Правові засади боротьби з протизаконним переміщенням товарів (контрабанда) у Британській Америці

Закладення основ суверенної української державності потребує вирішення цілого ряду найважливіших проблем, адже цей процес здійснюється непослідовно і дуже повільно, оскільки поки що немає необхідної для цього бази - розвиненої ринкової економіки.

Саме це гальмує процес зміцнення нашої державності поряд з поширеною кримінальною злочинністю в економічній сфері. Зворотним боком ринкової економіки навіть у найрозвиненіших країнах світу є тісно пов’язана з нею злочинність, зокрема контрабанда, яка в Україні віднесена до кола найсерйозніших карних злочинів проти держави. У кримінальному і митному праві нашої країни контрабанда визначена як протиправне переміщення товарів, валюти, історичних і культурних цінностей, вибухових речовин, зброї і боєприпасів (крім гладкоствольної мисливської зброї) поза митним кордоном нашої країни або з приховуванням цих предметів. Боротьба проти такого роду злочинів силами української держави без співробітництва з правоохоронними органами країн світового співтовариства не може бути успішною. Тому необхідно враховувати досвід боротьби проти контрабанди в найрозвиненіших країнах світу, і в першу чергу у США, де цей вид протизаконної діяльності віднесений до тяжких злочинів [190, c. 278]. Важливо знати, що в найпотужнішій державі сучасного світу існує майже чотирьохсотлітня традиція боротьби проти незаконного переміщення товарів та інших цінностей через митний кордон. Ця боротьба набула організованого державного характеру ще в ранню епоху американської державності, тобто в період від виникнення перших англійських колоній у Північній Америці (початок XVII ст.) і до війни за незалежність США. Значну роль у цьому відігравала митна служба, яка була створена у 1660 р.

Сполучені Штати одвічно розвивалися в руслі формування економіки ринкового типу, проте прогресивний розвиток економічних відносин в англійських колоніях у Північній Америці штучно стримувався політикою метрополії.

Найважливішим інструментом колоніальної політики Англії в Північній Америці стало поширення на територію майбутньої незалежної американської держави митного законодавства, підпорядкованого інтересам британської буржуазії і лендлордів. У зв’язку з цим монархи з династії Стюартів, а згодом - із початком англійської революції - і парламентарі Англії були заінтересовані в жорсткому регулюванні процесу розвитку внутрішньоколоніальної торгівлі британських володінь у Північній Америці та обмеженні їхньої торгівлі з іноземними державами.

Між тим торгівля відігравала значну роль у житті тодішньої Америки. Деякі позитивні підходи метрополії до регулювання колоніальної торгівлі були наявні лише напередодні англійської революції. Тоді король Карл І поширив права і привілеї колоніальних органів самоврядування в різних сферах, зокрема у сфері налагодження зовнішньої торгівлі, оскільки розглядав заможних колоністів як своїх союзників, які були готові підтримувати монарха в його зіткненні з парламентом. Проте ситуація докорінно змінилася з початком англійських громадянських війн, що призвели до страти короля 30 січня 1649 р. та до повного переходу колоній під юрисдикцію парламенту. Як писав видатний американський політичний діяч Т. Джефферсон, «у 1650 році парламент, вважаючи, що він займає місце скинутого короля і повною мірою успадкував його владу, як у самому королівстві, так і поза його межами, почав привласнювати право управління колоніями й ухвалив закон, що забороняв їм торгівлю з іншими країнами» [138, c. 191].

Цей закон було видано 3 жовтня 1650 р., і він забороняв купцям метрополії торгівлю з Віргінією, Барбадосом, Антигуа й Бермудами, оскільки колоністи не визнали владу парламенту над собою. У ньому було зазначено, що «колоністи здирницьки застосували силу та підступні дії, протизаконно привласнили урядові повноваження і конфіскували на свою користь майно великої кількості людей, які не були згодні з цим, і вигнали інших, вступивши в суперечку із англійською республікою» [47, vol.

Здавалося, що колонії тільки виграли від перемоги парламенту у громадянських війнах, а затвердження в Англії буржуазної державності сприяло розвитку капіталістичних відносин у її заокеанських володіннях. Утім будь-яка колонія - це передусім ринок збуту промислових товарів, вироблених у метрополії, і джерело дешевої сировини для неї. Британський парламент чітко продемонстрував це своїм «Актом про заохочення та упорядкування торгівлі англійської держави» (1 серпня 1650 р.). Він став першим із так званих Навігаційних актів англійського парламенту, які забороняли всім кораблям іноземних держав торгувати з північноамериканськими колоніями доти, доки купці не одержать спеціальну ліцензію на цю діяльність від парламенту чи державної Ради Англії. Усі товари, відправлені колоніями до країн Європи, передусім треба було ввезти до британських портів. Тільки із них, на кораблях метрополії, ці колоніальні вироби могли йти до портів призначення. В акті також було зазначено, що засновується постійна рада комісарів для втілення закону в життя. Одним з її завдань було надання порад управлінцям колоніями щодо збільшення та покращення якості вироблених товарів настільки, щоб плантації постачали до метрополії все необхідне для її процвітання.

На чолі комісії було поставлено графа Р. Ворвика, який став генерал-губернатором і верховним лордом-адміралом усіх колоній. Комісія спочатку дійшла висновку про необхідність надання колоніям пільг у торгівлі [22, р. 168]. Однак після страти короля верхівка деяких колоній (і передусім рабовласницьких Віргінії та Мері- ленду, де переважала земельна аристократія на відміну від колоній Нової Англії з їхніми буржуазними проводирями) висловила обурення цим актом і фактично заявила про відокремлення від інде- пендентської республіки, яку було встановлено в Англії. Ось чому британський парламент був змушений силоміць ліквідувати заколот у колоніях. Спочатку там було введено в дію Навігаційний акт 1651 р., в якому оголосили блокаду колоній в Америці.

Для придушення контрабандної торгівлі колоній з метрополією британський парламент направив до Америки військовий флот для визнання останньою нової влади в обмін на сприяння розвитку підприємництва. Ці гарантії було надано згідно з урочистими угодами комісарів парламенту з представницькими асамблеями Віргінії й Меріленду. У тексті угоди з Віргінією було зазначено таке: «...По-сьоме, населення Віргінії користуватиметься свободою торгівлі так, як нею користується населення Англії усюди і з усіма націями відповідно до законів республіки... По-восьме, Віргінія звільняється від усіх податків, мит та оброків і не може бути обкладена податками без згоди Великої Асамблеї» [138, c. 192].

Проте основні положення Навігаційних актів 1650 і 1651 рр. не дотримувалися колоніями повною мірою, оскільки метрополія в ті революційні роки не була зацікавлена в загостренні відносин зі своїми заокеанськими володіннями. Ось чому саме тоді вперше в американській історії незаконне переміщення товарів через колоніальні кордони набуло добре організованого характеру. Цьому сприяло переселення в американські колонії Англії великої кількості багатих роялістів, які вкладали великі кошти в зовнішню торгівлю, що найчастіше здійснювалася контрабандно [480, p. 330]. Цей протиправний промисел забезпечував купців колоній величезними статками і робив наживу їхньою першою метою, що призводило до соціальних сутичок в англійських колоніях. Так, однією з найважливіших підстав видатного віргінського повстання 1676 р. на чолі з Н. Беконом був контрабандний продаж зброї індіанським племенам, які існували на межі з Віргінією.

Віргінське і каролінське повстання показали владі метрополії, що необхідно змінити систему управління колоніями, особливо в царині державного регулювання економікою. Проте династія Стю- артів, яка повернулася на трон, не знайшла нічого кращого, крім суворих заборон на колоніальну торгівлю в тому разі, якщо вона суперечила інтересам підприємців метрополії. Законодавство Англії, що стосувалося колоній, існувало в трьох формах - регулювання торгівлі, обмеження мануфактурної промисловості, що зароджувалася в Америці, і припинення грошової емісії. Особливо суворі закони регулювали колоніальну торгівлю і передбачали заходи кримінального переслідування контрабанди.

Не встигнувши повернутися на трон предків, Карл II негайно прийняв новий Навігаційний акт (1660), який надав права на перевезення товарів усередині колоній і за їхніми межами (до Європи і центральноамериканських володінь Іспанії) переважно кораблям купців метрополії. До того ж категорично заборонялося вивозити найважливіші предмети колоніального експорту, а саме бавовни й тютюну в інші країни, крім Англії. Цей акт став основою для прийняття в подальшому нових Навігаційних актів 1662, 1663, 1672 і 1696 рр.

Нехтуючи вимоги метрополії, купці колоній не бажали сплачувати мито. Однак Стюарти, конфліктуючи з великими землевласниками і фінансистами Англії, не були в змозі приділити достатньо уваги колоніям і створити умови для придушення протизаконної діяльності тамтешнього купецтва. Не дивно, що англійські митниці в колоніях не виконували свої обов’язки повною мірою. Ось чому в 1679 р. голландець Я. Данкерт після відвідин порту Нью- Йорк записав у своєму щоденнику, що «жодний зі службовців митниці так і не піднявся на борт нашого корабля, як це робиться в Англії» [240, c. 259]. Більше того, колоніальні купці разом із чиновниками адміністрацій англійських володінь неодноразово виганя- ли за межі колоній неугодних їм начальників митниць, якщо ті неякісно виконували свої обов’язки [230, p. 227-228].

Між тим Славетна революція 1688 р. в Англії зумовила встановлення політичного союзу між лендлордами і банкірами, які віддали владу новим монархам - Вільгельму III Оранському та його дружині королеві Марії. Виконуючи «соціальне замовлення» земельної і фінансової аристократії Англії, цей монарх своїм указом від 15 травня 1696 р. утворив Раду у справах колоній і торгівлі, яка визначала курс колоніальної політики і стежила за дотриманням законів про колонії Британії, що їх було прийнято парламентом [47, vol. 2, p. 1359-1361]. Трьома роками пізніше в останньому Навігаційному акті Рада зафіксувала заборону на продаж вовни і виробів з неї за межами того населеного пункту, де були вироблені ці товари.

На початку XVIII ст. в метрополії почався промисловий переворот, що спричинив ще жорсткіші обмеження на розвиток підприємництва в колоніях. Так, на підставі Навігаційних актів було прийнято нові закони про заборону вивезення з колоній в Англію рису (1704), барвників і корабельного такелажу (1705), хутра й міді (1722), будівельного лісу (1764) тощо. Водночас колоніям заборонялося виробляти різноманітні промислові вироби, що могли скласти конкуренцію англійським товарам. Тому з початку XVIII ст. до першої американської революції ввезення англійських товарів у колонію збільшилось у дванадцять разів - із 334 тисяч до 4,2 мільйона фунтів стерлінгів, а вивезення - тільки втричі, сягнувши 1,3 мільйона фунтів стерлінгів.

Зрозуміло, що ненормальні умови розвитку підприємництва в англійських володіннях в Америці мали стимулювати протиправну діяльність колоніальних фінансистів, промисловців і купців. Вона вилилася в значне поширення добре налагодженої системи контрабанди, яка стала квітучою галуззю колоніальної економіки [308, c. 16]. Це призвело до поєднання інтересів злочинців і чиновників колоній, що отримували свій зиск від збуту контрабанди. З огляду на таку ситуацію Вільгельм III мав увести у своїх володіннях в Америці централізовану митну службу, оскільки до 85% прибутку англійської монархії становили прямі мита на товари. Тоді ж було створено домініон Нова Англія у складі північно-східних і середньо- атлантичних колоній (Пенсільванія, Массачусетс, Нью-Джерсі, Коннектикут тощо). Він перебував під королівською юрисдикцією і мав єдиний режим управління, що сприяло зміцненню англійської митної служби в Новому Світі. Колоніальні митниці було підпорядковано міністерству фінансів Англії та об’єднано в єдину силову структуру. Саме тому вони мали достатні можливості для стягнення мит з підприємців - порушників митних правил.

Із часом митні сплати набули для англійської Корони більшого значення, ніж стягування квіт-ренти - податку з орендарів королівських земель. Так, в останні десять років XVII ст. сума коштів, що надходили як прямі мита й акцизи на цінні товари, зросла в колоніях у десять разів, тоді як прибутки від квіт-ренти скоротилися. Таке становище змусило Корону ще більше централізувати колоніальну митну службу. Прагнучи зацікавити колоніальне купецтво у сплаті мит, британські монархи в деяких випадках підписували укази про надання головним портам колоній торгового та портового монопольного становища. Проте вигоди від монополій були меншими порівняно з труднощами оподатковування. Це стимулювало розвиток контрабандного промислу, який набував витончені- ших форм. Дійшло навіть до того, що колоніальні товаровиробники фальсифікували торгові марки, продаючи американські вироби під виглядом британських, і навпаки.

Зрозуміло, що митна служба вдосконалювалася в боротьбі з контрабандою товарів. Свідченням цього є, наприклад, опублікований американськими вченими архів митниць Нью-Йорка за 17011709 рр., в якому було скрупульозно відображено особливості переміщення товарів через митний кордон колонії із зазначенням сум платежів і штрафів за порушення королівських законів [14]. Однак штрафні санкції не змусили підприємців покінчити зі звичним для них контрабандним промислом, який був надто прибутковим. Контрабанда була способом первісного нагромадження капіталу, і тому дев’ятнадцять багатих нью-йоркських купців упродовж XVIII ст. контролювали торгівлю цього важливого економічного центру англійської колоніальної імперії. Зрозуміло, що вони були змушені постійно порушувати митні закони метрополії. Тому британська

Корона запровадила у своїх приатлантичних володіннях спеціальні адміралтейські суди. Одне з їхніх завдань полягало в кримінальному переслідуванні осіб, які порушували митне законодавство в достатньо великих розмірах. У судах адміралтейств усіх колоній засідали по три судді, причому більшість із них були професіоналами, яких призначав король із числа юридичної «аристократії» самої метрополії. Водночас у канцлерських, генеральних і апеляційних судах англійських володінь в Америці процес вели судді з числа місцевих жителів, які ніколи не вивчали спеціально основи права і вирішували кримінальні справи на основі «здорового глузду» [138, c. 236].

Розгляд справ про піратство й контрабанду здійснювали адміралтейські суди, які були розташовані в найбільших містах колоній. Рішення цих судів підлягали негайному виконанню, однак це не стало на заваді масового поширення злочинів у митній сфері і пограбувань на морі, оскільки було зумовлене прискоренням їх економічного розвитку. Цей розвиток мав капіталістичний характер і тому суперечив політиці метрополії стосовно колоній як аграрно-сировинних придатків Британської імперії. Разом з цим британський парламент, який відігравав важливу роль у конституційній монархії, завжди обмежував економічні процеси в колоніях, зокрема методами правового регулювання митної справи. Це було особливо важливим, оскільки упродовж XVIII ст. Англія вела боротьбу за світову колоніальну гегемонію проти своєї головної суперниці — Франції, що потребувало великих коштів. У 1763 р. Англія перемогла у черговій англо-французькій війні, відомій під назвою Семирічна. Після того до складу Британської імперії перейшло головне французьке володіння в Північній Америці - Нова Франція (нині — Канада).

Завоювання території сучасної Канади завдало британській державі величезного фінансового збитку, а державний борг Англії досяг колосальної суми 340 мільйонів фунтів стерлінгів. Уряд метрополії вирішив перекласти велику частину боргу на плечі британських колоністів через прийняття закону про гербовий збір, яким оподатковувалися всі юридичні документи та друкована продукція. Це загострило соціальну напруженість і зумовило масові заворушення колоністів антианглійського спрямування. Розгромлено було навіть оселю массачусетського губернатора Т. Хатчінса, вірного слуги британської Корони. Почався масовий бойкот англійських товарів, увезених до колоній. Політична еліта американців висунула вимогу представництва делегатів колоній у британському парламенті, без чого, на їхню думку, не могло бути оподаткування на користь метрополії. Ось чому 22 лютого 1766 р. британські парламентарі прийняли рішення про скасування закону про гербовий збір [73, p. 198].

Проте перемога американських підданих англійського короля погіршила фінансову ситуацію в метрополії, й остання незабаром перейшла до контрнаступу. 18 березня 1766 р. британський парламент прийняв так званий «Роз’яснювальний закон». Він проголосив право парламенту підкоряти своїй волі колонії в усіх можливих випадках, щоб не допустити самоврядування в Америці [45, vol. IX, p. 696]. У червні 1767 р. за пропозицією міністра Ч. Тауншенда британський парламент прийняв три важливих закони, які одержали назву «Актів Тауншенда». Суть законів — забезпечення коштів на утримання британської армії, що була розміщена в колоніях за рахунок американців (це обходилося англійській монархії в чотириста тисяч фунтів стерлінгів щорічно). Один з актів повідомив про розпуск законодавчої Асамблеї Нью-Йорка, оскільки цей колоніальний орган фактично виступав проти розміщення англійських військових у містах британської Північної Америки (у Нью-Йорку розміщувалося головне командування британців). Другим актом англійський парламент увів регулювання колоніальної торгівлі через обкладення митом увезених до колоній товарів — чаю, фарб, паперу і скла. У третьому ж акті говорилося про зміцнення апарату колоніального управління створенням Вищого митного керівництва зі штаб-квартирою в Бостоні [308, c. 100]. Однак найнепри- ємнішим для колоніальної верхівки було те, що Англія почала як ніколи жорстко припиняти будь-які спроби контрабанди.

Нові закони викликали в Північній Америці бурю протесту й змусили ідеологів американської автономії обговорювати питання про межі парламентської прерогативи в провінціях. Однак доки вони вирішували цю проблему теоретично, колоніальне купецтво більше хвилювало питання про те, як обминути англійські митниці при переміщенні товарів через колоніальні кордони. Адже британський уряд вирішив застосувати свої армію і флот, щоб змусити американців підкоритися, і ввів до портів великих міст військові кораблі.

Крім того, кораблі метрополії посилено патрулювали навколо американських берегів, підтримуючи митників у справі протидії контрабанді. Для активізації цих дій уряд метрополії установив, що конфісковані вантажі розподілялися як «приз» між митниками, які затримали контрабанду, губернаторами колоній, куди прибували зазначені кораблі, і британською Короною. Якщо ж торговельні кораблі з контрабандними вантажами захоплювали військові, які патрулювали американські води, конфісковані товари розподілялися порівну між британськими моряками й Короною.

Утім такі дії англійської влади не дали позитивних результатів, оскільки контрабанда набула величезних масштабів. Зухвалість контрабандистів обумовлювалася тим, що сама колоніальна адміністрація була задіяна в протизаконному переміщенні товарів практично в усіх англійських володіннях. Колоністи своїми силами знищували митниці Корони. Це змусило англійців скасувати «Акти Тауншенда», які завдали їм великих збитків і підірвали їхній владний авторитет. Та було вже пізно, оскільки склалася революційна ситуація, яка привела до першої американської революції і до самовизначення незалежної держави Сполучені Штати Америки. Утримати владу метрополії в колоніях не допоміг і «Заборонний акт» англійського парламенту, відповідно до якого колонії, які розпочали збройний опір, позбавлялися захисту Корони. Торговельні зносини з ними для іноземних держав було заборонено. Розпочалися захоплення і конфіскації американських кораблів [138, c. 30], однак це тільки роздмухало полум’я революційної війни за незалежність США.

Довгоочікуваний суверенітет колишніх колоній Корони затвердила «Декларація представників США, тих, які зібралися до загального конгресу», прийнята ІІ Континентальним конгресом. Сучасним фахівцям цей документ відомий як «Декларація незалежності США», де однією з підстав боротьби за незалежність зазначався підрив економіки штатів, спричинений забороною торгівлі з іншими країнами світу. Іронія долі полягала в тому, що перший рукописний текст Декларації, де багато говорилося про ставлення до букви й духу законів, підписав 4 липня 1776 р. президент II Континентального конгресу - відомий всім «король контрабандистів» Дж. Хенкок. І тільки 2 серпня того ж року після виготовлення пергаментної копії Декларації, що стала національною святинею американців, почалося її підписання іншими «батьками-за- сновниками» США. Буде справедливим зазначити, що це скасовує міф про споконвічну законослухняність американців. Та й як могло бути інакше, якщо перша американська революція, відповідно до концепції патріарха істориків держави і права США Р. Б. Мор- ріса, створила належні умови для виникнення нових капіталів, заснованих на таких «шанованих» видах підприємництва, як виготовлення зброї й пороху та контрабандна торгівля і спекуляція ними. Власники ж великих капіталів брали активну участь у наступній політичній історії американської держави, де контрабанда розквітала всупереч міфу про «перемоги» кримінального правосуддя і пенітенціарної системи [477].