Виникнення кримінальної юстиції

Становлення суверенітету нашої країни, закріпленого в Конституції України, створило умови для суттєвої зміни державної кримінальної політики. Україна намагається увійти до світового співтовариства цивілізованих країн, покладаючи на себе у зв’язку з цим ряд нових зобов’язань стосовно реформи внутрішньодержавного права, що випливають із необхідності узгодити його з нормами міжнародного права.

Ось чому докорінної реформи потребує і кримінальна юстиція. Вирішення цієї проблеми необхідно здійснювати з урахуванням світового досвіду, зокрема і тих країн, кримінальна юстиція котрих одвічно розвивалася в іншому, ніж наша, правовому полі. Мова йде про Сполучені Штати, чиє право так званої ранньої епохи американської державності (1606-1775) розвивалося в руслі загального права Англії, під юрисдикцією якої перебували в той час британські колонії в Північній Америці - основа майбутньої суверенної американської республіки. Аналіз процесу виникнення американської кримінальної юстиції, історія якої нараховує три сторіччя, викликає великий інтерес і заслуговує на наукове узагальнення.

З погляду сучасних американських правознавців, кримінальне правосуддя є системою, яка гарантує підтримку і додержання правопорядку. Воно замінює собою приватне насильство і відплату, для виконання яких суспільство звертається до спеціальних державних органів, що виконують для нього цю роботу. Найбільш очевидним завданням американської кримінальної юстиції є контроль за небезпечною поведінкою - небезпечною, звичайно, з погляду конкретного суспільства [233, c. 225]. Такий підхід до вирішення проблеми в США чітко простежується з моменту заснування в Північній Америці колоніального суспільства, що одразу ж пішло шляхом побудови ринкових відносин у володіннях британської Корони.

Найстарішу англійську колонію в Північній Америці - Віргінію, яка виникла в 1606 р., було створено як осередок рабовласництва Нового часу. Його специфіка полягала в тому, що рабство в Новому Світі набуло суто комерційного характеру й було призначене для того, щоб первісне накопичення капіталу в метрополії проходило посиленими темпами. Основною робочою силою в колонії були білі кабальні раби, і нестача їхніх робочих рук упродовж всього XVII ст. стимулювала таку кримінальну політику Віргінії, яка була спрямована насамперед на регулювання інституту сервітуту каральними засобами. На першій сесії Генеральної Асамблеї колонії, пізніше відомої як Палата городян (виконувала роль представницького органу заможних колоністів), у 1619 р. було прийнято серію законів, які розвивали основні положення інструкцій власників Віргінії - пайовиків Віргінської компанії [47, vol. 3, p. 1884-1889]. Нове соціальне законодавство, яке фактично було пристосуванням англійського загального права до колоніальних реалій, передбачало обов’язкову реєстрацію всіх сервентів із зазначенням закінчення терміну контракту, щоб виключити будь-яку можливість ухилення від зобов’язань [290, c. 90-91]. Порушення цих умов каралося згідно з розсудом губернатора й ради колонії. Поряд із законами інтересам колоніальної верхівки слугувала і судова практика Асамблеї, якою вона зайнялася явочним порядком. При карному переслідуванні сервентів, що по- рушили нормативні приписи, застосовувалися засоби, запозичені з практики кримінального правосуддя метрополії, в «арсеналі» представників юстиції якої нараховувалося біля ста тридцяти видів най- витонченіших покарань. Серед них цілком звичними були бичування, виставляння біля ганебного стовпа в колодках, відсікання вух і інших членів тощо. Нелюдські покарання супроводжувалися збільшенням терміну перебування в кабальному рабстві [124, p. 288].

Перші віргінські карні закони підкреслювали становий характер кримінального переслідування злочинців. Справа в тім, що Асамблея прийняла постанову про неприйнятність тілесних покарань для «джентльменів» - представників вищого стану колонії. Така карна політика верхівки колоніальної Віргінії була цілком звичною для правосуддя в найрозвиненіших державах Західної Європи того часу. Адже здійснення правосуддя в них ґрунтувалося на винятково чіткій залежності цивільної правосуб’єктності від політичного статусу.

У 1623 р. уряд Англії ліквідував Віргінську компанію як власника колонії і «Старий домініон» перейшов до королівської юрисдикції. У зв’язку з цим почалася адміністративна реформа, яка призвела до виділення в колонії округів. Слідом за цим відбулося виникнення судової системи, значною мірою спорідненої із зразками, даними метрополією. В округах Елізабет-Сіті і Чарлз-Сіті з’явилися перші місцеві суди, які розглядали дрібні кримінальні і цивільні справи [406, p. 2-3]. У той же час Верховним судом Віргінії, який виступав також і в ролі апеляційної інстанції, залишалася рада колонії на чолі з губернатором [290, c. 90-108]. Вища судова структура Віргінії продовжила практику жорстокого кримінального переслідування злочинців, які належали до нижчих станів колонії. Для цього колоніальній верхівці треба було прийняти закони, що позбавили сервентів цивільної правосуб’єктності. Кабальних рабів стали розглядати тільки в ролі особистого майна господаря, яким він міг розпоряджатися на свій розсуд. Більше того, віргін- ське законодавство закріпило положення про те, що і після закінчення терміну контракту сервент не міг стати цілком вільною особою, спроможною захищати свої інтереси у віргінських судах.

У 1634 р. адміністративна система колонії зазнала подальших змін. Територію Віргінії було розділено на вісім графств, і в кожному з них місцеві суди, збираючись раз на місяць, продовжували вирішувати дрібні кримінальні справи, у яких винні присуджувалися до штрафів [46, vol. ІХ, p. 282]. Вищим же неконституйованим судовим органом колонії залишалася Палата городян. Її судова юрисдикція була обмежена розглядом апеляцій і вирішенням таких кримінальних справ, що не мали прецедентів. Роль головного суду колонії виконувала її рада, що збиралася у віргінській «столиці» Джеймстауні раз на квартал. Вона приймала рішення у таких кримінальних справах, які каралися стратою або скаліченням тіла.

Постійна нестача робочих рук у колонії змусила віргінську Палату городян прийняти в 1643 р. закон, відповідно до якого термін служби схопленого утікача-сервента подвоювався, а після нової втечі до основного покарання стали додавати ганебне - на щоці у злочинця випікали літеру «К», із якої починалося англійське слово, що в перекладі означало «утікач».

Віргінський зразок кримінальної юстиції був запозичений владою другої (за часом виникнення) англійської рабовласницької колонії на теренах сучасних США - Меріленду (заснована в 1634 р.). Суть карної політики мерілендської адміністрації, подібної до вір- гінської, не змінила навіть та обставина, що Меріленд був єдиною католицькою колонією Англії. Її можновладці, які діяли від імені власника - британського аристократа С. Калверта, другого лорда Балтимора [290, с. 75], засновували кримінальне право і процес на виданому останнім «Ордонансі» (1637 р.). Інструкція лорда передбачила створення в колонії Генеральної Асамблеї, членами якої були губернатор (брат лорда - Леонард), його радники, командири ополчення і кілька депутатів, половину з яких призначав голова адміністрації, а другу - обирали заможні колоністи [90, vol. 1, p. 127-129]. Перша сесія Асамблеї колонії, що відбулася в березні 1638 р., розглядала справу про піратство колоністів Сміта і Батлера. Першого з них було виправдано, а другого - засуджено до страти. Розгляд цієї справи свідчив про те, що Асамблея виконувала функції вищої судової інстанції колонії [90, vol. 1, p. 85-88]. Тоді

члени Асамблеї дійшли висновку, що страту повинен був підтверджувати лорд - власник колонії.

У 1638 р. Асамблея прийняла «Акт про народні вольності» [47, vol. 2, p. 1182-1183], у якому стверджувалося, що закон забезпечить цілісність власності фріменів і надасть їм можливість захищати свої права в судовому порядку. Розвиваючи положення цього акта, мерілендські законодавці прийняли згодом ряд постанов про рабів (негрів та індіанців), які були перетворені в просту належність майна хазяїв і позбавлені права на судовий захист, а також про сервентів. Стосовно останніх у католицькій колонії було прийнято низку суворіших, порівняно з іншими володіннями англійської Корони, кримінальних законів та заходів правового впливу. До того ж наймані робітники підприємців колонії Меріленд багато в чому були зрівняні в правовому відношенні з кабальними рабами. Починаючи з 1641 р., втеча сервентів і найманих робітників від господарів або їхнє сприяння втечі розглядалися як тяжкий кримінальний злочин, що карався стратою [477, p. 468].

Свою частку в жорсткість карної політики влади колонії вносила і церква, яка була узаконена в ролі державного інституту, а тому богохульство, святотатство, ідолопоклонство і чаклунство були кваліфіковані як злочини, що каралися стратою на шибениці [378, p. 297].

Британські володіння в Північній Америці за всіх розбіжностей їх економічних і політичних інститутів існували в правовому полі метрополії й тому навіть у північних колоніях, для яких більшою мірою, на відміну від рабовласницького Півдня, була характерна «буржуазність» розвитку, проводили карну політику, подібну до віргінської і мерілендської. Колонію релігійних дисидентів Новий Плімут було створено в 1620 р. на території сучасного американського штату Массачусетс. Правову базу для формування державно-правових відносин у ній було закладено відомою «Угодою на “Мейфлауєрі”». Там було зазначено: «Ми створимо і введемо такі справедливі й однакові для всіх закони, ордонанси, акти, постанови й адміністративні рішення, які будуть у той чи інший час найкорисніші нам та відповідатимуть загальному благу колонії і яким обіцяємо підкоритися» [290, c. 193].

Під час виникнення колонії в ній було встановлено звичайну для початкового етапу англійського колоніалізму в Північній Америці систему спільного ведення громадського господарства. Того часу колективізм був життєво необхідним, щоб із найменшими витратами заснувати колонію і якомога швидше одержати від неї зиск. Спільне ведення господарства спочатку підтримували як світська влада колонії, так і церковні лідери, які мали дисциплінованих парафіян в особі губернатора колонії та його помічника. Ця обставина обумовила єдину карну політику колоніальної верхівки, що мало в чому змінилася навіть після того, як колонія вкоренилася на ґрунті Нового Світу і на перший план вийшли приватні інтереси найзаможніших колоністів. Не дивно, що незабаром із Плімуту був вигнаний перший колоніст, оскільки він поставив під сумнів право колонії, яке ґрунтувалося тоді на релігійних заповідях, що розглядалися її верхівкою в ролі законодавчої бази та перешкоджали підприємницькій діяльності. Цією людиною був перший у Північній Америці юрист і «джентльмен» Т. Мортон, автор книги «Новий англійський Ханаан», де висвітлювалися деякі проблеми становлення права в Новому Плімуті [90, vol. 2].

Практика вигнання з колонії заможних осіб, які суттєво порушили розпорядження адміністрації, була тоді звичною для Плімуту. Зовсім інший підхід практикувався стосовно кабальних слуг і небагатих колоністів (так званих мешканців), які постійно перебували під загрозою тяжких карних покарань за порушення порядків, встановлених колоніальною верхівкою. Розвиток колонії однак виявив необхідність переходу від регулювання суспільних відносин завдяки особистому втручанню губернатора та плімутському магістрату до встановлення чіткішої правової системи. Ось чому Загальні збори колонії (представницький орган фріменів) прийняли «Великі основи 1636 року», які законодавчо закріпили основні права і вольності багатих колоністів [290, c. 299]. Норми цієї збірки законів передбачали такі покарання сервентів за правопорушення, як відпрацювання на важких роботах і побиття батогами, а карні злочини кабальних слуг жорстоко каралися відповідно до норм загального права метрополії. Згодом для сервентів, що не підкорялися господарям, було введено режим каторжного утримання в робітному будинку. Магістрат лише зрідка заступався за тих сервентів, яких піддавали тортурам господарів. Проте в більшості випадків фрімени тільки вислуховували настанови чиновників магістрату щодо хорошого поводження зі слугами. Лише в разі вбивства сер- вента господаря могли присудити до таврування руки і конфіскації майна, що практикувалося виконавцями покарань дуже рідко.

Вищою судовою інстанцією колонії був плімутський магістрат, у якому засідали губернатор і його асистенти. Під час здійснення карного процесу щодо тяжких злочинів на засіданні суду були присутні також присяжні, яких адміністрація призначала з числа фріменів. Процес судочинства повинен бути якнайбільше схожим на судову практику метрополії. Формально-юридично у «Великих основах...» було закріплено принцип об’єктивного ставлення до підсудного незалежно від його правового статусу і майнового становища. Суд вимагав від обвинувачів надання незаперечних доказів або показань свідків двох фріменів, що розглядалися в ролі необхідної і достатньої умови для винесення судового вироку. За державну зраду, навмисне вбивство, статеві злочини і заподіяння великого матеріального збитку заможним власникам підсудних могли засудити до страти на шибениці. Адюльтер, пияцтво, лихослів’я і дармоїдство призводили до бичування або штрафу. Була введена ретельно розроблена шкала матеріального відшкодування збитків.

«Великі основи...» передбачили зведення в Плімуті й сусідніх селищах спеціальних споруд, призначених для виконання покарань, - шибениць, ганебних стовпів і колодок, розміщених на центральних площах містечок.

Схожа карна політика була властива і колонії Массачусетс, створеній пуританами-конгрегаці- оналістами на північному сході теперішніх США у 1628 р. Вона проходила процес становлення в той період, коли метрополія

рухалася до буржуазної революції. Підвищення податків, створення монополій, що мали привілей від короля й інших підприємців, які розоряли їх, зміцнення англіканської церкви й замах на особисту безпеку і власність англійської буржуазії, політичні ідеї якої були тоді за традицією, успадкованою від Середньовіччя, виражені мовою релігії, нестерпне бажання позбутися утиску королівського абсолютизму і свідомість, безсила в боротьбі з королівською владою, змусили пуритан переселитися до Америки [233, c. 221].

Зазначені обставини зумовили прихід до влади в колонії фанатичної пуританської олігархії, для якої цілком невластивою була християнська покірливість [303]. Верхівка колонії вважала, що владарювати у ній повинні «обранці Ієгови» на чолі з «кращими з них» - великими землевласниками, священиками й колоніальними торгівцями. Віротерпимість не була «чеснотою» массачусетської олігархії, і тому в 1637 р. було видано закон, відповідно до якого карного переслідування зазнавали особи, чиї релігійні та політичні переконання не схвалювалися колоніальною адміністрацією й церковниками. Перший губернатор колонії Дж. Вінтроп незмінно дотримувався думки про те, що правосуб’єктність особи повинна бути обмежена рамками, визначеними її становим і майновим положенням. Вінтроп стверджував: «Усемогутній Бог у своїй святості і мудрості так визначив умови існування людей, щоб за всіх часів хтось був бідний, а хтось багатий, хтось стояв вище, а хтось перебував у їхньому підпорядкуванні» [160, vol. 1, p. 195-197]. Цілісність массачусетської державної і правової системи забезпечувалася кожним членом колоніальної спільноти на підставі кальвіністських догм. Вони допускали організоване насильство членів громади над тими особами, які порушували «освячений Богом» правопорядок. Магістрат колонії драконівськими методами захищав права фріменів і встановлював най- жорстокіші покарання для сервентів і нечисленних тоді найманих робітників, головним чином ремісників, за будь-які спроби їхнього опору насильству з боку господарів [338, p. 90-91].

В одній із перших постанов «столичного» бостонського магістрату було зазначено, що кожне селище колонії повинно було мати констебля, до обов’язків якого входило жорстоко карати сервентів за спроби втечі та відмови коритися тиранії панів [47, vol. 1, p. 404405]. У 1634 р. Асамблея колонії прийняла закони, відповідно до яких було впорядковано систему судочинства у кримінальних справах. Так, засновувався Суд графства, в якому два асистенти бостон- ського магістрату час від часу розглядали дрібні кримінальні справи.

Серйозні злочини підлягали розгляду в Суді магістрату. Його судова практика одразу ж вилилася в нічим не обмежене свавілля, що зміцнювало позиції великих власників. Отже, колоністи, які заборгували кредитору і не мали можливості повернути вчасно суму боргу з завчасно обумовленими відсотками, засуджувалися до примусового відпрацьовування на користь позивача аж до повної виплати заборгованості. Якщо хтось із небагатих колоністів порушував комерційну монополію великих власників, які розвивали торгівлю з індійськими сусідами колонії, його власність конфісковували, а самого порушника присуджували до бичування й випалювання на щоці ганебного клейма. Тоді ж констеблі одержали наказ піддавати бичуванню не тільки тих сервентів, які втекли та були спіймані, а й тих, що залишали своє місце проживання без відпускної записки хазяїна.

До карних покарань були додані й ганебні. Колоністів, які провинилися, зобов’язували нашивати на одяг букву червоного кольору, з якої починається слово, що описувало зміст карного злочину. Носіїв букви, особливо жінок, що були обвинувачені в адюльтері, піддавали остракізму, особливо важкому в маленькій колонії, де всі колоністи були на очах [289, c. 92].

У 1636 р. під час загальних зборів фрі- менів лідер пуританської релігійної громади Дж. Котон запропонував присутнім проект нового карного закону колонії. Його назва - «Зразок правосуддя за Мойсеєм» - і зміст свідчили про спроби релігійних ортодоксів нав’язати колонії теократію. У розділі проекту кодексу «Про злочини» були перелічені види правопорушень, за які призначалася страта, а саме: ідолопоклонство, богохульство, чаклунство, єресь, державна зрада, заколот, клятвопорушення, статеві збочення, лжесвідчення, кровозмішення, подружня невірність (суворіше треба було карати жінок), образа представників влади тощо. Певною мірою варварську жорсткість таких норм права колонії повинні були пом’якшувати особи, які здійснювали правосуддя (принаймні стосовно фріменів). У розділі «Про судочинство» говорилося про право фріменів на відвід суддів, про необхідність введення інституту присяжних засідателів за зразком, даним метрополією, про контроль чиновників магістрату за виконанням покарань, щоб уникнути їх надмірності, про необхідність надання суддям достатніх доказів, потрібних для повного та об’єктивного судового розгляду. Проте свавілля судів стосовно сервен- тів і навіть вільного населення колонії нічим не обмежувалося. Цей проект кодексу не був уведений в дію, оскільки значна частина його суперечила інтересам розвитку приватного підприємництва. Проте документ показав тенденцію розвитку правової думки в Масса- чусетсі, суть якої полягала в створенні системи організованого насильства над нижчими прошарками колоніального суспільства [90, vol. 3, p. 12-17].

Аналіз судової практики Массачусетсу того часу - достатньо складна проблема, оскільки звітів про судові засідання не велося, а рішення судів нічим не обґрунтовувалися.

Проте можна стверджувати, що судді не були обмежені буквою закону й керувалися впливом пристрастей. Навіть фрімени були незадоволені тією обставиною, що у здійсненні правосуддя брали участь тільки «вершки» колоніального суспільства. Вимоги фріменів про допуск до судочинства якомога більшого кола осіб, які захищали б їхні інтереси в колоніальній Асамблеї, зустрічали спільний опір губернатора і релігійних лідерів колонії. Не випадково губернатор Дж. Вінтроп указував, що «неприпустимо й небезпечно передавати народному органу право вершити державні справи і здійснювати правосуддя, оскільки кращі завжди в меншості, а серед цих кращих - у меншості розважливі» [289, c. 195].

Буржуазна революція в Англії справила помітний вплив на розвиток державно-правових відносин у її північноамериканських колоніях. Ось чому в грудні 1641 р. в Массачусетсі було прийнято цілий ряд нових законів, що одержали назву «Звід свобод» (далі - «Звід»). Його автор Н. Ворд, юрист і священик, довів адміністрації колонії необхідність кодифікації карного та цивільного права, що могло б згладити соціальні суперечності й привести право Массачусетсу у відповідність до нових законів, що їх приймав парламент метрополії [129, p. 117-203]. Цей «Звід» закріпив нові буржуазні відносини і ліквідував феодальні обмеження в частині, що стосувалася свободи підприємницької діяльності та конкуренції на ринку. Щоправда, ряд положень «Зводу» мав суто декларативний характер. Так, у ст. 91 стверджувалося (всупереч реальній ситуації в колонії, де переважала примусова праця сервентів), що «серед нас ніколи не буде ярма рабства й кріпацької залежності». Проте в цілому «Звід» був прогресивним для свого часу. Зрештою значним кроком стало проголошення нових принципів судочинства, які передбачали виборність присяжних засідателів усіма фріменами, право апеляції, право на відвід членів суду й на виклик бажаних свідків, обмеження судової процедури визначеними термінами, заборону варварських покарань, винесення судового покарання лжесвідкам тощо.

«Звід» обмежив всевладдя режиму теократичної олігархії Массачусетсу i став першим кроком на тривалому шляху формування правової державності Сполучених Штатів, оскільки саме ця колонія до середини XVII ст. випереджала інші англійські володіння в Америці під час розвитку підприємницької діяльності. Це відбилося й на процесі виникнення массачусетської кримінальної юстиції, яка найбільше відповідала завданням правового захисту інтересів приватних власників. Така тенденція була притаманна Массачусетсу й іншим колоніям аж до війни за незалежність США.

2. Становлення інституту міліції

Сучасні державні структури США несуть у собі цілком очевидне відображення тих явищ, які супроводжували народження американської державності. У зв’язку з цим актуальним буде аналіз ще одного з багатьох аспектів розвитку американських інститутів держави і права - народження та правового оформлення міліції англійських колоній Британської Америки, спадкоємницею якої нині є американська Національна гвардія, призначена для придушення внутрішніх заворушень населення.

Народне ополчення, створене в Америці в XVII ст., призвело до відродження в Новому Світі середньовічного указу Річарда II Плантагенета (1181), що став базою для утворення в Англії ополчення, в якому перебували всі придатні до воєнної служби вільні піддані Корони. Кожен з них повинен був тоді забезпечити себе озброєнням і періодично проходити військову підготовку під керівництвом місцевого командира та бути готовим до збору за сигналом. В Америці система ополчення з істотними змінами, внесеними колоніальною дійсністю, стала основою організації оборони общини від ворогів [197, с. 398].

Бурхливий розвиток капіталістичного укладу в тюдорівській Англії визначив її активну колоніальну політику вже з середини XVI ст., а в 1607 р. виникла перша британська колонія в Північній Америці - Віргінія. Біля її витоків стояв відомий державний і політичний діяч Джон Сміт, волею долі пов’язаний з історією України. Перебуваючи в ногайському полоні, він зумів повернутися на батьківщину за допомогою українських козаків і, прибувши до Америки, брав участь у створенні колоніального ополчення. Вочевидь, знайомство Сміта з організацією і діяльністю Запорізького Війська Низового певною мірою вплинуло на обрання шляхів розв’язання проблеми захисту Віргінії як від тиску суперників по колоніальній експансії, так і від нападів сусідів колонії — індіанців, хоча в цілому формування цього державного інституту ґрунтувалося на засадах англійського загального права і досвіду розвитку міліції метрополії [245].

Відповідно до англійської правової доктрини на початковому етапі колонії розглядалися як автономні утворення, які можна було б інкорпорувати до складу англійського королівства подібно до Уельсу [202, с. 14]. Однак згодом дедалі більше утверджувався погляд на колонії як на корпоративні утворення, що діяли згідно з політикою англійської Корони й поширювали свою юрисдикцію на чітко окреслені королівськими хартіями території [58, р. 121]. Відокремленість колоній не означила їхньої незалежності, хоча англійські володіння фактично не були частиною території самого королівства. Ось чому в кожній із колоній необхідно було особливим чином вирішувати питання щодо ступеня її самостійності у формуванні державних інститутів, зокрема й міліції, з урахуванням реальної залежності колоністів від метрополії. Саме ці проблеми і знайшли відображення в нормативних актах, які англійська монархія запроваджувала у своїх заокеанських володіннях.

Колонізація уявлялася натхненникам англійської експансії та можновладцям британського суспільства як прибутковий комерційний і військовий захід, для здійснення якого необхідно заснувати в колоніях ополчення. Це і відображено в Хартії короля Якова І на створення колонії Віргінія, яку було видано в квітні 1606 р. [47, ѵо1. 3, р. 1684-1704]. Однак життя внесло на американському ґрунті корективи до намірів можновладців метрополії. Колоністи змушені були створити міліцію передусім для захисту своїх ферм і міст, і лише з часом екстенсивний характер плантаційного рабовласницького господарства штовхнув їх на здійснення генерального плану метрополії - захоплення земельних масивів, які належали індіанцям.

Оборона аборигенів від вторгнення білих колоністів прискорила розвиток процесу правового й організаційного оформлення вір- гінського ополчення, а згодом і міліції інших британських колоній, що час від часу з’являлися на території сучасних США. При цьому однак виникало питання про те, наскільки загрожує соціальними конфліктами в колоніях проблема передання зброї рядовим поселенцям. Як відзначив на початку XIX ст. президент Єльського університету, професійний юрист Т. Дуайт, «віддати зброю до рук всього народу завжди вважалося в Європі експериментом, який загрожував небезпекою. У нас же тривалий досвід показав, що це абсолютно безпечно... Якщо держава буде справедливою, якщо вона буде розумною у своїх намірах, якщо належна увага приділятиметься практичній і релігійній освіті дітей, небагато осіб візьмуть зброю з якоюсь іншою метою, крім розваги й захисту свого життя та своєї країни. Тут важливіше переконати громадян мати зброю, а не відвернути їх від її використання з насильницькою метою» [6]. Відзначимо, що такий погляд на історію американської державності є перебільшенням. Адже саме міліція майже всіх колоній брала активну участь у повстаннях проти режиму тиранічного правління власників північноамериканських володінь Корони Англії. Досить згадати повстання під керівництвом Н. Бекона, Дж. Лейслера, Д. Калпепера, Д. Дюранта, бунти регуляторів і, як логічне завершення розвитку інституту колоніальної міліції, повстання масса- чусетської міліції під керівництвом капітана революційної армії Дж. Вашингтона - Д. Шейса, придушення якого вимагало якомога швидшого прийняття нині діючої американської конституції [216].

В Америці необхідність самозахисту та пошуків їжі зробили вогнепальну зброю доступною практично всім вільним поселенцям. Саме тому, зрозуміло, не могло бути й мови про озброєння сервентів - осіб, які тимчасово перебували на правах білих кабальних рабів. Організаційною одиницею колоніального ополчення був не солдат, який отримав професійну військову підготовку, а вільний підданий англійської Корони, котрий озброївся на власні кошти. Навіть у період революційної війни за незалежність США ця система в цілому продовжувала діяти. Ось чому в знаменитих «Нотатках про штат Віргінія» Т. Джефферсон відзначав: «До міліції зараховуються всі придатні до військової служби чоловіки у віці від 15 до 50 років. У кожному графстві з них формуються роти, а роти, в свою чергу, залежно від кількості населення графства зводяться в декілька батальйонів. Закон вимагає від кожного члена міліції забезпечити себе зброєю, яку використовують зазвичай в регулярних військах» [138, с. 175].

Вільні поселенці вже в перший рік існування колонії Віргінія озброїлися для її захисту від ворогів і «розпочали будівництво укріплень і бараків, установку гармат для забезпечення благополуччя та безпеки колоністів» [124, р. 36]. Водночас колоніальна міліція Віргінії одразу ж взяла участь у захопленні земель аборигенів Америки під керівництвом таких професійних вояків, як Дж. Сміт. Досвід військових дій проти індіанців переконував віргінців, що муштра, точність виконання наказів і дисципліна професійного солдата не були конче потрібними для колоністів. Ось чому децентралізація командування ополченням була неминуча. Однак це суперечило інтересам колоніальної верхівки і функціонуванню в колонії системи управління. Не дивно, що в серпні 1619 р. на першій сесії Генеральної Асамблеї колонії (вищий представницький орган, який складали фрімени - заможні вільні колоністи) була прийня- та серія законів, зокрема тих, що закріплювали правові підстави інституту міліції, який контролювався віргінською адміністрацією [47, ѵо1. 3, р. 1888-1889]. Тоді ж Асамблея зайнялася судовою практикою. Вона визнала за необхідне проголосити, що несення військової служби не є обов’язковим для «гідних людей». У законі зазначалося таке: якщо ці представники колоніальної верхівки все ж візьмуть участь у військових діях проти аборигенів і не виконають військового обов’язку, то на них не поширюватимуться тілесні покарання, до яких зазвичай засуджували рядових ополченців за те, що вони не скорялися наказам і розпорядженням командирів [375, р. 38-39].

Схожа система комплектування кадрів міліції та їх озброєння і підготовки була встановлена і в колонії Новий Плімут, створеній у 1620 р. релігійними сепаратистами, відомими в американській історії як «батьки-пілігрими». В одному з історичних джерел того часу було відзначено, що навіть під час проведення церковної служби плімутці тримали міліцію під рушницею: «На кучугурі у них солідний квадратний будинок, побудований з товстих дощок, зміцнених дубовими колодами. На його плоскому даху встановлені шість гармат, що панують над місцевістю. Їх заряджають п’ятифун- товими ядрами. Нижня частина цього будинку використовується як церква. І під бій барабанів, вдягнені в плащі, кожен із власним мушкетом, вони збираються перед дверима капітанського будинку. Як тільки барабани замовкають, сержант веде їх. У першому ряду, в центрі, іде губернатор в довгому одязі, праворуч від нього - проповідник у призначеному йому одязі, а ліворуч - капітан, з мечем при поясі й невеликим жезлом у руці. Так вони крокують у точному порядку з витягнутими донизу руками. Усі говорять про те, що ані вдень, ані вночі вони не забувають про необхідність бути напоготові» [475, р. 114].

Своїх командирів колоністи обирали з власного середовища з урахуванням професіоналізму. Так, першим капітаном плімутсько- го ополчення став М. Стендіш, католик за віросповіданням, що не збентежило релігійних сепаратистів цієї колонії, хоча вони завжди уникали спілкування з особами, які належали до інших церков. Стендіш створив збройний загін, що однак не став постійно діючим військовим підрозділом. Він формувався для конкретних операцій проти аборигенів з тих членів ополчення, які були під рукою капітана. Подальший розвиток колонії, поява крім її «столиці» ряду нових селищ зумовили прийняття спеціального закону про міліцію. Він набув чинності в 1633 р. у зв’язку з тим, що виникла необхідність оборони території Нового Плімуту від вторгнення в його межі поселенців сусідньої голландської колонії Нові Нідерланди [143, р. 173]. У ретельно опрацьованому законі зафіксували, що кожна людина повинна була мати мушкет або іншу вогнепальну зброю, шпагу, патронташ, десять фунтів куль і два фунти пороху. Кожному селищу колонії необхідно було створити власну міліцейську роту, яка періодично збиралася на вчення й огляди.

Найдетальнішу регламентацію інституту міліції здійснили законодавці колонії Массачусетс. Магістрат колонії в березні 1631 р. постановив, що всі общини повинні впродовж двох тижнів озброїти фріменів і навіть найбільш «гідних» сервентів. До складу міліції не входили тільки службові особи адміністрації і священики. Кожен, хто не мав зброї і коштів на її придбання, міг отримати з цією метою позику від муніципалітету, яку повинен був сплатити при першій же можливості. Роком пізніше муніципалітет постановив, що неозброєний громадянин міг бути використаний в обслугову- вальному персоналі [333, с. 275].

У Массачусетсі бук унедений і iio- рядок вибору командирів місцевих ополчень. Він проводився через зібрання громадян і супроводжувався артилерійською канонадою. Однак вибір офіцера місцевого ополчення обов’язково затверджувався колоніальними можновладцями. При цьому термін повноважень офіцерів міліції не встановлювався, а з часом було введено практику автоматичного переобрання гідних командирів. Восени 1632 р. командир бостон- ського ополчення Т. Андерхіл провів

першу навчальну тривогу, яка показала слабкість організації міліції і військової підготовки ополченців. З цього випливало, що необхідно вжити термінових заходів для зміцнення режиму безпеки колонії [290, с. 75]. При магістратурі було створено військову комісію. Однак вона одразу перетворилася з військового на додатковий адміністративний орган магістрату, необхідний для зміцнення позицій колоніальної верхівки. Ці інтереси виявилися в 1637 р., коли ополчення Массачусетсу спільно з міліцією Коннектикуту знищило шістсот індіанців алгонкінського племені пекот і захопило їхню землю [143, р. 339-340]. Під час цієї «пекотської війни» массачу- сетський магістрат уперше в історії англійських колоній у Північній Америці запровадив практику премій ополченцям за скальпи вбитих аборигенів незалежно від статі й віку загиблих індіанців. Це було цілком природно для влади колонії, в якій запроваджувався режим теократичної олігархії, відкритого вступу на шлях систематичного грубого порушення свободи совісті, беззаконного правосуддя, вигнання всіх релігійних дисидентів, безпринципної теологічної казуїстики заради збереження власних привілеїв [290, с. 209].

Після знищення пекотів у 1639 р. магістрат Массачусетсу затвердив текст присяги для фріменів колонії, які вступали до ополчення. Під рушницю поставили практично всіх вільних колоністів, після чого на парад міліції в Бостоні було виведено два «столичних» полки, які налічували тисячу ополченців. Один із полків «вів губернатор, який є генералом усіх сил, а другий - його заступник, який був полковником» [166, ѵо1. 1, р. 99-100]. Утім практика привласнення військових звань командирами міліції в подальшому змінилася. Аж до війни за незалежність Сполучених Штатів ця система в усіх колоніях Англії існувала в такому вигляді, як її було описано Т. Джефферсоном: «У кожному графстві є командир, який очолює всю міліцію графства, і він набуває чин полковника тільки під час військових дій. У нас взагалі немає генералів, які постійно носять це звання. Вони призначаються час від часу, коли трапляються вторгнення ворогів або заколоти, і привласнення ними чину зумовлюється певними обставинами. Губернатор є главою як військової, так і цивільної влади» [138, с. 175].

Порівняно з європейськими стандартами, міліція не була військовим з’єднанням. Деяких губернаторів справді обирали командирами ополчення за їхній військовий досвід, однак дуже рідко на чолі колоніальної міліції стояв професійний солдат [20]. Страх перед регулярною армією, що в Європі була знаряддям тиранії монархів, зміцнив в американських колоністах вороже ставлення до професійної військової організації. Саме ця обставина не раз ставила колонії Англії в період їх утворення на грань загибелі під час війн проти індіанців.

Особливо явно «виразки» організації міліції виявилися під час військових дій проти сусідів британських колоністів - алгонкінських племен. Зрозуміло, що в цілому колоніальна міліція виконала своє головне завдання - придушення індіанських повстань [244, с. 230]. Проте іноді алгонкінські воїни завдавали поразки загонам колоніальної міліції. Головною причиною цих поразок колоністів стала відсутність єдиного командування всіма ополченнями Нової Англії. Крім того, міліція, створена за умов мирного часу, не мала комунікацій, придатних для ведення війни. Не було центральної інтендантської служби, а тому безперервне постачання боєприпасів і продовольства загонам міліції виявилося неможливим, як і забезпечення взаємодії осаджених тубільцями містечок. До того ж колоністи вкрай неохоче погоджувалися сплачувати податки на утримання міліції навіть під час військових дій проти індіанців. Тільки надзвичайними адміністративними й судовими заходами державці Нової Англії добилися перелому війни проти індіанців на користь англійців.

Зрештою, лише після придушення повстання індіанців Нової Англії проти колонізаторів під проводом військового ватажка Ме- такома в листопаді 1675 р. на засіданні Генерального суду Массачусетсу вперше в історії британської колоніальної експансії було прийнято документально оформлену постанову. У ній було підкреслено, що піддані британського короля звільняються від будь-якої відповідальності за поголовне знищення аборигенів. На підставі цієї постанови адміністрація колонії зобов’язалася виплачувати премії за вбивство дикунів, наче за вбивство вовків [387, р. 157].

Розміри цих премій під час ведення війни проти індіанців постійно підвищувалися легіслатурами Бостона, Плімуту і Нью-Хейвена.

Однак очевидні уроки повстань індіанців для англійських колоністів виявилися марними. Щойно закінчувалися військові дії проти алгонкінів, ополчення колоній розпадалося. Інтерес до організації місцевої оборони після знищення більшості індіанців у приатлантичних регіонах Британської Америки різко знизився, і стало важко підтримувати навіть чисельність стройових офіцерів міліції. Тому адміністрації деяких британських колоній були змушені приймати рішення про призначення командирів міліції згори, якщо колоніальні містечка не будуть виконувати свої обов’язки [197, с. 400]. Проте в усіх англійських колоніях в Америці професіоналізм міліції був вкрай низьким. Тільки в XVIII ст., коли ареною боротьби великих держав Англії і Франції за колоніальну гегемонію стала вся Північна Америка, відбулися певні позитивні зміни в організації ополчення і правовій базі його функціонування.

<< | >>
Источник: Калашников В.М., Малишко В.М.. Формування інститутів держави і права в США ранньої доби (1607-1775 рр.): Монографiя / В. М. Калашников, В. М. Малишко; за ред. і з передмовою I. Б. Усенка. - К.,2015. - 406 с.. 2015

Еще по теме Виникнення кримінальної юстиції:

  1. §3 Міжнародне співробітництво в боротьбі зі злочинністю
  2. 12.1.2. Правова сім’я та її види
  3. 2. Юридична природа і призначення адміністративної юстиції як провідної форми судового захисту прав громадян у державному управлінні
  4. МІНІСТЕРСТВО ЮСТИЦІЇ УКРАЇНИ НАКАЗ 02.04.2012№ 512/5
  5. Органи виконавчої влади у державному механізмі зарубіжних країн
  6. Тести для самоконтролю
  7. ПРОГРАМА навчальної дисципліни ІСТОРІЯ ДЕРЖАВИ І ПРАВА ЗАРУБІЖНИХ КРАЇН (за вимогами кредитно-модульної системи)
  8. Виникнення кримінальної юстиції
  9. СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
  10. ЗМІСТ
  11. Історія розвитку криміналістики
- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Арбитражный процесс - Банковское право - Вещное право - Государство и право - Гражданский процесс - Гражданское право - Дипломатическое право - Договорное право - Жилищное право - Зарубежное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Информационное право - Исполнительное производство - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Медицинское право - Международное право. Европейское право - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Политология - Права человека - Право зарубежных стран - Право собственности - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Семейное право - Судебная психиатрия - Судопроизводство - Таможенное право - Теория и история права и государства - Трудовое право - Уголовно-исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Ювенальное право - Юридическая техника - Юридические лица -