Міжнародний союз боротьби з рабством.

Торгівля людьми, а особливо жінками та дітьми, була проголошена міжнародним співтовариством неприпустимим порушенням прав людини, формою «сучасного рабства», а також особливою формою насильства проти жінок.

Міжнародне співтовариство визнало міжнародним злочином рабство і работоргівлю.

З часом рабство і работоргівля не зникли, а збереглися і модифікувалися. Вони існують і сьогодні як ганьба людського суспільства, незважаючи на крах колоніальної системи, політичний і моральний осуд колоніалізму.

Работоргівля починалася з насильницького захоплення аборигенів Африки, значної частини Австралії, Азії, островів Тихого океану, Карибського басейну й інших районів. У деяких випадках майбутні раби купувалися работорговцями за безцінь у місцевої влади. Работоргівля як специфічний промисел процвітала в XVIII — XX ст. Перемога Півночі в Громадянській війні в США привела до скасування рабства, скороченню ринку збуту рабів.

Першим торгівлю неграми засудив Віденський конгрес 1815 р. Потім у 1818 р. в Аахені така торгівля була заборонена і визнана злочинною. Незважаючи на це, рабство і работоргівля тривалий час продовжували залишатися прибутковим промислом.

Однак боротьба з цим ганебним для людського суспільства явищем продовжувалася. У 1890 р. на Брюссельській конференції був вироблений акт, що передбачав конкретні міри боротьби з работоргівлею. Був установлений «підозрілий пояс», куди потрапили західна частина Індійського океану, Червоне море і Перська затока як артерії, через які з Африки йшли каравани з людським товаром. Військові кораблі договірних сторін одержали право затримувати й оглядати в цьому районі всі підозрілі судна.

Слід зазначити однобічний характер цих мір. Виходячи з аналізу об'єктивної характеристики того виду злочинів, на боротьбу з яким спрямований акт Брюссельської конференції, злочинною визнавалася лише работоргівля, а не саме рабство. Лише в XX в. з'явилися міжнародно-правові документи, що забороняють не тільки работоргівлю, але і саме рабство. Тут слід зазначити послідовну позицію в цьому питанні колишнього СРСР. Одним з таких важливих документів є Конвенція про рабство від 25 вересня 1926 р. Правда, вона нерідко ігнорувалася багатьма державами, які раніше закривали очі на цей злочинний бізнес.

У Конвенції дане визначення рабства: "Стан чи положення людини, над якою здійснюються атрибути права власності чи деякі з них". Звичайно, для карного закону, це, м'яко говорячи, не дуже чітка характеристика, але суть її очевидна: вона не допускає, щоб людина була власністю. Внутрішній закон держави може піти і по шляху подальшого розкриття змісту цього терміна, а може обмежитися поняттям "рабство" і просто установити покарання за цей злочин.

Після Другої світової війни почався бурхливий процес звільнення народів від колоніальної залежності і рабства. Були прийняті документи, що фіксують це положення. Стаття 4 Загальної декларації прав людини від 10 грудня 1948 р. говорить: "Ніхто не повинний знаходитися в рабстві чи підневільному стані, рабство і работоргівля забороняються у всіх їхніх видах".