Віргінія

10 квітня 1606 р. Яків І надав хартію на створення двох монопольних торгових компаній підприємців Лондона та Плімуту, які мали засвоїти «частину Америки, пойменовану Віргінія» [47, vol. 3, р. 1684; 49, vol.

1, р. 61-64; 89, p. 1-42; 290, c. 23-25]. Цим двом компаніям відходили землі в межах від 34 до 45° північної широти. Зрештою вони з’єдналися в одну Віргінську компанію.

Згідно з умовами хартії у власність компаніям було передано землі, що відповідно до норм англійського права вважалися незайнятими. Це означало, що колонізатори заздалегідь не визнавали прав індіанських племен на займані ними землі на тій підставі, що вони були «варварами й дикунами». Так виникла основа для майбутніх війн англійських колоністів з індіанцями, під час яких були знищені селища аборигенів, а їхні землі увійшли до володінь прибульців.

Компаніям було поставлено умову створювати в Америці порти, де розташовувалися судна прибульців «С’юзн Констант», «Годспід» і «Діскавері», й селища і розвивати хліборобське господарство та ремісництво на засадах, звичайних для економіки метрополії.

Пайовики монопольних компаній одержували землю «виключно в формі звичайного сокеджу» [47, vol. 3, p. 1703-1704; 87, vol. І, p. 222-223], що надавало їм право на необмежене часом спадкове володіння і вільне відчуження землі за заповітом чи за законом (за відсутності заповіту земля переходила рівними частками у власність синам, а якщо їх не було, то й дочкам). Великі землевласники були звільнені від зобов’язань феодального характеру перед Короною, які було замінено квіт-рентою - фіксованим грошовим податком, значно нижчим, ніж у метрополії.

У хартії не давалося точне формулювання всіх обов’язків власників перед монархом, а це означало, що вирішення важливих питань, зокрема й організації влади в колонії, передавалося до ведення компаній. Король вважався верховним власником віргінської землі. Тому акціонери компанії та колоністи одержували патенти на неї лише від імені монарха. Характеризуючи союз короля з підприємцями, один із літописців того часу писав, що в його основу було покладено «розумний компроміс обох сторін», за якого милість монарха розцінювалася в розмірі «п’ятої частини всього золота і срібла й п’ятнадцятої частини мінералів з того, що буде видобуто там» [487, p. 29].

Система віргінської публічної влади того часу, відображена навіть у печатці цієї колонії, була похідною від системи землеволодіння і землекористування метрополії, яку було «вивезено» англійцями до Нового Світу. Наділення лендлордів землею нагадувало надання англійськими монархами Середньовіччя земельних пожалувань на шотландському та валлійському кордонах феодалам, котрі зобов’язувалися захищати королівство від ворогів. На основі палатинатів та єпи- скопств тоді формувалася особлива прикордонна система управління, яка береглася майже без змін до епохи Тюдорів.

Саме вона була придатною для колоній, які передавалися королями приватним особам, і структура влади Середньовіччя була відроджена ними за океаном, хоча і не в повному обсязі [173].

Верховне управління компаніями формально-юридично було зосереджено в руках короля, від імені якого видавалися ордонан- си та інструкції. Монарх створив Віргінську Раду, члени якої склали присягу Якову І. Таких осіб було сорок. Серед них переважали най- багатші пайовики компаній. Управління всіма селищами «Старого домініону» здійснювали члени місцевих рад, склад яких формувався Віргінською Радою. На чолі місцевої ради, що мала широкі адміністративні повноваження, стояв президент, а до її складу входило майже тридцять осіб. Найвпливовішими серед них були скарбники та їхні помічники, котрі відповідали за збереження й урахування матеріальних цінностей. Юридичний статус і економічний стан представників віргінської адміністрації відповідали особливостям життєдіяльності так званого нового шляхетства - соціального гібриду лендлорда та підприємця, що перебрався за океан із суто комерційною метою. Згідно зі становою ознакою віргінські аристократи були панами, а відповідно до укладу життя - буржуа.

Місцеві ради віргінських селищ набули право видавати тимчасові розпорядження і здійснювати правосудця, додержуючись норм права і процедур, що були характерні для метрополії. Вироки за тяжкі злочини, які вимагали застосування смертної кари (заколот, змова та вбивство), ухвалювалися колегіями присяжних засідателів, що їх формували на спеціальних засіданнях рад.

Королівські хартії дозволяли також підприємцям здійснювати конкретні господарські операції. Постійного акціонерного капіталу компанії не мали, а дивіденди розподілялися лише в разі успіху комерції [353, p. 201-203; 487, p. 30-31]. Колоністів прирівнювали у правах до всіх підданих британського монарха. Обов’язковою умовою переселення вільних англійців до Віргінії було публічне принесення ними присяги на вірність Якову І. Хартія 1606 р. стала правовою базою для розвитку Віргінії, утім король виступав лише як покровитель компаній і не брав на себе зобов’язань матеріального характеру. Це стримувало процес еміграції до Віргінії, оскільки пайовики компаній не ризикували великими капіталовкладеннями.

Адміністративний центр Віргінії було закладено за рік після підписання королівської хартії. Його назвали на честь Якова І Джеймстауном (від латинізованої форми королівського імені) [28, p. 77;

392, p. 94]. Згодом з’явилися інші селища, котрі стали центрами адміністративних районів, де сформувалися структури самоврядування.

Верхівка колонії постійно розширювала межі Віргінії, оскільки цього вимагав екстенсивний характер плантаційного господарства. Головним джерелом зростання населення була еміграція. Територію Віргінії сформовано за рахунок відчуження земель конфедерації алгонкінських племен повхатан [55]. Воно здійснювалося як завдяки територіальним загарбанням, так і через укладання договорів з індіанськими ватажками про «купівлю» земель тубільців. Останнє ж не відповідало уявленням індіанців про характер земельних відносин, оскільки родовий лад не передбачав приватної власності на племінні угіддя, й аборигени опиралися британській колонізації. Ось чому 1611 р. губернатор Віргінії Т. Дейл зруйнував індіанські селища поблизу Джеймстауна та спробував поставити індіанців під англійський протекторат, обравши для цього звичайний спосіб - укладення династичного шлюбу між дочкою алгонкінського ватажка Покахонтас і багатим плантатором Дж. Рольфом [149, p. 21, 54; 414, p. 23]. Однак це був паліатив, оскільки витіснення індіанців на захід від океанського берега 1622 р. призвело до повстання аборигенів, під час якого індіанці винищили значну кількість населення колонії. Після цього колонія опинилася на межі повного краху.

Труднощі зростання Віргінії вимагали більшої уваги до її потреб з боку Корони, і 23 травня 1609 р. Лондонській компанії було надано нову королівську хартію.

Вона стала самостійною і не пов’язаною з плімутськими компаньйонами. Хартія встановила олігархічну систему управління у Віргінії, яку повною мірою контролювали п’ятдесят два члени Ради Віргінії (кількість пайовиків становила близько семисот осіб). Від неї в колонії діяли губернатор як головний адміністратор, суддя та командувач колоніальним ополченням.

Повільний розвиток колонії призвів до суттєвих коректив процесу колонізації. Лондонську та Плімутську компанії було об’єднано у Віргінську, яка отримала нову офіційну печатку, що засвідчила її володільські права. Остання одержала третю королівську хартію від 12 березня 1612 р. [47, vol. 3, p. 17151722; 50; 89, p. 74-96], яка підтвердила умови двох перших і розширила права місцевого самоврядування. Зросла роль загальних зборів верхівки колонії, що відбувалися раз на тиждень у складі п’ятьох радників та п’ятнадцяти рядових членів. Вони зосередили в своїх руках нормотворчі та адміністративні функції, зокрема право вирішувати на місці проблему наділення землею колоністів від імені Віргінської компанії. Після змін у системі управління колонією потік переселенців зріс. Передусім туди емігрували власники акцій компанії, щоб вирішувати особисті проблеми на місці. Однак основною масою емігрантів були сервенти, або законтрактовані служники, чий правовий стан мало відрізнявся від становища рабів. Розповсюдження у Віргінії культури тютюну, який вирощували колоністи для продажу в країнах Європи, стимулювало потребу в робочих руках і призвело до закріплення інституту кабального рабства.

В ієрархічному колоніальному суспільстві головним було не прагнення вдосконалити організацію виробництва і праці, а вирішення проблеми того, хто і за яким правом користуватиметься їх плодами на основі привілеїв та звичаїв. Лише в останню чергу йшлося про законодавство, яке треба було ще розробити. Воно мало закріпити рабство - найдавніший інститут соціальної залежності, яке було поширене навіть у країнах Європи [173]. Британські плантатори використовували досвід іспанських землевласників. Проте в англійських колоніях праця негрів тоді не прижилася завдяки високій вартості чорних рабів і малій тривалості їхнього життя. Тому в XVII ст. переважало тимчасове біле рабство. Від 80 до 90% населення становили тимчасові білі раби, що потрапляли до Нового Світу завдяки коштам заможних осіб, які вкладали капітали у засвоєння Віргінії. Ось чому прибульці впродовж ряду років перебували в повній залежності від господарів. Більшість сервентів рекрутувалися із знедолених селян і військових, які жебракували на батьківщині. Насильство над ними стало державною політикою при Тюдорах і було продовжене Стюартами [325, p. 12].

Другу групу осіб серед кабальних служників становили люди, засуджені англійськими судами переважно за те, що вчинили злочини проти власності заможних верств, котрі експропріювали вільних англійських селян і ремісників та перетворили їх на надлишкове населення Англії. Відбір таких злочинців здійснювали чиновники метрополії, які керувалися приписами указу Якова І (1615). Склад комісії, що здійснювала відбір, був затверджений королем. Монарх визначав такі обмеження роботи чиновників: не дозволялося спрямовувати до Віргінії вбивць, насильників і чаклунів [328, p. 34-37; 476, p. 323]. Однак політичних злочинців відправляли в колонії аж до війни за незалежність США. Цю політику підтримували й можновладці індепендентської республіки. У 1652 р. кромвелівські генерали, які наводили силою «порядок» у Шотландії, вислали до Америки понад триста військовополонених.

Останньою групою сервентів були редемпшинери (від англійського поняття «redemption» - викуп). На відміну від сервентів першої групи, які укладали контракт на еміграцію ще на батьківщині, редемпшинери, лише потрапивши на корабель, підписували зобов’язання, що в Америці вони самі знайдуть собі патрона, котрий поверне гроші, витрачені на переїзд, господарю або капітану судна. На пошуки господаря їм давалося три доби після прибуття до Віргінії. Якщо цю умову не було виконано, нещасного продавали на аукціоні.

Спочатку сервентами були лише чоловіки, однак 1620 р. на аукціоні у Віргінії продали шістдесят дівчат за ціною до ста шістдесяти фунтів тютюну за кожну (тютюн - вартісне вираження ціни сервен- та - продавався в метрополії за ціною в три шилінги за англійський фунт). До кабального рабства потрапляли у великій кількості й діти. Так, 1627 р. у Віргінії було продано до безстрокового рабства тисяча п’ятсот дітей. Правовий стан сервентів у колонії був вкрай приниженим, а їхня праця виявлялася малопродуктивною. Ось чому господарі жорстоко експлуатували тимчасових рабів. Це було дозволено підприємцям хартією 1612 р., яка передбачала сувору відповідальність винних сервентів у вигляді побиття батогами, тортур, страти і продовження терміну кабального рабства. Відповідальність за втілення цього припису було покладено на публічну владу колонії, передусім - на її адміністрацію [90, vol. 3, p. 78; 535, p. 12-14, 23-24].

Система управління на місцях формувалася на основі інструкції Віргінської компанії від 18 листопада 1618 р., відомої як «Велика хартія». На території Віргінії було виділено чотири адміністративно-територіальних округи - боро. У межах округів (Джеймстаун, Чарлз-Сіті, Енріко-Сіті та Елізабет-Сіті) три тисячі акрів кращої землі стали власністю компанії, яку обробляли сервенти корпорації - тенанти, або утримувачі. Лише по закінченні терміну відробітку на користь компанії (до семи років) вони могли розраховувати на одержання земельної ділянки. У межах боро виділяли також церковну землю і ділянки для губернатора, скарбника, воєначальника, віце-адмірала, суперінтенданта, лікаря й секретаря. Ці ділянки обробляли тенанти. Наділи службових осіб і священиків після закінчення терміну служби переходили до їхніх наступників [353, p. 229; 368, p. 275-277; 403, p. 200-201]. В Енріко-Сіті виділили також ділянку для місії, де побудували «індіанський коледж» для навчання хрещених тубільців основам християнства.

Колоніальне законодавство зафіксувало три категорії землевласників: акціонери компанії, які користувалися правом землеволодіння у вигляді дивідендів, «старі» й «нові» колоністи.

З 1619 р. адміністрація колонії розпочала практику видачі земельних патентів заможним вільним колоністам. Прагнучи зміцнити колоніальну систему, Віргінська компанія заснувала інститут об’єднаного землеволодіння різних власників, гуртуючи їх в асоціації. Земля асоціації іменувалася хандрид, або ж сотня (адміністративний район у метрополії). Організація життя сотні покладалася на її господарів, проте за обов’язкової умови: кожен район мав очолити адміністратор, відповідальний за порядок [324, p. 130—

134; 485, vol. 1, p. 84].

Одна з інструкцій Віргінської компанії («Ордонанс і встановлення для Ради й Асамблеї Віргінії») регламентувала управління колонією. Відповідно до неї консультативним органом при губернаторі Віргінії й водночас вищою судовою установою колонії було проголошено її Раду, членів якої призначали з Лондона.

Тоді ж сформували представницький орган Віргінії - Генеральну Асамблею (звичайне найменування - Палата городян). До її складу входили члени Ради і представники всіх боро та сотень, утім провідну роль там відігравали губернатор Д. Ірдлі та шість членів Ради колонії. Самоврядні одиниці делегували до Палати городян по два заможних представники від кожного з одинадцяти селищ.

Запроваджуючи інститут Генеральної Асамблеї, компанія сподівалася на зміцнення державно-правових відносин у Віргінії. Адже цей орган, який мав право нагляду за діяльністю губернатора, формувався з числа найзаможніших колоністів. Це відповідало парламентській практиці метрополії, де публічна свобода розглядалася як привілей володаря певної нерухомої власності (землі), що приносила річний прибуток у розмірі більше сорока шилінгів. Зрештою в самій Англії нею володіла меншість британців - фригольдери (вільні держателі землі) в селі та фрімени (вільні піддані Корони), які набували права, необхідні для заняття державними справами. Перша сесія Генеральної Асамблеї влітку 1619 р. прийняла ряд законів, схва-

ливши інструкції компанії. Систему управління колонією визначили «Накази і настанови з метою кращого управління справами компанії, яка перебуває в Лондоні» [81, vol. 3, p. 340-365]. Акт передбачав введення квартальних зборів акціонерів, що визначали діяльність компанії. Проте роль Віргінської Ради як верховного керівного органу компанії ставала дедалі менш помітною. Вона перетворилася на представницький орган. Практика роботи віргінської адміністрації вимагала прийняття нових підзаконних актів для кращої організації органів влади. Вони частково розходилися за змістом з нормами права метрополії, однак допомагали колоніальним підприємцям розвивати плантаційне господарство. Інтересам господарів служила й судова практика Генеральної Асамблеї. Будь-яке порушення сер- вентом зобов’язань, визначених законами, супроводжувалося тілесними покараннями, від яких звільнялися лише «гідні люди», тобто заможні підприємці [46, p. 107; 375, p. 38-39; 404, p. 1-4].

Нова система землеволодіння й землекористування активізувала колоніальне засвоєння англійцями земель на східному узбережжі сучасних США. Однак повстання аборигенів 1622 р., яке спустошило колонію, мало своїм безпосереднім результатом банкрутство Вір- гінської компанії. Тому 24 травня 1624 р. суд Королівської лави позбавив її, як збанкрутіле підприємство, всіх прав і привілеїв, тобто ліквідував компанію [79, vol. 1, p. 63-68; 81, vol. 3, p. 526-528, vol. 4, p. 477-478]. У березні наступного року новий король Карл І підтвердив це рішення спеціальною прокламацією. Там указувалося, що Віргінія є частиною імперії британського монарха, а тому управління в ній має відповідати загальним принципам побудови держави. Так Корона реагувала на спроби віргінських аристократів зміцнити свою незалежність.

Джефферсон виклав суть королівського припису так: «Друга Рада, що буде називатися Генеральною Асамблеєю, скликатиметься губернатором раз на рік або частіше і складатиметься з Ради колонії і представників від кожного міста, сотні або плантації, обраних відповідно мешканцями. Усі питання в ній повинні вирішуватися більшістю голосів присутніх, однак за губернатором зберігається право вето. Членам Асамблеї надається право розглядати, обговорювати й вирішувати питання щодо загального добробуту, приймати для ко-

ристі колонії та управління нею закони, які копіюють закони і політику Англії або максимально дотримуються їх, за умови, що ці закони не матимуть сили доти, доки не будуть ратифіковані загальними квартальними зборами компанії в Англії і повернуті, скріплені печаткою, назад» [138, c. 191].

Віргінія стала королівською колонією, однак відбитки законів, які були прийняті Палатою городян 1619 р., збереглися там до кінця XVII ст. Віргінська Рада в Лондоні і Рада колонії мали функціонувати й надалі, однак управління колонією перейшло до рук губернатора, який призначався королем. Акціонери Віргінської компанії розчарувалися в успіху колоніального підприємства і почали продавати свої землі. Проте колонія розвивалася й далі, оскільки король дозволив віргінцям придбавати патенти на незайняті, необроблені й виморочні землі.

Встановилася і практика наділення землею командирів міліції, що підступно вбивали аборигенів або відтісняли алгонкінські племена вглиб континенту, а також людей, які осідали в прикордонних районах. У більшості випадків землею наділялися члени колоніальної адміністрації, тоді як кількість дрібних землевласників була незначною. Таке становище закріпилося постановою Генеральної Асамблеї в 1627 р.

здійснено кодифікацію віргін-

За п’ять років (1627-1632) було ських законів, а незабаром змінено адміністративно-територіальну систему й упорядковано діяльність суду. Вищим органом судочинства була Генеральна Асамблея, яка розглядала складні справи та апеляції на судові рішення. З формально-юридичної точки зору, Асамблея повинна була забезпечити рівність бідних і багатих перед законом. Однак ця вказівка не мала позитивних наслідків, оскільки норми звичаєвого права саме й передбачали захист інтересів заможних верств населення [477, p. 122-124; 495, p. 46; 536, p. 68-69].

Водночас можновладці ввели систему регулярного скликання Генеральної Асамблеї як неофіційного вищого судового органу колонії, що вирішував найскладніші цивільні та кримінальні справи. Відповідно до віргінського законодавства майнові справи, що були засновані на позовах вартістю більше тисячі шестисот фунтів тютюну (валюта колонії), мали наслідком кару через відрубування кінцівок або навіть шибеницю. Остаточні вироки виносив Головний суд Віргінії у складі губернатора і членів ради колонії, що збирався в Джеймстауні один раз на квартал. Територію колонії поділили на вісім графств, що були представлені в Асамблеї двома делегатами кожне. У графствах засновували курії - щомісячні збори вільних заможних колоністів, яких іменували (згідно з традицією метрополії) фріменами. Члени курій займалися місцевими справами (від організації будівництва доріг до видачі ліцензій на відкриття таверн). У куріях відтворювалися традиції та норми англійського муніципального права, пристосовані до місцевих умов [290, c. 154-155].

Напередодні англійської революції Карл І поширив привілеї колоніальних органів самоврядування, оскільки розглядав віргінських аристократів як своїх союзників і противників парламенту. Він закріпив за плантаторами власність у формі, далекій від феодальної. Квіт-рента існувала формально, і плантаційне господарство набувало буржуазних рис, оскільки було засноване на отриманні комерційного прибутку. Не дивно, що під час революції англійський парламент не вніс змін до системи публічної влади Віргінії, хоча і змусив її аристократів визнати суверенітет британської Палати громад. У 1650 р. парламент прийняв перший Навігаційний акт, що забороняв торгівлю англійців і чужинців з Віргінією і Мерілендом, оскільки вони не визнали владу парламенту над собою. Однак «Старий домініон» лише виграв від перемоги парламенту в громадянських війнах. Адже затвердження англійської буржуазної державності сприяло й розвитку капіталізму в колоніях.

Між тим метрополія розглядала Віргінію як ринок збуту промислових виробів, вироблених в Англії, і джерело дешевої сировини для Альбіону. Британський парламент продемонстрував це «Актом про заохочення й упорядкування торгівлі Англійської держави» (1 серпня 1650 р.), де вказувалося на необхідність швидкого формування ради комісарів для введення закону у життя. Завдання її членів полягало в такому: «Вони повинні обговорювати питання про англійські плантації в Америці чи будь-де в іншому місці і давати поради стосовно того, як найкраще ними управляти і зробити їх найкориснішими для держави та якомога збільшити кількість або покращити якість створюваних ними товарів настільки, щоб (якщо це можливо) ці плантації могли постачати до англійської держави все необхідне для її потреб» [12, c. 263]. На чолі комісарів був граф Р. Варвік, призначений «генерал-губернатором і верховним лордом-адміра- лом усіх островів та інших колоній, що заселені, засновані або належать будь-кому з підданих його величності короля Англії». Комісари надали підприємцям пільги в оподаткуванні на підставі декрету парламенту від 23 січня 1647 р. [15, vol. 1, p. 912; 196, c. 55-56].

Страту короля віргінська Палата городян і законодавці Мерілен- ду визнали протизаконною акцією, і британський парламент вирішив силою ліквідувати колоніальний заколот. Новим Навігаційним актом 1651 р. парламент запровадив блокаду непокірних колоній, проголосивши: «Після 1 грудня 1651 року й надалі жодні продукти або товари, вирощені, створені або вироблені в Азії, Африці й Америці чи в будь-якій їх частині або на тих островах, що позначені на звичайних планах або картах цих країн як такі, що є англійськими плантаціями, так і інших, не повинні ввозитися чи доставлятися до Англії... під страхом конфіскації і втрати всіх товарів, що ввозяться всупереч постановам цього акта, а також під страхом конфіскації корабля (з усім його спорядженням, гарматами і приладдям), на якому будуть ввезені або доставлені позначені вище товари чи продукти. Половина, що конфіскована, надходитиме на користь держави, а інша - на користь будь-якої особи або осіб, що арештують товари чи продукти й будуть відстоювати свої права в будь-якому суді, в якому ведуться судові протоколи в межах держави» [12, c. 267-268].

У 1651 р. британський флот змусив Віргінію та Меріленд «добровільно» визнати нову владу в метрополії на умовах укладення договору між урядом Англії та колоніями [47, vol. 3, p. 1736]. Це було закріплено в урочистій угоді у такий спосіб:

«По-перше, погоджено і встановлено, що колонія Віргінія і всі її жителі надалі перебуватимуть у належному підпорядкуванні

Англійській республіці відповідно до існуючих у ній законів і це підпорядкування визнається добровільним актом, не нав’язаним силою чи примусом у результаті її завоювання, і що вони будуть володіти і користуватися такими ж свободами і привілеями, що належать вільно народженим мешканцям Англії, і що колишнє управління колонії з допомогою повноважень і інструкцій не матиме законної сили.

По-друге, Велика Асамблея, як і раніше, збиратиметься й вирішуватиме справи Віргінії, не вчиняючи жодних дій, спрямованих проти уряду Англійської республіки і встановлених в ній законів.

По-третє, проголошуються загальне пробачення і повна амністія за будь-які дії, за усні чи письмові висловлювання проти англійського парламенту.

По-четверте, Віргінія зберігає кордони, встановлені хартіями колишніх королів, і з цією метою задля припинення всього, що може порушити те, що випливає з цього права, отримає від парламенту нову хартію.

По-п’яте, всі патенти на землю, надані за печаткою колонії будь- яким попереднім губернатором, залишаються в силі...

По-десяте, для підтримання в колонії належного порядку в майбутньому всім мешканцям запропоновано підписати зобов’язання згідно з прийнятим з цією метою актом парламенту. Усі, хто відмовиться підписати означене зобов’язання, отримають річний термін для підготовки до від’їзду, якщо вони побажають покинути Віргінію зі своїм майном. Упродовж цього року вони, як і раніше, користуватимуться рівними з іншими правами...

По-шістнадцяте, комісари парламенту, які підписали цю угоду, обіцяють самі й честю парламенту повною мірою її виконувати, а нинішній губернатор, Рада і депутати також обіцяють це зі свого боку за всю колонію...» [106, р. 19].

Задовольнивши ультиматум комісарів англійського парламенту, губернатор і члени Ради Віргінії домоглися від них прийняття акта, згідно з яким особисті права і власність віргінської верхівки були захищені від свавілля уряду метрополії [138, c. 193-194]. Отже, можна стверджувати, що впродовж першої половини XVII ст. було віднайдено й упроваджено в дію систему державно-правового управління Віргінією, яка надала колоніальній верхівці певну самостійність у вирішенні справ.

2.

<< | >>
Источник: Калашников В.М., Малишко В.М.. Формування інститутів держави і права в США ранньої доби (1607-1775 рр.): Монографiя / В. М. Калашников, В. М. Малишко; за ред. і з передмовою I. Б. Усенка. - К.,2015. - 406 с.. 2015

Еще по теме Віргінія:

  1. Правова організація плантаційного рабства в «Старому домініоні» - колонії Віргінія
  2. 17.1. Боротьба американських колоній за незалежність. Декларація незалежності США
  3. Південний регіон
  4. И.Т. Беспалый. Государственное право Российской Федерации. Учебное пособие. Часть 1. Изд-во "Самарский университет". Самара,2004. 140 С., 2004

  5. РАЗДЕЛ I. ГОСУДАРСТВЕННОЕ ПРАВО РОССИЙСКОЙ ФЕДЕРАЦИИ КАК ОТРАСЛЬ ПРАВА И НАУКА
  6. Глава I. ГОСУДАРСТВЕННОЕ ПРАВО КАК ОТРАСЛЬ ПРАВА РОССИЙСКОЙ ФЕДЕРАЦИИ
  7. § 1. Понятие и предмет государственного права Российской Федерации как отрасли права
  8. § 2. Государственно-правовые нормы, их особенности и виды. Государственно-правовые институты
  9. § 3. Государственно-правовые отношения, их особенности. Субъекты и объекты государственно-правовых отношений
  10. § 4. Источники государственного права Российской Федерации
  11. § 5.Система государственного права Российской Федерации
  12. § 6. Место государственного права Российской Федерации в системе права Российской Федерации
  13. Глава II. НАУКА ГОСУДАРСТВЕННОГО ПРАВА РОССИЙСКОЙ ФЕДЕРАЦИИ
  14. § 1. Понятие, предмет, источники и система науки государственного права Российской Федерации
  15. § 2. Источники и методология науки государственного права
  16. РАЗДЕЛ II. КОНСТИТУЦИЯ РОССИЙСКОЙ ФЕДЕРАЦИИ И ЕЁ РАЗВИТИЕ
  17. Глава I. ОСНОВЫ ТЕОРИИ КОНСТИТУЦИИ
  18. § 1. Основные этапы конституционной истории
  19. § 2. Предмет конституционного регулирования. Понятие конституции
  20. § 3. Социально-политическая сущность конституции
- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Арбитражный процесс - Банковское право - Вещное право - Государство и право - Гражданский процесс - Гражданское право - Дипломатическое право - Договорное право - Жилищное право - Зарубежное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Информационное право - Исполнительное производство - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Медицинское право - Международное право. Европейское право - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Политология - Права человека - Право зарубежных стран - Право собственности - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Семейное право - Судебная психиатрия - Судопроизводство - Таможенное право - Теория и история права и государства - Трудовое право - Уголовно-исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Ювенальное право - Юридическая техника - Юридические лица -