрацією, яка не була в змозі контролювати земельних спекулянтів. Загострилися й стосунки з індіанцями, які ледве стримували англійську експансію. Скватерство, тобто самочинне захоплення фермерами пусток, які справді належали аборигенам, спричиняло конфлікти фермерів із лордами, які вбачали в освоєних селянами землях резерв для розвитку власних великих господарств.

У 30-ті рр. XVIII ст. вийшов указ короля Георга III про заборону самочинного переселення дрібних фермерів на нові землі, що було викликано нестачею робочих рук у господарствах плантаторів і великих землевласників середньоатлантичних і північних колоній. По закінченні Семирічної війни указом короля Георга III (жовтень 1763 р.) індіанські землі між Міссісіпі й Але- ганськими горами були проголошені королівським доменом. Без дозволу головнокомандувача англійськими військами в Америці генерала Т. Гейджа та губернаторів британських колоній жоден королівський підданий не мав права потрапляти до індіанської резервації й селитися там. Ці землі монархія призначила для розподілу між лордами й багатими торгівцями хутром, котрі одержували спеціальні ліцензії для зайняття цим промислом [17, vol. 3, p. 21352139].

Основні положення королівського указу були підготовлені міністерством торгівлі метрополії на підставі ряду пропозицій британського суперінтенданта у справах аборигенів Д. Джонсона. Він володів монополією на закупівлю хутра в індіанців і прагнув захистити свої привілеї за допомогою колоніальних чиновників, які були в змові із суперінтендантом. У 1764 р. з британської Палати громад вийшов так званий «Квебекський акт», який знову забороняв мешканцям колоній займати землі на заході від океану. Це викликало гнів фермерів, які стали рушійною силою майбутньої американської революції [371, р. 370].

Побоюючись посилення колоній і виходу їх з-під контролю метрополії, англійський парламент поставив внутрішню і зовнішню торгівлю Америки під жорсткий контроль, який здійснювала заснована 1696 р. Британська торгова палата. Її роль зводилася до підтримки британської монополії на виготовлення промислових виробів та обмеження й навіть заборони аналогічної діяльності колоністів.

Величезну роль у прогресивному економічному розвитку колоній відіграла широка торгівля тамтешніх купців і промисловців з Вест-Індією, де продані американські вироби оплачувалися дзвінкою монетою. Економічний прогрес був також забезпечений розвитком сухопутних шляхів і засобів сполучення та випуском власних грошей. Однак інтересам колоніальної буржуазії заважала мер- кантилістська політика метрополії, де за період з 1650 по 1761 р. було видано сто двадцять шість парламентських актів, що жорстко регулювали колоніальну торгівлю. У першу чергу йшлося про товари, які виробляли мануфактури північних та середньоатлантич- них колоній. Найважливіші принципи британського меркантилізму становили основу так званої старої колоніальної системи. Вони являли собою сукупність заходів найсуворішої регламентації й регулювання господарського життя колоній в інтересах Англії. Крайнощі цих принципів особливо яскраво виявлялися під час проведення фінансової політики. Так, у 1733 р. було значно підвищено мито на ввезення до колоній цукру й патоки з Вест-Індії. Тяжке фінансове становище Англії після Семирічної війни призвело до схвалення її парламентом актів Гренвіля, що передбачали введення високих непрямих податків на ряд товарів, які збувалися в колоніях. Застосування акта означало «митну війну» Англії з колоніями, яка відіграла значну роль у виникненні революційної ситуації 70-х рр.

Американське колоніальне суспільство розвивалося буржуазним шляхом, утім воно так і не перетворилося на класичне буржуазне суспільство, адже в ньому поряд з напівфеодальними економічними і правовими інститутами, характерними для колоній метрополії, існували інститути тимчасового та довічного рабства [293, c. 56]. Майже дві п’ятих частини населення колоній становили саме ті верстви населення, що їх нещадно експлуатували, - не- гри-раби, білі кабальні слуги, наймані робітники. Існував також величезний прошарок дрібних власників (фермери і ремісники), які володіли майном, що оцінювалося менше ніж у двісті фунтів стерлінгів. Це автоматично означало, що такі особи не відповідали вимогам майнового цензу, який обмежував участь громадян у справах управління суспільством і державою. Тільки кожен десятий дорослий колоніст був причетний до здійснення політичної влади. Такі особи належали до верхівки колоніального суспільства, яка зосередила в своєму володінні половину всієї власності Британської Америки. Майнове розшарування суспільства призводило до класового антагонізму в колоніях, що заважало розвитку політичної влади на демократичних засадах [308, c. 30-31].

Найважливішими передумовами американської революції стали й політичні чинники. Усі тринадцять колоній напередодні революції мали однотипну політичну організацію. У восьми королівських і трьох приватних володіннях Англії в Америці всі три гілки влади повністю контролювалися губернаторами, яких призначали Корона або власники колоній. Тільки в Род-Айленді та Коннекти- куті губернатори і ради були виборними органами, однак і вони набували повноважень лише в разі згоди монарха. Це зумовило тиранічний політичний режим, у якому були зацікавлені лише аристократи, котрі управляли колоніями і передавали свою владу з генерації в генерацію [152, с. 150]. Виборче право в колоніях ґрунтувалося на вільному володінні землею, і це різко звузило коло осіб, які обіймали виборні посади [310].

Король Георг III насаджував у Новому Світі напівфеодальні засоби панування державців метрополії, посилював тягар оподаткування, звужував повноваження колоніальних асамблей, знищував свободу віросповідання і скасовував суди присяжних, недоторканність житла і власності. Королівська воля, обмежена в самій метрополії, ставала в колоніях, зі згоди парламенту, «вищим законом Британської Америки» [462, p. 32]. Водночас кожна колонія мала свої законодавчі органи, які видавали закони і постанови, що не повинні були суперечити нормам права Англії. Контроль за їх діяльністю був покладений на губернаторів, які й самі залежали від представницьких зборів, оскільки останні вотували кошти на утримання адміністрації. Ось чому впродовж ХVШ ст. між двома гілками влади (виконавчою і представницькою) йшла боротьба, яка відбивала загострення ситуації, пов’язаної зі зростанням політичної самосвідомості американців. Цей процес за всієї його схожості на території всіх британських колоній мав істотні регіональні особливості, які потребують ретельного аналізу.

1.